Темно-зелений казус на тлі чорно-сірого життя

Візьми і втрать. Піди і заблукай. Дійди і не вернись. Зітрись. Згубись. І зникни.

Він ліз. Крізь хащі йшов. Він повз, він плазував. І руки в кров він роздирав. Обличчя шматував.

Він дерся, крався й бився.

З ким?

Та ні з ким, на жаль. З вітями. Голими.

Серед сіро-чорного пейзажу. Серед хащів лісових. Густих і темних.

І з кожним кроком гущавина стискала простір.

Чом же не вернувсь?

Так, пробував не раз. Та заблукав...

Блудив він довго, та напрямок утратив сенс свій. Немає більш шляху назад, і вперед немає більше. Шлях один — в один кінець.

І він це розумів...

Чом не спиниться?

Чом не здатись?

Певно, бо сенсу в цім ще менш, аніж іти.

Впував на шанс лиш він. Випадок.

Щасливий?

Ні.

Лиш на будь—що. Лиш на ЩОСЬ. На перепону, пастку, чи ж то хижака. Обірвіть хоть хтось його життя.

Подайте милість.

І ось: вона. Удача. Доля, примха. Чи ж то... вироку рука?

Хатина, словом.

Вся зелена, наче недоречна пляма, наче казус, чи ж оазис. На фоні темного, паршивого і майже мертвого буття.

Плететься по землі, повзе угору, обвиває все довкола: землю й стовбури, хатини стіни й стріху. І до безтями зеленіє. Плющ.

Довко-о-ола й всюди. Темний і живий.

Волого й холодно раптово стало. Тіні обступили. Страшно.

Та куди іти? У хащу?

Він тіко звідти ж...

Іде. Повзе. І суне. Поволі й тихо. Вибір має, але й ні — не має.

І зводить руку до дверей — до лямки прямо і без стуку.

Та... з рипом-скрипом відчиняються самі, ніби доторку непроханого уникають.

А на порозі жінка.

Темні лахи, чи ж то одіж дорога? Тіло дрябле і старе, чи ж манливе — молоде? Не ясно.

Лиш очі темні ясні крізь марево глядять. В морок тягнуть. Манливо й лячно.

Зайти чи встояти? Піддатись пристрасті чи ж послухати той страх?

Що робити?

Та жінка, жіночка чи відьма, доля, темряви спокуси лик — мовчить. Лиш тихо так стоїть в порозі, в проємі темнім, в брамі зла. Чи запрошує зайти? Своє узяти?

Своє?

Чуже. Та хай! Адже ніц не світить йому більш у гущі лісовій!

Для нього однаково: що примх бажання, що смерті лик. Для нього все однаково — це дар.

Іде. І тоне. В мороку. У хижі.

Закрились двері.

Тихо. Довкола вечору пітьма. Волога й сирість. І плющ.

Зелений до бестями.