ЗАТЯТІ СУПРОТИВНИКИ

Микола та Василь затяті супротивники вже більше ніж чотири десятиліття. На щастя не в реальному житті, бо ж товаришують ледь не зі шкільної парти, а з часом навіть стали кумами. Чоловіки віддавна суперничають за шаховою дошкою. Захоплення цією шанованою грою їм обидвом батьки прищепили ще в дитинстві, і саме на юнацькому турнірі з шахів хлопці познайомилися, а невдовзі і заприятелювали.

В цій багаторічній дружбі у них траплялося всяке. Життя непроста й непередбачувана річ і нерідко обставини складалися так, що два товариші не мали змоги бачитися місяцями. Та як тільки випадала слушна нагода приятелі діставали шахові фігури й за обдумуванням хитромудрих комбінацій вмить забували про всі свої негаразди та клопоти. Вони наче відгороджувалися від суворої реальності і з головою занурювалися в світ де все залежало виключно від гостроти їхнього розуму.

З плином часу таких інтелектуальних протиборств у чоловіків значно побільшало. Старість брала своє, фізичних сил ставало все менше й менше, організм потребував елементарного спочинку, а душа – звичайного умиротворення. Та й куди решті-решт тепер поспішати? Обидва були добропорядними сім’янинами, що давно вже зростили своїх дітей і могли дозволити собі просто посидіти десь в затінку, наглядаючи за маленькими онуками, що бавилися в пісочниці неподалік. Як тут не зустрітися з давнім супротивником й не зіграти з ним чергову партію.

Кожен з друзів ставився до гри в залежності від особливостей свого характеру. Флегматичному Миколі було байдуже чим закінчиться їхнє чергове протистояння. Він з однаковою розважливістю сприймав як свою перемогу, так і поразку. Для чоловіка був важливий сам процес, під час якого отримуєш неабияку насолоду вже від того, що можеш відволіктися від усього стороннього, і сповна віддаєшся прорахункам ситуації, що розгортається на шаховій дошці перед тобою.

Азартний Василь, навпаки, полюбляв славу й отримував задоволення тільки коли перемагав. В таких випадках він міг не лише відкрито похизуватися своєю майстерністю, називаючи себе неперевершеним гросмейстером, але й дозволяв собі брати на кпини розгромленого супротивника, коментуючи його невдалі ходи в’їдливою критикою. При поразках миттєво втрачав настрій, невдоволено супився і неодмінно вимагав реваншу. Мовляв від гри його щось відволікло, тому він зробив невдалий хід, а ось зараз… Микола на таку заяву друга зазвичай поблажливо посміхався й починав заново розкладати фігури.

В те, погоже весняне надвечір’я ніщо не провіщало чогось надзвичайного. Два приятелі, як було раніше обумовлено, зібралися на турнір відразу після полудня. Травневе сонечко припікало нещадно, тому для змагання вони вибрали найближчу кав’ярню. Чоловіків там добре знали і дозволяли займати один зі столиків хоч на весь день. Для закладу ці затяті шахісти давно вже стали своєрідною рекламною фішкою, адже про них колись навіть згадала місцева радіостанція.

На превеликий жаль день видався дуже невдалим для Василя. Чоловікові фатально не щастило від самого початку. Вже першу партію він програв потрапивши в хитромудру пастку приготовлену підступним приятелем для його королеви. Дальше-більше. В другій партії проґавив атаку супротивника, відчайдушно оборонявся, та врешті-решт був змушений здатися. Третя партія закінчилася переможним вигуком Миколи: «Шах і мат». В четвертій, з ненавистю розглядаючи невдалу позицію своїх фігур на дошці, замовив чарку коньяку.

– Може не треба, – спробував обережно відмовити його від цього кроку товариш. – Все таки у тебе підвищений тиск.

– Треба, – злісно відгиркнувся чоловік, – і нехай тебе не обходить мій тиск.

Звісно цю партію він теж програв, а перед тим як розпочати наступну – хильнув ще одну порцію спиртного. На цей час обличчя Василя побуряковіло, а очі засяяли нездоровим блиском. Та не випитий алкоголь був цьому причиною. Робочий день закінчився, клієнтів в кав’ярні суттєво побільшало і біля шахістів зібрався гурт відвідувачів, котрих зацікавив цей захопливий турнір. Більшість з них просто спостерігало за грою, та знайшлось кілька тих хто не стримався від коментарів. Особливо нахабним був один хлопчина, який відкрито глузував над кожним необачним ходом Василя. Саме ці насмішки найбільше дошкуляли пихатому «гросмейстеру».

Після п’ятого поспіль програшу невдаха зажадав реваншу, та Микола твердо відмовив товаришеві:

– Ні. На сьогодні вистачить. Мене дома дружина з вечерею чекає.

– А ти впевнений, що вона саме на тебе чекає? – захмелілим голосом запитав Василь, що вже мабуть видудлив пляшку коньяку самотужки.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Микола, допомагаючи товаришеві встати з-за столика.

– Ну, в юності вона не тільки на тебе чекала, – зловтішно захихотів чоловік. – Траплялися такі моменти, що і я до неї в гості навідувався. Особливо коли ти роз’їжджав по своїх довготривалих відрядженнях, а їй було так самотньо. Не міг же я відмовити в дружній підтримці дружині свого найкращого приятеля.

– Перестань плести ці дурні нісенітниці, – спробував зупинити товариша Микола, якому все менше й менше подобалася ця розмова.

– Чому нісенітниці? – не вгавав Василь ледь стоячи на ногах. – Я кажу щиру правду і зізнаюся тобі в своїх гріхах наче на сповіді перед священником. – Було у нас діло і не раз. Думаєш чого вона вибрала мене собі за кума? Правильно, хотіла щоб я став хрещеним батьком для свого сина. А ти пентюх і не зауважив як ми обидва схожі. Коли не віриш то розпитай дружину про це, або ще краще зроби експертизу ДНК, щоб самому переконатися в правдивості моїх слів.

Кров враз прилинула до голови Миколи від цих слів і він більше не чув про що ще патякав давній приятель. Та там і розібрати ще щось в п’яному белькотінні Василя було вже неможливо. Так-сяк довівши нетверезого товариша до його будинку чоловік повернувся в свою домівку. На поклик дружини Людмила іти вечеряти відповів відмовкою, сказав що розболілася голова і немає апетиту. Жінка не стала більше з цим надокучати, а всілася дивитися улюблений телесеріал.

Микола ж вийшовши на балкон, запалив цигарку й жадібно затягуючись тютюновим димом ще довго не міг вгамувати хвилювання в душі. Не те щоб він не довіряв своїй коханій Люсі. Все таки прожили разом стільки років, і за весь цей час жінка ніколи не давала йому підстав підозрювати її в подружній зраді. Однак деякі сумніви все ж черв’ячком заворушилися в його серці. Напевне тому, що десь на рівні підсвідомості він завше потайки ревнував свою дружину.

Коли вони познайомилися, а трапилося це ой як давненько, дівчина була квітучою красунею на яку заглядалося чимало парубків з їхнього невеличкого провінційного містечка. Стрункий стан, вродливе личко, спокусливі вуста, яскраво-блакитні очі. Її іскристий погляд та звабливий усміх зводив з розуму не одного юнака. Та з усіх прихильників й кавалерів, серед яких був і Василь, Людмила чомусь віддала перевагу саме йому. Микола досі не може збагнути як так сталося, адже тоді він був тихим, непоказним, нерішучим хлопцем.

Навіть тепер чоловікові ніякового згадувати про те як же у нього тремтіли коліна в ту мить коли він запрошував її на їхнє перше побачення, і скільки всіляких нісенітниць ледь зумів вичавити з себе на цій зустрічі. Однак саме така недоладна, нерішуча поведінка парубка чомусь сподобалася дівчині і вона дозволи не тільки провести себе додому, але й погодилася ще раз сходити з ним на прогулянку. Так розпочалися стосунки, яким судилося перерости в гарячі почуття, що зігрівали серце старого й по сьогоднішній день.

Спільно прожиті роки були наповнені сімейним щастям і обопільним коханням між ними обома. Та як би все не складалося добре дещиця невпевненості ніколи не покидала його душі. Микола дуже боявся, що колись може прийти така фатальна мить коли дружина розлюбить і залишить його. Логічного пояснення цим панічним страхам, що час-від-часу з’являлися в голові чоловіка, звісно ж не було, але було гірке усвідомлення суворої реальності. А в цій реальності він дійсно неодноразово і надовго залишав дружину одну, коли мотався по цих клятих відрядженнях. А як повертався додому, то все рівно вільних хвилин, щоб побути разом з нею чомусь знаходилося небагато. Та що там говорити, навіть тепер, цей переляк остаточно не вщухнув, бо он вона як ще привабливо і спокусливо виглядає, а він вже підстаркуватий дід з посивілим волоссям, поморщеним лицем й чималим черевцем.

Викуривши ще три сигарети й так не зумівши вгамувати розбурхані емоції Микола пройшов в спальню. Людмила вже солодко сопіла на своїй половині ліжка. Роздягнувшись чоловік примостився біля неї, та сон все не навідувався до нього. Невдоволено крекнувши він обережно, щоб бува не розбудити дружину, дістав свого мобільного телефона й почав гортати світлини, що там зберігалися. Он вони всією родиною разом святкують Різдво Христове. А тут він з разом з двома онучатами прийшли колядувати до Василя. Ти бач, як чогось радісно вишкірився цей підступний паскудник.

Микола знайшов зображення де були він з дружиною, та їхній старший син. Довго вдивлявся в риси обличчя молодого чоловіка, що весело зиркав в камеру телефона своїми яскраво-блакитними очима. Це у нього від матері. Син взагалі багато чого перейняв від Людмили. Не тільки колір очей, але форму вилиць, носа й підборіддя. Чогось батькового і не розрізниш з першого погляду. Можливо тільки того що його невисокий зріст та кремезну поставу.

Чоловік ніколи не зауважував цієї обставини, бо середульший син був викапаний він, а найменша донька взагалі виявилася разюче схожою на його покійну матір, а свою бабусю. Тож чого дивуватися, що старший вдався в рідну маму? Але тепер, прискіпливо вдивляючись в екран мобільного, Микола мимоволі зловив себе на думці, що вперто шукає там хоч найменші збіги між лицем сина та пикою того кого до сьогоднішнього дня вважав своїм вірним другом. І коли від напруги почали сльозитися очі, хвороблива фантазія бідолашного ревнивиця все ж зуміла переконати його в тих примарних химерах, які він так боявся і прагнув побачити водночас. Тоді серце чоловіка болісно тьохнуло, телефон вислизнув з рук, а сам він безвільно сповз на підлогу.

Отямився Микола вже в лікарняні палаті. Поряд сиділа заплакана дружина, десь з коридору долинав голос старшого сина. Помітивши що чоловік розплющив очі жінка стрепенулася й радісно промовила:

– Дякую Господи, що вислухав мої молитви.

– Що трапилося? – запитав Микола намагаючись відтворити в пам’яті події, що передували тій хвилині коли він втратив свідомість.

– У тебе був сердечний приступ, – сумно зітхнула Людмила й поклала свою маленьку долоньку на його руку. – Добре що я крізь сон почула як ти впав з ліжка і вчасно викликала швидку допомогу. Але не хвилюйся, все погане вже в минулому і лікарі обіцяли, що за десять днів ти зможеш повернутися додому.

Ескулапи не обманули і вже за два тижні старий сидів у себе на кухні та пив чай разом зі старшим сином. Розмова між чоловіками не в’язалася, бо син дуже хотів довідатися, що саме довело його батька до інфаркту. Від кардіологів дізнався, що спонукати приступ міг сильний стрес та велике емоційне хвилювання. От і чекав на чесну відповідь Миколи, а не тих недоладних таткових відповідей що чув досі.

Врешті-решт зрозумівши що від відвертої бесіди йому не відвертітися чоловік розказав як на духу своєму первістку про все що тоді трапилося. Син схопився з-за столу й з гіркотою дорікнув йому:

– Тату, ти мабуть геть збожеволів. Як можна було подумати таке про нашу маму? Невже тобі не вистачило здорового глузду не вірити дурнуватим побрехенькам п’яниці?

– Та я знаю що все це неправда. Василь відвідував мене в лікарні і зізнався, що вигадав все, щоб дошкулити мені за свої програші в шахи. Та тоді здається тверезий розум втратив не тільки він, але і я.

Про цю бесіду вони ніколи й нікому не розповідали. Микола пройшовши необхідну реабілітацію до кінця літа майже повністю відновив свій фізичний стан. До цього часу його син потайки від усіх рідних зробив тест ДНК на батьківство і офіційним документом поставив своєрідний нездоланний бар’єр для будь-яких сумнівів тата, якщо вони ще хоч колись у нього виникнуть.

З початком осені чоловік міг вже робити невеличкі прогулянки, до улюбленої кав’ярні. Незмінним супроводжувачем в цих мандрах для нього став Василь. Микола давно вже пробачив старому друзяці, його дурнувату п’яну витівку, от тільки в шахи з ним більше не сідав грати.