Демо-асиміляція

Дімп нервово вдивлявся у велике коло пекельного порталу. Прохід крізь час і простір звивався, ніби вогняні квіти, що буяли сліпучим цвітом у розпалі липня. На тому боці коридору на нього чекав світ людей. Його треба було досліджувати протягом доби, щоб довести, що чортеня може прикинутися людським дитям, не породжуючи ні в кого підозр. Херувим забирай, та він майбутній хамелеон — якщо зараз облажається, інші, складніші трансформації в істот із дальніх вимірів точно не подужає.

Чортеня скривилося, ніби спробувало шипучки з сірчаних джерел. Він не хотів іти. Брати розказували, що там гірше, ніж у раю: свобода, рівність, братерство й таке інше. Та якщо не піде, то так і застрягне на четвертому рівні, витираючи копита якомусь високоранговому демонові, без можливості стати крутецьким розвідником.

— Довго ще збираєшся видивлятися таємні письмена? Тут взагалі то черга. Пішов!

Не встигло чортеня й скрикнути, як йому дали під хвіст, і він сторч головою полетів у портал.

Довкола пульсували різнокольорові кола, що надувалися, лускалися яскравими феєрверками, а потім стискалися до чорних точок. Його несло вперед невагомою течією. Цікаво, куди саме відкрив портал Ключник? Можливо, туди, де серед пісків стоять об’ємні трикутники? Чи туди, де височіє вежа, з якої можна буде пострибати, до смерті перелякавши наївних людей внизу?

Не встиг Дімп як слід насолодитися своєю фантазією, коридор виплюнув його, немов кіт жмуток шерсті. Голова й руки влетіли поміж трубчастих перетинок. Чортеня застрягло, перебуваючи в підвішеному становищі серед шматків тканини.

«Лорде всемогутній, мене зловили!» — пронеслося в думках.

Розплющивши одне око, Дімп подивився навколо. Виявилося, він упав прямо на сушку для білизни. Сяк-так із неї вибравшись, чортеня клацнуло пальцями, перевдягаючись у шорти й футболку, ховаючи численні татуювання та хвіст. Якщо хтось побачить подібне в п’ятирічної на вигляд дитини, виникнуть зайві питання. Оглянувши себе в склі балконних дверей, він вдавив у голову ріжки й широко собі усміхнувся. Ну не все так страшно, як здавалося.

Перенісшись із балкона в провулок, уже звичайний собі хлопчик обережно визирнув з-за рогу будівлі.

На вулиці кишіло від людей. Вони гучно тупали, сміялися, клацали своїми телефонами й взагалі створювали стільки шуму, що Дімп скривився від раптового нападу головного болю. Все-таки переліт давався взнаки.

Блокуючи неприємні відчуття, чортеня застрибало на одній нозі, спритно ухиляючись від можливих зіткнень. Подібна вправність була відпрацьована роками, адже спробуй штовхнути когось на Судній площі вдома — від тебе мокрої плями не лишиться.

Довкола, немов мур палацу Четвертого лорда, вивищувалися старезні будинки. Вони нависали й, здавалося, ось-ось мали впасти й задавити своєю вагою. Попереду маячів янгол із позолоченими крилами й мечем. Дімпа пройняв дрож. Він розвернувся на п’ятах і дременув геть, намагаючись не попастися пернатому на очі.

Хтось ткнув йому до рук три повітряні кульки у вигляді видовжених вухатих гусениць. Ними можна було битися, немов мечами. Тільки от біда, їх довелося випустити, бо вони підняли його над дорогою, а виглядало це вельми підозріло.

Не пройшло й кількох хвилин вселенського розпачу за кульками, як чортеня торкнули за плече.

— Ви лише подивіться на це маленьке золотце. З тебе тільки фото на обкладинки дитячих журналів моди знімати, — сказала висока жінка в стильному барвистому сарафані, що спускався трохи нижче колін. Її напомаджені губи склалися трубочкою, посилаючи повітряний цілунок.

Дімп вишкірився на всі двадцять вісім. Ну звісно він був красунчиком: великі блакитні очі, що дивилися так невинно, але проникливо; кучеряве русяве волосся, яке хотілося попестити руками; довгі власні вії, про які дамочка могла лише мріяти — він зібрав у собі найкраще, що гарантовано притягувало повні захоплення погляди.

— Хочеш, я куплю тобі морозива?

Чортеня кивнуло й уже з найближчої ятки отримало високий лимонно-шоколадний ріжок. Смаколик приємно холодив пальці й пахнув так божественно, що рот заповнився слиною. Дімп обережно скусив верхівку, примружуючи очі від задоволення.

— А тепер, золотце, ходімо зі мною.

Чортеня знову кивнуло, вдаючи, що його досі понад усе цікавить морозиво. Мовчки вони підійшли до машини, поруч із якою стояв здоровань, що в плечах, мабуть, був, як той янгол на арці. З-під коротких рукавів вивареної футболки зміїлися татуювання, серед яких синім чорнилом проступало «Anguis in herba». Варто чоловікові було вхопити Дімпа за руку, як той, перетворивши ногу на ратицю, наступив на кросівок сорок п’ятого розміру, в який важко було не попасти.

Виверт не вдався. Чортеня опинилося на задньому сидінні автівки. Поруч, розправляючи спідницю сукні, сіла жінка. Вона поклала долоню Дімпу на коліно й, стиснувши, прошепотіла:

— Хіба батьки тебе не навчили, що топтатися по чужим ногам, не ввічливо?

Чортеня зашипіло, оголюючи нижні ікла, що різко видовжилися. Чорні зіниці стали горизонтальними. Жінка втислася у двері. Усі кольори одночасно полишили гарне обличчя, перетворюючи його на маску, на якій застиг переляк.

Ляснули водійські дверцята. Дімп, знову в подобі маленького хлопчика, змахнув кілька разів довгими віями, невинно запитуючи тоненьким голоском:

— Тьотю, то мені можна йти?

Не знаходячи слів, жінка закивала головою, немов лялька на ниточках. Дімп усміхнувся, виліз із машини під обурені зауваження здорованя, помахав на прощання рукою і, весело сміючись, дременув вулицею, тримаючи перед собою свій найбільший скарб — морозиво.

Відкараскавшись від злодійкуватої парочки, чортеня перевело подих і знову повернулося до своїх ласощів. Через спеку шоколад танув занадто швидко, забруднюючи пальці. Дімп намагався злизувати патьоки, але справи це не покращувало — долоні все одно лишалися липкими.

Занадто відволікшись на морозиво й чистоту, Дімп зовсім випустив із виду, що його хвіст провалився в штанину й тепер тягнувся за ним по землі. Перехожі, хто помітив це, тихцем прискали собі в кулак, гадаючи, що то жартівливий вибрик малого шибеника. Проте пекінес із зачіскою-пальмочкою на голові так не думав. Він прилаштувався позаду чортеняти, йшов за ним кілька метрів, уважно спостерігаючи за забавкою, що на кінці перетворювалася на ромбик, а потім всадив свої маленькі зубки в уподобаний предмет.

Заверещавши на всю вулицю, Дімп підстрибнув на добрі два метри. Пекінес відірвався від землі слідом, все ще тримаючи хвіст у зубах. Чорні оченята розширилися, а лапки швидко-швидко стали перебирати повітря, намагаючись намацати тверду поверхню. Морозиво підлетіло ще вище й зрештою впало на голову чортеняті. Лимонна частина, яку він залишив на останок, танула в його волоссі й стікала на лоба, потім скрапуючи на світлий одяг.

Впавши на сідниці, чортеня заголосило на весь об’єм своїх легень, непомітно ховаючи хвоста назад у штани.

— Ти поганий! Ти дуже поганий песик!

Довкруж збирався натовп. Для ще більшого ефекту Дімп затулив очі кулачками, начаровуючи сльози, що заструменіли пухлими щоками. Пекінес присунувся ближче й почав лизати солодкі долоні, озвучуючи дію повним розпачу скавчанням.

— Цезаре, що ти накоїв цього разу?

Наперед виступила бабуся-кульбабка. На її білому, мов пух, волоссі лежав солом’яний капелюшок, але вдягнута вона була доволі сучасно — у джинсові шорти та сорочку м’ятного відтінку.

Песик потупив очі, ховаючись від гніву хазяйки за чортеням. Бабуся відігнала собакевича, підняла Дімпа на ноги, спробувавши хустинкою обтерти його від морозива, але хорошого з цього нічого не вийшло — пасма злиплися й тепер стирчали, немов голки їжака, а на грудях темніла велика пляма.

Не довго думаючи, жінка однією рукою підхопила пекінеса, іншою теплою й трохи сухою взяла за долоню потерпілого й повела їх у напрямку автобусної зупинки, принагідно запитуючи імена батьків, домашню адресу та іншу інформацію, яку зазвичай випитують у загублених.

Дімп тримав мовчок, переймаючись, що його знову спробують запхати до чорної машини. Проте замість машини його чекав жовтий рогатий автобус. Годиною пізніше — величезний зелений супермаркет, де він мало не замерз до смерті. А потім — темний під’їзд, що не викликав довіри. Чортеня уже готове було телепортнутися кудись подалі, коли жіночка відкрила двері своєї квартири й жестом запросила його всередину.

Як тільки бабуся ввімкнула світло, на Дімпа витріщився Дімп. Чортеня скрикнуло й позадкувало. Вхідні двері закрилися. Він спробував втекти звичним для себе способом, але не зміг.

— Дурненький, ти що, ніколи в житті дзеркала не бачив?

Цезар промаршував вперед і торкнувся лапою блискучої поверхні, ніби демонструючи, що небезпеки немає.

Дімп ще раз із недовірою поглянув на свого двійника. Ті ж шорти, ті ж очі. Помітивши вершечок рогу, що висунувся з-під волосся, чортеня труснуло головою, сподіваючись, що благодійниця не помітила цієї дивини.

— А тут у нас ванна.

Старенька легенько штовхнула гостя до прозорої кабінки, й перш ніж він зрозумів, що відбувається, окропила водою з душової насадки. Чортеня ошелешено втупилось очима в бабку-кульбабку, яка протягувала йому мило. Дімп ненавидів воду, а мило й поготів, та якщо він спасує, можна одразу повертатися до Демонікса з низько опущеною головою під оглушливий регіт товаришів і розчароване зітхання кураторів. Тому з непохитною рішучістю чортеня вхопилося за пахучий брусок, одразу ж почавши люто натирати ним волосся й пляму на футболці.

Бабусиних губ торкнувся усміх. Поверх кошика для білизни вона залишила рушник та чистий одяг й вийшла за двері, сказавши, що чекатиме на кухні.

З водними процедурами Дімп справився за лічені хвилини. Та навіть цього вистачило, щоб від нього пахло інжиром із пелюстками апельсина, а шкіра сяяла й аж скрипіла від чистоти. Це було незвично, одначе приємно. Тепер він точно пасував до людського світу. Особливо, у новому одязі, що був якраз на нього.

Хвіст нервово сіпнувся. "У квартирі не жили діти, звідки ж тоді в бабці такий одяг? У магазині вона точно нічого подібного не купляла..." — майнуло в думках.

На кухні чекало нове випробування. Не встиг Дімп сісти за стіл, як перед носом з’явилася тарілка з налисниками. Чортеня пересмикнуло плечима. Одна справа їсти морозиво, від якого фанатіли всі рогаті, інша — пробувати щось невідоме, що виглядало, немов місяць у повню.

Пекінес застрибнув на коліна, щоб дістатися столу. Він потягнув за край верхній налисник, і той смачно ляпнувся йому на морду. Дімп засміявся, а потім, скрутивши солодке частування в трубочку, підніс його до рота. Старенька уважно спостерігала за тим, як збільшуються блакитні очі.

— Це так смачно!

Чортеня скрутило ще два млинці й, вмокнувши їх у піалу зі згущеним молоком, запхало обидва за щоки.

— Що ж, за гарний апетит отримуєш три зірки із можливих шести.

Не розуміючи, звідкіля бабуся може знатися на зірках могутності, що забезпечували фізичний розвиток будь-якого чортеняти, Дімп підняв від тарілки голову. І обімлів.

Перед ним стояла кураторка з Лавової академії, яка викладала на середніх рівнях, куди чортеня тільки мало потрапити. І то лише після успішного завершення сьогоднішнього завдання. За переказами демониця була такою вимогливою, що ті зі студентів, хто потрапляв до її рук, ніколи не закінчували академію.

— Ти їж-їж, Дімпе. Якщо хочеш стати моїм учнем, сили тобі знадобляться, адже ти лишаєшся зі мною ще на три дні — по одному за кожну зірку, якої бракує. Побачимо, чи навчишся ти за цей час маскувати свій хвіст та роги, втримувати тіло на землі й не лишати слідів від копит на чужому взутті. Так, Цезаре?

Пекінес рикнув і, підстрибнувши до стелі, розправив широкі лілові крила, демонструючи, як правильно треба маскуватися.

На лобі виступив холодний піт. Добре, що про спонтанні перетворення вона нічого не сказала…

Чортеня проковтнуло ще один налисник, ніби набивання шлунка ростило його впевненість у собі. Якщо літун зміг, він також зможе. Брудний кулачок стукнув по скатертині.

— Я готовий до всього!

Кураторка хижо усміхнулася. Спробував би він сказати щось інше.