Поради з виживання в лайтовому пеклі (розширена версія)

– Тааак, наробили ви, звичайно, справ. Оце, наприклад, – середнього віку службовець у офісному костюмі показав аркуш з роздрукованим фото. – Ой негарно, – і цмокнув, мотнувши головою.

Молодий, але майже лисий чоловік у звичайних джинсах, кросівках і зеленому светрі, сидів навпроти, і втиснувся спиною в стільчик. Він зберігав спокійний вираз обличчя, та його очі різко рухалися з аркуша на аркуш, які лежали на столі попереду. Той, що в костюмі, щось видивлявся на них, вписував ручкою у порожніх полях. Поруч лежали однакові стоси таких самих аркушів.

– Але добрі справи теж робили, – раптом сказав він. – Бачу, що старались.

– Ну, хотів як краще, – відповів ніяково відвідувач.

– Всі хотіли як краще. А потім тут опиняються. Ну що. Становище у вас в принципі непогане. Проведете п’ять років у легшому такому пеклі, пройдете виправлення, щоб потім такого більш не робити, а там і до воскресіння недалеко. Все, вільні.

– А підписувати… нічого не треба? – уточнив відвідувач і наче сухий клубок став йому поперед горла.

– Ні, вихід там, – показав рукою службовець на крайні з кількох дверей.

Все з тим же виразом обличчя, відвідувач встав, повільно дійшов до дверей.

– А що там? – спитав він, не торкнувшись ручки.

– Все, що й раніше. Тільки трішки гірше.

Засуджений зайшов у двері та здригнувся.

***

Він лежав удома на ліжку. Спантеличений, підняв голову, обмацав усе навколо. Він, Іван Брунько, опинився в своїй квартирі. Все лишилось таке, як він бачив востаннє, до того, як ішов тротуаром, а потім… Іван і не пригадував, що там сталось. Далі отямився в автобусі, що приїхав до дивної установи, де всім видали номерки і сказали чекати. Телефон не працював і не було жодного напису, щоб з’ясувати деталі. В очікуванні своєї черги в коридорі, Іван зрозумів з розмов навколо, що він помер. Він би, може, закотив скандал, що його, мовляв, доставили сюди проти його волі, тицяють якісь документи. Проте Іван не сперечався, коли побачив, що ніхто не протестує, і вирішив, що так воно, мабуть, і має бути.

За вікном прокидалося рідне місто. Якесь дуже звичайне пекло, – подумав Іван. І дверцята в шафі, які трималися на одному чесному слові, лишилися такі ж. І не почищеною була ванна, які він збирався привести до ладу вже місяць. Раптом задзвонив телефон і довелося прийняти виклик.

– Ти не забув там? – голос був знайомий.

– Що, нагадайте… Хто…

– Ти сьогодні на роботу виходиш в сім! Це я все маю контролювати? Щоб без десяти був!

На роботу… точно. Але чому на сім? Він раніше приходив о сьомій тридцять і це всіх влаштовувало. Але перепитувати Іван не наважився. Пора повертатися в реальність, забути всі нічні марення і бігти. Бо він щось забув і тепер матиме проблеми. Час ще був, Іван встиг з'їсти булку з чаєм і все переконало його, що це таки реальність. Ні двори, ні вулиці не змінились. І навіть ті ж перехожі, яких Іван бачив щоранку, знову поспішали в своїх справах або чекали автобус на зупинці.

День на «Новій пошті» почався як завжди. Іван привітався з колегами, одягнув червону жилетку з бейджиком. Попри ранній час у відділенні вже збиралася черга, десяток чи більше людей.

– Привіт, – привітався до колег, – ви чого такі невеселі?

Ті лише мовчки глянули на нього і продовжили мовчки займатися своїми справами. Ну так, усіх викликали раніше. Попри ранній час у відділенні зібралося не менше народу, ніж увечері.

– Отримати? Відправити? Ага, добре, ось ваш чек, – і так безперестанку.

Іван намагався триматися як завжди, ледь усміхненим, але зауважив як на нього дивляться відвідувачі. Всі з понурими, насупленими обличчями. До Івана пропхався неохайний дід, який досі довго шукав щось у сумці.

– Мені швидко! Пропустіть! Оце-о, відправте, будь ласка… – старигань вийняв з кишені пом’ятий папір і став водити по ньому зморшкуватим пальцем.

– Майте совість, – обурилась жінка за ним, – вам мало, що ми в пеклі, то ще прете.

Іван раптом почервонів, тоді зблід, коли пригадав, що сталося до пробудження. Ні, абсурд! Якщо він у пеклі, то що, і всі його колеги разом з ним померли? Дурниця.

– Це-во, кхе! – Дід прокашлався і став шукати якийсь інший папірець у кишенях. – Мені відправити в… зараз… Пе-те… Ні, то не те. Пс-ро…

– Вибачте, я зараз повернусь, а ви знайдете свої записи, – сказав Іван і поставив табличку «Перерва».

Де там Дмитро, Олег, Іра та інші? Що значить оте «ми в пеклі»? Іван прослідував за Дмитром, кликнув його. Та колега на подив ішов просто в стелаж і розчинився в повітрі. Іван протер очі, йому чомусь стало важко дихати і серце швидко загупало. Дмитро за трохи матеріалізувався в іншому місці, ніби нічого не сталося.

– Гарний день, – промовив зовсім недоречну фразу Дмитро. – Чим можу допомогти?

– Це ти? Ти ж справжній?

– Відправити, отримати? Маєте додаток? – говорив стандартні слова колега.

Насправді робота у відділенні кипіла. Хтось штовхав візок із посилками, хтось розпаковував рулон паперу для принтера чеків або клацав по клавіатурі старенького комп’ютера. Та навколо були фальшивки, актори. Всі, як папуги, кидали беззмістовні слова, ходили прямими маршрутами і щойно стикалися з якоюсь перепоною, як зникали і виникали з іншого боку. Чи серед них є хтось справжній? Іван присів на стільчик, заплющив очі, потім встав. Це якась галюцинація, – вигадав собі заспокоєння. Якби щось було неправильно, то відвідувачі пошти щось помітили б. А ніхто не переймається, вони живуть, як звичайно, то й він мусить поводитись як завжди. Нехай це виявиться просто один поганий день. Треба просто це пережити і все налагодиться.

– Чого це ми повинні стояти, маринуватись тут, – роздратувався чоловік біля дверей.

– Каси дві, а ніхто не стоїть. Понабирали отих міленіалів чи як вас.

– Це в моє покарання не входило! – крикнув ще хтось.

Похнюплений Іван повернувся й охололими руками прийняв посилку від старого, що нарешті розібрався зі своїми папірусами.

Ввечері Іван зайшов до квартири, лишив взуття в сінях і впав горілиць на диван. У лівому шкарпетку була велика дірка. Та після кількох «важких» клієнтів це здавалося не вартим уваги. Якщо колеги виявились просто декораціями, а кожен день буде такий же, то ні, нічого не налагодиться, – подумав Іван. – Це реально пекло, хоч і легке. Лайтове, якби сказати по-сучасному.

А як же інші? Іван набрав номер «тьоті Галі», що померла два роки тому, але її номер все не було часу видалити. «Номер недійсний» – відповів машинний голос. Тоді обдзвонив ще кількох, але марно. Ніхто з його родичів не потрапив сюди. Чи принаймні не в цю зону чи коло, чи як там воно поділяється. Телефон зненацька задзвонив, невідомий номер. Схвильований Іван узяв слухавку.

– Вам нараховано чотириста тисяч бонусів, – повідомляв радісний жіночий голос. – Щоб отримати…

Очевидно це були шахраї. Іван зітхнув. Він таки в пеклі, – вкотре за сьогодні повторив собі. І це жахливо. Жахливо, що в його житті нічого по суті не змінилося, лише всього поганого стало трохи більше. Його, звісно, вилами не штрикають, але жити тут п’ять років? Повторювати з дня в день те саме і мати справу як не з примарами, то з якимись хамами, з найгіршими з людей?

В холодильнику лежали сир, стояла каструля супу й шматок шинки. Іван повечеряв, тоді ввімкнув телевізор. Там показували якийсь серіал про сімейні драми і новини. Ведуча розповідала як усе погано, а вусатий експерт запевняв, що буде ще гірше. Зима попереду холодна, опалення і світло будуть з перебоями, а ще вимирає скумбрія. На «Ютюбі» в телефоні Іван мусив оновити сторінку разів п’ять, поки йому видало щось крім «Скібіді-туалетів», «Бомбардіро крокоділо» та «Кремль у паніці. Всім відняло мову, коли…». А коли пішли цікаві відео, почалися по п'ять реклам.

Доообре, – сказав він в нікуди, – доведеться купити преміум. Що? – здавалося, мало що сьогодні може здивувати. Преміум на «Ютюбі» коштував 999 гривень. Ну ні, це було занадто. Він перший день у пеклі, а воно вже остогидло і зіпсувало останній проблиск надії на щось гарне.

Вночі не спалось. Іван перевертався з боку на бік, вже було за другу ночі, коли з кухні долинув звук. Щось шаруділо, як поліетиленовий пакет. Іван встав, м'якими кроками дійшов до кухні. Миші? В темряві на полиці щось ворушилось. Він зненацька клацнув вимикачем і побачив винуватців.

Полицю обсіли декілька дрібних чортиків, не більших за хрущів. Їх засліпило, та швидко оговтавшись, нечисть пострибала врізнобіч і розтала в повітрі. Пакет із хлібом лишився відкритий: чортики розкрили його, щоб зачерствів. Кілька разів Іван кліпнув. Врешті-решт зустріти чортів не мало б його дивувати. А як пекло легке, то й чорти, виходить, маленькі. Що ж робити? Невже він п'ять років їстиме черствий хліб?

Ні, – вирішив Іван, – коли вже він почне по-людськи жити? Відкладати нема на коли. Читав десь, що не можна нехтувати хорошою їжею та теплим одягом. Тому на малих паскуд треба знайти протидію. Навіть якщо за це призначать щось інше. Він акуратно закрутив пакет і став шукати чим його закрити. У пригоді стала туга прищіпка з іржавою пружиною. Для сушіння одягу вона не годилась, а тут якраз виявилась доречна.

Зранку Іван все одно снідав гарячими бутербродами з сиром, але своєю винахідливістю лишився дуже задоволений. Дорогою на роботу дуже недоречно розв'язались шнурівки. Це точно йому замість черствого хліба, – вирішив Іван і почвалав на роботу вже без того ентузіазму, що напередодні.

Ще один день минав з «важкими» клієнтами. Ніби порядного вигляду дядько хотів відправити ящик свинячих ратиць і Іван довго пояснював йому, що це заборонено. Але врешті-решт подумав: це теж актор, ілюзія, лише більш балакуча.

В обід він вийшов на вулицю. Рання осінь ще не вступила в свої повноваження, і холодна погода щокілька годин змінювалася спекою. Повз будинок ішла жінка, не дуже стара, але в поношеному вицвілому одязі, в якому вочевидь було парко. Вона несла в полотняних сумках цеглу, зупинялась, витирала з лоба піт. Колись вона ходила тут щодня, тільки в одязі значно вишуканішому і з собачкою на тонкому повідку.

– Добрий день! Давно вас не бачив, – привітався Іван.

– Добрий, – байдуже привіталась жінка.

– Нащо вам цегла? – спитав Іван.

– Я її вже сім років ношу, – незворушно відповіла та.

– Це ваше покарання?

– Та я вже термін давно відбула. Я просто хочу в раю місце покраще. Я б побільше носила, якби могла!

– А ви знаєте, яке вам дістанеться? – здивувався Іван.

– Ніхто не знає, – жінка поставила свої сумки на асфальт і повчально підняла палець. – Але я кожен день дуже страждаю. Я собі і розклад зробила. Бо той, – вона показала на чоловіка, що годував голубів, – сволота ота мене тут не пережене. Як в рай попадем, я буду на сьомому небі, а він на шостому. Так йому і треба! Тьху!

Жінка понесла свою ношу далі, а Іван повторив собі, що чогось тут не розуміє. Але ця, принаймні, була живою чи то радше справжньою людиною. Він прослідкував поглядом за ще декількома перехожими. Тут не було веселих чи хоча б усміхнених людей. Може він справді замало мучиться. Вщипнути себе чи що?

Ввечері щось гупнуло в шафі. Там не було нікого, але частину мотлоху точно підклали чортяки, бо Іван ніколи не мав мішків злежалого цементу, стільки солених огірків у банках і мишоловки, що ледь не спіймала його палець. Виносячи це все на смітник, грішник звернув увагу на сусідній будинок. У смітті на балконі копирсався дебелий чорт. Не маленький, як уночі, а точно, як з вертепу, в якому Іван грав колись Ірода. Вкритий чорно-коричневою шерстю, з чорним зморшкуватим обличчям, на якому посмикувалось коротке рожеве рило. Над гострими цапиними вухами височіли прямі ріжки. Чортяка помітив увагу Івана та пригрозив йому пальцем.

За попередні дні на меблі попадала пилюка. Іван провів пальцем по полиці, лишивши помітний слід. Отже, що йому, не прибирати тепер? Може і ванну ніколи не мити і не лагодити дверцята? Тоді вже все покинути і піти бомжувати під мостом. Але така перспектива зовсім не радувала Івана. Навіть якщо за це буде якась нагорода. Прагнути більшого лиха чи дискомфорту він не стане, але хай вже просто відбуде ті п’ять жалюгідних років.

Після ще одного робочого дня Іван підійшов до своєї квартири і відчув, що там хтось є. Чорт, десь до плеча йому зростом, відчиняв вікно, щоби стало холодно. Якийсь час Іван мовчки спостерігав за-за його спини. Чорт відчинив одне вікно, інше. Далі в його руці з'явився м'ятий папір з записами. Чорт порахував пазуристим пальцем вікна і почав розтавати в повітрі.

– Вибачте! – зупинив його Іван і чорт втілився назад.

– Вибачаєшся? – скрипучим голосом сказав чорт. – А не пізно?

– Та я це…

– Біс через яйце! Позамотував усе, шо тепер наші малі розмотать не можуть. Мені з іншої роботи сюда йти, якесь інше покарання тобі робить. А в мене все, робочий день кінчився, – розвів руками рогатий.

– В-вибачте, – ніяково видав Іван. – Я просто помітив, ви третє вікно не відчиняли.

– Я план відробив, – відповів чорт роздратовано, – все інше не мої проблєми.

– План? Який план?

– На кожного грішника видаються бали справєдлівості. От для тебе кожен день п'ятдісят. Можу зробить тобі одне велике западло, або десять менших.

– А якщо я зараз, ну, сам себе вкушу, це зарахується? – цікавість Івана пересилювала всі інші емоції.

– Тобі заняцця нема чим?

– А хіба я не звільнюся тоді швидше?

– За шо вдруг? І шось ти багато говориш. Все, мені додому пора. Гарного вечора, – гаркнув знущально чорт і щез, лишивши легку хмарку диму.

Його слова дещо здивували Івана, проте наштовхнули на висновок: Іван має який-не-який контроль над своїм становищем. Якщо всі покарання він отримує за планом, отже, все погане на сьогодні вже розписане. Тож його дії не потягнуть якісь нові труднощі.

Коли майже стемніло, Іван вийшов у «Біс 23». На вулиці стояли декілька столиків, за одним з яких мерз сумний-пресумний пияк. Іван досі таких бачив лише на старих радянських карикатурах. Чоловік у пом'ятому піджаку, з великою лисиною на голові та червоними носом і щоками наливав собі у гранчак горілку. Він швидко випивав її і тут же вона виливалась сльозами, що котилися по щоках. Іноді пияк схлипував і марно витирав сльози.

– Мооолодий чоловіче, – жалібно протягнув пияк. – У вас не буде пари гривень?

– Вам на що? – насторожено поцікавився Іван.

– На випить, – чесно сказав бідолаха.

– Але ж у вас є, – зауважив Іван.

– Так тут, хлип, алкоголь… хлип, нуль ефєкта. Все п'ю, а воно, як вода. І горілка, і пиво, і одєколон пробував, і самогонку гнав. На язику єсть, а не п'янить. Іздіваюцця з людей. Може як ви купите, то в вас буде… хлип, нормальна.

Іван мовчки розвернувся і пішов. Ні, ще він тільки алкоголікам не помагав! Так йому і треба! Вдома з цікавості дістав з шафи кон'як і сьорбнув. Справді, нуль ефекту. Виходить, жодна залежність мешканцям пекла не загрожує. Дорогою додому Іван ще зауважив, що на стіні відсутній напис «соль, фєн, бошкі», який муніципали за життя замальовували щотижня, а він знову і знову з'являвся. В написі не було сенсу, бо наркотики ніяк не діяли на людей.

Вирушаючи знову на роботу, Іван поглянув на своє взуття та змінив кросівки на мокасини без шнурівок – ці-то точно не розв'яжуться. А щодо вікон – він витратив десять хвилин, розшукав викрутку і просто познімав ручки, які сховав під диван. Холодно йому точно тепер не буде.

Ще один день минув так собі. В Івана протік картонний келишок з кавою, прийшла одна скандалістка, яку не влаштовувало, що у відділенні «неправильний» кондиціонер, а ще порвалась кишеня в куртці.

Коли Іван піднімався сходами до квартири, його зустріла якась жінка, яку він тут ніколи ще не бачив. Вона тримала декілька синіх папок, повних паперів.

– ОСББ збирає на викручування лампочок у під'їзді, – дзвінко сказала вона. - Розпишіться отут. Двісті гривень.

– Заждіть, – не второпав Іван, – що значить «викручування»?

– Ви що, добре жити хочете? Хочете, щоб у вас світло було? Менше комфорту – краще місце в раю. Це написано на нашому плакаті, до речі, на вході. Я старалась, друкувала. Ви читали?

– А не можна лампочку викрутити безплатно? – припустив Іван.

– І на що це ви ті двісті гривень, скажіть, потратите? На цукерки?

– До речі, за світло щось багато прийшло, – змінив тему Іван.

– Бо в Облпекенерго прочитали підручник з фізики. Тепер вам платіжка за світло як хвилю і світло як частку. Платіть і не викаблучуйтесь.

– Я подумаю, – відгукнувся на те Іван і поспішив до своєї квартири.

Ще чого! Потемки ходити. Іван відчув злість і роздратування, але не таке, як раніше, від усіх тих дрібних прикрощів. На цукерки він потратить! А може і на цукерки. І на засіб бля миття ванни. І ще на багато чого. Навіть ліхтарик не завадить, якщо та, з ОСББ, справді викрутить лампочки.

Хилило до сну, телефон «сідав», а зарядка десь поділась. Тож Іван просто записав кілька завдань у нотатки на телефоні й лишив їх на завтра.

Об одинадцятій ночі в дворі врубили голосну музику підлітки чи ілюзії, що їх зображали. Але ж дратували по-справжньому! Іван обклав голову з обох боків подушками та притулив лоба до стіни. Й тоді почув інший сторонній звук, чиїсь голосіння. «Ай, не треба! За що? Ні-ні, ааай!» – скиглив хтось.

Івану здалося, що це в під’їзді, вийшов на майданчик, але нікого там не мучили. Звук, проте, був голосніший. Розтираючи змерзлу шкіру, Іван спустився на перший поверх, тоді зазирнув у привідчинені двері, котрі вели в підвал. У кімнатці на столику стояв старий магнітофон, який прокручував касету з «Аяяй! Ойой!». Ну звісно, справжнім мукам тут було не місце.

– Ах так, – розсердився Іван. – Ну ні, я таки висплюсь, а завтра що хочете витреплю.

Він вимкнув запис, але подумав, що цього замало. Точно з глибин підвалу вилізе чорт і ввімкне знову. Кабель, ввімкнений в розетку, від’єднувався від магнітофона, тож Іван забрав його й вирушив додому. Музика надворі до того часу стихла і Іван записав ще одне завдання й одразу позначив «виконано».

Прокинувшись, Іван відсахнувся до стіни. Біля ліжка стояв рудуватий чорт, завбільшки з дебелого кота.

– Кабель дай! – різко сказав рогатий.

– А то що? – Іван усвідомив, що має зараз невелику, але владу, інакше чорт просто утнув би якусь капость.

– Кажу, дай кабель. Він на мені числиться.

– Міняю на затички для вух. Просто зараз. Бачив такі, як був живий.

– Де я тобі їх візьму?

– Де хоч бери, а я тобі кабель.

– Та я тебе зараз роздеру!

– А, ні, – Іван відгородився долонею. – Ти не можеш завдати мені більше страждань, ніж я заслуговую за прижиттєві справи.

Чорт мовчки зник, а не минуло й кількох секунд, як він з'явився на тому ж місці.

– На!

Іван простягнув йому кабель і забрав затички. Ніч минула добре. Підбадьорений, узявся зрання виконувати те, що відклав учора. Якщо йому судилося отримати покарання, то він сам обере його. Хай хоч тут, у пеклі він, Іван Брунько, почне жити зараз, а не відкладатиме на колись-там.

За перший тиждень новоприбулий грішник зрозумів кілька речей. Гречку таки варто спершу замочувати, бо тут у ній забагато отих чорних, неочищених зернят. Покупки варто носити в екосумці, яку не рвуть речі всередині. Зацікавлений цими маленькими, але вкрай корисними порадами, Іван почав шукати більше і інтернеті. Він зникав у найнесподіваніші моменти, проте це тільки підсилило азарт. А що за покарання йому придумають тепер?

Зранку на подвір'ї просто перед Іваном матеріалізувався чорт. Він був причесаний і одягнений у чорно-білий діловий костюм. Чорт стояв прямо і заговорив з докором.

– Ви що за цирк тут зробили? Наші працівники втрачають мотивацію. Майте совість, наш відділ виконання покарань вже не має ідей.

– Я що, не маю права на свіжий хліб? – заперечив Іван. – Чи мені все з магазину в руках носити?

– Право ви маєте… – неохоче підтвердив чорт.

– Я щось порушую?

– Формально нічого не порушуєте. Ваші бали покарань просто доводиться розподіляти щоразу по-новому. Але ж поставтесь по-людськи.

– Ось я свого і добиваюсь. Хочете – погану погоду мені персонально влаштуйте. У всіх сонце, а в мене хляпа! І взагалі, знаєте, тут у пеклі я дізнався багато корисних речей. Тут я відчув, скільки насправді в моїх силах, щоб жити краще. Навіть коли це зовсім трішки.

Чорт дивився на Івана, стримуючись, але тільки глибоко зітхнув.

– Егоїст ви наш. Подякуйте, що у вас в квартирі комарі, а не оси, – і з тими словами щез.

Над Іваном, як із душа, полився дощ без жодної хмаринки. Іван одягнув капішон і вирушив на роботу. Перехожі, справжні перехожі, озирались на чудасію: над єдиним чоловіком у натовпі дощило. Та його це не вельми засмучувало.

Щодо раптових просадок швидкості інтернету, Іван пам’ятав, що колись, в його дитинстві, були такі програми для скачування вебсторінок собі на комп’ютер. Недовгий пошук видав йому одну з таких. Ідей як підвищити якість свого життя назбиралося стільки, що Іван створив текстовий файл і почав друкувати.

«Якщо у вас повільний інтернет, скористайтеся програмами для завантаження сторінок на ПК. Ви зможете продивитися їх комфортно пізніше» – надрукував Іван. Після того занотував усе, чим користувався досі по господарству. Вийшло дві сторінки, зовсім не мало. І тоді він зайшов у Фейсбук, який використовував досі лише для перегляду новин. Уперше за багато часу Іван зробив допис із першою порадою. Оскільки справжніх людей усе ж була меншість, автор не очікував великого відгуку. Зрештою, нічого особливо відмінного від колишнього життя на Землі, – подумав він. Не дарма казали, що більшість контенту створюють бездумні боти. Але за вечір неочікувано зібралося кілька реакцій.

«Ну й дурня» – писав підозрілий нікнейм.

«Поки не було інтернету, тільки твої рідні знали, що ти тупий» – коментував інший.

«Дякую!».

Це єдине слово спантеличило Івана і він з подивом подивився сторінку користувача. Не чорт, жива людина відписала йому. Не гаючи часу, Іван створив групу та назвав її «Поради з виживання в пеклі». Але за мить змінив на «Поради з комфортного життя» і «... в пеклі» вирішив не додавати. Адже це не тільки про пекло. Був би в нього такий порадник раніше, за життя, воно минуло б веселіше. Чи й був такий десь, а Іван просто не знав, не цікавився. Чи ніхто йому не пропонував, то він і не мав до того діла.

Отже, – продовжувались поради, – придбайте декілька зарядок до телефона і нехай вони будуть у кожній кімнаті.

Візьміть собі за звичку лишати ключі завжди в тій самій кишені та в тому самому місці вдома.

Почніть нарешті користуватись блокувальниками реклами та режимом читання на комп’ютері!

За пару місяців до групи приєдналися якісь двадцять людей, але Іван щодня викладав поради.

Якщо чорти поцупили мильницю, то мило можна покласти на мочалку і воно не зісковзуватиме.

Важливу інформацію зберігайте в декількох місцях і також роздрукованою.

Сіль з оцтом непогано відбілює ванну. До речі… – Іван набрав це і негайно вирушив виконати цю пораду на практиці.

Холодне масло можна натерти на тертці і його буде зручно розподіляти, – ну, це вже якщо всі інші проблеми вирішені. Але теж непогано. Він десь прочитав це і вирішив поділитись.

Дідько! Світло в будинку згасло і повернулося через хвилину. Хтось як зумисне влаштував цю диверсію. Трохи роздратований, Іван вийшов у «Біс 23». Час був пізній, вулиця майже безлюдна. Біля крамниці знову мерзнув пияк, випробовуючи все нові спиртові напої. Іван підійшов і поставив перед ним пляшку з чимось червоним.

– Спробуйте, – підсунув він пляшку. – Гранатовий сік. Дуже смачно і корисно.

– Але ж це не алкоголь, – здивувався пияк.

– А він вам і не треба. Змініть щось в житті. А пляшки, – Івану пригадалось кілька публікацій, які він бачив учора, – розмальовуйте. Чи паркан з них зробіть. Гарно і теплоізоляція.

Наближаючись до своєї квартири, Іван почув дивне шкряботіння. Та сама жінка з ОСББ зі ще якимось дядьком щось намагались зробити з його дверима. Вони дряпали двері, але там не лишалося ні сліду.

– Ви чим там займаєтесь?! – прикрикнув хазяїн квартири.

Дядько випростався і став наближатись.

– Ти бачиш, розумний знайшовся! Зараз тобі ввалим, то нам все вибачать. А ти пиши, пиши!

Жінка без успіхів пробувала видряпати якусь образу. Дядько схопив Івана за комір, але його руки натикнулись на якусь невидиму перепону. Іван стояв невразливий.

– Чортівня! – вигукнув нападник. – Як це?

– Дай я, – сусідка хотіла дати копняка, але знову якась сила захистила Івана.

– Валим звідси!

Обоє нападників побігли донизу сходами і грюкнули дверима під’їзду. Поверхом вище хтось нечутно пролетів і зник. Іван оглянув двері, тоді подивився на лампочку. Йому спала на думку, що її не мало тут бути. Він вимкнув її, почекав коли охолоне, і спробував викрутити. Лампочка не піддалася.

Чергового ранку Іван ішов у зручному взутті, що не розв’язувалось, капішоні, і з міцним рюкзаком, у якому лежала екокружка, звідки нічого не виллється на стіл або підлогу.

– Стояти! – з повітря виник той самий чорт у костюмі.

– Добрий день, – привітався Іван. – Я знов порушую?

– Ви нічого не порушуєте, – серйозно і навіть погрозливо відповів чорт. – То тепер ще й ділитесь своїми вигадками. Заради кого, скажіть? Якихось алкоголіків? Жмикрутів?

– А хоч би й алкоголіків! Чи вам тут… чи там, – Іван показав на небо, – подобається дивитись, як комусь погано? Ну відбудуть вони покарання, а далі житимуть так само.

– Багатьом насправді добре, коли їм погано. Якщо щось зміниться, ви зруйнуєте їхній простий логічний світ. Майте це на увазі, Іване Брунько.

Чорт пригрозив пальцем і щез, як і в минулі рази.

Одного разу хтось написав у коментарі свою цікавинку. Іван створив чат для кількох, у реальності яких він був певний.

«Може якось зустрінемося в реалі?» – подав хтось ідею.

«Було б добре», – відписав організатор.

«В мене вихідні робочі. Може вівторок? Після шостої».

Іван поспішав на роботу, несучи невелику картонну коробку. З голосним «пшух!» обабіч з'явились чорти схопили попід руки. З-під землі вихопився дим і коли розвіявся, вони стояли в якійсь похмурій установі. Попереду стовбичив високий чорт у чорній жилетці з ланцюжком, з галстуком-метеликом, ціпком і в високому капелюсі-циліндрі. За ним у рядок стояли менші і той, у костюмі, що відвідував Івана.

– Ну що ви за людина така? – спитав він з докором. – Як були живі, то сиділи, як миша, все вас влаштовувало. А тут дня не мине, щоб той Іван Брунько чогось не утнув.

– Да, зробіть шось! – тонким голосом вигукнули менші чорти. – Ми так не можем! Роботи повно, а нам тільки думай шо нове цьому Бруньку призначить.

– Він не хоче мучицця, – жалівся інший. – Ми тут і так сумісники, це ше кому важче…

– І накручує підписників! – зауважив його сусід. – Де це в якогось простого грішника взялось чотириста живих людей в групі?

Чорт у костюмі шепнув щось старшому на вухо, ставши навшпиньки. Його рожеве рило смикнулось.

– То ще й ділився порадами з іншими?! – обурився він. – Ну це вже просто саботаж. Треба втрутитись. І справа не в одному Бруньку. Досить терпіти цю неповагу до нашої професії. Вимикайте інтернет!

Знову вихопився дим і їх усіх перенесло до кімнати з безліччю тумблерів, кнопок і рубильників, які вочевидь керували всім у пеклі.

Чорти, задоволено шкірячи зуби, поопускали грубо зроблені масивні перемикачі. Важке «бжух» струснуло повітря. Зробивши справу, нечисть вишикувалась у шеренгу, стримано хихикаючи.

– Як вам таке, Іване Брунько? – примружився старший чорт. – Будете, як всі. І решта постраждають теж. Це кінець вашим витівкам. Закономірний кінець.

– І дуже сумний! – додав пискляво чортик.

– Чорт у костюмі, однак, підморгув і стримано показав «люкс».

Брунько відчув, що все йде до розв’язки і хитро примружився. Чорти стали між собою стривожено перезиратись.

– Головна порада для всіх порад, – урочисто виголосив Іван, – якщо маєте важливу інформацію, – зберігайте роздруковані копії.

З цими словами Іван дістав із коробки стос книжечок, не більших за паспорт, зроблених вручну на домашньому принтері. Очі чортів округлились і нечисті застигли з роззявленими ротами.

– Я, каюся, зловживав службовим становищем і підкладав посібники до посилок.

Чорти заохали, опустили безсило руки, згорбились. Лише їхній начальник стояв стримано, і дві половинки його обличчя сіпались незалежно одна від іншої.

– Ну, за законом вимагається виправлення, – виніс він вердикт. – Якщо підсудний робить це з задоволенням, то тут ми безсилі. Поверніть інтернет і полиште цього Брунька, – махнув він кігтистою долонею.

І Іван за мить опинився на тому ж місці, дорогою у поштове відділення. Невже від нього відстали? Він перевірив свій вантаж – порадники лежали на місці та чекали на своїх отримувачів.

Ввечері повинна була відбутись перша зустріч із підписниками «Порад з комфортного життя». Згодились небагато, восьмеро людей, але з чогось треба було почати. Шлях лежав до зупинки. Там зібралося багато людей, а автобус не їхав. Люди обурювались, але транспорту і близько не було. Іван знервовано дивився на годинник, лишалося менше п’ятнадцяти хвилин. Якщо він поспішить, то може встигнути пішки. Чекати далі не можна було, Іван швидко вирушив провулками, але на пів дорозі зупинився. Попереду дорога виявилась перекопана. Міняли труби, як це часто роблять чомусь саме восени, і ні обійти, ні перестрибнути траншею ніяк не було змоги.

– Вітаю! – Брунько почув чийсь голос за спиною. Позаду стояв той самий чорт, начальник.

– Ви… – розтулив рота Іван. – Це ви зробили?

– Зовсім ні. Я рятую вас, – пояснив чорт. – Це ж не світ людей, тут ви отримуєте рівно те, чого заслуговуєте.

З цими словами чорт схопив Івана та з легкістю підняв його в повітря. Земля віддалялась і скоро вони ширяли над дахами, дворами й дорогами. Чорт поставив Івана на верх одного з найвищих будинків у місті. Щось змінилось, Іван не відчував загрози і повільно озирнувся. Позаду, в світлі рекламних вивісок, стояв чоловік у діловому костюмі, з елегантними, схожими, на лелечі, чорно-білими крильми.

– Здивований? – спитав він з ледь помітною посмішкою.

– Не те слово, – Іван не зводив очей з цієї істоти. – То ви…

– Янгол, – представився рятівник. – Чи те, як тобі звично мене бачити. Гарний порадник. Хоча, знаєш, з твоїм розумом ти міг би поцікавитись, чому це злі духи займаються виконанням справедливості.

– А ви всі… Заждіть. То всі чорти досі були… янголами?

– Правильно. Ми приймаємо будь-яку форму, необхідну для виконання завдання. І епоху враховуємо, і культуру. Робота така, якщо казати по-вашому. А вам тут більше не місце.

– Що, вже?

Янгол кивнув.

– Але ж я ще не все зробив. І мій порадник, хто вестиме його далі? І в мене зустріч!

– Якщо ви не проти, – янгол щось почав набирати на смартфоні, – ваша книжечка опиниться в кожній великій книгарні. Не рахуючи публікацій у Фейсбуці. А продовжити буде кому. Щодо зустрічі, то я доставив вас саме туди, куди треба.

***

– Тааак, наробили ви, звичайно, справ. Оце, наприклад, непогано, – середнього віку службовець у офісному костюмі показав аркуш з роздрукованим фото. – Дуже навіть, – і гмикнув, кивнувши.

– То чим мені це загрожує? – впевнено спитав Іван, сидячи в кріслі навпроти.

– Враховуючи всі обставини… Вам дострокове звільнення. Все, йдіть.

Іван встав, підійшов до дверей у стіні ліворуч.

– А інші? Ми домовлялись зустрітись. Ви пошлете двійника?

– Вам нічого переживати. Про все вже подбали.

З якимось не зовсім святковим, як належало б, почуттям, Іван штовхнув ручку дверей, але вони не піддалися.

– А куди це ви зібрались? – відірвався від своїх справ службовець. – Ваші двері не там. Вам назад.

– Тобто?

– До раю не ведуть якісь сходи між хмар. Він в тому ж місці, що й пекло. Тільки в іншій, можна сказати, площині. Ви вже почали робити його кращим, то, будь ласка, продовжуйте. Наша справа тільки забезпечити умови. Правила ті самі, що раніше. Тільки тепер усе трохи краще. І без двійників. Але це ще зовсім не кінець. Думаю, вам знадобиться ще скласти інший порадник.

Іван Брунько повільно усміхнувся та різко відчинив двері, що вели назад. Там була тераса зі столиками. Вечірнє місто мінилося різнобарвними ліхтарями, поки сонце ще сідало за обрій. На вулиці було людно, але ці люди були гарно й просто одягнені. І всі вони явно були в хорошому настрої. Іванові друзі чи то поки що підписники з подивом повернули в його бік обличчя.

– Я казав, щоб без мене починали, – промовив Іван. – Так ось, – продовжив радісно. – Я залишаюсь!

– Здається, тут все трохи інакше, – зауважив один гість.

– Але місто те саме, – помітив інший. – Хтось в курсі, як ми сюди потрапили? Так повинно бути? Я думав, не встигну. Бо мене щойно викликали кудись, і там…

Одне місце ще лишалось порожнім. Раптовий спалах жовтого світла – і там з’явилась іще одна підписниця.

– Вибачте, мала розмову. З начальством, – вона показала пальцем у небо.

– Як і всі ми, – сказав Іван, – як і всі ми. Але ж замовлення ще ніхто не робив?