Три партії в хрестики-нулики

Три партії в «хрестики-нулики»

Прикордонна річка була не така вже й широка, але хто хотів потрапити на той бік, мусив чекати на перевізника. Міст був, як не бути – стояв похнюплений, з трьома абсолютно смертельними вирвами у полотні – непридатний, вбитий. На ньому подекуди вже виросли хирляві топольки – так давно це все сталося. Але моста так і не прибрали. Не тому, що не було кому його прибрати. А тому, що так треба.

Даль примружився проти вранішнього сонця, але на воді нічого не можна було розгледіти. Ані кордону, ані човна. Проте у прикордонному селищі сказали, що перевізник ще поночі поїхав «туди», значить, скоро має повернутися. Розкладу, звісно, нема. Значить, доведеться чекати.

Знову чекати.

Даль поклав наплічника просто під вербою поруч із дощатим причалом, вмостився зручніше, заплющив очі.

Мав справу по той бік кордону.

Колись, кілька років тому, у нього було шість таких справ. Чотирьох знесло занадто бурхливе життя вояків фортуни ще до того, як Даль на прізвисько «Данець» («Як словник», — мав звичку пояснювати надміру цікавим побратимам) зміг ними зайнятись як слід. У п’ятій справі довелося перетнути інший кордон, західний, але там Даля випередила подруга, спритніша за будь-кого. Данець спохмурнів, згадуючи колосальний суперсучасний шпиталь, у якому пахло все одно так само, як і в районній лікарні – ефіром, валеріановими краплями й лікарським вироком. Його провели до дверей і дозволили поглянути у скляне віконечко. Все, що побачив — це край ліжка, геть висохлу руку, з якої стирчав катетер, стоси хитромудрих приладів навколо, кисневий балон. Постояв там, за дверима, подумки поставив хрестик. Хрестик – то все, що треба знати. Поки що всі ходи були на його користь, але без нього.

Але залишився шостий, останній. І тепер Даль був гравцем.

…Іншу людину поруч відчути дуже просто. Навіть якщо трошки закуняв. Кроки. Звук дихання. Запах. Тінь.

Даль подивився крізь вії — дитина. Розплющив одне око: хлопчик, скоріш за все, з селища. Знову стулив повіки і збирався був поринути у внутрішні води, але пацан щось шмякнув поряд на дошки, потім на це шмякнуте всівся і почав їсти яблуко.

Коли у вас над вухом їдять яблуко — з хрускотом, з насолодою, перебиваючи ароматом сирий річковий штин…

Даль розплющив очі й сів. Яблуко було величезне, закривало хлопчиську пів-обличчя — видно було тільки прудкі очі-вишеньки й поруділий від сонця чорнявий чубчик.

—Довго чекати, — промимрив пацан з набитим ротом. — Нудно.

Даль кивнув.

—Давай тоді у що-небудь пограємо? У «хрестики-нулики»?

—Ні, малий. Не хочу.

Помовчали. Хлопчик доїв яблуко, викинув огризок у воду.

—А яблуко хочеш?

—Дякую, із задоволенням, — Даль простягнув руку, але малий замотав головою.

—Ич який хитрий. Ти спочатку виграй.

—Що? На яблуко гратимемо?

—Ну а що такого? Програю, то дам тобі яблуко, в мене онде ще є. Я тата тут виглядаю, він перевізник. Поїхав на той берег по курчат на базар, бо тут тільки раз на місяць може привезуть, а наших тхір подушив… А коли в «хрестики-нулики» граєш, то час дуже швидко біжить, я тобі чесно говорю. Три рази не встигнемо зіграти, а тато вже й тут.

Час дуже швидко біжить…

Спливає… Як кров…

Три партії в «хрестики-нулики». Час іде. Кров тече.

Даль ковтнув, вдихнув глибоко, як був навчений. Світ став на місце. Це ж лише дитина.

—А я думав, ти теж на ту сторону, малий. Онде валіза в тебе.

—Та це не моя. Вона тут здавна в кущах лежить, всі сидять на ній, коли треба. Якщо ти двічі виграєш, я тобі її віддам.

—Як-то віддаси, це ж не твоє? Ну, а раптом я програю? Ти зважай, я подорожній, у мене в наплічнику тільки те, без чого не можна. Зайвого не маю.

—Тут все моє, — хлопчисько розтягнув щербату посмішку, розкинув руки, обійняв світу, скільки влізло. — А зайве в кожної людини завжди є. Отут, — постукав себе зігнутим пальцем по лобу. — Отут завжди багато…

—Чого?

—Та всього. Мама каже, там як у коморі понапихано.

Даль подивився на нього з гострим подивом.

—Стривай. Ти хочеш сказати, що гратимеш зі мною на мої… мізки? Або на те, що я знаю?

—Знаєш, пам’ятаєш. Як нема чого віддати, то граємо на спогади.

—От же дурня. І… як ти в мене їх забереш? І куди подінеш? Що з ними робитимеш?

—Ну то ми гратимемо чи як?

—Гратимемо, — Даль звівся навпочіпки й прокреслив чотири риски у сірому пісочку. — Тільки зважай, я граю дуже добре.

І блискавично виграв партію.

—Оце ой! — хлопчина витяг яблуко з кишені шортів. — На, тримай. Мене Генько звуть, а тебе як? «Да…нець»? — він чи не упритул роздивлявся вицвілі літери вишивки.

—Це був позивний. Звати мене Даль. Ну що, відіграватимешся?

Генько, ти ба, думав, проводячи знову лінії в піску. Чортеня на ім’я Генько. Взялося нізвідки, спокушає яблуком і грає на бажання…чи ти ба, на спогади. Бажання Даль мав одне, і нічиєї допомоги не потребував, аби його виконати, а от спогади…

—Давай тепер ти ходи першим.

«Хрестики-нулики» дуже проста гра. Партія зазвичай триває кілька секунд. Але час…

Але час. Особливо, коли ти не можеш нічого перервати, крикнути: «Годі!», втекти. Коли тим, хто з тобою грає, нічого від тебе особисто не треба. У них робота. Робота і розвага — все заразом. У них складані ножі. І цигарки. Четверо тримають, двоє… граються. Просто на тобі. Просто тобою. З тобою. І знову. І ще раз. І наново.

—А я як — зможу вирішувати, що саме забуду? Чи це на твій вибір?

—Та щас! Як же ж я вибиратиму, голова ж твоя! Та забудеш що-небудь, фігню якусь. Ти й не помітиш, чесно.

—Звідки тобі знати?

—Та ну звідки, я що, не грав! Скіко разів програвав, і нічого… а от, бач, і в тебе виграв, виграв!

Хлопчисько й справді переграв його. Даль нічого не відчував — ані нудоти, ані запаморочення. Хіба що раптом закортіло почесати бік, там, де футболка торкалася застарілих слідів на шкірі, але чомусь стримався. Натомість ще раз намалював клітинки — і знову виграв. Генько був надувся, але кинув погляд на ріку й радісно заволав: «Тато! Он тато їде!».

Даль звівся на ноги, витер чоботом хрестики й нулики на піску. Забрався на причал з дивним відчуттям, наче спав і от тепер раптом прокинувся… і що непогано було б заплющити очі й доспати… Генько встиг чкурнути до човна і вже дріботів назустріч, тягнучи клітку з курчатами. На ходу він гукнув: «Я ж казав, час швидко! А валізу я твою до човна кинув, бувай-бувай!».

Даль ступив у моторку, посміхнувся перевізникові, опустився на лаву й розслабив нарешті м’язи. Щось було… щось сталося там, на березі, поки вони грали в дитячу забавку. «Твою валізу я закинув»… ну але ж це не моя валіза, сказав собі Даль. Мій ось наплічник, це я точно знаю. Він з подивом роздивлявся старенький «аташе-кейс». Замки були звичайні, без коду. Даль відкинув кришку. Валізка була майже порожня. Там лежала пачка цигарок Marlboro й цільнометалевий армійській ніж-складанець. Це точно були не його речі, тому що ножа свого він мав при собі, і головне — він не курив.

Не курив, але пачку взяв, принюхався. Запах був знайомий. Не просто такий, який впізнаєш, а такий, що був із чимось для нього пов’язаний. Сильно. Але… з чим?

Я ж програв малому спогад, згадав Даль. Може, я колись курив, а потім кинув. Дивно, як можна забути, чи ти курив, ну але чому б ні… І от ніж… добрий ніж, суцільна сталь, на держаку насічка, аби тримати зручніше, лезо що скальпель, відкривачка, консервний ніж, шило… Класна зручна річ, хоч і не нашої роботи… Я міг мати такий, подумав він. Трофейний. Ну або може я комусь такий подарував… Йому стало сумно, коли подумав про тих, кому б міг справді подарувати такого ножа… і сум цей був гіркий і звичний, вже майже тихий, як відгомін затихлого дзвону. Наче нікого з вас не забув… оце тобі грай в «хрестики-нулики» з дітлахами на перевозі. Він не міг згадати щось… але що саме? Напружувати пам’ять у пошуках того, чого в ній немає, було болісно й неприємно, і Даль те облишив. Ще раз оглянув валізку й потай спустив її за борт. Потім з’їв вигране яблуко, все, навіть з хвостиком. А цигарки й ножа поклав до кишень. Ще один ніж зайвим не буде, а цигарки завжди товар, тим більше на тому боці річки.

Вони перепливли невидимий на воді кордон, по той бік якого не було ані митниці, ані прикордонників. Даль заплатив перевізникові й рушив своєю дорогою.

Він чудово пам’ятав, до кого прямує і що має зробити, коли буде там.

І адресу пам’ятав теж.