Чортів млин

«Ось і як тут не напитися по-чорному? — думав Братко Груб, мукачівський вічний семінарист, прикладаючись до останньої чарки, на яку вистачило монет. — І грошей не заплатили, злидні! Велика річ, переплутав трохи».

Крім усього іншого, за плату на заґрунтованій шкірі або папері він малював мініатюри. Цього разу ніби пощастило — відразу троє замовників. Треба було святому єпископу в руках хрест намалювати, пану сотнику вуса — найголовніше на портреті, а купецькій дружині Соломії Гереш квіточки і котика хотілося. Так і що, коли з перепою трохи не те вийшло? Все ж виправив! Сотнику вуса домалював і квіточки в руках на шаблю переробив. Дуже войовничо вийшло. Звідсіля погрожувати ми будемо мадярам і всяким там ляхам! Сольці хрест на п’яльці з вишиванням поміняв. Але клятий єпископ — вуса вже з морди не стираються! Зате котика в такого страшного чорта перетворив, якого панотче трясе безстрашно за шкірку! Адже дуже образно і повчально вийшло. Та хіба ці йолопи розбираються у високому мистецтві?

Братко шарив по кишенях у марній надії знайти, чи не завалявся грошик, коли до нього підсів високий пан: у дорогій червоній свитці, борідка роздвоєна… Тьху на ту борідку! Протодиякон Версалій так завжди малював чорта на книжкових мініатюрах. Ох, і погані у нього виходили чорти, аж за душу брало. Втім, Версалій, як вип’є палінки, таке намалювати може… не проти ночі згадуючи. Цей, що сидів навпроти, був один в один з картинкою на сотій сторінці Синаксаря.

— Хочеш випити? — запитав пан.

Хотілося ще як! Але Братко похитав головою і сказав, що з незнайомцями не п’є.

— То чому б і не познайомитися? Мене звати Владислав, а тебе і так всі тут знають, Братко, — посміхнувся пан. А цицькаста Кветка, за клацанням його пальців, вже виставляла на стіл шкалик палінки і всілякі заїдки.

— А грошей хочеш? — запитав Владислав. — Багато грошей… це тільки застава, десятина від загальної суми. Решту отримаєш, коли листа доставиш.

На стіл брякнувся важкий гаманець. І який приємний звук — золотих дукатів. Застібка розкрилася, стали видні монети — руді, з імператорським профілем.

Тут все і закрутилося перед Братком: чарки палінки, монети в кишені, бридка борідка, порізаний палець, папірець на підпис...

І коли кривавий відбиток розмазався під договором, Владислав захихикав, борідка затремтіла:

— Виїхати повинен зараз, монастирську заставу до третіх півнів проскочити, — палець з довгим нігтем уперся Братку мало не в ніс. — Нумо!

Владислав встав, вильнув по-баб’ячи дупою, знову засміявся. Начебто хвіст промайнув з-під довгої червоної свитки. Братко перехрестився — здалося, просто напився до чортиків. Він перехилив останню чарку на коня, тобто на кобилу, і пішов її сідлати в стайню.

Таранька цілком відповідала своєму прізвиську — сіра, суха, морда вузька, очі дурні. Вона йшла тряскою ходою, але була витривала і віддана. Її навіть цигани звести не змогли, повернулася. Або ухоркалися продавати та й тихенько привели назад.

Треті півні та монастирська застава залишилися за спиною, похмілля висіло за плечима, каламутило живіт і голову. Накрапував дощ, було холодно — і від того тверезілося швидше.

— Ех, в яку халепу ти вскочив, Братко?! — говорив він сам собі. — От вже дупа, так всім дупам дупа. І не втечеш — договір.

Залишалося тільки далі гнати Тараньку в гори, а через них в далеку Трансільванію, в замок володаря Дракулуша. Згідно з написом на конверті: «Вручити у власні руки і отримати, що належить листоподавцю».

Дощ змінився снігом. Гасла в завірюсі люлька, єдиний вогник, кульгала Таранька, але вперто йшла вперед. Завили вовки — кобила від переляку встала дибки, мало не скинула Братка.

— Та щоб тебе куцаки взяли! — закричав семінарист.

Кобила протяжно й винувато заіржала і пішла вихлястою риссю, поки не уперлася в ворота, над якими була вивіска: «…тов млин» — негода відірвала частину назви.

«Яким би ні був цей млин, а хоч куди в тепло і від вовків», — вирішив Братко, штовхаючи ворота і тягнучи за вуздечку Тараньку, яка пручалася.

— Ходімо, шелепо! Чи краще, щоб тебе зжерли? — гримнув Братко.

Дурна кобила трясла головою, немов не знала, де їй краще бути з’їденою: за воротами чи тут. Братко замислився, але ненадовго, бо на ґанок вийшла жінка, мабуть, ґаздиня. Братко як побачив її, так і більше ні про що думати не міг: повна пазуха краси, а стегна, що твої винні глечики, а дупа — це ж припасти й плакати!

Не міг великий поціновувач краси Братко Груб дивитися на таке без замилування:

— Йой! Слава Йсу!

— Ну, не знаю, — сказала ґаздиня. — Але ти заходь.

А що, порядний такий шинок: тепло, чисто. І грають в трік-трак, а не в орлянку.

Загалом, все пішло, як завжди в житті Братка Груба: закрутилися чарки, монетки, гральні кості... Але ж компанія пристойна: за зброю через дурниці не хапалися, квашеною капустою в морду не кидалися, Господа всує не згадували. Щоправда, веселі руді брати Лупеску мали дивні очі, нібито котячі, але жарти ж такі веселі та скабрезні розповідали. А старий циган Баро наче без тіні й все про якісь римські легіони розказував та називав мадярів понаїхавшими. На що ображався лисий Бела, й від того росли у нього здоровецькі ікла. А дурбелики Лупеску його ще більше підстьобували, просили пригоститися палінкою з Белової кубушки. Що дратувало Белу тільки більше. Реготала пишногруда Дзвінка, нахилялася до Бели своїм вирізом сорочки, щоб той смикнув за мотузочку. Бела смикав, чудові груди Дзвінки гойдалися — лисий заспокоювався. І мало хто, витріщившись на груди, стежив за хвостом Дзвінки, який міг ненароком переставити фішку-іншу на дошці. Але Братко було не до того: спочатку він вигравав, потім програвав — витікали дукати з гаманця. А з останньою монетою випало і послання. Що тут почалося, як грамотний Бела прочитав ім’я одержувача! Виття, вереск, кігті, ікла, хвости!

Братко заскочив на шинквас, намагався відмахатися натільним хрестиком і молитвою. Та тільки ще більше роз’ятрив всю зграю. Дзвінка мітлою здалеку мітила. Вовкулак Вавила, якій до того був наймиліший дядьком, перекинувся та й ліз по стельових балках, щоб впасти зверху. Брати Лупеску вишкірили трикутні зуби і заходили справа.

— Відпустіть, Іса заради! Я ж вам нічого поганого не зробив!

— А дзуськи тобі! Не зробив?! Ти ж графа Дракулуша посіпака. А ми всі тут його бранці та вороги! Не хотіли під його владу йти, ось й опинилися тут у пастці на віки вічні!

— Та й я ж, бевзень, теж в таку дупу з цим Дракулушем потрапив! — закричав Братко.

Про чужу дупу всім стало цікаво. І покаявся Братко компанії.

— Ось так по-дурості та з перепою… — завершив семінарист свою історію.

— Ми не будемо це засуджувати, — сказали всі та прибрали мітлу, кігті та ікла. А Дзвінка обійняла Братка хвостом і притиснулася до нього своїм видатним бюстом. Семінарист занурив ніс у виріз сорочки. І знову ніхто не засудив.

— А мене, як босорканю столітню, Дракулуш на літавця спіймав, — схлипнула Дзвінка.

— Не нам тебе засуджувати! — і Братко закивав разом з усіма, глибше зариваючись у виріз босорканиної сорочки.

— А ми, бескуди, із знаті бастарнової, самі наклали на себе закляття, щоб помститися загарбникам, що прийшли на наше місце. Таким, як Дракулуш, — сказав рудий Лупеску.

— А я ось у демона вселився, — скромно сказав коваль Лесь.

— Може, він у тебе? — здивувався Братко, виринаючи з вирізу.

Лесь почав перетворюватися на величезну потвору, яка чіплялася рогами за стріху шинку:

— Ніт! Не треба тут плутати!

— І я це не засуджую, — підморгнула манливо Лесю босорканя.

— Слухайте, хлопці! — сказав старий циган Баро, який торгував контрабандою ще за часів римських легіонів, пам’ятав загони великого Аттіли в передгір’ях, знав «короткі» стежки через гори, міг вивести, а міг і завести, як колись клятих ординців. — Адже з цим листом ми всі можемо вийти з Чортового млина. Гей, пан Братко Грубе, наймай нас на службу! А потім будемо вимагати, щоб граф віддав підписані нами папірці.

Тоді Братко знову заліз на шинквас і гаркнув:

— Ватага Чортового млина, наймаю вас на службу: доставити лист графу Дракулушу.

— Ау-у-ф! — завила ватага і кинула шапками об підлогу. — Служити будемо вірно, пане Грубе. Та отримаємо все, що належить листоподавцю! Нумо, покажемо цьому володарю, де козам роги правлять!

Та кинулися геть з шинку на довгоочікувану свободу, знудившися без розваг. Ледь не застрягли у дверях, хвости один одному повіддавлювали. Викотилися на двір, розчепіривши крила, лапи, роги, регоча несамовито.

— Цить, йолопи! — рявкнув Баро: щойно ж він сидів за столом у шинку, а ось — вже височіє посеред двору брилою мороку, очі світяться, оленячі розлогі роги ніби впираються в хмари. — А план у вас є? Чи передавить вас, бельбасів, граф, як цуценят?

— План? — здивувалася ватага, і всі почали дивитися один на одного, немов цей план міг у когось завалятися в кишені.

Плана не було.

Всі засмучено опустили крила, втягнули кігті, брати ображено гарчали.

— План? — перепитав лисий Бела, виходячи на ґанок та розкурюючи люльку. — Чи є у нас план? А що, Дзвінко, твій дід Вукол ще живий?

Всі подивилися на босорканю.

— А що з ним станеться? До кінця часів ще, здається, нескоро.

Братко про босорканиного діда нічого не знав, але інші заговорили з великою повагою.

— Ну, ось і план, — сказав Бела, випускаючи кільця диму.

— Йо-ху-у! — вирвалися нарешті на приволля, кричали, вили, сміялися. Перекинулися — летіли, бігли на чотирьох лапах, Дзвінка на мітлі всякі витівки витворяла і лаялася по-чорному. Мчали вгору до самої Вранчі. Незворушна Таранька від ватаги не відставала, немов на крилах летіла. Шапку у Братка здуло, так Лесь віддав свою овчинну папаху, все одно під неї роги погано ховаються.

Дід Вукол був старий, як самі гори. І сліпий — важкі, набряклі повіки сповзли мало не до підборіддя.

— І де ж тебе, унучко, носило, на якому прутні крутило, що ти діда зовсім забула?!

Дзвінка розплакалася і довго скаржилася на графа Дракулуша. Дід її жалів, гладив по голові, але йти нікуди не збирався:

— А ось будеш знати, як за чулувіковим прутнем бігати. Буде тобі наука!

Босорканя надулася, а потім зайшла з іншого боку:

— А тебе, діду Вуколе, він називав… — намагалася придумати Дзвінка, що найобразливіше.

— Земляним черв’яком, — підказав Братко.

— Він називав тебе земляним черв’яком! — вигукнула Дзвінка. — І ще, що ти козячих рогів боїшся, ось!

Дід встав, стукнув палицею — далеко в горах зірвалася снігова лавина. Пішов, тупотячи так, що затремтіли камені, бурмочучи під ніс:

— Ах, ти, жовтодзюб, і трьох сотень років тобі немає, ніякої поваги до літніх і мудрих. Я тобі покажу і роги, і копита. І матір козячу!

У долину перед замком графа увірвалися відразу після сутінок. Дід тільки відстав — тупав десь ще далеко.

Дорогу перегороджував величезний камінь з трьома стрілками і написом:

«Звідси йдіть на прутень! Хоч ліворуч, хоч праворуч, хоч назад. Інакше здохнете всі! А всю кореспонденцію можете тут залишити».

— Гей, пане володарю! Та я бачу, ти вже обдзюрився, — сказав Бела. — Ти своє послання можеш сам собі, допомагаючи колом, в дупу засунути. Ми прийшли отримати «те, що належить листоподавцю»! І ми ще й не починали розважатися.

Перевертні першими перестрибнули через камінь, перекидаючись, босорканя осідлала свою мітлу. Таранька спочатку встала дибки, а потім одним хвацьким стрибком перемахнула камінь, Братко ледь втримався в сідлі. Зашелестіли кажанячі крила, а ззаду все наближалося:

— Туп-топ, туп-топ, кози тобі смаженої!

— Йо-хо-хо! — завила, завищала зграя.

Ех, не вийшло доброї розваги. Всі ці молоді трансільванські упирі, тонконогі аристократики в оксамитових камзолах і перуках, побігли, як щури, ще коли Лесь-демон ударом кулака виніс ворота замку, а за ним на чорних крилатих конях-тінях влетіла стара знать бастарнова — руді безбаштові брати:

— Татарву били! Кунів драли! Гунів вбивали! І вас, понаїхавших…

Тільки сам граф затримався посеред зали, в торбу щось ховав. Подивився, єхидно піднявши брову:

— Що, старий трухлявий гриб так і не дотелепався? Розвалився по дорозі?

Ватага загарчала і кинулася на графа, але вдарилася об якусь невидиму перешкоду: покотилися, зминаючи крила, шкребучи по підлозі кігтями, немов під поривом ураганного вітру, лаючися сороміцькими словами. Тільки Лесь встояв.

Граф зареготав, переступив через крейдяну лінію, затряс папірцями, дражнячись:

— Візьміть, йолопи, що вам належить!

— Діду! Ну, де тебе там лиха година носить?! — завила Дзвінка.

— Ну-у-у-у? — тужливо підтримали інші.

Двері в зал відчинилися — дід Вукол нарешті дійшов.

— Ти як, блазнюк молодий, мене назвав?!

Замок ходив ходуном.

— Наклеп! Брехня! — граф Дракулуш метався кажаном під склепінчастою стелею. Дід відростив довжелезні лапи і ловив його.

— Та підніміть вже мені повіки! — закричав дід Вукол, потрясаючи зірваною люстрою. Але поки піднімали, граф драпанув через дзеркало. Лише величезне скло розлетілося на друзки під його поглядом.

—Тьху! — плюнув дід Вукол і пішов назад на схід, бурмочучи: — Кози смаженої так тобі й не показав.

Ватага позбирала розкидані по підлозі папірці, які виявилися не тільки їхніми заставними договорами, а й багатьох інших людей і нелюдів. Спалили в каміні.

— Ось ми і вільні. Але якось я не так собі це уявляв. І не розважилися до пуття. Що будемо робити далі? — запитав похмуро Лесь.

— Так те ж, що і раніше, бешкетувати, — відповіли брати Лупеску. — Ти, Братко, як? З нами?

Семінарист знизав плечима: Мукачево — діра, остогидло, рай — така нудьга, в пекло не можна — Владиславу дещо винен. А ось з веселою ватагою шукати пригод на дупу — це йому в самий раз.

Іноді над Карпатами несеться Дикий гін — виють, валують, регочуть, лихословлять. Люди хрестяться, але не дуже бояться. Не зла ватага, іноді й допомогти можуть, якщо чесно розповісти, як у халепу вскочив:

— Це ми не засуджуємо, — кажуть.