Сон старої собаки

Київ, 1954 рік. Печерська автострада. Двір новобудови. Навколо розкидане будівельне сміття.

Входить Хламідник:

— Шурум-бурум, стар’є берем! Шурум-бурум, стар’є берем — цукерки дайом!

Купка зацікавлених новоселів дивиться на нього.

Входить Точильник ножів:

— Ножі, ножиці точимо! Ножі, ножиці точимо!

Новосели переводять погляди на точильщика.

Халамидник і точильник ходять по колу, перекрикуючи один одного, стискаючи коло, все ближче й ближче один до одного.

Починається кривава бійка. У хід йдуть ножі та будівельне сміття.

Минуло п’ятнадцять хвилин — бійка не вщухає.

До двору входить Скляр:

— А ось скло, чисте, прозоре, мі…

Йому в їбальник прилітає здоровенна каменюка.

Скляр вибігає з двору, витираючи юшку, і на бігу натикається на Молочницю з бідоном.

Молоко разливается по свіжому асфальту, до нього зі страшними криками збігаються всі місцеві коти

Старий голуб із голуб’ятні, спостерігаючи за всією вакханалією:

— Це вже повний піздець, хлопці! Айда краще на хлібзавод — батони пиздити!

У цей самий час. Засідання Виконкому Київської міської ради депутатів трудящих.

Перший секретар (урочисто):

— Товариші! До нас завітали представники міськкому КПРС!

Раптово починається бійка. У хід ідуть кулаки, меблі з карельської берези та фікуси в горщиках.

Через пів години — Перший секретар, із синцями під обома очима, підводиться й оголошує:

— Прийнято одноголосне рішення перейменувати Печерську автостраду на бульвар Дружби народів!

— Ура, товариші!

Звучать аплодисменти, що переходять в овації.

Перший секретар, продовжуючи:

— Одним кінцем новий бульвар упиратиметься в берег Дніпра, а іншим — у нову площу Дружби народів!

Довгі й тривалі оплески.

У цей час у двері входить Сидір Артемович Ковпак, у шкіряній тужурці, з дерев’яною кобурою від Маузера на поясі.

Перший секретар, як ні в чому не бувало:

— У площу Дружби народів, яку ми щойно одноголосно перейменували на площу Дзержинського!

Всі несамовито плескають у долоні.

Сидір Артемович сідає на місце першого секретаря й запалює саморобну люльку з жовтого бурштину.

Випускає дим — усі замовкають.

Ковпак (мрійливо):

— Ось що, хлопці, це все добре, але я не за цим.

Перший секретар (запопадливо):

— А за чим, Сидоре Артемовичу?

Ковпак (мрійливо):

— А чи не збудувати десь тут поблизу маргариновий завод? Бо масла — дохуя, а маргарину ніде не дістати.

Всі хором:

— А діло говорить! Ковпак — це голова!

Перший секретар:

— Вважайте, що він у нас уже є. І масла буде дохуя, і маргарину теж дохуя!

До присутніх:

— А тепер давайте качати товариша Ковпака!

Всі валять Ковпака на землю, піднімають на руки й підкидають під стелю.

Завіса.