Нотатки нічного чергування

9 лютого

Хто ж знав, що дитяча загадка “знайди десять відмінностей” у газеті “Новий День” — то відбір на конкурс вхідного чергового для будинку? Обіцяли грошовий приз…що ж, робота на Департамент Виявлення Двійників принаймні оплачується. Мінімально, та після закриття сірникової фабрики особливого вибору не маю — знайти роботу для такого лінивого лузера, як я, нелегко.

Мій колега Григорій тепер у захваті, що може відпочивати цілих дванадцять годин за день, з опівночі до полудня. Судячи з глибоких мішків під очима, йому це вкрай потрібно.

Робочий інструктаж в основному складався з настанов “дивись уважно, кожна дрібниця важлива” та “якщо що — не зволікай і викликай службу зачистки”. А ще “не нервуй”. Дідько, ну от як тут не нервувати, коли кровожерливі монстри, начепивши псевдолюдське обличчя, настирно намагаються увірватися до людських осель?

Коли сидиш у тій самій маленькій будці перед входом, на деякі речі у житті починаєш дивитися геть інакше. Погодьтеся, всіх дратують ці нудні прискіпування та перевірки кожного разу на вході в будинок, коли до безпечних стін залишаються якісь нещасні метри, а попереду вишикується довжелезна черга. За протоколом, на перевірку кожного відвідувача має витрачатися не більше хвилини, однак самим резидентам здається, що очікування розтягується на години. Парадокс відносності часу в залежності від знаходження за чи перед дверима вбиральні, він, рідненький!

Однак черговий Департаменту — останній рубіж оборони людства у наші непрості часи. І перший, хто здохне, якщо затримається з викликом екстермінатуса. Розлюченого двійника, який усвідомив, що його викрито, бронескло затримує ненадовго.

10 лютого

Перша зміна. Ще й лампа зловісно блимає. Не нервую анітрохи, все буде добре, тебе ніхто не з’їсть… а може ну їх, ті легкі гроші? Он, у “Новому Дні” вакансія на завод зі збагачення плутонію з’явилася, беруть навіть без досвіду…

— Доброго дня! Дядечку, пустіть мене додому пошвидше, будь ласка! Дуже в туалет хочеться!

У лотку для документів щось грюкнуло. За вікном з’явилося дівча з двома хвостиками, на вигляд — рочків десять. Кругленькі оченята, одне сіре, інше зелене. Жовтий дощовик, накинутий поверх шкільної форми, наплічник з рожевим лабубу. Абсолютно звичайна дівчинка, здається, саме її дзвінкий сміх іноді долітає з нижнього поверху.

Рука сама потяглася до кнопки “відчинити”...і завмерла, як вжалена струмом. Номер картки. Деталі зовнішності. Чи є вона у списку, поданому з посту коло виходу. Чи я хоч щось з цього перевірив? Звісно, що ні.

Навколо шиї аж відчувся фантомний холод кігтистих долонь. От чесно, ледь не обісцявся з переляку!

Дівча тупцювало з ноги на ногу, хвостики на голові весело підстрибували. Мабуть, і справді припекло. Анастасія Миколаєнко, третій поверх. Школярка, живе з матір'ю, Наталією. Заклопотаний голос з телефонної слухавки: ”Настя? Вона у школі, а що, вже повернулася?”. Індивідуальний номер співпав з досьє, начеркане у запиті “школярка п'ятого класу, живу у будинку” теж. Схожа на фото, як викапана, мабуть, нещодавно оновила у базі.

Пискнув сигнал, внутрішні двері відчинилися. Анастасія чкурнула нагору. Секунди зо три тупо дивився на пустий хол, перш ніж похапцем натиснути на кнопку “зачинити”. Останній рубіж захисту людства, блін. А якби?

До кінця зміни встиг визначити трьох двійників. З ними сумнівів не виникло: у нормальних людей не буває десяти очей, щупалець замість вух та чорного провалу, вишкіреного у ґлузливій посмішці, замість рота. Однак жоден з них них не налякав мене так, як звичайна дівчинка Настя.

14 лютого

— ПРИВІТ, смертний. Впусти мене і я буду кохати тебе вічно!

Червона кнопка, три-три-один-два на диску телефона. З якої дешевої мелодрами цей двійник викопав репліку — бозна.

— Привіт! Можна пошвидше якось? Мій коханий вже готує романтичну вечерю. Омари у вершковому соусі, ммм, смакота!

— Де ваша картка?

— Моя картка? А, забула. Ось вона.

Шпарко Валерія, перукар, п’ятий поверх, квартира 98. Чоловік — Шпарко Ігор, бізнесмен. Картка, запит — начебто все в нормі. Виглядає сексі у червоному платті з розрізом від бедра та довгим хвилястим волоссям. Але щось муляє у мозку, наче тарган шкребеться лапкою десь за трьома стінами— не чутно, просто знаєш, що ця капость там. Набираю номер, гудок, другий…

— Та він, напевне, зайнятий, руки у олії…

Але третій гудок переривається хрипким чоловічим баритоном “Альо?”

— Шпарко Ігоре, ваша дружина…

— Це що, жарт? Мою Валерію вбили позавчора…

Дзвінок обірвався. Не кліпаючи, дивлюся на красуню у червоному. Ого. Їй майже вдалося.

— Протокол очистки завершено. Повертайтеся до роботи.

Дякую, невідомий друже у жовтому хазматі з вогнеметом, ти єдиний про мене турбуєшся!

— Доставка квітів!

Щоб тебе, налякав! Та довелося пускати, бо запит з сьомого поверху надійшов ще півгодини тому. Запізнюєшся, хлопче; а раптом від твого букету полум'яно-червоних троянд чиєсь щастя залежить?

Довгий час ніхто не просився. Встиг навіть заварити собі каву, але от якраз у момент першого сьорбу…

— Доброго вечора, красунчику! Вільний після зміни?

Знайомтеся: Франц Мойсеєнко, невиправний майстер флірту з вбивчим шармом. Менеджер з продажу молочних продуктів, четвертий поверх. Саме тому більшість об’єктів залицянь не сприймають його всерйоз: то професійне, не справжнє. Але він один з небагатьох мешканців будинку, хто усвідомлює, що за склом сидить не безжальний робот, а жива людина.

Чорт забирай, іноді хочеться, щоб на тебе не гримали “давай швидше перевіряй, заснув там?!”, а, припустимо, запитали, як справи. Чи втомився. Чи були сьогодні якісь особливо цікаві двійники. Що планую на день після роботи. І все таке: живе і щире, з правом помилятися і вагатися.

— А що, у тебе сьогодні вихідний?

— Не люблю працювати у День Закоханих. У голові лише думки про поцілунки та обійми…

Франц підморгнув з очевидним натяком. Та годі вже! Довелося згадати, що я зараз на роботі. До речі, про вовка промовка:

— Франце, де твій вхідний запит?

— Запит? Що таке запит? Мабуть, я його з’їв на десерт мимоволі: так зголоднів, що й не помітив. Нащо тобі ці нудні папірці, коли є моє щире кохання та міцні руки?

Приїхали. Ну йой, а так гарно спілкувалися… Червона кнопка. Три-три-один-два.

Отак і замислюєшся, а чи справжній сам Франц? Та чому б і не ризикнути щодо побачення? Коли зустріну — спитаю. Якщо зустріну. Може, його вже з’їли.

19 лютого

Опухле тіло похитувалося, та якимось дивом все ж не підкорювалося звабливій силі гравітації. Ніс обрисами нагадував скоріше сливу, аніж орган чуття. Густі брови насували складки шкіри на крихітні щілинки мутних очей. Симетричність? Охайність? Ні, не чули. Людську подобу ця істота втратила вже давно.

— Доброго вечора! Ваші документи.

— Грллбр.

Від вмісту залізного лотку смерділо потом та моцним ароматом сивухи. Пластикову картку було гидко брати до рук: масний шар згори вже можна намащувати на хліб. Листок з запитом був пожмаканий, наче вчорашня газета, почерк майже нерозбірливий: “Рилик Матвій, робочий, перший поверх. До магазину.”

— Проходьте.

Чуття мовчало. Хронічний алкоголік вже десяток років поспіль вважався серед місцевих чергових легендою. Ще жоден двійник не наважився підробити подобу Матвія, хоч той вештався по підробіткам і до магазину за дешевою оковитою ледь не щокілька годин, як вдень, так і вночі. Сам чоловік виглядав так, що рука одразу тягнулася до червоної кнопки — та це не провина двійників, це бісове життя.

Сподіваюся, що цей Матвій не стане помилкою у кар’єрі якогось новенького чергового. Хоча навіть за себе гарантувати вже не можу після десяти днів на цій клятій роботі. Починаю розуміти тих бідолах, яких Департамент фінально звільняє пострілом у голову, коли ті починають вбачати у кожному відвідувачі двійника.

1 березня

Дивлюся на фото. На обличчя. Знову на фото. Ще раз на номер картки. До його сестри вже дзвонив: підтвердила, що брат не вдома і от-от має повернутися. Може, все ж викликати команду? Нє, ну я ж професіонал, честь і гордість Департаменту, захисник людства і все таке! Моє ж фото навіть на дошці пошани за результатами місяця повісили!

Та все ж навіть у геніїв бувають складні ситуації:

— Еее, шановний, а де ваш капелюх?

Той мовчки сягає татуйованою рукою у наплічник і дістає пом’ятий убір. Ну й справді, куди його, на штучно нарощені роги?

— Проходьте, будь ласка.

Юнак кивнув, від чого витягнуті сережками-”тунелями” мочки вух затріпотіли у повітрі, а численний пірсинг на обличчі, подекуди з’єднаний срібними ланцюжками, задзвенів.

— Слава Великому Рогатому, нарешті.

Не було у мене клопоту, оселився у будинку демонофіл! Фото після косметичних операцій він оновлює справно, та все одно — дуже ризиково.

9 березня

Не можу більше. Сиджу, гризу нігті від нервів. Щось насувається, це однозначно. Якась глобальна халепа. Ми всі помремо.

Жодного двійника за всю зміну!!! А до полудня залишилося півгодини! І один резидент, який не з’явився.

Я точно десь схибив. Але тоді чому досі живий? За статистикою Департаменту, монстри в першу чергу намагаються захопити кімнату чергового — що в принципі доволі логічно відносно їхніх підступних планів винищення людства. Можливо, стався еволюційний стрибок? Двійники вигадали новий спосіб проникнення у будинки? Вентиляція? Каналізація? І зараз з туалету десь вже виходить новий Матвій Рилик, чи Настя Миколаєнко, чи її мати, чи Франц. Чи ще хтось з сусідів. І вже не допоможе ніяке феноменальне чуття.

Час телефонувати у Департамент та викликати тотальну екстермінацію? Чи почекати до кінця зміни? Що ж робити??? Я всього лише маленький гвинтик у великій системі, мені ж голову відкрутять першому, якщо виявиться, що панікував дарма!

— Добридень. Можна вже відчинити, бо я дуже поспішаю. Що? Картка? Я її з’їла, це ж ок? Де голова? Забула на роботі. Давайте швидше, у мене на плиті суп википає!

Моє ж ти сонечко! Ніколи ще натискання на червону кнопку не приносило стільки полегшення. Навіть коли монстри вже починали ламати скло у кімнату чергування.

А зниклий роззява, виявляється, провів ніч у коханки і з’явився вже під час зміни Григорія. Ну от і добре. Час для паніки ще настане, але не сьогодні.

А поки що працюємо. Двійники підступні, та є чергові. Невтомні захисники людства. Останній рубіж оборони на шляху монстрів до наших осель. Наділені ідеальним чуттям. Уважні та чуйні. Непідкупні. Ми не помиляємося ніколи, бо за кожну помилку заплачено кров’ю!

А те, що я кілька разів ледь не забував зачинити двері після впуску відвідувача — то ж дрібниці! Микола з сусіднього 52-А плутає одиницю з двійкою у номері служби зачистки два рази на третій — і нічого. Григорій має мінус вісім по зору — і теж нічого. Тетяна з 51-Б постійно на робочому місці відволікається на реферати для студентів. Нормально ж працюємо!

Якщо виживаємо.