Як діти ляльку поховали

Близнюки величаво стояли біля дороги, зміряючи зневажливими поглядами усіх, хто їх проминав. Один був новеньким, яскравим – за срібним парканом бавилися діти, а з відкритого вікна пахло супом. Інший мовчав, наганяючи жаху радянсько-сірими (цей колір був унікальним міцно пов’язаним з тим, що бабуся звала «соціалізм») стінами, порожніми вікнами та заростями чагарнику, який безсоромно проривався крізь проіржавілу огорожу.

- А чому отой другий дитсадок не працює? – Спитав я сестру. Ми не вперше ходили цією дорогою і це питання приходило кожного разу, та лише тоді наважився запитати.

- - Може, дітей стало менше, або грошей вистачило тільки на один ремонт. Знаю, про що ти подумав: не смій туди лізти!

Так ми і завершили ту розмову. Тоня була не з тих, хто готовий сумлінно пояснювати десятирічній дитині, чому не варто заглядатися на закинуті будівлі. Вона була дуже схожа на маму: малослівна, сувора, дисциплінована. Наймолодша доросла з тих, що я знав. Проте ми любили одне одного, а любов часом може принести біду.

Отже, того дня наша розмова завершилася швидко, але Близнюки міцно засіли у моїй голові. Не знаю, як так сталося. Кожного дня я проходив повз них і нічого, а тут цілий ліс здогадів та запитань.

Той другий, затхлий і старий, був радше мертвим привидом – як будівля взагалі може бути мертвою? – його не мало б існувати, він давно б вже мусив перетворитися на купу цегли, та все одно стояв, ваблячи до себе шукачів пригод.

Мені треба було поділитися з кимось своїми думками та відчуттями щодо того місця, але усі, хто міг би дати хоч скілечки розумну пораду, відпадали. Дорослі завжди казали «не треба», а тоді, як цікавість не припинялася «забороняю», чому? Вони і самі не знали, або не вважали за потрібне пояснювати.

Тож за порадою я звернувся до друга. Мишко був на два роки старший від мене, залишився на другий рік, тож вчилися в одному класі. Попри свій статус найдурнішого учня школи, для мене він завжди був авторитетом, взірцем хоробрості та винахідливості. Мав смугляву шкіру, ще й темне волосся, що робило його схожим на цигана. Мати завжди випроваджувала його до школи у чистому вбранні, та у клас він заходив брудний як чортина. Вгадайте, що мені порадив цей відчайдушний сміливець.

- Це тобі був знак, що треба лізти. – Сказав Міха, шморгнувши носом. – Я, звісно, маю деякі справи зі старшими після школи, але ти повинен дослідити той садок.

- Але ж він такий страшний! – І це було не перебільшення. Ніколи не бачив, щоб над ним літали голуби чи горобці, тож не тільки я сахався Похмурого Близнюка.

- Боягуз! – Ткнув у мене пальцем товариш. – У тебе є рідкісна нагода вчинити подвиг, як можна її проґавити?

- От сам і йди. – Так само ткнув у нього.

- Не можу, справи. – Відмахнувся Мишко. – А ти сходи сьогодні і принеси звідти щось аби я знав, що не струханув.

Так ми і розійшлися. То був четверг, Тоня мала чотири пари замість трьох, тож до дому я вертався сам. Звісно, Міха не припинив би зі мною дружити через таку дрібницю, але підбурити мої переживання йому вдалося. Якщо раніше дослідження закинутих будівель було питанням цікавості, то тепер це перетворилося на справу честі.

Друга половина дня. Учень початкової – а на вигляд може і середньої – школи йде асфальтованою доріжкою, прямуючи до дев’ятиповерхівки, де, скоріш за все, живе, так думають люди. Коли ти малий то маєш таку здатність – читати думки дорослих щодо тебе. Не сказати, що це робить тебе супергероєм, бо ти весь час переживаєш: а як не виправдаєш їхніх надій? Ну і звісно у десять років думка про те, що випадкова бабця розкусить капості та розповість матері, здається набагато реалістичнішою, ніж у старшому віці.

Та я не маю наміру відступатися. Спочатку йду швидко, поступово сповільнюючись, підходячи до Близнюків. Ліві ворота Забутого завжди відчинені, запрошуючи відчайдухів зайти глибше. Я приймаю запрошення. Побіжно роздивляюся на всі боки – нікого – і зіскакую з дороги, стаючи на потріскану стежку.

Кілька метрів і вона виводить мене до робочої будки електропередач, мабуть, тому і ворота відчинені. Я обертаюся і бачу залитий сонцем тротуар, де йде батько з малим дівчам. Варто йому лише повернути голову і помітить мене, скаже: «агов, хлопче, що ти там забув?!», і на тому мої пригоди скінчаться. Серце завмирає, руки пітніють. Він не дивиться. Дорослі не мають часу роззиратися.

Постоявши там десь хвилину, я розумію, що тут безпечно. Цей забутий світ огороджений від решти невідомим бар’єром. Ніхто не хоче знати, що ховається у закинутій будівлі. Звісно, крім одного сміливого хлопчика.

Тепер я завертаю праворуч, на задній двір, він увесь поріс бур’янами. Здається, бачу обриси старого майданчика: карусель, гойдалки, лавочки. Та усе це поросло молодими деревцями, дістатися туди неможливо.

Роблю ще кілька кроків вперед і мало не зустрічаюся з Черепашками-Ніндзя, а якщо бути точнішим, переді мною роззявив рота старезний люк. Знизу нема нічого, крім сміття, а найголовніше – відсутня драбина, тож впади туди, і яма перетвориться на мавзолей.

Поряд лежить викрутка. Іржава, з блакитною ручкою. Це зовсім не те, що я очікував забрати як трофей. Найкращім варіантом була б зламана іграшка, чи, може, записка, як у грі. Та наразі викрутка – єдина знахідка, тож ховаю її у портфель і продовжую шлях.

Садок має два входи: лівий та правий. Отой, що ліворуч, ближче до мене. Входжу, під ногами скрегоче каміння. Бачу підйом вище а під сходами – малюнок.

Мабуть, тільки він нагадує про колишній дитсадок. Ліс, берези, річка, галявина з грибами, схованими у траві. Дивно, як воно ще зберіглося, бо решта стін облізла, вкрита написами, проте цей спогад минулого ніхто не посмів чіпати. Він лишився, мов раритетна нагорода, і викликає жах, не радість, як колись.

Відвернувшись від тої знахідки, йду далі, мельком зазираючи на перший поверх: у коридорі немає підлоги, тут ще можна пройтися купкою землі, а там далі діра, не зрозуміло якої глибини. Світло з вікон – білі квадрати, нічого не проявляє, тільки сліпить. Якщо ж подивитися на той бік, у кімнату, можна дізнатися дещо цікаве.

Тут все всіяно пакетиками з-під Мівіни, порожніми горілчаними пляшками та шубами. Купа хутра звалена у одне велике лежбище, з якого визирає порожній собачий череп. «Бомжі» - сказала б Тоня, та вона не дуже допитлива.

Років за п’ять до того, коли мати ще не пускала мене гуляти далі двору, ходив поголос про такого собі Харківського Звіра. Казали, він викрадав дітей і продавав циганам, аби ті ходили і просили милостиню на вокзалі. Друзі навіть стверджували, що бачили його: великий старий дід, загорнутий у смердючі шуби, завжди чатував на них біля смітника. Або ж, то було його власне хутро.

Я можу чим завгодно заприсягтися, що то був вовкулака, і ось зараз рештки перевертня лежать переді мною. Звісно, перший поверх Забутого Близнюка став його лігвом, проте це не єдиний мешканець.

На другому поверсі мене чекає Згоріла кімната – тут багато місця, а на підлозі лежить паркет. Колись у цих стінах проводили свята або уроки для найменших, але потім… Пожежа. І не кажіть мені, що то був підпал – чорні дроти стирчать зі стін, хвости кіптяви розмалювали штукатурку. Більше нема нічого, жодна жива душа не залишила слідів.

Трохи далі приміщення поменше, викладене блакитною плиткою – колишні туалети. Оце вже моя стихія! Купа сміття, серед якого пакети з-під чипсів та пляшка пепсі, біля входу написали маркером С+Б, Вітя тут побував, ну і звісно, найбільшу мітку залишила легендарна харківська банда – Золоті Жебраки. Виходить, не тільки перевертні та підпалювачі мешкають у цих руїнах.

Дістаю з портфеля фломастер, бо не маю нічого кращого, і з гордістю виводжу своє ім’я над вікном. Воно починається на Д, але повністю вам його не скажу, бо ще настукаєте комусь, буде мені лихо.

Закінчивши мітити Похмурого Близнюка (навряд чи цю мітку надрукують у підручнику з історії, проте наші з району знатимуть), зазираю у вікно і завмираю.

Я зовсім забув, що по той бік паркану – інший світ, той, власне кажучи, з якого я прийшов, та зараз він мені здається чужим. У вікні навпроти носяться діти, граючи чи то у квача, чи у піжмурки. Малі, слухняні, порядні боягузи, ха, та я вже не з тієї породи! Мене огортає небувала гордість. Раптом до гардини підходить вихователька, відсуває її і позирає на мене. Миттю ховаюся, впавши на підлогу, серце калатає, як навіжене.

Я як Мауглі, що вперше побачив людей. От зараз вона прокричить щось на мові прибульців, чи може схопить мене і посадить у клітку, як екзотику для дошкільнят. «Отак, дітки, себе ні в якому разі вести не треба». За кілька хвилин наважуюсь визирнути. У сусідньому вікні нікого немає. Пронесло.

Далі коридором ще дві кімнати. Штукатурка обвалилася, оголивши тонку стіну з глини, більш того, зробивши діру. Це нагадало бабусині історії про дурку, куди мали б здавати неслухняних та біснуватих дітей, (ніхто з моїх друзів туди так і не потрапив). Схоже, у цьому дитсадку було ТАКЕ приміщення, мабуть, ще з тих часів. Я мав би пройти повз, та уява вже розігралася.

Ось тут сидить двоє хлопчиків, кожного зачинено у своїй кімнаті. Один з них пригнічено мовчить, інший – наспівує, покаранню не зламати малого воїна. Раніше вони не бачили одне одного, але тепер, коли є діра, нарешті зустрілися.

- Як ти можеш бути таким веселим?

- Як ти можеш бути таким наляканим?

Зрештою Веселун затихає, відчувши знедоленість Сумнаря, Сумнар же, у свою чергу, всміхається, сам підхоплює рядки пісні, і тепер вони співають разом, порушивши заборону виховательки веселитися.

Залишивши тих примар, проходжу повз другі сходи. Попереду – кімната Знаків, уся списана мітками, та свою я залишив, це мені не цікаво. А ліворуч, о, я не смію туди зайти, проте місце гідне уваги.

На стіні червоним балончиком намалювали пентаграму в якій сидить одноокий трикутник. На підлозі усе ті самі сліди кіптяви – чи то від пожежі, чи від ритуалу. Схоже, тут мала місце сходка окультистів, ну тих, які, за словами бабусь на лавці, мало не п’ять років орудували у місті. Чим саме вони займалися, поняття не маю, та це якось має бути пов’язано з подорожчанням гречки та радикулітом однієї з них.

Мені цікаво: які штуки вони принесли у жертву? Та от яка капость: підлога тут провалилася! На першому поверсі передні вікна забиті дошками, тож я не можу розгледіти, що туди впало. «Може, піти подивитися?» - як раз думаю над цим, аж раптом…

Повітря починає трястися, мов желе, пітьма підіймається з діри чорним димом, набуваючи подоби чоловіка. То білосніжний скелет, вкритий шматками вугілля, у порожніх очницях жевріють червоні жаринки. Роззявивши рота, він простягає руку до мене, ноги примари пливуть над дірою, а я стою. Як дурне дошкільня, не можу повурухнутися!

Мара наближається. Пальці, усе ще гарячі від пожежі, хапають чуба.

От тут мене пробиває. Це не просто привид-невид, як ті, з мультиків. Він цілком реальний і зараз чого доброго скине мене вниз. Нарешті зібравшись з силами пригинаюся, розвертаюся і кулею злітаю сходами.

Дух лине слідом, відчуваю, як усе довкола поступається йому. Рот усе ще розкритий, проте жодного звуку немає. Ще мить тому я пишався, що належу до цього місця, бо це значить не боягуз, а тепер воно хоче поглинути мене, та дзузьки!

Бігаю я не гірше, ніж храбрюся. Зрізавши через чагарники, вилітаю на дорогу, проминаю ворота і знову бачу світло дня. Озираюся. Нікого немає. А відчуття таке, наче вікна Закинутого Близнюка вперше за багато років ожили. Тепер вони витріщаються на мене.

- Не цього разу. – Кажу йому, скрутивши дулю. По цей бік паркану можна й повироблюватися.

Наступного дня Міха вислухав мою розповідь на перерві.

- Звучить неправдоподібно. Та й взагалі, викрутка? Може, ти її в батька вкрав, звідки мені знати?

Неправдоподібно, ага! Та я так старався, що мало знову не зблід. На уроках читання за менші старання дванадцять ставили, а він не вірить.

- Ну то сам туди сунься. – Кажу йому, висунувши язика. – Тіки бігати не вмієш, тож тебе точно схоплять.

Як би Мишко не відмахувався, що ніяких привидів бути не може, він все-ж таки не відкидав цієї можливості, бо сам у дитсадок не поліз. Але і відмовитися не міг: зрештою, хто з нас був старшим? Тож вирішили піти разом. Певна річ, товариш не збирався визнавати мій план остаточно, він вніс свої правки.

- Якщо там дійсно хтось є, то просто так він не заговорить. Тут не обійтися без спеціальної апаратури, як у «Мисливцях за привидами». Підійде старе радіо – у діда є таке - років з шістдесятих. З мене радіо, з тебе товсті батарейки, згода?

Фільм я не дивився, тож довелося повірити на слово, що там це спрацювало.

- Згода. – Відповів я, і ми потисли руки.

У діда Мишка було багато барахла, більшість з якого не працювала. Гори скарбів розрослися з балкону по усій квартирі, що перетворило трьохкімнатний палац на однокімнатний сарай.

Розумієте, не можна було просто позичити радіо, яке лежало у коробці довше, ніж я живу на світі. Раптом виявиться, що то дуже потрібна річ, дітям таку не можна довіряти. А якщо зламаємо, як потім дід без того радіо? Наче у нього немає телевізора, ну їй-богу.

От вже не знаю, як Міха дістав те радіо так, щоб його не помітили. У мене все було простіше: попросив у батька дві батарейки, він любив лагодити усіляке приладдя. Сказав, хочу спробувати зробити з них маленьку ТЕЦ. Певен, тато знав, чим така справа скінчиться – ми поняття не мали, як вона працює – та все одно дав. «Діти, хай бавляться». От за це я його і люблю.

Зібравши той диво-апарат ми виявили, що усе працює: хоч і не ловить, зате шипить.

- Цього досить. – Запевнив друг.

У суботу вранці я сказав мамі, що піду до нього у гості, та насправді ми вирушили до Близнюків.

Другий раз зайти туди було легше. Я вже знав, що перехожі – а їх було значно більше у вихідний – нас не помітять. Все дуже просто: будівля чекає, і той дух чекає. Коли ти вже раз побував у закинутому місці, хай навіть воно не було схоже на обійстя Дракули, тебе все одно тягне пережити оте відчуття знову, і старий привид, давно вже не зналий гостей, поділяє твою думку.

Мишко запропонував не підійматися на другий поверх, а піти на перший, куди вела діра. Як я вже казав, у коридорі підлоги не було, та якісь відчайдухи перекинули двері над прірвою. Я хотів піти крізь кімнати – довше, зате безпечніше, але товариш мав іншу ідею.

- Ти такий обережний, як дівчисько, ну як хочеш, плентайся, я тебе на місці почекаю.

Проминувши кімнату Перевертня (я навіть на череп наступив, він не лякав мене так, як раніше) вийшов до темного приміщення. Згори тут не було нічого видно, а от знизу очі швидко звикли. Все було всіяно битим склом, кількома свічками та вишенькою на торті – тріснутою тарілкою.

А де ж був Міха? Ну, відповіддю на це став гучний гуркіт у коридорі. Тільки зараз він наважився ступити на двері, які під ним провалилися.

Я визирнув у раму: чорна безодня виявилася метровою ямою під фундамент. Мишко сидів там, на уламках імпровізованого мосту, потираючи забиту сраку.

- Витягни. – Попросив, підвівши на мене очі.

- Обережний, як дівчисько. – Повторив я його слова, всміхнувшись. – І хто з нас тепер у біді?

Звісно, що допоміг, хоч він і був важким. Не було іншого варіанту: якби ми дорослих покликали, нам би всипали таких гостинців, що не сиділи б ще тиждень. Міха виявився доволі спритним: швидко сперся ногами на стіну і викараскався.

- І що тепер? Ти ж в нас експерт з привидів.

- Ну… Треба сісти в центр і ввімкнути радіо, діставати його одним і тим самим питанням, рано чи пізно відповість.

Власне кажучи, так ми і зробили, не надто турбуючись про те, що буде, як поріжемося битим склом. Знаєте, шукачі пригод накшталт нас розраховують на вдачу, тому вона нам і всміхається.

Дитсадок розмовляв з нами не замовкаючи. Рипіли сосни надворі, згори шкреблися невідомі тварини (кажани, вам кажу, тільки вампірів на горищі Близнюку бракувало!), гомін дітей з парку через дорогу доходив відлунням. А от радіо видавало рівне шипіння, знаків не було.

«То й що? – подумав я – не хочу знову бачити те страховисько. Зате тепер Мишко точно знає, що я не боягуз, і взагалі, цей день ми запам’ятаємо на все життя, не треба ніяких привидів!»

Та от яка дивна штука: тільки ти подумаєш, що чогось не треба, і воно звалиться тобі на голову, хоч як старанно до того оминало.

- Діти, ви мене чуєте? – Щоправда, голос у нього не був схожий на загрозливий, радше наляканий.

Ми завмерли. Ніхто – навіть я – не чекав, що примара відповість. Може, я б і здрапав, якби був сам, та поруч стояв Мишко, і це надавало мені хоробрості.

- Чуємо. Як тебе звуть? – Я боявся, що зараз знову випливе згорілий скелет, заговорить, роззявляючи рота так, щоб було видно крізь нього, але він говорив звіддаля. Схоже, примара стояла у коридорі, до нас не наближалася.

- Антон. Я десятки років не міг ні з ким поговорити. Хтось мене бачить, та ще ніхто не чув.

- Ти тут помер? Як це сталося? А ще привиди є? – Це вже мій друг почав набиратися сміливості, та я зупинив його жестом руки. Іноді треба знати міру, як не хочеш піти ні з чим.

Радіо видало нове шипіння, я вже думав, ця рухлядь теж вмерла, приєднавшись до духа, та за кілька секунд почали пробиватися слова.

- Я тут один. Пожежа… Вона сталася давно, ще у вісімдесятих. Ми приїхали на виклик, частина команди завадила вогню перекинутися на інший корпус, я відповідав за порятунок дітей. Стеля обвалилася і нам відрізало шляхи відступу.

Я роздивився довкола: тут були вікна, але їх закривали дошки, може, тоді їх завалило уламками, які потім розібрали. Мені вже почали вчуватися крики тих дітей: десятки надривних, жалісливих голосів. «Не вистачає тільки, щоб уся ця орава прийшла і затягла нас у хоровод». – Подумав я, та цього не сталося.

- То де ж решта привидів? – Все не вгамовувався Мишко, та він і від одного мав би перелякатися, куди йому ще?!

- Немає. Вони пішли з часом. Усвідомивши те, що сталося, просто… Зникли.

- Чому ж ти тут лишився? – Спитали разом.

- Не знаю. Ця доля набагато гірша за Смерть. Ти замкнений у місці, сповненому жахів, що все більше і більше руйнується з часом. Не можеш говорити, не можеш піти, тільки тиняєшся порожніми коридорами. Проте, маю одну зачіпку. Єгор, мій молодший брат. Так, згадав, коли у черговий раз ховався у спогадах від реальності. Колись він підійшов до мене, малий і брудний, сказав: «Я врятував тебе від Смерті, можеш не дякувати.»

- І де нам знайти цього Єгора?

- Вежа, тут недалеко. Він загинув за кілька місяців до мене. Звідси не видно та я певен, що його дух там, бо те саме – чим би воно не було – він зробив і з собою.

Тоді мені вистачило сміливості визирнути у коридор. Той обвуглений скелет парив над дірою, дивлячись на мене з надією. Я все ще був надто наляканий, аби простягнути йому руку, чи сказати щось втішне. Легені стиснулися, виплюнувши трохи повітря, я кволо вичавив з себе:

- Спробую.

Антон розчинився так само, як з’явився: перетворився на темряву, що розповзлася по усім куткам дитсадка. Він завжди був тут, на кожному поверсі у кожній кімнаті одночасно. І справді, хрінова в нього доля.

- От нащо ти пообіцяв допомогу? – Нарікав Міха, коли ми вийшли з закинутої будівлі і опинилися у парку. – Ми ж прийшли туди просто подивитися на привида, а не гратися у екзорцистів.

- Я намагався бути ввічливим. Він міг з’їсти нас, врешті-решт, але ж не з’їв.

Звісно, ми знали, про яку башту він казав. Зовсім недалеко, у тому ж парку вона стояла. Бабуся розповідала, як туди п’яні підлітки пробралися на випускний. Один почав стрибати на балконі, той не витримав і провалився. Та одна річ знати його як «того хлопця з бабусиної казки», і зовсім інша уявити такого собі Єгора, який мало того що дурів на краю небезпеки, так ще і вчинив щось, що порушило закони буття.

Ніхто не знав, як давно там стояла та споруда, та закинули її ще до мого народження. Будівля височіла між дерев. Ще здаля можна було побачити сіру голову з чорними-чорними видовженими вікнами. Решта вежі була викладена червоною цеглою, вікна у ній були високими, білими, наче їх викрали з якогось палацу. Підійшовши до неї ми вже відчували певну тривогу, хоч до того сотні разів бігали поруч. І от мені – вже заробив собі звання найхоробрішого курдупля Новобаварського району – вдарила чудова думка: стати перед входом і подивитися вгору.

Я побачив той самий балкон, у якому справді була діра, достатньо велика, аби туди міг впасти хлопчисько.

Ми спробували використати радіо, та воно не ловило. Мабуть, дух був ближчим до даху, треба було підійматися.

Всередині на нас чекав товстий шар мотлоху. Чого там тільки не було: бляшанки, підгузки, блакитні пакети, старий чобіт та навіть купка людського гівна. Дитяча уява знову намалювала купу монстрів, які мали б тут мешкати, та усі вони блякли на фоні того хлопця, бо за нього я був певен, що він тут є.

Згори долинав якийсь звук. Чи то ухання сов, чи то воркування голубів. Краще б голуби, сові і дзьобнути можуть.

- То що, підіймаймося? – Спитав товариш, бо з Вежею то був мій план.

- Ага. – Мовив я непевно і пішов першим.

Ті гвинтові сходи були довгими, аж занадто. Вони дрижали і кришилися прямо під ногами. У дитсадку я зовсім не думав, що будівля може завалитися, але тут це здавалося реальнішим. З кожним кроком я відчував, як бетон розсувається піді мною, скидаючи вниз, та це була лиш ілюзія. Перед очима спливав той балкон, який і так тримався на доброму слові, ще б хтось почав на ньому стрибати…

Що б не мешкало під дахом, воно вже полетіло, відчувши наше наближення. Ми всілися на дощату підлогу, поклавши у центрі радіо. Ловити довелося довго. На відміну від садочка тут не було нічого, тиша. Мишко вже хотів йти, та я стояв на своєму: привид тут є, і ми мусимо з ним поговорити.

Це сталося на заході сонця. Спочатку був гучний звук, наче пляшку шампанського відкрили, тоді знизу вгору піднялася луна юнацького реготу, чи може то був вітер? Вони ж не говорять. Щось тріснуло на старому балконі, і нарешті він з’явився перед нами.

Занадто юний, щоб бути дорослим, та все ж завеликий, аби вважатися нашим однолітком. З-під гарного смокінгу, що аж блищав атласом, випиралися розчавлені ребра, обличчя було цілим, темні цівки крові текли з носа та рота. Він говорив як той черевомовець, не рухаючи губами. Радіо стало голосом цього духа, якого не чули ні живі, ні мертві.

- Ви не схожі на звичайних сталкерів, шукали мене? Навіщо вам знадобився хлопчисько з міської легенди?

Дивно, що він про неї знав. Взагалі, від привида не чекаєш, що він назве себе привидом, але цей усвідомлював власне положення.

- Тебе звати Єгор, так? – Заговорив вже Мишко, бо ж не тільки мені бути хоробрим. – Ми бачили твого брата, Антона. Він такий самий привид, живе у дитсадку, каже, що не може піти, бо ти «врятував його від смерті».

- То ви за цим сюди прийшли, малятка? Хах, був я у вашому віці, мав схожі розваги. Шахи та солдатики – надто нудно, а от потойбіччя, це цікаво. Здається, наче граєш у магію, а насправді вона грає тобою.

- Нам треба знати, що ти зробив, і як це виправити. Твоєму брату вже набридло сидіти у тій занедбаній будівлі. Він каже, це схоже…

- Я знаю, на що це схоже! – Від його крику затряслася уся башта і ми, хоч якими були відчайдухами, схопилися за руки як малі.

- Це як бути замкненим у кімнаті, покараним, тільки значно, значно довше. З роками ти вже забуваєш, що є щось поза твоїм місцем, здається, так було і завжди буде. Але ж ви можете звідси вийти тож гадаю, не все втрачено. Ну, почну з початку, бо я, знаєте, давно не лякав школярів байками.

У Харкові було доволі нудно в роки мого дитинства. Ніяких спортивних клубів, басейнів чи чогось такого. Мали ми одне футбольне поле та лавки зі столом, де діди збиралися грати у доміно. Єдиною цікавою розвагою у нашому районі були свята. Заплановані, як Новий Рік чи Перше Вересня, або несподівані – як от весілля чи похорони.

На останніх я бував двічі. Мене завжди лякали, аре разом з тим вабили ритуали. Люди віруючі проти магії, комуністи спростовують її існування, проте і ті і ті завішують дзеркала, вдягають чорне, не їдять виделками на поминках і кидають три грудки землі на труну.

На других похоронах ніхто не плакав, це мене вкрай здивувало. Я спитав у дружини покійника – старезної бабці – чому так.

«Бо Смерть давно вже його шукала, і от нарешті знайшла – відповіла вона, сумно зітхнувши, - мабуть, і я скоро за ним піду, бо вже відчуваю Її присутність.»

Ох, як тоді мене це розізлило, що якась там Смерть за нами ходить, вирішує, кого і коли забирати. А тоді мене пробило: ходить Вона за всіма, навіть зі мною з братом. Звісно, тоді у нас все було добре, але хто знає. Може, завтра якийсь грабіжник нападе, чи автобус потрапить в аварію. Я вирішив підстрахуватися, сховати себе і Антона від Смерті.

Мені стали зовсім не цікаві хлопчачі ігри. Цілими днями я сидів на лавці біля під’їзду і міркував, як виграти у цю гру. А тим часом у траві поруч гралися дівчата. Вони робили власних ляльок з ганчір’я та вати, і вже їм будували розкішні палаци, дарували карети з коробок, як я гадав, щоб хоч у грі відчути себе принцесами.

Взагалі, байдуже мені було на них, та от одного дня почув від малявок таку примовку:

Ляльку-мотанку мотаю,

Свою долю їй вплетаю,

Хай горює на землі,

Ті нещастя не мені,

Я ж у домі буду жити,

Мати гроші, не тужити,

Горе, мотанка, візьми,

Мене ж з щастям залиши!

Тоді я ризикнув усім, всівшись грати до дівчат. Вони-то й розповіли мені, як робити мотанки, ховаючи у них власне волосся. Хай ця лялька живе у будиночку з сірникових коробок та їсть торт з піску, а сама дівчина наче лялька, у палаці та з принцем.

За це хлопчики довго сміялися з мене, кликали «Спідничкою», але тоді це не хвилювало.

Я зробив дві ляльки: для першої узяв власне волосся, другій позичив з розчіски брата. Дивно та криво вони виглядали, та це не головне. Ляльки були нами і, поклавши їх у коробочки, я поніс «справжніх» нас на Леднянське кладовище, де заховав у могили двох новонароджених близнюків. Головне було ту промовку повторити, і, звісно ж, заплакати – щоб ритуал спрацював, на могилу має впасти щира сльоза. Саме після того я пішов до Антона і сказав, що врятував його від Смерті.

Далі воно якось забулося. Похоронів більше не ставалося, літо скінчилося. Почалася школа, домашка, слова бабці та думки про вічність відійшли на другий план. Воно повернулося у день випускного.

Ми були п’яні у дим, піднялися на цю кляту Вежу, аби побачити місто, яке підкоримо. Мене охопило нестримне бажання понестися у майбутнє прямо зараз. Я шаленів, не міг стояти на місці, а від думок боліла голова. Та у момент, коли обличчя поцілувалося з землею, протверезів. Секундний спалах болю нагадав про реальність – я помирав.

Після того бачив ошелешених друзів, що неслися до мене, пізніше – міліцію і швидку, батьків… Вони дивувалися, жахалися, плакали, а я сміявся. Там, на землі, лежав інший хлопець, не той, що стояв позаду них, ніяка Смерть мене не забрала.

А потім… Потім я виявив, що нікуди не можу відійти від башти, і взагалі, бути мертвим інакше. Ти не здатен взяти нічого в руки, не можеш ні з ким говорити, тобі не буває холодно, голодно, спекотно – ніяк. І можливо, точно не можу сказати, та все ж, той світ, куди нас забирає Смерть, він більше підходить духам, а у цьому існувати просто нестерпно!

Маю лиш одну здогадку, як це виправити: ляльки на Леднянському кладовищі. Якщо їх викопати і спалити, Смерть побачить, що ніяких небіжчиків не було. Може тоді Вона виправить помилку, або залишить нас так, покаравши. Я схильний вірити у другий варіант. Бо забирати душі зі світу, де вони не можуть існувати, це милосердя.

- Брешеш, бути привидом круто! Тобі не боляче, можеш крізь стіни ходити. То ви усі змовилися і вигадуєте щось про невідворотність та вічні страждання!

Це був звичайний Мишко, що любив влізти у суперечку, а тому, що показували у мультиках, вірив більше, ніж словам дорослих ( до яких і старшокласників відносив). Та мені здалося, не тільки це стало причиною. Він вірив, але НЕ ХОТІВ вірити.

Така заява Єгора образила. Він видав щось нерозбірливе, від чого радіо спалахнуло, і зник. Мабуть, на краще, бо вже було пізно, а ми могли б тут і до ранку просидіти.

- От блін, щось я переборщив. – Кинувши наш супер-апарат вниз, до купи мотлоху ( тепер він теж став частиною вежі), ляпнув товариш.

- Нічого, головне вже дізналися. Зустрінемося завтра на Темпі, візьми з собою садову лопату і щось для багаття. Звільнимо привидів, думаю, це компенсує їм усі незручності.

- Ну-ну, я чекатиму. – Всміхнувся Мишко.

Річ у тім, що його мама завжди допізна була на роботі, а як приходила то одразу до телевізора. Після серіалу – спати. На сина вона мала час лиш вранці, а у рідкісні вихідні прибирала, так само не беручи його до уваги.

Моя ж працювала продавчинею по понеділках, середах, п’ятницях та неділях, тож у суботу стояла на порозі, чекаючи свого бешкетника, що прийшов після десятої, заздалегідь винувато схиливши голову.

Після довжелезної лекції про безвідповідальність я мав нагоду прослухати курс повторно вже від Тоні, і тіки тоді мене відправили спати, без вечері, запевнивши, що завтра сидітиму за уроками, а про гульки можу забути.

Вислизнути з дому було непросто. Почекав, коли піде мати, залишилися батько з сестрою. Вона як на зло всілася робити конспекти на кухні – саме сьогодні – і краєм ока стежила за вхідними дверима.

В цілому, був один спосіб здихатися Тоні: їй нещодавно подарували телефон, який вона лишала у кімнаті, аби не відволікатися на музику. Та коли хтось дзвонив старша миттю бігла брати трубку – а раптом староста? У тата теж був свій, він лежав на столі, поки батько вирішував сканворд. Я підійшов, для виду спитавши дрібницю – де лежить точилка. Поки він задумався, цапнув зі столу Самсунг, сховав у кишеню. Мені ніколи не було соромно за те, що поліз у дитсадок, а від цього чомусь і досі червонію.

Потім подзвонив сестрі зі своєї кімнати, коли вона відволіклася застрибнув у перше взуття, що знайшов, клацнув замком і побіг що було духу. Темп був за рогом, тож прийшов вчасно, Мишко чекав на мене: не сумнівався, що впораюся.

От тільки зустрів мене друг не привітанням, а сміхом: у поспіху я взув кімнатні капці для гостей.

Але наші плани від того не змінилися. Садову лопатку Міха дістав, а ще узяв запальничку і пляшку ацетону – ми були повністю готові до екзорцизму.

Леднянське кладовище – воістину унікальне місце. Воно увіткнуто між домами, мов парк. Місцеві школярі (це не зовсім наша територія, та ми чули) зрізають там дорогу, а сусіди спокійно виходять надвір сапати буряки, споглядаючи на могили.

Тут є головна дорога, доволі широка, інших шляхів ви не знайдете. Могили стоять так тісно, що доводиться стрибати між них, аби дістатися потрібної. Вже на вході вас зустріне імпровізований мавзолей, що його згорьована циганка поставила синові. Оцю штуку важко не помітити на відміну від того, що ми шукали.

Могил була незліченна кількість, кожна запечатала свою епоху. Найдавнішими були обеліски з червоними зірками, так ховали ще після війни, потім непомітні кам’яні пам’ятники, далі – гранітні. Якісь роки у моді були янголи, за ними – хрести та розп’яття, на зміну їм прийшли скляні пластини з портретами у повний зріст. Та все це були дорослі, а ми шукали мертвонароджених близнюків (іронічно, що саме з Близнюків почалася ця історія).

Мишко знайшов їх випадково. Спочатку подумав, що то клумба, та які клумби на кладовищі? Один прямокутник огорожі в якому були два прямокутники поменше, порослі бур’янами. То було непогане місце, аби щось сховати чи поховати.

- Як думаєш, воно?

- Не знаю, треба перевірити.

Ми копали по черзі, бо лопата була одна. Я знав, що покійників ховають дуже глибоко, і все одно боровся з чуттям, ніби ось-ось вдарюся у віко труни. За кілька хвилин дістали першу знахідку – іржаву коробку з-під чаю, який вже не випускали. Тоді перемкнулися на другу, вже певніше, знайшли там щось кругле, що не зберегло написів, мабуть, від печива.

Всередині справді лежали ляльки-мотанки. Запліснявілі і смердючі, м’які чи то від вати, чи то від цвілі. Я не побачив у них нічого, хоч віддалено схожого на людину, проте і Єгор з Антоном вже людьми не були.

Мишко не став зволікати: олив тих почвар ацетоном, спорожнивши пляшку, приніс сухої трави, змайструвавши поминальне вогнище, як у вікінгів. Запальничку мені простягнув.

- Звільнити їх була твоя ідея, як щось погане станеться, то не зі мною.

Я підпалив бадилля не сумніваючись. Що не станеться, воно все одно буде варте того, аби звільнити братів. Їхні змучені обличчя, роки самотності, як можна було приректи когось близького і самого себе на таку жахливу участь?

Купка швидко зайнялася, проте тліла довго. Пліснява шипіла, опиралася, наче була безсмертною. Коли вогонь зник, лишилися чіткі чорні силуети двох ляльок, наче нічого не змінилося. Але варто було ткнути у них палицею, і мотанки розпалися, як останній спогад про померлих.

У спекотний день на кладовищі піднявся вітер. Перед нами виринула двохметрова тінь у чорному каптурі. Вона нахилилася, провівши кістлявими пальцями по рештках чарів, а тоді похитала головою. Чорна ряса почала світлішати. Смерть підвелася, змахнувши косою, і обернулася на білу сову, що полетіла за обрій, лишивши нас самих.

Так ми і стояли, як два бовдури з роззявленими ротами. Того дня не наважилися перевірити, проте за тиждень таки навідалися до закинутих будівель. У нас не було радіо, щоб сказати напевно, та схоже, їх більше немає. Тіні у Закинутому Близнюку – просто тіні, а вітер у Башті – лиш вітер. Для себе ми вирішили, що історія завершена.

І от минає чотири роки. Я – той самий старшокласник, яких так презирав Мишко. Сам він з батьками до Києва переїхав, більше не спілкуємося. Час іде своїм плином, у голові зовсім інші думки. Та раптом тривожна новина – Тоня десь підчепила вітрянку.

«Та нічого страшного, - думаю я, - похворіє трохи, намажеться зеленкою замість помади». От тільки я хворів зовсім малим, а вона – дорослою.

Сестра не встає з ліжка. Шалений жар, який можна відчути не тільки у тілі, а й в усій кімнаті. Сморід ліків, візит лікаря. Він вимагає госпіталізації, Тоня відмовляється – за два дні у неї відпустка скінчиться, треба на роботу. На ранок вона вже не здатна говорити, питання більше не стоїть.

Мати постійно навідує сестру у лікарні, ввечері приносячі вісті. Я вже достатньо дорослий, щоб бути присутнім при цих розмовах.

- Час, - каже вона, похиливши голову, - усе залежить від часу. Ліки діють, питання в тому, чи протримається Тоня, поки вони долають хворобу.

- Лікарі дадуть їй цей час, правда?

- Вони роблять усе можливе. Є речі, які від нас не залежать.

Я знав, що люди помирають, та ще не був готовий. Мабуть, ніхто не може бути готовим до такого. Ну чому, чому саме зараз? Їй навіть тридцяти немає, вона ж тіки-но почала працювати, та й взагалі, у неї є молодший брат, якому потрібна сестра. «От ні, і все» - подумав, визираючи у вікно, де перші жмути темряви розповзалися майданчиком. Від ліків не залежить, та залежатиме від мене.

Узяв улюблену футболку Тоні – сподіваюся, вона пробачить – порвав на клапті. Вата з аптечки, волосся з розчіски, нитки з маминої коробки, готово. Тепер мотанка… Як там дівчат вчили на уроках праці? Без голки, без ножиць, тільки нитки і ганчірки. Спочатку голова, потім руки, низ лишаєш, як плаття. На словах те легко, а на ділі вийшло якесь одоробало. Усе так криво, так неправдоподібно… А чи правдоподібно те, що юна дівчина може вмерти від якоїсь там вітрянки?

Отож, кажу замовляння і кладу її у свою коробку з-під карток Людини-Павука. Давно вже виріс, вона мені не потрібна. Вибігаю на вулицю – батькам зараз не до того – і біжу на Леднянське.

Добираюся у темряві, не видно нічого, крім верхівок пам’ятників. Могила, яка могила, як обрати? «Та, до якої не ходять, де ніхто не розкопає, - чую я, наче Єгор доповнює історію, - але ж ти не зробиш їй таке? Ти бачив, що буде потім…»

От вже дурень, я просто викопаю ляльку, коли вона одужає, може, трохи пізніше. Я не нап’юся і не впаду з вежі, зі мною такого не буде!

Якась могилка у будяках, зійде. Рию затверділу землю голими руками, не помічаючи нічого довкола. Зупиняюся, коли яма достатньо глибока, переводжу дух.

Мертві, мертві стежать за мною з усіх щілин. Вони повернулися з потойбіччя, аби подивитись на того дивака, що порушує їхній спокій. Хочуть мене попередити… Або чекають, що я відступлюся, віддам їм Тоню, теж мені, мрійники!

Кладу коробку у яму, засипаю землею, та це ще не все. Останній елемент. Сльоза. Має бути одна щира сльоза. Як? Адже хлопчики ніколи не плачуть.

Що-ж, я просто згадаю сестру. Як вона сварила мене, та коли починав дути губи втішала, як допомагала з домашкою, забуваючи про власну, як залатала дірку на штанях, аби мати не дізналася, що порвав. Вона хороша сестра, якщо зникне, разом з нею розчиниться цілий світ.

На землю падає одразу декілька сльозинок. Підіймається вітер. Ховаюся за сусідньою могилою і бачу, як чорна сова сідає на край, обернувшись на ту постать. Вона дістає якийсь вогник зі свіжої «могили», бере на руки, як малу дитину, і колихаючи відносить за край світу. Смерть, Милосердна Смерть, невже Вона не розуміє, що це – обман? Та може і розуміє, як мати що дозволяє дітям робити власні помилки, або суддя, що потім прийде безжалісно карати.

Як би там не було, справу зроблено. Вертаюся до дому, проходжу повз батьків у ванну. Змиваю з себе рештки землі та безумства. Це більше не справжнє. Спогад, минуле.

Наступного дня мене пускають до сестриної палати. Тоня вже може говорити, навіть сидіти та їсти. Значить, усе було не дарма.

- Я врятував тебе від смерті, - кажу, коли лишаємося наодинці, можеш не дякувати.

Ліза Флоркінголд

22.08.25