Свічка, запальничка і колода

* * *

— Я почула твоє запитання. Та знаєш — воно справді... інтригуюче. Заходь, дитино, і не забудь роззутися, — стара жінка марно спробувала розпрямити своє згорблене тіло й зачинила за Анітою обшарпані двері.

Кістлявою рукою вона відсунула штору, немов відчиняючи шлях у приховане. Дівчина невпевнено ступила кілька кроків і насторожено озирнулася. Перед нею розкрилася гнітюча, картина. Стіни були обвішані опудалами звірів і черепами хижаків. Полиці та шафи ломилися від інструментів і дивних механізмів - здавалося, тут живе не літня жінка, а фанат радянського автопрому. Креслення, списані стародавніми символами, притягували її погляд, наче магніт. На одній із полиць, спочивали плюшеві іграшки, кожна з тьмяною історією, яка пахла сумом... і чимось тривожним. Кожна хвилина у цій хаті змушувала груди стискатись, не даючи і права на подих. Хоча тут було дещо, що лякало сильніше за решту. Стіл.

Масивний, дубовий монстр, врослий у самий центр кімнати. Його недбало обрізані гілки стирчали назовні, як шипи, націлені просто на Аніту. Найстрашнішим був не сам стіл, а те, що стояло на ньому - спотворений механічний ляльковий будинок. Темний, ніби спраглий поглинути, він ледь приховував шестерні під своїм похиленим дахом. Більше схожий на знаряддя тортур із фільму "Пила", ніж на дитячу іграшку.

Стара відсунула шкіряне крісло і повільно жестом запросила:

— Сідай. Не так гламурно, як ти звикла, чи не так?

— С-с… спасибі. Та ні, що ви... тут досить-таки... атмосферно, - спробувала посміхнутися Аніта.

Крісло впивалося в спину та під шкірою відчувалися дивні щербини і нерівності. Дівчина покрутилася, опустила руки на коліна й перевела погляд убік - подалі від відьми, що вже влаштувалася поруч. Її очі метушилися кімнатою в пошуках хоч чогось безпечного.

— Ем... а щодо оплати, — видихнула вона. — Ви... приймаєте картки? Або переказ?

Стара скривила пожовклі зуби в усмішці:

— Кредитка? Не цікавить, любонька. Я не беру грошей. Мої послуги оплачуються трохи інакше.

— Інакше? В якому сенсі?

— Ти впевнена, що хочеш дізнатися все зараз? Знаєш, інколи усьому потрібен свій час. Хоча ти ще можеш повернутись додому — відьма барабанила кісточками пальців по столу.

Аніта заперечно захитала головою.

— Я ж не дарма їхала до вас з іншого кінця області. Навколо ліс і дорога вщент завалена снігом. — розтираючи руки від холоду пояснювала дівчина.

— Гадаю, воно буде того вартим. Не будемо гаяти часу, слухай уважно дитино, бо повторювати двічі я не стану. Коли вставлю ключ у сцену, – вона вказала на замкову щілину під платформою лялькового будинку, - і проверну його – не вставай, нізащо. Дивись на виставу та не відводь погляду. Акторів завжди троє. Та всі троє, як один. Вони не терплять до себе неповаги. І кожен знає щось, що ти проґавила.

— Хто вони? - прошепотіла Ніта важко проковтнувши слину.

— Ти слухай та мовчки виконуй, второпала? Переважно вони говорять загадками. Одні брешуть, інші - говорять правду. Ти сама обираєш, чому тут вірити, дитино.

— Я зрозуміла... Гадаю я все запам'ятала, — невміло збрехала Аніта, ховаючи погляд.

Стара дістала з кишені запальничку та запалила чорну свічку на краю столу простягаючи свої руки до комода. Звідти вийняла чорний мішечок. Зануривши всередину руку та витягла колоду пошарпаних від часу карт. У кімнаті раптово розвився аромат лаванди й аґрусу.

Вона почала перетасовувати карти - недбало, але впевнено. Пальці рухалися стрімко, немов у них ще жевріла молодість. А Ніта водночас не могла відвести погляду від хижих рухів старої.

— Свічка, запальничка і колода. Три предмети. Три карти. Три оповідачі. Три…

— Чому саме три?.. - нав’язливо запитувала сама себе дівчина.

Стара граціозним рухом розклала колоду на столі ідеально рівними сходинками з карт.

— Тіло, розум і душа. Троє йдуть однією дорогою, але кожен із них бачить її по-різному: чужими очима, чужими голосами, історіями, які пам’ятає лише могильна земля. Обирай по черзі будь-яку. — пояснювала вона вивчаючи обличчя дівчини.

Ніта завмерла на мить. Вона уважно розглядала карти, бігаючи поглядом по кожній. Здавалося, щось мало підказати їй правильний вибір — і ця підказка не змусила себе довго чекати. Провівши кінчиками пальців вздовж країв карт, вона іноді відчувала дивне поколювання, схоже чи то на колючки троянди, чи то на голки маленького кактуса. Саме цим відчуттям вона й вирішила керуватись у подальшому.

— Крайня зліва. Потім — та, що лежить поруч із нею. І нарешті… — Ніта витримала паузу.

— Он та, що визирає наприкінці.

— Вони озвалися до тебе? Неочікувано. Сьогодні тобі майже пощастило, дівчинко, — раптом прошипіла відьма. — Пальчики не колить? Боляче, мабуть, було?

Дівчина відсахнулася від карт. Легке хвилювання миттєво затьмарив страх.

— Що це було?! Що за відьомство?! Звідки вона… хоча, та до біса. — подумки намагалась заспокоїти себе Ніта

Стара трохи нахилилася вперед, тягнучись до вибраних карт. Нетерпіння й напруга заповнили кімнату, мов ранковий туман. Повільним, майже механічним рухом вона дістала одну з карт і поставила її на імпровізований п’єдестал сцени, повернувши до дівчини.

— Це Повішений. Той, хто чекає. Той, хто бачить все знизу. Його правда завжди спотворена кутом — завжди чужа перспектива.

Ніта вже сміливіше потяглася за другою картою, відчуваючи, як тепло, що йшло від старого картону, обпікає пальці. Одного обережного руху вистачило — карта була обрана.

— Ооо... так, вона особлива, — відьма закашлялася. — Найхитріша з усіх. Господиня ночі, божевілля та ілюзій. Місяць.

— Божевілля? Там ж просто дурнувата повня намальована. І що в цьому страшного? — злегка скептично відповіла Ніта.

Хазяйка дому підвела голову, обличчя сіпнулося від роздратування. Її пальці вп’ялися нігтями в дубовий стіл.

— Слідкуй за язиком, дівко! Господиня віддзеркалень не терпить зневаги. Вона може так сплутати твій обмежений розум, що ти почнеш сумніватися навіть у власних нікчемних думках!

Дівчина кивнула й опустила погляд, мов шукаючи прощення.

— Перепрошую... Я думала…

— Думати будеш потім. Якщо, звісно, ще лишиться чим, — стара різко обірвала її.

Аніта знітилася, замовкла й простягла руку до останньої карти. Кімната ніби застигла в очікуванні. Усі звуки зникли, поховавшись у гнітючій тиші наростаючої тривоги. Вона завмерла, глянувши на свою руку — та зрадницьки тремтіла, ніби протестуючи рухатись далі.

— Знову? Чортів тремор... Тільки не зараз, бляха, тільки не зараз... — зробивши вдих, вона вилаялася подумки.

Дівчина згадала, що забула таблетки в бардачку свого старенького Citroën. Іронічно. Вони б точно знадобилися їй саме зараз. Вдих. Ще один. І ще. Ніта спробувала порахувати п’ять предметів у кімнаті — так як колись її вчив психотерапевт. Але погляд раз по раз чіплявся за гротескні й подекуди недоречні речі цього занедбаного інтер’єру. Які, здавалось, самі спостерігають за нею.

Груди розривалися від лютого стуку серця, женучи кров по венах із такою люттю, ніби це мало зламати греблю. Спогади нахлинули несамовитим океаном, що прагнув поглинути її без залишку. Але цього разу вона мала виринути сама — без допомоги ліків.

— Боже, що з тобою не так, дурепо? Заспокойся. Це не місце для твоїх дитячих істерик, — вичитала себе вона у відчаї, намагаючись повернути контроль.

А відьма не зводила з неї погляду ні на мить. Відстежуючи кожен рух її м’язів, вона з насолодою відкинулася на кріслі, спостерігаючи за внутрішньою боротьбою дівчини.

— Жалюгідне видовище. Ми ще не почали, а ти вже задихаєшся від страху — мов наляканий кролик з якого живцем здирають шкіру, — докірливо прокоментувала та.

Ніта знизала плечима, тихо шморгнувши носом, і знову подивилася на карти. Їй потрібно було витягнути саме ту — першу, що одразу привернула її увагу. Ту, що викликала напад. Вона вп’ялася в неї очима й потягнулася рукою. У цьому жесті змішалися надія й по-дитячому наївна рішучість.

Вказівний палець торкнувся матової поверхні картону. Обережно, наче пробуючи ґрунт під ногами біля трясовини, дівчина вхопила карту кінчиками пальців і потягнула її на себе. Стара затримавши руку на мить, неквапливо перевернула її.

— Кінець шляху. Вона твій останній оповідач і останній слухач. Та що не знає жалості, але має силу забрати все зайве. І кожне її слово — невідворотне. Смерть, — прошепотіла відьма.

Ніта ковтнула повітря, що раптом стало важким, і втупилася в механічну сцену в потворному ляльковому будиночку. Остання карта зайняла своє місце на п’єдесталі. Тремтячим рухом відьма вставила іржавий ключ у шпарину сцени і декілька раз обернула його. Серце лялькового будиночку задоволено загуркотіло, перебираючи іржавими шестернями. Його старовинні механізми почали оживати захоплюючи кімнату у полон бридкого скреготу своїх нутрощів.

Карти щезли в утробі сцени і з неї поволі виїхали три порцелянові фігурки. Вони разюче нагадували зображення з карт, ніби зійшли з малюнків на зношеному картоні. Фігурки повільно рушили брудною сценою лялькового будиночка прямо до Ніти, оголюючи свою демонічну красу. Кімнатою запанувала гнітюча тиша.

Стара враз скам’яніла, наче паралізована, і водночас із нею вся кімната занурилась у театр тіней. Стіни перетворилися на полотно для гріховного танцю, а голови тварин — на безмовних свідків цієї нечестивої вистави. Три тіні сіпаними рухами виписували ледь видимі символи, які одразу ж розчинялися у мороці, що клубочився з сцени.

Здавалося, вони вітали дівчину своїм танцем, показуючи щось таке, у що вона до сьогоднішнього вечора ніколи б не повірила. А Ніта, як зачарована дитина на цирковій арені, не могла відвести погляду від дійства. Завершивши свій виступ, тіні — ніби передчуваючи щось відоме лише їм — ринули у пащу механічного будиночка.

Жах, наївна цікавість і якесь прадавнє відчуття благоговіння змішалися в очах Аніти. У голові виринали давно забуті образи — похмурі ліси, мертві ідоли, забуті молитви, язичницький трепет. Саме трепет, бо вона відчувала, ніби стоїть перед древніми істотами, чиї воля й бажання були архаїчними ще до народження відомого їй світу.

Механічний будинок знову скреготнув шестернями.

Шепіт. Тихий, майже невловимий серед оглушливої тиші. Відьма стрімко схилила голову в жесті поклоніння, підвелася з крісла й мовчки відійшла від дубового столу, ставши просто за спиною дівчини.

— М…м…мені вже можна запитувати? — ледь чутно, втиснувшись у крісло, прошепотіла Ніта.

Відьма обережно кивнула. Жестом показала число три, витягнувши руку так, щоб Ніта могла побачити її у тремтливому сяйві свічки. Лише три запитання — це було останнє правило. Час настав. Порцелянові фігури на сцені, зробивши пірует, одночасно повернулися до Ніти.

Дівчина зібравши рештки мужності, невпевнено почала:

— Е-е-е… добрий вечір, мабуть. У мене є кілька запитань, — Ніта мимоволі зам’ялася. — Це щодо мого хлопця. Останнім часом він поводиться досить дивно, і я… я починаю сумніватися в ньому та взагалі в його словах. Власне, хотіла б дізнатися, куди саме він так часто зникає?

У відповідь вона отримала лише тишу. Глибоку, навіть трохи образливу — ніби все це якийсь дурнуватий фарс. Хвилина, п’ять, десять — і нічого.

— Блять, що за хрінь. Якого біса? Чим я займаюсь? Та стара точно з’їхала з глузду й на старість надумала тягнути з мене прикол, — промайнуло в голові дівчини.

Ніта вперлася пальцями в підлокітники крісла, намагаючись підвестися, але ноги вперто не слухались. Ще одна спроба — марно. Паніка знову починала гупати в її скронях.

— Ноги ватні, я нічого не відчуваю. Та що за ху… — почала випалювати Ніта, але старуха різким рухом закрила їй рота долонею. Вона притиснула палець до власних губ, скрививши обличчя — чи то від страху, чи то від злості.

Аж раптом шепіт зі сцени розплився по стінах кімнати, наповнюючи її, мов посудину.

— Хлооо…пець… хлоо…пеець… Сумно. Йому… так сумно… такий нещасний хлооо…пееець. Шукав зцілення. А знайшов…лиш кайдани. — по-металевому глухо прошипіла перша фігурка, розтягуючи слова, мов жуйку. Його голос страждаючи прокидався від забуття. Уся його сутність здавалася чужою цьому світові — якоюсь лякаюче неправильною.

— Що… що це, чорт забирай, було?! Це ж не кляті жарти?! Стара казала, що це, здається, перший із трійці — повішаний, чи як там його звати? — намагаючись зібрати думки докупи, подумала дівчина. — певно примарилося? Вона, мабуть, черевомовець. Стара відьма точно мене найобує.

Якби не рука ворожки, що так наполегливо затискала рот Ніти, вона б напевне у нападі істеричного жаху зірвала собі голос. Шукаючи бодай якогось порятунку, дівчина вчепилася нігтями в шкіряні підлокітники крісла. У мить її затерплі ноги вже не здавалися такою страшною проблемою в порівнянні з тим, що щойно відбулося в цій кімнаті.

Але всередині щось підказувало: що це не фокус. І вже точно не жарт. Те, що знаходиться зараз на цьому столі перед нею, — справжнє. І воно бачить її.

Повітря навколо згусло, стаючи майже відчутним. І тоді — тихий, ледь чутний тріск. Свічка на столі спалахнула яскравіше, відкинувши довгі тіні, і на мить здалося, що самі стіни дихають. Залишилося тільки серцебиття — чутне навіть у скронях.

— Дорогенька, будь ласка, прибери свою руку з її милого личка, — раптом щось ніжно прошепотіло зі сторони механічної сцени. Це була друга фігурка. Її навмисне театральний тон різко контрастував із голосом попереднього.

Стара миттю підкорилася наказу й відійшла подалі від столу.

— Чудово. Вітаю тебе, дитино сумнівів. Не бійся люба, бо ти так тремтиш, мов жертовне ягня.

— Це… Місяць? Який гіпнотичний голос, ніби знову чую мамин спів, як у дитинстві. Невже… вона здатна підлаштовуватися під співрозмовників… яка ж нісенітниця. Відьма точно щось задумала; це її витівка — марно намагалася перебороти сумніви дівчина.

— Роздерта сумнівами, як я і гадала. Дурнесенька, що не вірить самій собі, затьмарена страхом і гіркотою втрати, як же це мило, — наспівуючи відповіла Місяць.

— Н-н-ні, брехня! Нікого я не втратила. Я лише хочу дізнатися, що коїться з моїм хлопцем, чому він такий… такий дивний… загадковий… він ніби не зі мною. Поруч, але далеко, — прошепотіла Ніта, ховаючи погляд у тріщинах старого паркету.

Дівчина нервово смикала резинку для волосся, очікуючи відповіді. Фігурка, роздумуючи, заскрипіла шарнірами, повільно обертаючись навколо сцени. В мить вона завмерла.

— Шлях його освячений неминучістю, а думки у полоні туману. Твій милий не дає собі ради, що коїть, але шлях свій бачить напрочуд чітко. Помітив посмішку, вловив запах та пішов по слідах. Чуйний до чужого болю, бо і сам зламаний. Така відповідь тебе влаштовує, дитино?

Тіло Аніти затремтіло — цього разу не від страху, а від холоду. Дихання стало видимим, а краї дубового велета вкрилися тонкою кіркою інею.

— Яка гидота. Догледіти за поглядом свого коханого не змогла і марнуєш наш час. Стоїш на порозі змін, двері до яких відкрила власноруч. Ти заслужила ці сльози, бо брехати самій собі стає все важче, чи не так? Час це визнати, Аніто, — ніби скриплячи гірськими заметами, відповіла третя фігурка. У цьому голосі, навпаки, відчувалась зневага й грубість, що відрізала все зайве, залишаючи лиш важке усвідомлення.

Дівчина відчула, як прохолода повзе вгору хребтом, стискаючи плечі, лоскочучи потилицю. Запах воску й деревини змішався з чимось іншим — металевим. Жах накочував новою хвилею, розбиваючи рештки впевненості.

Біль. Різка, пронизлива, що проходила крізь усі вигини тіла. Ніби десятки голок упилися в її шкіру, проникаючи дедалі глибше під крихку плоть, збираючись в одному-єдиному місці. Ніта в мить відчула, як щось тепле стікає по губах, розбиваючись краплями об її коліно.

— Кров… тиск? Напевно, це від нервів, так, точно… від нервів. У мене залишилося ще два питання… лише два, і все скінчиться. Боже, як я втомилась… чому так болить голова… — марно намагаючись повернути контроль над ситуацією, міркувала дівчина.

Механічна сцена лялькового будиночка задоволено задрижала. Прокручуючи свої шестерні й розриваючи морозну тишу кімнати, вона передчувала другий раунд перемовин.

— Гаразд, байдуже. Якщо це й справді працює — я просто зобов’язана хоча б спробувати щось дізнатися.

— Прекрасно, т-тоді друге питання. Це ж дівчина, я права? Він ходить до якоїсь тьолки? Я це всіма клітинами тіла, блять, відчуваю! — раптово випалила Ніта, впевнено втрачаючи самоконтроль.

Механічна конструкція неквапливо завібрувала. Звук був схожий на те, як намагаються працювати старі маятникові годинники після років іржавого забуття.

Першою заговорила фігурка Повішеного:

— Прив’язаний… йому вже не втекти… пізно. Сумнівається… він завжди сумнівається… наївний дурень… потра-а-а-пив, як окунь у сітку. Але… йому ж не шкода… ні трохи не шко-о-ода. Побіг… та втратив… шанс…але надію… не залишив. Серце чи розум? Досі не вибра-а-в… та чого ж він чекає?

Смуток тонкими струмками огорнув серце дівчини. Аніта відчувала це так само чітко, як оніміння в ногах. У цих словах було щось до болю знайоме, щось, у що вона так відчайдушно не хотіла вірити.

— Дивне відчуття, еге ж, люба? Це прозріння — як блискавка або, мабуть, кинджал. У твоєму випадку — скоріше кинджал, що поцілив прямісінько у саме серденько… Ой, бідолашка… мені та-а-ак тебе шкода… — саркастично відповіла фігурка Місяця.

— Відкинь ці думки. Повернися додому, поки ще можеш. Прислухайся до інстинктів, дівчинко, — попередила Ніту фігурка Смерті.

— Залиште собі своє співчуття й повчання! Що ще я маю знати?! — голос Ніти різко змінився: у ньому вже не відчувалося колишньої невпевненості та страху — лише ненависть.

— Зламана. Відважна. Зухвала, — прошепотіли фігурки в один голос.

Та Ніта вже не чула їх. Вона наповнювалася гнівом, немов ритуальна чаша перед жертвопринесенням.

Кашель. Легені стиснулися, не даючи зробити й вдиху. Раптом різкий біль прошив усе тіло до кісток. Прикривши рота рукою, вона закашлялася — на долоні лишились грудки слизу, змішаного з темною кров’ю.

З останніх сил вона перекинула своє напів паралізоване тіло через підлокітник крісла й важко звалились на підлогу. Здираючи нігті об старий паркет, вона з криком вивергнула на підлогу рештки свого сніданку.

— Блять, як же пече… я… я що задихаюсь?!

— Це вже занадто для тебе, дівчинко. Ти ще можеш піти. Вони дозволяють тобі вибрати, — підступно прошепотіла стара із темряви кімнати.

— Третє питання… я ще не спитала… третє… — витираючи рукавом рот, прохрипіла Ніта.

— Дурепо! Ти не усвідомлюєш, що коїш! Вони ж заберуть…

— Замовкни, стара ти суко! Третє питання — моє за правом! Моє, блядь, ти чуєш?! Ім’я. Назвіть мені ім’я тої тварюки до якої він ходить! — вчепившись у край столу рештками зламаних нігтів, звіром проричала дівчина.

Механічний будиночок затрясся, перемелюючи несамовитий біль нещасної своїми шестернями. Під глузливий гул механізмів фігурки описували рух за рухом — за годинниковою стрілкою: повільно, ніби навмисно зволікаючи, чекаючи на остаточну команду.

А очі дівчини, багряні від сліз, не зводили погляду з цього нечестивого танцю, відстежуючи кожен рух порцелянових істот.

— Одне, блядь, слово! Ви, прокляті шматки порцеляни та іржі — хіба ви на щось здатні?! Відповідайте мені!

У ту мить фігурки різко зупинили свій танок. Рука Ніти зісковзнула з краю столу, і дівчина впала на паркет, повністю втративши рівновагу. Її рот, застиглий у німому крику, судомно хапав повітря, а руки тремтячи схопилися за живіт. Тонкий струмочок крові, стікаючи по внутрішній стороні стегна, повільно просочувався крізь білі штани. А сльози, стали мимовільними свідками принесеної нею жертви, повільно замерзаючи на щоках.

Шепіт, мов марево, рознісся від стін і злився в єдиний голос, вириваючись з уст фігурок, — вони вимовили жадане ім’я, водночас занурюючи кімнату в таку звичну для неї… мертву тишу.

* * *

Зимовий сон сільської вулиці порушила невдоволена лайка. Молода дівчина вже хвилин з десять грюкала у дерев’яні двері старої хати. Дім виглядав давно покинутим, але дівчина і не думала зупинятись.

— Та блін, мені взагалі відкриють у цьому житті чи я ще вічність тут стовбичитиму? — пробурмотіла вона собі під ніс, не відриваючи погляду від смартфона.

— Блять і куди ж ти мене цього разу заслала, Аня?! У село коло лісу?! Тут, всі, походу, давно повиздихали. Це якесь наїбалово, а не нормальний таролог, я тобі кажу. — обурено записувала вона голосове в телеграм подрузі.

Раптом її обурення перервав звук замка, що відкривався з того боку дверей. На двір вийшла згорблена літня жінка.

— Заблукала, дівчинко?

— Сподіваюсь, що ні. Ви Лариса? Ну, таролог типу? Я про вас пост бачила тиждень тому. Писала вам в інсті… ну, наче вам. Я не помилилась адресою часом, чи взагалі… селом?

— Записувалася?

— Ну, щось типу того… кажу ж я писала вашому менеджеру… чи хто у вас там, хз. Я, до речі, Ольга, — з недовірою зазираючи жінці за спину, відповіла дівчина.

— А-а, ну тоді заходь, якщо вже таке діло… Ольга, — прокряхтіла стара, криво всміхаючись і відчиняючи двері ширше.

Дівчина на мить задумалася, ковзнула поглядом у глиб хати й нерішуче ступила за поріг, востаннє зачинивши за собою двері.