Поради з виживання в лайтовому пеклі (Ржах-2025)

– Тааак, наробили ви, звичайно, справ. Оце, наприклад, – середнього віку службовець у офісному костюмі показав аркуш з роздрукованим фото. – Ой негарно, – і цмокнув, мотнувши головою.

Чоловік, що сидів навпроти, втиснувся спиною в стільчик. Він зберігав спокійний вираз обличчя, та його очі різко рухалися з аркуша на аркуш, які лежали на столі попереду. Чоловік у костюмі щось видивлявся на них, вписував ручкою у порожніх полях. Поруч лежали однакові стоси таких самих аркушів.

– Але добрі справи теж робили, – раптом сказав він. – Бачу, що старались.

– Ну, хотів як краще, – відповів ніяково відвідувач.

– Всі хотіли як краще. А потім тут опиняються. Ну що. Становище у вас в принципі непогане. Проведете п’ять років у легшому такому пеклі, пройдете виправлення, щоб потім такого більш не робити, а там і до воскресіння недалеко. Все, вільні.

– А підписувати… нічого не треба? – уточнив відвідувач і наче сухий клубок став йому поперед горла.

– Ні, вихід там.

Молодий, але майже лисий чоловік у звичайних джинсах, кросівках і зеленому светрі, все з тим же виразом обличчя, встав, повільно дійшов до дверей.

– А що там? – спитав він, не торкнувшись ручки.

– Все, що й раніше. Тільки трішки гірше.

Відвідувач зайшов у двері та здригнувся.

***

Він лежав удома на ліжку. Спантеличений, підняв голову, обмацав усе навколо. Він, Іван Брунько, опинився в своїй квартирі. Все лишилось таке, як він бачив востаннє, до того, як ішов тротуаром, а потім… Іван і не пригадував, що там сталось. Далі отямився в автобусі, що приїхав до дивної установи, де всім видали номерки і сказали чекати. Телефон не працював. В очікуванні своєї черги в коридорі, Іван зрозумів з розмов навколо, що він помер. Він би, може, закотив скандал, що його, мовляв, доставили сюди проти його волі, тицяють якісь документи. Проте Іван не сперечався, коли побачив, що ніхто не протестує, і вирішив, що так воно, мабуть, і має бути.

За вікном прокидалося рідне місто. Якесь дуже звичайне пекло, – подумав Іван. І дверцята в шафі, які трималися на одному чесному слові, лишилися такі ж. І не почищеною була ванна. Раптом задзвонив телефон і довелося прийняти виклик.

– Ти не забув там? – голос був знайомий.

– Що, нагадайте… Хто…

– Ти сьогодні на роботу виходиш в сім! Це я все маю контролювати? Щоб без десяти був!

На роботу… точно. Але чому на сім? Пора повертатися в реальність, забути всі нічні марення і бігти. Бо він щось забув і тепер матиме проблеми.

Дорога до «Нової пошти» минула звичайно і день почався як завжди. Іван заскочив у підсобку, одягнув червону жилетку з бейджиком.

– Привіт, – привітався до колег, – ви чого такі невеселі?

Ті лише мовчки глянули на нього і продовжили мовчки займатися своїми справами. Ну так, усіх викликали раніше. Попри ранній час у відділенні вже збиралася черга.

– Отримати? Відправити? Ага, добре, ось ваш чек, – і так безперестанку.

Іван намагався триматися як завжди, ледь усміхненим, але зауважив як на нього дивляться відвідувачі. Всі з понурими, насупленими обличчями. До Івана пропхався неохайний дід, який досі довго шукав щось у сумці.

– Мені швидко! Пропустіть! Оце-о, відправте, будь ласка… – старигань вийняв з кишені пом’ятий папір і став водити по ньому зморшкуватим пальцем.

– Майте совість, – обурилась жінка за ним, – вам мало, що ми в пеклі, то ще прете.

Іван раптом почервонів, тоді зблід, коли пригадав, що сталося до пробудження. Ні, абсурд! Якщо він у пеклі, то що, і всі його колеги разом з ним померли? Дурниця.

– Вибачте, я зараз повернусь, – сказав Іван і поставив табличку «Перерва».

Де там Дмитро, Олег та інші? Іван прослідував за Дмитром, кликнув його. Та колега на подив розчинився в повітрі за стелажами. Іван протер очі, йому чомусь стало важко дихати і серце швидко загупало. Дмитро за трохи матеріалізувався в іншому місці, ніби нічого не сталося. Навколо були фальшивки, актори. Чи серед них є хтось справжній? Хіба що інші грішники. Нехай це виявиться просто один поганий день, – заспокоїв себе Іван. Треба просто це пережити і все налагодиться.

– Чого це ми повинні стояти, маринуватись тут, – роздратувався чоловік біля дверей.

– Каси дві, а ніхто не стоїть.

– Це в моє покарання не входило! – крикнув ще хтось.

Похнюплений Іван повернувся й охололими руками прийняв чергову посилку.

Ввечері він зайшов до квартири, лишив взуття в сінях і впав горілиць на диван. У лівому шкарпетку була велика дірка. Після кількох «важких» клієнтів це здавалося не вартим уваги. Ні, нічого не налагодиться, – подумав Іван. – Це реально пекло, хоч і легке, «лайтове» по-сучасному. Його, звісно, вилами не штрикають, але жити тут п’ять років? Повторювати з дня в день те саме і мати справу з якимись хамами?

Іван повечеряв, тоді ввімкнув «Ютюб» на телефоні. Довелося оновити сторінку разів п’ять, поки йому видало щось крім «Скібіді-туалетів», «Бомбардіро крокоділо» та «Всім відняло мову, коли…». І все це з рекламою, а часом не одною.

Вночі не спалось. Іван перевертався з боку на бік, вже було за другу ночі, коли з кухні долинув звук. Щось шаруділо, як поліетиленовий пакет. Іван встав, м'якими кроками дійшов до кухні. Миші? В темряві на полиці щось ворушилось. Він зненацька клацнув вимикачем і побачив винуватців.

Полицю обсіли декілька дрібних чортиків, не більших за хрущів. Їх засліпило, та швидко оговтавшись, нечисть пострибала врізнобіч і розтала в повітрі. Пакет із хлібом лишився відкритий: чортики розкрили його, щоб зачерствів. Кілька разів Іван кліпнув. Врешті-решт зустріти чортів не мало б його дивувати. А як пекло легке, то й чорти, виходить, маленькі. Що ж робити? Невже він п'ять років їстиме черствий хліб?

Ні, – вирішив Іван, – коли вже він почне по-людськи жити? Відкладати нема на коли. Читав десь, що не можна нехтувати хорошою їжею та теплим одягом. Тому на малих паскуд треба знайти протидію. Навіть якщо за це призначать щось інше. Він акуратно закрутив пакет і став шукати чим його закрити. У пригоді стала туга прищіпка з іржавою пружиною. Для сушіння одягу вона не годилась, а тут якраз виявилась доречна.

Зранку Іван все одно снідав гарячими бутербродами з сиром, але своєю винахідливістю лишився дуже задоволений. Дорогою на роботу дуже недоречно розв'язались шнурівки. Це точно йому замість черствого хліба, – вирішив Іван і почвалав на роботу вже без того ентузіазму, що напередодні.

Після ще одного робочого дня він підійшов до своєї квартири і відчув, що там хтось є. Інший чорт, десь до плеча йому зростом, відчиняв вікно, щоби стало холодно. Справжній, як із вертепу: у чорно-коричневій шерсті, з роздвоєними ратицями на цапиних ногах, і прямими гострими рогами на маківці. Якийсь час Іван мовчки спостерігав за-за його спини. Чорт відчинив одне вікно, інше. Далі в його руці з'явився м'ятий папір з записами. Чорт порахував пазуристим пальцем вікна і почав розтавати в повітрі.

– Вибачте! – зупинив його Іван і чорт втілився назад.

– Вибачаєшся? – скрипучим голосом сказав чорт. – А не пізно?

– Та я це…

– Біс через яйце! Позамотував усе, шо тепер мені з іншої роботи сюда йти, якесь інше покарання тобі робить.

– В-вибачте, – ніяково видав Іван. – Я просто помітив, ви третє вікно не відчиняли.

– Я план відробив, – відповів чорт роздратовано, – все інше не мої проблєми.

– План? Який план?

– На кожного грішника видаються бали справєдлівості. От для тебе кожен день п'ятдісят. Можу зробить тобі одне велике западло, або десять менших.

– А якщо я зараз, ну, сам себе вкушу, це зарахується? – цікавість Івана пересилювала всі інші емоції.

– Тобі заняцця нема чим?

– А хіба я не звільнюся тоді швидше?

– За шо вдруг? І шось ти багато говориш. В мене роботи повно.

Чорт щез, лишивши легку хмарку диму. Його слова дещо здивували Івана, проте наштовхнули на висновок: Іван має який-не-який контроль над своїм становищем.

Вирушаючи знову на роботу, він поглянув на своє взуття та змінив кросівки на мокасини без шнурівок – ці-то точно не розв'яжуться. І зрештою вони просто зручні.

Ще один день минув так собі. В Івана протік картонний келишок з кавою, коли він його лишив на столі. Прийшла одна скандалістка, яку не влаштовувало, що у відділенні «неправильний» кондиціонер, а ще порвалась кишеня в куртці. Хотілося спати, тож Іван просто записав кілька завдань у нотатки на телефоні й лишив їх на завтра.

Об одинадцятій ночі в дворі врубили голосну музику підлітки чи ілюзії, що їх зображали. Але ж дратували по-справжньому! Іван обклав голову з обох боків подушками та притулив лоба до стіни. Й тоді почув інший сторонній звук, чиїсь голосіння. «Ай, не треба! За що? Ні-ні, ааай!» – скиглив хтось.

Івану здалося, що це в під’їзді, вийшов на майданчик, але нікого там не мучили. Звук, проте, був голосніший. Розтираючи змерзлу шкіру, Іван спустився на перший поверх, тоді зазирнув у привідчинені двері, котрі вели в підвал. У кімнатці на столику стояв старий магнітофон, який прокручував касету з «Аяяй! Ойой!». Ну звісно, справжнім мукам тут було не місце.

– Ах так, – розсердився Іван. – Ну ні, я таки висплюсь, а ви мені за це що хочте призначайте.

Він вимкнув запис, але подумав, що цього замало. Точно з глибин підвалу вилізе чорт і ввімкне знову. Кабель, ввімкнений в розетку, від’єднувався від магнітофона, тож Іван забрав його й вирушив додому. Музика надворі до того часу стихла і Іван записав ще одне завдання й одразу позначив «виконано».

Прокинувшись, Іван відсахнувся до стіни. Біля ліжка стояв рудуватий чорт, завбільшки з дебелого кота.

– Кабель дай! – різко сказав рогатий.

– А то що? – Іван усвідомив, що має зараз невелику, але владу, інакше чорт просто утнув би якусь капость.

– Кажу, дай кабель. Він на мені числиться.

– Міняю на затички для вух. Бачив такі, як був живий.

– Де я тобі їх візьму?

– Де хоч бери, а я тобі кабель.

– Та я тебе зараз роздеру!

– А, ні, – Іван підняв палець догори. – Ти не можеш завдати мені більше страждань, ніж я заслуговую за прижиттєві справи.

Чорт зник, а не минуло й кількох секунд, як він з'явився на тому ж місці.

– На!

Іван простягнув йому кабель і забрав затички. Підбадьорений, узявся зрання виконувати те, що відклав учора. Коли підлітки знову врубили музики, Іван з задоволенням ніжився в ліжку. Якщо йому судилося отримати покарання, то він сам обере його. Хай хоч тут, у пеклі він, Іван Брунько, почне жити зараз, а не відкладатиме на колись-там.

За перший тиждень новоприбулий грішник зрозумів кілька речей. Гречку таки варто спершу замочувати, бо тут у ній забагато отих чорних, неочищених зернят. Покупки варто носити в екосумці, яку не рвуть речі всередині. А якщо чортяки відчиняють вікна, то можна просто відкрутити ручки і сховати їх у диван.

Стільки ідей накопичилось за сім днів, що Іван виписав їх у окремий файл на комп'ютері. Дописуючи чергове своє досягнення, він зайшов на Фейсбук та опублікував одну пораду.

«Ну й дурня» – писав підозрілий нікнейм.

«Поки не було інтернету, тільки твої рідні знали, що ти тупий» – коментував інший.

«Дякую!».

Це єдине слово спантеличило Івана і він з подивом подивився сторінку користувача. Не чорт, жива людина відписала йому. Не гаючи часу, Іван створив групу та назвав її «Поради з виживання в пеклі». Але за мить змінив на «Поради з комфортного життя» і «... в пеклі» вирішив не додавати.

За пару місяців до групи приєдналися якісь двадцять людей, але Іван щодня викладав поради.

Якщо чорти поцупили мильницю, то мило можна покласти на мочалку і воно не зісковзуватиме. Сіль з оцтом непогано відбілює ванну. Холодне масло можна натерти на тертці і його буде зручно розподіляти.

Одного разу хтось написав у коментарі свою цікавинку. Іван створив чат для кількох, у реальності яких він був певний.

«Може якось зустрінемося в реалі?» – подав хтось ідею.

«Було б добре», – відписав організатор.

«В мене вихідні робочі. Може…»

Зранку чергового дня Іван поспішав на роботу, несучи невелику картонну коробку. З голосним «пшух!» обабіч з'явились чорти схопили попід руки. З-під землі вихопився дим і коли розвіявся, вони стояли в якійсь похмурій установі. Попереду стовбичив високий чорт у чорній жилетці та з галстуком-метеликом. За ним у рядок стояли менші.

– Ну що ви за людина така? – спитав він з докором. – Як були живі, то сиділи, як миша, все вас влаштовувало. А тут дня не мине, щоб той Іван Брунько чогось не утнув.

– Да, зробіть шось! – тонким голосом вигукнули менші чорти. – Ми так не можем! Роботи повно, а нам тільки думай шо нове цьому Бруньку призначить.

– Він не хоче мучицця, – жалівся інший. – Ми тут і так сумісники, це ше кому важче…

– І накручує підписників! – зауважив його сусід. – Де це в якогось простого грішника взялось чотириста живих людей в групі?

Менший чорт шепнув щось старшому на вухо, ставши навшпиньки. Його рожеве рило смикнулось.

– То ще й ділився порадами з іншими?! Ну це вже просто саботаж. Іншого виходу нема. Вимикайте інтернет.

Знову вихопився дим і їх усіх перенесло до кімнати з безліччю тумблерів, кнопок і рубильників, які вочевидь керували всім у пеклі.

Чорти, задоволено шкірячи зуби, поопускали грубо зроблені масивні перемикачі. Важке «бжух» струснуло повітря. Зробивши справу, нечисть вишикувалась у шеренгу, стримано хихикаючи.

– Як вам таке, Іване Брунько? – примружився старший чорт. – Ви лишитесь знову сам, один, і не дізнаєтесь хто справжні люди, а хто ілюзії. Це кінець вашим витівкам. Закономірний кінець.

– І дуже сумний! – додав пискляво чортик.

Брунько, однак, стояв задоволений і чорти стали між собою стривожено перезиратись.

– Головна порада для всіх порад, – урочисто виголосив Іван, – якщо маєте важливу інформацію, – зберігайте роздруковані копії.

З цими словами Іван дістав із коробки стос книжечок, не більших за паспорт, зроблених вручну на домашньому принтері. Очі чортів округлились і нечисті застигли з роззявленими ротами.

– Я, каюся, зловживав службовим становищем і підкладав посібники до посилок.

Чорти заохали. Плачучи, обіймали один одного. Лише їхній начальник стояв стримано, і дві половинки його обличчя сіпались незалежно одна від іншої.

– Ну, за законом вимагається виправлення, – виніс він вердикт. – Якщо підсудний робить це з задоволенням, то тут ми безсилі.

І Іван за мить опинився на тому ж місці, дорогою у поштове відділення.

***

– Тааак, наробили ви, звичайно, справ. Оце, наприклад, непогано, – середнього віку службовець у офісному костюмі показав аркуш з роздрукованим фото. – Дуже навіть, – і гмикнув, кивнувши.

– То чим мені це загрожує? – впевнено спитав Іван, сидячи в кріслі навпроти.

– Враховуючи всі обставини… Вам дострокове звільнення. Все, йдіть.

Іван встав, підійшов до дверей у стіні ліворуч.

– А куди це ви зібрались? – відірвався від своїх справ службовець. – Ваші двері не там. Вам назад.

– Тобто?

– До раю не ведуть якісь сходи між хмар. Його роблять тут. Іван Брунько повільно усміхнувся та різко відчинив двері, що вели назад. Там була тераса зі столиками. Його друзі чи то поки що підписники з подивом повернули в той бік обличчя.

– Я казав, щоб без мене починали, – промовив Іван. – Так ось, – продовжив радісно. – Я залишаюсь!