Пісні

Пісні

Вона швидко залопотіла японською. Ця дівчина завжди переходила на японську, коли гнівалась. Хоч і знала, що я нічого не розумію. Надмірно жестикулюючи, кляла мене, мабуть, на чім світ стоїть, а чорне смолисте волосся розсипалося по плечах, прикритих тоненьким шифоном білої сукні.

Хто вона? Звідки тут узялась? Така тонкоброва, смугла й розкосоока? Чому я її знаю?

Я сидів у кріслі — справжній чоловік. У сірому костюмі, навіяному останньою модою самого Парижа, і пошитому на замовлення. При краватці, вузол якої манірно спущено трохи на лівий бік. І посміхався. Поки не отримав ляпас.

Я не терплю ляпасів.

Її тонкі зап’ястя мало не переломились в моїх долонях, мов тонкі гілочки. Я трусив нею, як діти яблунею восени, щоб поласувати досхочу медовими плодами. А потім відпустив, і вона пішла. Назавжди. Ударилася головою до кута журнального столика й залишила від себе один-однісінький спогад — червону пляму крові на зеленому килимі.

У нас, напевне, були й кращі хвилини.

Я пам’ятаю, як вперше подарував їй мокрі від дощу квіти. Здається, це були орхідеї. Так, тигрові. Я взагалі люблю орхідеї. І вони їй теж подобаються. Мабуть. Я купив їх тоді у жінки, яка забула накрити свій товар від грози великою парасолею.

А подарував квіти на тому місці, де ми познайомились.

Такі дивні обставини! Не побачив її й наїхав трохи на неї, коли вона переходила дорогу. На одному з перехресть цього міста. Украй неуважно з її боку.

Ні. Я все розумію.

Мусив відшкодувати кошти на лікування. До останньої копійки. Навіть декілька разів навідував у лікарні. Їй призначили окрему, чудернацьку палату. З рожевими стінами, розмальованими великими зеленими листками. Я довго дивувався, та мені потім пояснили, що це кольоротерапія для заспокоєння нервової системи пацієнтів.

Я не проти, хай вона буде спокійною.

Врешті мені набридло дивитись на ті зелені листки і я забрав її звідти. Звісно, до себе додому.

Я твердо знаю, що мене тоді в ній зачарувало. Вдячність. Вдячність мені, яка наскрізь пронизувала її всю: її усмішку, погляд, жести та вчинки.

Вона варила каву божественного смаку, а чайну церемонію ще з дитинства знала до автоматизму.

А голос! Звісно, тут, у цьому місті, у цій країні, вона говорила моєю мовою. Щоправда, з легким акцентом, проте це не відбирало від її голосу тієї природної мелодійності. Зате співала тільки на своїй. А мені подобалося слухати ті пісні. Оксамитові. Тембрально й тонально довершені. Насичені особливим почуванням душі, яка далеко від батьківщини.

Одного разу я запитав, про що вона співає.

Це була історія про одного мужнього воїна. Він, захищаючи свою країну, перейшов усі жахіття війни. Та коли повернувся додому, побачив, що вороги люто та безпощадно замордували його кохану, а її кров волала про помсту. Та він так кохав дівчину, що навіть звершена помста не заспокоїла його пристрасної душі. Цей мужній воїн, якого не брали ворожі кулі, зломило горе. Тож він вирішив якнайскоріше з’єднатися з коханою бодай на тому світі.

Так я дізнався про самурайський звичай сеппуку.

Її улюблені кольори — червоний і білий. Кольори прапора країни сонця, що сходить.

Одного разу вона була дуже сумною. Гадаю, надто сумною. І для того, щоб не терпіти того суму, я запросив її до ресторану. Найкращого та найдорожчого ресторану міста.

Та біла сукня простого покрою і червоний шарф на тонкій шиї. Зібране волосся у хвіст на потилиці. Мила біжутерія замість дорогоцінних прикрас… Вона ніколи не була вродливішою та принаднішою за тих жінок, з якими я раніше приходив до цього закладу. Вона це знала. Можливо, навіть ображалася. Та я завжди замовляв те, що вона бажала скуштувати, і її сум щезав.

Але не цього разу. Сьогодні він чомусь переріс у гнів.

А мені подобалось, коли вона гнівалася. Розпашіле обличчя набирало тоді особливого відтінку, а очі горіли неймовірним вогнем. Тіло ставало пластичним і гнучким. Вона тараторила без угаву, втілюючи ієрогліфи у звук. Та я ніколи не звертав уваги на ті крики. А просто впивався її темпераментом, сидячи в кріслі в розслабленій позі, і посміхався у відповідь.

До сьогодні.

Чи кохав я її? Важко сказати.

Я НІКОЛИ НІКОГО НЕ ЛЮБИВ, ОКРІМ СЕБЕ.

А тепер взагалі стояв над тілом, дивився і дивувався, як вона посміла отак мене покинути, лежачи на килимі з розкинутими вбік руками й ногами, зігнутими в колінах. І враз я дещо усвідомив. Несподівано для себе самого зрозумів, навіщо вона співала ті пісні про хороброго воїна.

Вона все знала наперед. Навіть те, що саме цієї миті згадаю той день, коли успадкував від батька «Берету» повоєнного зразка в ідеальному стані з повним магазином набоїв. Вона знала також, що я знову до болю й щему захочу почути її пісенну тугу за батьківщиною.

Вона вочевидь це знала.