Риболовля на Чорній Стариці

Дівчинка років дванадцяти сиділа на передньому сидінні маршрутки, стискаючи в руках планшет, що уперто не хотів вмикатись. Червона від досади, і ледь стримувала сльози. Протяг ніс запахи болота та хвої. Маршрутка стояла в Ірпені, на кінцевій, але ще без пасажирів.

Водій, кремезний дядько з добрими, але втомленими очима, поглянув на неї, обперся на спинку сидіння, потер долоні, всміхнувся лагідно, і промовив:

Що ти, дівонько, в такому розпачі? Планшет розрядився? От в мої часи, як дитиною був, ні планшетів не було, ні телефонів, ні комп’ютерів. Хіба що мультики по телевізору та фільм якийсь раз на день. був Чи в кіно раз на тиждень. І скажу, що жили ми тоді краще — мабуть, значно краще ніж те, яким ви зараз живете.

Ось, послухай. Чекати ще хвилин двадцять, чи пів години. Бачиш ті високі дерева за вікном? Сірі тополі, а далі — болота Ірпінські. Красиво? А от мій кум з дитинства, Степан, так він до цих боліт за кілометр тепер не підходить. А колись рибалка у них там була шалена. І знаєш чому?

Розказував мені якось мій кум, що сталася з ним та його друзями одна пригода, коли ще хлопчиками були. Йому тоді років одинадцять було. Літо, серпень, спекотно, тихо. Після обіду зговорилися вони поїхати на дальню старицю - ту, що глибоко в лісі. Отже, Степан, його сусід Василь, та ще один сусід Павло. Трохи старші за нього, оті здорові лобуряки, ну і дражнили Степана, звісно: «Ти що, з нами хочеш піти рибалити? Може краще вдома з бабусею варення варитимеш?»

Та врешті решт, хлопці здалися і вирішили із собою його таки взяти. Вирушили на лісапедах, тією лісовою дорогою, що звивається між соснами. Сонце вже починало схилятися, кидало довгі тіні, повітря було густе, тепле, пахло смолою, м'ятою та стоячою водою.

Дісталися до стариці, залишити лісапеди біля старої високої осики і йти пішки кількасот метрів крізь вологий очерет. Озерце було як чорне дзеркало в оправі з осоки та верболозу, кругле та глибоке, мов вирізане хтось величезною ложкою. Вода стояла нерухомо, навіть не здригалася. «Оце так місце! — хвастався Василь, розмотуючи вудку. — Тут такий карась сидить, що на сковороді не вміститься!» «Та ти сам як карась, — підколов Павло. — Тільки не вмієш плавати». Сміялися, хрумтіли сухарями, розкидали принаду. Сівши на вкриті мохом колоди, закинули вудки. Поплавки застигли на темній поверхні, немов червоні очі. Сонце зовсім сховалося за лісом, небо стало тьмяніти. Тиша впала, що навіть комарів не чути. Навіть жаб не чутно Ніби все живе затаїлося.

Степан згадував, що почув раптом дивний холодок, хоча повітря було теплим. Хотів щось сказати, пожартувати, але слова завмерли в горлі. Василь щойно прошепотів: «Щось не так...», коли раптом — той звук. Різкий, металевий, ненатурально гучний, немов хтось величезним ножем по каменю чи по шматку бляхи рвонув! Звук йшов з-під води, або з самих глибин — не зрозуміти. Він пройшов крізь кістки. У всіх трьох одночасно, мов невидима рука зі страшною силою, вирвало вудки з рук і жбурнуло їх у воду! Снасті їхні, палкі — все полетіло в темряву. І чути було, як щось велике, масивне плеснуло там, у настаючій ночі.

Вони завмерли. Стояли, трусячись, онімілі. У Степана пальці ломило від того ривка, а в очах стояли плями — відбитки останнього блиску сонця на чорній, тепер уже зловісній воді. І відчуття... Ніби хтось величезний, холодний, древній і дуже злий з того дна на них дивиться. Не скануючи, а вивчаючи. Жоден з них і слова не вимовив. Почуття повернулося лише тоді, коли здалеку донісся гудок вантажівки з траси — звук зі світу людей. Тоді вони кинулись тікати. Не пам'ятаючи дороги, через очерет, падаючи, підіймаючись, по коліна в холодній болотній жижі, аж дух захоплювало. Про лісапеди, залишені біля осики, згадали тільки вдома.

Додому прибігли — трясуться, бліді, щось бурмочуть. Дорослі спершу не повірили, подумали — злякалися щура або бугайчика.

Вранці, коли батьки поїхали забрати ті лісапеди... Знайшли їх там. Розкурочені та погнуті, наче силач у цирку гнув голими руками. Рами викривлені, спиці вибиті. Лежали посеред стежки. Ніхто не став розбиратися. Забрали уламки та поїхали.

Відтоді минуло з тридцять років. Степану вже за сорок, і він тут усі стежки в лісі знає. Але на ту старицю — ні ногою. Каже: «Там не риба, а чорти водяться. І воно не хоче, щоб його турбували. А лісапеди... то було попередження. Наступного разу могли б і нас так погнути».

Отака історія. Ну що, видно, усі зійшлися? О, бачу, позаймали місця. Отже, рушаємо! Гляньте у вікно, як на болотах вже смеркається….

***

Водій зачинив двері, сів на своє місце, ввімкнув мотор й рушив. Дівчинка ще довго вдивлялась у темні тополі за вікном. Маршрутка загуркотіла і рушила дорогою, а вона ловила себе на думці, що вперше за довгий час не думала про планшет. Історія про старицю, темну воду і лісапеди, погнуті невідомою силою, закрутилась у її голові. Вона відчувала легкий трепет і дивну повагу до затишного мороку лісу, що пропливав за склом. І думала: «А може, й справді є речі, які старші за всіх нас. І які краще не чіпати, а обходити стороною?»