Закинутими шляхами. Історії недобудов.

Гуляючи північними околицями Києва, ми можемо побачити картину, яка, направду, заворожує. Каштани та клени, дуби та берези формують собою невимовної краси зелені коридори. Парки, якими не перестаєш захоплюватись ані влітку, коли зелень, ніби, обіймає старі та не дуже будинки довкола, ані взимку, коли відсутність листя на деревах дає змогу роздивитись круту гірку, якою дітлахи спускаються на санках до самісінької дороги, старенький кінотеатр, а за ним - церкву та тільки-но відкрите кафе. Всі ці місця формують унікальний ансамбль - такий собі вхід на територію, де охочі можуть побачити історію Києва, історію Подільського району. Історію Пріорки. Історію цих місць... точніше, її залишки.

Пройшовшись вулицею Вишгородською, вздовж ЖК "Паркове Місто" і звернувши на вулицю Байди-Вишневецького, ми поринаємо у дещо інший світ. Так, зелені досі чимало, доглянута паркова зона сучасного ЖК радує око, най і через височенький паркан. Поряд - фундаменти, що лишились від МАФів, які, колись, були, мало не через кожні сто метрів, а далі - територія чергового радянського Інституту. Втім, саме ця установа за своїм бетонним парканом зберігає те, що так впевнено не хотіли помічати ані жителі цього міста, ані районна влада.

Обережно перелізаючи через паркан, обходимо сторожових собак та охоронців біля заїзду на територію і, подолавши кущі, виходимо до купи дошок, що їх так недбало просто кинули гнити на відкритому повітрі, посеред чималого простору, неначе перетворивши це місце на звалище. Шкода лише, що ці дошки - це єдине, що лишилось від двохсотрічної садиби, яка колись стала центром, що зробив Київ зеленим. Але не бійтесь, хоробрі мандрівники. Будинок нікуди не зник, як і не зникли плоди його власника. Давайте но ми з вами пройдемося ним.

Деревʼяний двоповерховий маєток аж ніяк не вражає своєю красою. Зайшовши у прочинені двері, побачимо чимало картин, трохи пошарпані стіни, сходи на другий поверх, вхід у вітальню. Там - крісла, стіл і фотографія. На ній - якийсь старий з дивакуватою зачіскою дивиться своїми невеличкими блискучими очима прямісінько на нас. Це Вільгельм Крістер - підприємець і садівник. Людина, яка зробила Київ зеленим.

Навколо - тиша. Стіни садиби перетворились у безкраї луги. Десь на горизонті видно ліс. З усіх сторін доносяться співи пташок, а ми йдемо вузькою ґрунтовою стежкою на зустріч сонцю, що повільно сходить десь там, за стовбурами дерев. По-тихеньку, ґрунтова дорога переходить у занедбаний асфальт. Видно, що цією дорогою вже давно ніхто не їздив. Чим далі, тим більше стає дубів та ялинок, тим менше крізь траву пробивається дорога. В якийсь момент, з зарослів зʼявдяється табличка "Поліське", а за нею - невеличке місто, яке, втім, не виглядає живим. Все поросло густими кущами та мохом, навколо - ні душі, ні звуку моторів. То, навіщо ми тут? Зараз побачимо.

Дерева навколо починають зменшуватись і тоншати, потрісканий асфальт знов стає цілим. Групи автобусів заїзжають у місто, а з них виходять родини з невеликими сумками, повертаючись у свої абсолютно цілі будинки. Далі - ці будинки цеглинка за цеглинкою розбираються, а на їхньому місці зʼявляються невеличкі одно-двоповерхові хатки, десь здаля чутно церковний дзвін, а табличка з написом "Поліське" - зникає, поступаючись старому деревʼяному вказівнику з написом "Хабно". Ось воно. 1838 рік. Рік, в який звичайний саксонський парубок Вільгельм робить перший крок ґрунтовкою, що веде його до суконної фабрики, що нею керував місцевий князь Радзивілл.

Бачимо як дівчата, що йдуть з відрами води, переглядаються одна з одною і перешіптуються, бачачи молодика у доволі чистому вбранні, що йде вулицями у напрямку фабрики. Десь обабіч дороги жандарм свариться з дідом через якусь дрібницю, активно жестикулюючи. Трохи далі - група євреїв, вбрана у кіпи з талітами йде в сторону Чорнобиля, аби встигнути до шабатнього запалювання свічок у тамтешній синагозі.

До самої фабрики слідуємо за Вільгельмом, але далі - даємо йому спокій. Все ж, він не піддослідний кролик, аби під мікроскопом дивитись на кожний його рух. Давайте просто почекаємо на нього на прохідній. Тим більше, он, яка краса довкола: пташки співають, худобу ведуть на випас, попередня зміна йде відпочивати додому чи у найближчий шинок. Містечко живе повним ходом.

Минають дні, тижні, місяці. Кожного дня Крістер виходить і заходить на фабрику, стаючи досвідченішим, знаходячи друзів: як німецькомовних, так і україномовних. Чим далі, тим більше він захоплюється цими місцями: свіжим повітрям полісся, густими лісами, мальовничою Припʼяттю, що протікає через золотисті пшеничні луги. Роки пройшли непомітно і ось, на дворі 1848 рік. Крістер працює на фабриці вже 10 років, заробляючи нічогенькі такі гроші. Зробивши певні заощадження, 33-річний чоловік вирішує діяти і купує невеличку ділянку у передмісті Києва. Нам з вами достатньо лиш кліпнути очима і ми знову на Пріорці. Але щось змінилось. Немає шістнадцятиповерхівки навпроти, нема дороги, нема інституту, парковки, МАФів, "Паркового міста". Є лише ліси, луги та садиби. одно- та двоповерхові. Прямісінько як у Хабному, Такі ж величні і не дуже, але такі інакші.

За лічені місяці зводиться невеличкий будинок. І ні, це не той, де кілька митей тому почалася ця подорож. Втім, такий же непоказний, але затишний з його тераси на нескінченні пагорби та гори дивиться Вільгельм, але він вже не сам. Поряд стоїть його дружина - Марія, яка тримає у руках немовля. З останнім ще буде нагода познайомитись ближче. А зараз - господарство родини Крістерів процвітає. Чоловік обожнює садівництво і вирішує започаткувати свою справу. Так у 1850 році відкривається "Садівництво та насіннєве господарство "В. Крістер“."

Навколо більшає дерев. Стрункі ряди яблуневих садів, грядки з гарбузами, позаду виростає перша теплиця, де розводять виноград і небаченої краси квіти. І до того зелена Пріорка стає справжнім царством зелені серед посеред задимленої випарами домених печей та заводів Київської Губернії.

Роки змінюються один за іншим і ось, Вільгельм Крістер - це той самий старий з дивакуватою зачіскою та невеликими блискучими очима, який досі щоранку робить обхід своїх володінь. Супроводжує його вже дорослий син Юліус, який увійшов до цього бізнесу, мало не з пелюшок разом зі своїм братом Едмундом, який зараз займався облаштуванням ділянок неподалік, на куренівці. Вони повільно йдуть крізь ряди зміцнілих дерев, з яких працівники бережно зривають яблука та груші, заходять у теплиці, які тепер стали цілим комплексом, а не однією скляною будкою. Там їм в обличчя вдаряє тропічна волога і цілий букет ароматів. Троянди танцюють з магноліями, тюльпани "обіймаються" з терпким виноградом. Такої краси годі шукати у інших розсадниках по всій імперії. Сонячне проміння приломлюється скляним дахом, освітлюючи вихід з цієї квіткової арки на самісінький верх пагорба. Місцина, що її називають Вітряні гори, відкриває небачений краєвид. З неї видніється колія трамвая, який тільки-но запустили до цих місць, вдалині можна роздивитись силуети витончених будівель Подолу. Увесь Київ - як на долоні у двох садівників.

Час іде далі невпинно, мов той струмок Коноплянка, що стрімко пролітав з верхівʼя гір через Крістерові сади, в озерце, що блищало кришталево-чистою водою навпроти Вишгородської. 1880 року на місці невеличкої хати зводиться той самий двоповерховий маєток, з якого почалася ця подорож. Сімейне угіддя Крістерів стає місцем спокою у буремні часи Валуєвських циркулярів, Емських наказів та декабристських заколотів. Сад та теплиці продовжували квітнути. Попри кров на площах, криваво-червоні троянди та гербери Крістерів впліталися у коси найзнанніших дам та звичайних жительок Пріорки. Краса не знала перепон. І, навіть, смерть її не спинить.

Проміння сонця засліплює і ось, за мить ми знову у маєтку. За вікном сонце повільно затягується хмарами. Можна побачити, як працівники збирають врожай яблук. Перше листя неохоче відривається від гілок, падаючи на землю. На дворі серпень. У цій кімнаті маєтку зібралася вся сімʼя: Марія, син Юліус разом зі своєю дружиною Пелагеєю, Едмунт, що тримав за руку свою наречену - Анну-Катерину. А у ліжку все тими ж блискучими очима на них дивився серйозний Вільгельм. Він - звичайний саксонець, який приїхав молодиком в Україну. І за 40 з лишком років зробив з занедбаної ділянки на відшибі губернської столиці Едем. Цілий світ, що жив за своїм розкладом, своїми правилами. Зі своїм щастям.

Роки - безжалісніші за сонце і вічні краєвиди. Наступний обхід Юліус робить вже сам. Час старого Крістера прийшов. Його вклали там, де він завжди мріяв - на його землі. Серед його саду.

Господарство ж перейшло у спадок його синам. Юліус та Едмунт любили цю землю не менше за свого батька. Вечорами сидячи у маєтку, вони, певно, палко сперечались, як же зробити сади гідними прізвища Крістерів. Там же, в цьому маєтку,, вони дарували квіти своїм дружинам, що вони їх самі збирали у теплицях, що вже дійшли до Виноградаря і грозились вирости ще далі, аж до Синього озера.

Ґрунтовою дорогою повз помістя і хатки візник з порожнім возом направлявся повз зелень садів та відблиски теплиць до Куренівки. Місцина, що розкинулася неподалік пріорки була королівством Едмунта Крістера та його дружини Анни-Катерини Оттоні. Але ці сади були інакші. Якщо на Пріорці нас зустрічав райський сад - фактично цнотливий едем, природність якого порушували лише тепличні комплекси, то тут ми поринали у модернову Європу. Вигини парків формували всю подальшу геометрію розбудови цього району. Фонтани стали окрасою зеленої оази посеред індустріальної пустелі. Візник зупинив свого воза поряд з невеличким складським приміщенням. Там на нього вже чекали працівники і Едмунт, які почали повільно вантажити ящики свіжих абрикосів та персиків для того, аби вже за кілька годин вони розлітались з прилавків житнього ринку. Крістер зробив глибокий вдих, продовжуючи передавати товар працівникам. Свіже повітря наповнило його груди і він видихнув, розслаблено кинувши погляд до фонтану, де сиділа, читаючи книгу його дружина. Це життя, яке вартує того, аби його жити.

Втім, 20 століття, що невпинно наближалось, не було готове приймати творців прекрасного у свої обійми. 1892 року Едмунт помирає. Він лишив по собі красу куренівських садів і парків, їхні витончені фонтани та європейські форми, які прикрашали місто сотню років потому, надаючи навіть сталінським демонічним будинкам витонченої європейської форми. Едмунт опікувався цими місцями з юності, а після нього естафету перейняла його дружина.

Юліус же… Що ж, він вивів господарство на новий рівень, відкривши на самісеньких початках 20 століття магазин у самому серці столиці - на Хрещатику. Зайшовши туди, кожний побачить щось своє. садівник приклонятиметься перед широким вибором насіння, містянин не зможе встояти перед видом яскравих квітів і букетних композицій, а ми… ми ж бачимо Юліуса, що стоїть за прилавком, поки його дітлахи, яких було аж семеро, граються поруч. Ідилія. Яка вже наступної миті почне руйнуватись.

1905 рік. Дзвони Кирилівського Храму доносились з Мостицької аж до самісіньких околиць Пріорки, адже жовтневі єврейські погроми прокотилися містом. Звуки пострілів, крики жінок та дітей, запах горілого дерева заполонили вулиці. Пороховий дим змішався з повітрям, яке вітер ніс прямісінько до садів Крістера. Юліус сидів на терасі свого маєтку. його ніздрі різав різкий запах пороху, перемішаний з ароматом терпких яблук, що лежали на його тарілці. До нього вийшла Пелагея, сівши поруч. Дивлячись в далину, вони мовчки дихали, намагаючись насолодитись останніми нотками свіжого повітря.

Сонце ще довго ховалося за хмарами. Певно, що роками. Юліус доглядав своє господарство, торгував у крамниці, бачив як ростуть його діти - спадкоємці володаря садового королівства. Дзвони Кирилівського храму більше не били так гучно. Ані під час справи Бейліса, ані коли у небо над Києвом здійнявся перший аероплан Ігоря Сікорського. Цікаво було б побачити, як виглядали Крістерові сади з висоти того пташиного польоту. Уявіть - яскраво-салатова пляма на сірувато-темно-зеленому полотні Губернії.

Був сонячний ранок. Юліус з дітьми прогулювався садами. Дійшовши до теплиць він збирав найяскравіші квіти разом зі своїм старшим сином Євгеном, даруючи їх своїм дочкам. Усмішка дівчат осяювала теплиці, які сьогодні не били тропічною вологою так сильно, як колись. Пташки співали довкола, створюючи симфонії яким Крістер надавав перевагу перед десятками оркестрових звучань Лисенка, Баха, Бетховена чи Шуберта. Вийшовши з теплиць, сімʼя побачила, як до неї, спотикаючись, біжить місцевий хлопчик, що займався доставкою газет. Віддишавшись після затяжного марафону володіннями саксонської родини, він вручив голові сімейства газету особисто. На передовиці ж було лише одне речення: “Началась Война”.

І знову маєток. Цього разу - сіріший, ніж зазвичай. Грозові хмари заховали за собою сонце. Крапля за краплею, до Пріорки підступає дощ. У вікні першого поверху стоїть Юліус - вже немолодий чоловік з пишною бородою, вдивляючись у поодинокі миготіння блискавки у хмарах. Зітхаючи, він дивиться на маленьку фотографію, що на ній його батько - Вільгельм дивиться на нього блискучими очима, ніби питаючи: “Ну що, синку, сподіваюсь, сади ростуть на славу?”. Чоловік лиш мовчки киває. Як би він хотів вибухнути зараз від того, що його земля - місце, в яке його сімʼя вклала стільки сил та часу, знаходиться в складі держави, що оголосила війну батьківщині його батька. Вперше за усе своє життя він почувався чужим у своїх садах.

Вже тиждень, як старший син Крістера - Євген пішов добровольцем на фронт. З тих самих пір сімʼя не отримувала від нього жодної вісточки. Юліус вже з чималим зусиллям робив обхід садів. У деякі ділянки вже треба було, буквально, їхати конями чи автомобілем, бо ж теплиці дістались вже, мало не самого міста. Навряд 33-річний Вільгельм з 1848 року міг уявити, що його володіння простягнуться на декілька сіл і торкнуться своїми зеленими пальцями мальовничого міста на Дніпровських пагорбах.

Повернувшись до маєтку він бачить заплакані обличчя своїх дочок, які щойно повернулись з київського госпіталю, де працювали. У руках однієї з них - конверт з чорною стрічкою. Юліус не задавав питань, не проронив і сльози. Повільно підійшов до дівчат, міцно обійнявши їх, стоячи під дахом маєтку, чуючи дощ, що вкотре накинувся на квітучі сади.

У будь-якого шляху є кінцева точка. І кінець рідко радує нас красивим кадром перед фінальними титрами. Це була глибока ніч. Чисте небо споглядало на Пріорку міріадами зорь. У вікні маєтку Крістерів було видно слабке миготіння свічки, яке ледве освітлювало невеличкий клаптик кімнати, де лежав Юліус, тяжко хворий і заслаблий. Поряд стояли його шестеро дітей. Вже дорослі статні сини, тендітні красуні-дочки. Стояли мовчки поряд з невеличким комодом, з якого на всю сімʼю споглядали портрети Вільгельма Та Едмунта. Юліуса не стало грудневого дня 1916 року. Його, як і батька, лишили у гущі їхнього творіння - у саду, на ділянці, з якої все почалося.

Маєток опустів вже наступного року. Від криваво-червоного стягу сади не вберегли ані курені УНР, ані німецькі багнети, ані петлюрівське військо. Морозного дня 1921 року, на подвірʼя садиби зайшов чоловік у військовій формі та шкіряному пальто. Проходячи хазяйновито ще не до кінця зарослими рядами плодових дерев, він зупинився біля входу у маєток. Двері були вибиті, в середині - все перекинуте та спустошене. Зітхнувши, він послідував на задній двір, де побачив два, запорошених снігом надгробки, на обох викарбувані імена, які малограмотний комісар заледве міг прочитати. Але от прізвища… Прізвища він запамʼятав ще змалечку, коли, гуляючи центром Києва разом з батьком бачив вивіску “В. Крістер”. Мовчки кивнувши, чоловік зняв кашкета, покрокувавши геть.

На наших очах, на місці садів зʼявляються цеглина за цеглиною будинки, асфальтується дорога на Вишгородській, відкривається школа №16. У маєтку відкривається технікум. Там досі відчувається життя: бігають дітлахи, студенти виходять на ґанок покурити папіроси і позалицятись до дівчат. Теплиці та виноградники неподалік, на диво, нікуди не зникли і продовжили працювати. Там все так само, як і 30 років тому, при вході бʼє тропічна волога, а тендітні троянди танцюють свій танець з кольоровими магноліями.

Поступово, навколо садиби зʼявляється бетонний паркан, а поряд будується будівля, що пізніше стане початком інституту хлору.

А далі - тиша. Світанок. 22 червня 1941 року. Сонні жителі Пріорки прокидались, аби поснідати і піти працювати на благо чергової пʼятирічки. Діти спокійно спали у своїх ліжечках. 10-класники ж вже не могли дочекатись випускного, який мав відбутись увечері того дня. Один хлопець тихенько підходить до будівлі школи, чекаючи на когось. З-за масивних дубів, що їх посадив Вільгельм Крістер ще сто років тому, зʼявляється дівчина. Вони обіймаються. Ця мить могла б тривати вічно. Мала б тривати вічно. Якби не страшенний гул, від якого земля під їхніми ногами почала дрижати. Піднявши очі до неба, вони побачили колонни літаків. Вони пролітали над містом рівно і чітко, наче армія, що крокувала на параді. Раптом довкола роздалися вибухи. Земля пішла у них з-під ніг. Все навколо осяялось жовто-гарячим заревом. І знову - тиша.

Війна скалічила Пріорку. Не стало тих, хто памʼятав ще за життя сади Крістерів, теплиці були частково-зруйновані, а рівні ряди плодових дерев - спалені при відступі німців. Дуби, під якими зустрічались закохані школярі 22 червня 1941 року, були вирвані з коренем вибухами десятків бомб та артилерією. 1943 рік настав без найменшої надії на те, що майже 100-річний спадок скасонських садівників буде відновлений. Тим дивовижніше бачити, як панель за панеллю теплиці відбудовуються. На місці спалених садів та хат зʼявляються три- та чотириповерхові будинки та парки, якими ходять школярі та жителі масиву Виноградар, збирають стиглі яблука та абрикоси. А поряд з садибою Крістерів започатковується Інститут Харчових Технологій.

І ось, 2000-ні. Теплиці - закинуті після 90-х, сади - занедбані або знищені. Маєток садівничого роду покосився. Дошки вже згнили. Всередині - порожньо, бо останні 30 років приміщення було звичайним складом. Ми бачимо як день за днем маєток коситься все більше і більше. у 2015 році знімають дах. У 2018 - розбирають залишки. І ось, ми знову тут. 2026. Від спадку Крістерів залишилась тільки купа гнилих дошок на території інституту. Але перед нами - досі майорить цей маєток. Цілий, як і 170 років тому. А на його порозі, ніби живі, нас зустрічають Вільгельм та Марія, Юліус та Пелагея, Едмунт та Анна-Катерина, Євген та Василь, Ольга, Володимир, Віра, Лідія та Надія - вся сімʼя. Три покоління. Саксонці, які стали справжніми Киянами.