Спогади Крихітки

Якщо двоє гуляють уночі, це не обов’язково хлопець із дівчиною. Це можуть бути дві подруги напідпитку, які повертаються з вечірки. Ми достатньо п’яні, щоб не думати про наслідки, про злих батьків, що чекають вдома, про ймовірний домашній арешт.

Йде літній дощ. Вода хлюпає у наших босоніжках і кросівках. Наші сукні вже мокрі й холодні, вони неприємно липнуть до тіла, та це байдуже. Ми повертаємося додому лише освітленими вулицями, не пропускаючи жодної калюжі. Стрибаємо в глибокі кратери, наповнені літеплою водою, і вихлюпуємо їх, підкидаючи ноги рухами з канкану.

Кіра дивовижна. Жовтаве світло падає на її шкіру, створюючи виразні тіні на вилицях, повіках, згинах і западинках. Серед зелені парку, ласкавого літнього дощу, вона здається міфічною незнайомкою. Ще трішки, й у неї виростуть ельфійські вуха, або очі змінять природний зелений на фіолет. Та цього не трапляється.

Кіра легко і ненав’язливо бере мене за руку, запрошуючи до танцю. Я пручаюся, кажу, що це не дуже гарна ідея, і нам якнайшвидше потрібно повертатися, та вона невблаганна. Одна її долоня — на моїй талії, інша — в моїй долоні. Вона міцно притискається до мене, і ми танцюємо вальс. Виводимо простий квадрат на мокрому асфальті посеред міста, якому до нас байдуже. Я відчуваю стукіт її серця, її вогке тепло і ледь вловимий лавандовий запах маминих парфумів. Тяжкі пасма волосся прилипли до її обличчя та шиї, макіяж розтікся темними колами, але це ні-

чого.

Ми танцюємо парком, аж доки він не закінчується, тоді йдемо попід ручки і голосно сміємося. Надто голосно для пристойності.

Біля під’їзду Кіра тягнеться за червоною трояндою із сусідського куща.

— Нас помітять! Не рви... Але вона вже перелізла через білий парканчик і зірвала квітку. Так само прудко повернулася до мене й почепила бутон мені за вухо.

— Червоний тобі личить, — мовила вона і подивилася, як завжди, сяючим поглядом.

— А тобі рожевий, — я так само перелізла через парканчик і зірвала їй троянду.

Кіра заплескала в долоні від радості. Я вчепила їй квітку за вухо і, неочікувано, відчула на щоці гарячий поцілунок.

Вдома на нас чекали розгнівані батьки. Матір кричала про мою безвідповідальність, тато казав, що вночі двом дівчатам бродити нема чого, бо о такій порі може статися будь-що. Однак усередині себе вони обидвоє раділи, що я повернулася неушкодженою. Зрештою вони покарали мене на два тижні.

Я повернулася до своєї кімнати, лягла на ліжко, заплющивши очі. У сутінкових думках ми ще кружляли з Кірою нічним парком під дощем, а біля під’їзду вона поцілувала мене у вуста, — хоча й поцілунок у щоку був найбільшим дарунком долі.