ПТАХИ З НЕВІДОМОЇ ВУЛИЦІ ПАМ'ЯТАЮТЬ ТЕБЕ

Місто як велетенський кіт розкинулось на пагорбах. Дивний калейдоскоп бруківки та асфальту, підйомів та спусків, води і каменю. Статечна краса охайних будинків старої цегли і шалене сяйво веж із скла та бетону. І звичайно ж жива зелень. Великі парки і затишні сквери, ліси околиць і численні дерева житлових кварталів. Галас центру, та довічний сон тихих районів. 

Старовинне, живе і мінливе місто. Місто в якому подих давніх легенд перемішується з справами та подіями часу теперішнього. Саме таким і тільки таким бачив Андрій своє місто. Особливо навесні коли природа, зібравшись з силами, фарбувала все навкруги безліччю відтінків зеленого, відвойовуючи місто у похмурої сірості зимової години.

Ось і цей день мав бути добрим. Промайнула навіть думка, що в справах настав свій час весни та з'явився проміжок в обридлій буденності.

Андрій стояв на розі коло будівлі редакції, дихав свіжим весняним повітрям та грівся в променях по весняному теплого сонця. У повітрі відчувалась присутність великої води. То не було відчуття моря, яке з'являється у вас в портових містах півдня. Повітря несло у собі відчуття могутнього річища, що владно розділяло місто на право та лівобережні частини. Ріку Андрій не бачив, вона несла свої темні води десь за сусідніми будинками. Це навіть змусило мимоволі всміхнутися таким думкам, ріка, що тече на сусідній вулиці. І, як вдало відмітив письменник старовини, рідкісний птах долетить до її середини.     

Ось і Андрій разом з усіма своїми справами та проблемами відчував себе такою от рідкісною птахою, що летить над бурхливими водами, і не відає чи вдасться долетіти хоч б до середини. Справи робочі останнім часом складались не на його користь. Статті та нариси в друк вдавалося протягнути рідко. Оповідання для різноманітних тематичних збірок також виходили з заздрісною нерегулярністю. Високий рівень конкуренції та внутрішнє озлоблення братів по цеху не давали часу на відпочинок та спокій. Критика і всі безглузді розмови, що точились в мережі Інтернет навіть не піддавалися підрахунку. Та і сам Андрій намагався не морочити цим собі голову. Іноді йому здавалося, що за малим винятком його оточує озлоблена темна маса, це стосувалося в основному Інтернет життя, та боротьби за своє крихітне місце під літературним сонцем. Боротьби за частинку уваги читачів.

Для себе все що коїлось у літературних колах Андрій називав чорною метушнею, а точніше чорними війнами. І асоціюючи себе з птахою, що летить над бурхливою водою завжди уявляв як розтікаються по поверхні темні плями та згустки невідомої, маслянистої субстанції. Нез'ясовне ніщо, що пливе за своїми нікому не потрібним справам, завжди тяглося відростками і не втрачало моменту вчепиться та потягти в темну липку глибину.         

Андрій ще раз усміхнувшись своїм думкам і таким вдалим порівнянням, рушив у бік розташованої неподалік станції метрополітену. У редакції прийняли велику технічну статтю, що тягло за собою хоч і не велике, але поліпшення фінансового становища. Тому не дивлячись на дещо сумбурні і темні думки, що не так давно відвідали його голову, день мусив бути добрим.

Стоячи біля входу в підземку Андрій замислився. Спускатися не хотілося. Аж надто гарно було на вулиці. Та й повертатися додому приємніше по поверхні. Рішення, як це часто буває, прийшло саме собою. Поруч, майже за два кроки, була одна з двох станцій фунікулера, ще одного з незмінних, та досить рідкісних атрибутів міста на пагорбах. Станція була нижньою, розташовувалась навпроти річкового вокзалу. Повагавшись секунду Андрій вирушив до арочного навісу та зупинився в очікуванні фунікулера. Неспішно піднявся в смішному ступінчатому вагончику на верхню станцію. Піднімаючись ще трохи подивився на місто з висоти схилу. Ріка в цьому місці була широкою та спокійною. Ні що не порушувало її мирний перебіг. Ріка, яка текла тут завжди, та буде текти так і надалі.

Піднявшись на верхню станцію, Андрій випив кави біля новомодної кавової машини, ще одного дивного символу його міста, та хто ж її таку вигадав, рожевого равлика на колесах. Подумки попрощався з рікою, та попрямував до площі, що розкинулася між новим та старим соборами. Сонячні зайчики весело грали на золоті куполів. Пройшовши повз білосніжний пам'ятник княгині з далекого минулого, Андрій дійшов до кінної фігури невгамовного і неоднозначного гетьмана, що вічно ніби погрожує ворогам, а можливо і вказує шлях, важкою булавою, і далі звернув з великої площі. Пройшов повз вулицю, що вела до церкви названої, тут він знову посміхнувся, його ім'ям, і далі, повз початок найвідомішого міського спуску, а якщо дивитися з іншого його кінця, то і не менш відомого підйому. Спуск-підйом так само був його тезкою, хоча звичайно Андрій сам був тезкою всіх цих відомих місць. Він прямував в глиб хитросплетінь вуличок, щоб, подолавши ще один не такий вже відомий спуск, опинитися біля площі з великим універмагом і будівлею міського цирку. Перейшовши площу обійти універмаг і попрямувати до старого вокзалу, звідки відходив затишний трамвай, який повинен був, врешті-решт, привезти Андрія до його дому. Некваплива прогулянка повинна була зайняти тридцять п'ять, сорок хвилин, і обіцяла бути приємною. 

Андрію подобалися такі спонтанні походи по рідному місту. Іноді місто відповідав Андрію взаємністю, і відкривало для нього щось нове. Але, якщо замислитись, що може нового показати місто, коли більше трьох десятків років ходити такими знайомими вуличками і знати їх здається як свої п'ять пальців. Але місто вміло дивувати. Несподівано відшукувався сквер що до цього ніби ховався. З'являвся новий, до цього дня не бачений, розпис на стіні будинку, як тепер їх називали мурал, чи ще щось таке ж дивне.

До старого вокзалу залишалося ще хвилин п'ятнадцять шляху. Андрій стояв на черговому світлофорі, і без будь-яких думок роздивлявся навкруги. Ось за тими будинками його улюблена алея дивних міських скульптур з відмінною панорамою старого міста. Десь там стоїть маленький принц, і незрозумілий пам'ятник дощу, як прозвав його Андрій. Людська фігура в повний зріст з краплею прозорого скла, що накриває своєю холодною прозорістю, підняте до неба обличчя. 

Світлофор блимнувши червоним перемкнувся на дозволяючий зелений, Андрій мимоволі зиркнув ліворуч-праворуч, зробив крок і зупинився. Пішоходи обминали його, штовхали, а він все стояв і дивився в бік провулка, що перпендикулярно відходив від основної вулиці. Провулка з невеликим сквером, відгородженим з усіх боків старими житловими будинками. Цього провулка Андрій не пам'ятав. Хоча і ходив тут безліч разів. Що ж, місто знову зуміло його здивувати.

Провулок разом із сквером не вирізнявся нічим особливим. Звичайнй сквер, зелена травичка, з глибини виринають обриси дитячого майданчика. Глухі стіни декількох будинків все ж були розписані, але настільки невиразно, що особливої уваги до себе не привертали. Все це всього лише фон, не більше. Увагою Андрія заволоділи чотири важкі, відлиті з грубого бетону, незграбні тумби-постаменти із тьмяними мідними табличками. Вони стояли ніби відгороджуючи собою сквер від грайливої метушні великої вулиці. Відстань між постаментами була не більше ніж п'ять сім метрів. У проміжках між тумбами росли густі, ще по весняному голі кущі, і виходило так, що постаменти грали роль колон живої огорожі. І на кожному з чотирьох постаментів стояв птах темного металу.

Андрій пішов уздовж такої дивної скульптурної групи. На першому постаменті стояла велика, зварена з грубої арматури, пташина клітка. Грати її спереду були розірвані і стирчали тепер, безпомічно, зламаними пальцями, в врізнобіч. А верхи на своїй понівеченній в'язниці сидів горобець. Звичайна така, щоправда розміром з хорошу собаку, міська птаха. Андрій завжди з радістю спостерігав за цими швидкими і, на вигляд веселими, істотами. Швидкість, натиск і миттєва реакція вражали його. Але птах, що сидів на зруйнованій своїй в'язниці, звичайним горобцем не був, він гордовито дивився здавалося прямо в очі, елегантні, але сильні лапи його закінчувалися важкими кігтями. І риторичне питання, хто саме розірвав як нитки, важку зварну арматуру клітки відпадало сам собою. Горобець вирвався на волю, і загнати його за ґрати знову, вже не вийде. Бунтівник, так здалося Андрію.

Другим на постаменті сидів великий крук відлитий з темного металу. Випещене, сильне тіло, масивні лапи з широкими гострими кігтями і блискучий, важкий, вигнутий і здавалося дуже гострий дзьоб. Ворон дивився владно і трохи гордовито, ніби з висока. Постать його уособлювала силу і владу. Вельможа, здалося Андрію.

На третьому місці виявився птах, впізнати відразу якого Андрій так і не зміг. У справах пташиних він розбирався досить слабко, голуби, горобці, ну ворони ще, далі його пізнання губилися в курсі зоології за восьмий клас. Можливо це була якась галка. Як виявилося потім, птах відносився до сімейства зимородкові. Схоже з вороном, але набагато більш витончене, тіло. Кругла голова і довгий вузький дзьоб. Здавалося птах хоче заховати його під крило, соромлячись. Але дивилася птаха далеко не сором'язливо. Погляд був розумний і навіть лукавий. Під крилом невідома Андрію птаха стискала тростину з відполірованою кулею блискучого навершя. Цього птаха Андрій прозвав Чарівником.

Останньою, була велика сова. Вона сиділа трохи схиливши вухату голову, і дивилася на Андрія добрими все знаючими і все розуміючими очима. Сова була втіленням мудрості. Округла голова, короткий загнутий, але все ж гострий дзьоб. Сильні лапи з невеликими блискучими кігтями. На грудях у сови красувалося, ніби стирчали з нагрудної кишені, пенсне. Мудрець, охрестив птицю Андрій.

Пройшовши вздовж постаментів кілька разів, і ще раз подивувавшись звідки з'явився тут цей сквер і настільки незвичайні фігури, Андрій витягнув з сумки фотоапарат. Середнього рівня дзеркальний апарат часто їздив з ним, просто про всяк випадок. В голові миттєво вибудувалися потрібні кадри, але несподівано щось постійно заважало, на задньому плані мерехтіли перехожі, не подобалось світло, не ловився фокус. Загалом з фотографіями Андрій морочився біля півгодини, поки не отримав більш менш якісні кадри. Він не розумів навіщо йому знімки з пам'ятниками. Андрій скривився, слово абсолютно не підходило до скульптур птахів. Можливо фото-картки знадобляться для якогось міського нарису або статті.

Сівши на одну з численних лав в сквері, який так влучно подарувало йому місто, Андрій роздивився кадри на фотоапараті, видалив зайві і залишився задоволений. Безумовно день удався. Сонце було вже високо в небі і гріло зовсім не по весняному. Боліло відтягнуте сумкою плече. Андрій сховав фотоапарат, влаштувався зручніше і став розглядати перехожих і тих, хто так само як він відпочивав в затишному сквері. Трохи посиджу і рушу далі, подумав він. П'ять хвилин вже нічого не вирішують. Сонце продовжувало гріти, віяв приємний весняний вітерець, і здається десь далеко співали невидимі птахи.

Андрій відкрив важкі зі сну очі і здригнувся. Холодний вітер крижаними пальцями ковзнув по спині і плечах куйовдячи волосся. Навкруги була густа, темна, ніч. Небо, затягнуте хмарами, давало мало світла, і тільки самотній шматочок місяця плив десь в хмарній вишині. Нічого собі, п'ять хвилин відпочив. Він все ще сидів на лавці в абсолютно безлюдному сквері. Навколо не було ні душі. Лише б не обікрали, він швидко поплескав себе по кишенях, перевірив сумку - все було на місці. Буває. Втомився, зморило на сонці, заснув. Так, і проспав як мінімум дев'ять годин, а то й більше, вколола його раціональна частина свідомості. Андрій подивився на годинник, електронний циферблат показував п'ятнадцять сорок чотири. Секунди завмерли на цифрі вісімнадцять. Зупинився чи зламаний, промайнуло в голові зовсім невпевнено. Андрій дістав мобільного. Чорний екран і відсутність реакції на спроби включення. Схоже телефон був повністю розряджений, або так само зламався. Лишився ще фотоапарат, але як того і слід було очікувати, він не включився. Це вже навіть не здивувало.

Гаразд, нічого страшного. Дивно, але не страшно. Звичайно, зараз далеко після опівночі, транспорту немає, прогулянка додому буде не такою вже приємною, в будь-якому випадку - дійде не маленький. Андрій здригнувся, вітер був крижаним. Тішило те, що він не встиг ще повністю змінити гардероб на легкий весняний, тому і взуття, і куртка були цілком теплими. Він встав і ще раз озирнувся. Нікого. І все було б добре, але тиша що панує навколо починала тиснути все сильніше. Не буває так тихо в місті. Я ж не в покинутій промисловій зоні, навколо житлові будинки, там нехай і сплять, але живі люди, десь повинна грати музика, шуміти двигун, відкриватися двері, та хоч одне вікно може світитися. Він знову озирнувся. Щось в оточуючому його просторі невловимо змінилося. Більш менш освітлювався тільки сквер, та й його кінці тонули в непроглядній темряві, і навіть обриси ближніх будинків вгадувалися вже насилу. Андрій глянув на постаменти з пташиними пам'ятниками, і завмер. Всі вони були порожні, тільки на першому самотньо стояла покалічена пташина клітка. В'язке, як чорна гума, почуття страху і нерозуміння ворухнулося в грудях Андрія. Як в поганому сні, коли намагаєшся і не можеш прокинуться. 

А тиша продовжувала тиснути. Зростала і міцнішала тривога. Єдиним джерелом світла був самотній, зовсім тьмяний ліхтар в протилежному кінці скверу. Сон не сон, а звідси потрібно вибиратися, зрозумів Андрій. Думати будемо по дорозі. Він попрямував до ліхтаря, той легко гойдався під поривами вітру, і пляма світла рухалась по землі в такт розгойдуванню. Андрій дивився під ноги, що б не впасти в сутінках. Крізь темряву бачилися глибокі тріщини на асфальті доріжки, порослі жорсткою сірою травою. Вдень нічого цього не було. Світ навколо плив у темряві, плив і змінювався. Зненацька щось зашаруділо за спиною. Андрій ледве не підстрибнув. В тиші, що навалилася, неголосний звук був до болю гучним. Здалося на мить, що хтось важко ступав по траві, десь за спиною. Андрій обернувся, але нікого не побачив. Лише вдалині, де світло перетворюється в темряву, промайнув якийсь розпливчастий силуети. І знову  та ж пітьма на межі скверу, крайній порожній постамент із самотньою кліткою, і більш нікого. Андрій прискорив кроки, світло ліхтаря напливало та вабило до себе. Нове шарудіння примусило його завертіти головою в пошуках джерела звуку. І знову порожнеча навколо. Обернувшись і продовживши рух Андрій закляк не зробивши і декількох кроків. До кола світла, з протилежного боку, йшла загадкова постать. Ступав невідомий важко, ніби при кожному кроці перевалювався з п'ятки на носок. Андрій відступив, бажання відходити від освітленої ділянки не було, але і зустрічатися з незнайомцем зовсім не хотілося. Він задкував, а невідомий все йшов не прискорюючись, але і не зупиняючись. Хотілось щось сказати, можливо навіть закричати, але слова застрягли десь у глибині занімілої горялнки. Кілька секунд, і Андрій побачив другу постать, яка сунула до світла з мороку ночі, за нею третю, потім ще і ще. Він збився з рахунку на тринадцятій, все задкуючи, доки не опинився на межі світла і пітьми. Ступати в темряву не хотілося фізично, від однієї лише думки, що доведеться покинути хоч якось освітлену територію скверу починали нити зуби. 

Андрій стояв, притискаючи до грудей сумку і дивився на істот, що наближалися до нього. Тепер з більш близької відстані стало зрозуміло що це були не зовсім люди. Важко, перевальцем, загортаючись в нестерпно смердючі лахміття до нього йшли, Андрій навіть зробив ще один мініатюрний крок назад, гротескні породження темряви та ночі. Високі худорляві фігури, нервові метушливі руху і напрочуд важка хода. Вони були дуже різними, хижаки невідомого нічного світу, і одночасно дуже подібні. Можливо колись ці істоти і були людьми. Колись.  Багато і багато зниклих безвісти, ті кого поглинула безкінечна темрява, що ховається в найпотаємніших закутках будь якого міста. Темрява, що завжди готова привласнити собі душу і тіло необачного нічного подорожнього. Темрява, яка завжди знаходиться на іншому кінці світла. Темрява яка змінила своїх бранців. Лизнула липким язиком перекроюючи тіло і сутність за своїм образом і подобою. 

Припадаючи спиною до невидимої, але так добре відчутною межі світла і пітьми, Андрій з жахом спостерігав як все нові істоти виходили до нього на світло, як вони шикуються півколом, відрізаючи йому будь-які шляхи до втечі. Все це відбувалося в неймовірній, абсолютної тиші, і тільки звуки кроків та шелестіння шматків одежі порушували загальну безмовність. Але в якийсь момент навіть ці звуки зникли. Припинилися кроки, істоти мовчки дивилися на Андрія, а він із завмиранням серця розглядав їх. Лахміття, бруд і сморід. Вузлуваті, вивернуті кінцівки - ноги. Довгі нижче колін, з хижими пазурами - руки. Змінені до невпізнанності, текучі як воскові маски, обличчя. Дрібні гострі зуби. І десятки пар злих, немиготливих очей що пильно вдивляються в нього. Андрій фізично відчував важкість їх поглядів. І ще дуже точно розумів, що істоти ночі чекають і стримуються з останніх сил. Всі вони стояли в очікуванні команди. Якщо така пролунає, вони миттєво кинуться брудною чорною масою, зіб'ють з ніг, розчавлять, зжеруть. І як тільки пролунає команда, його Андрія життя закінчиться. Це він відчував особливо гостро.

Рівновага і тиша зберігалися недовго. Знову повернулися звуки і потворні істоти почали розступатися, пропускаючи когось вперед, в півколо світла. За їх плечима і спинами вже клубочилась та сама липка і задушлива пітьма. Весь світ в цей момент стиснувся до цієї невеликої освітленої ділянки землі і самотньої людини, що стоїть перед лицем неминучої долі.

До Андрія вийшла висока, вище інших, істота. Навіть під лахміттям неймовірного вбрання відчувалася сила лихого та сильного тіла. Обличчя  Ватажка втратило будь які людські риси. Хижа, потойбічна, абсолютно далека від нашого світу потвора спиралося на кручену палицю що загинається на кінці як це було прийнято у  стародавніх мандрівників. Палиця була схожа на гілку невідомого нікому дерева. Дерева, яке виросло за межею нашого світу. Увінчувала загнуту палицю підвішена на кшталт ліхтаря порожня пташина клітка з понівеченій гратами. Істота вдарила палицею об землю і в клітці почала зароджуватися, тьмяно мерехтячи зеленуватим світлом сфера, що нагадувала грудка слизу, що постійно обертається і палає зсередини.

Сфера зростала, доки не зайняла весь простір клітки. Світло її стало впевненим, сильним. Незрозумілим для Андрія чином тепер це зелене сяйво, а не ліхтар освічувало все навколо. Ліхтар же перетворився на тьмяну жовту цятку, віддавши всю владу мертвому і блідому зеленому свіченню, що затоплювало околиці. І не було вже непроглядної пітьми. Андрій чудово бачив всю потворну масу, що стоїть нерухомо. Він розглядав їх, таких різних, високих і низьких, широкоплечих і згорблених. У всіх з них були якісь відмінності в одязі. Чоловічі та жіночі годинники, уривки одягу, шматки дзеркал, і старі лампочки. Андрій навіть розглянув стару краватку в колись кольорових плямах, самотній коричневий черевик на розпухлій нозі і кокетливу жіночу сумочку через плече. Все це і безліч іншого шалено перемішалося в одязі цих дивних істот. Загальною їх особливістю була неймовірна неповноцінність і чужорідність. Хоча і злої страшної сили їм було не позичати. У багатьох в руках були палиці і шматки арматури, ніжки від стільців і велосипедні ланцюги, а одна особливо велика істота навіть спиралася на справжній гриф від штанги. Одяг ватажка цього гниючого живцем збіговиська, прикрашало численне пташине пір'я. Весь цей театр абсурду підігрівала пітьма, що розливалась в глибині маленьких злих очей. Темрява давала їжу і силу, темрява забирала своє.

У мертвому світлі змінилось і навколишнє місто. Привітні будинку, стояли похилившись, багатьох будівель не було зовсім, на їх місцях розкинулися пустища зі сміттям. Тіні незрозумілі створінь сахалися по кутках, копирсалися в купах сміття. Порожні очні ями вікон перемішалися з хижими пащами, що вишкірялися уламками битого скла. Розтрісканий асфальт і бруківка поросли жорсткою травою та бур'яном. Над зруйнованими дахами тягнулися до неба дими далеких згарищ. Вулиця, була завалена сміттям, пронизливий вітер носив уривки газет і якесь ганчір'я. На перехресті лежав на боці іржавий автомобіль, і тільки вітер тріпав язики полум'я в похилій бочці.

Все це Андрій зафіксував в ту недовгу мить, коли зелене світло залило навколишній простір. Наразі він не відриваючись дивився на сферу, що жила своїм незбагненним життям в старій пташиній клітці на ціпку ватажка цього темного зібрання.

Істоти заговорили в унісон, усі разом. Їх різноголосся переплелося в єдину монотонну, перетікаючу з голосу в голос мову. Хоча, як розумів Андрій, говорила з ним тільки старша істота.

Межа настільки тендітна і її так так легко перетнути.

Створіння говорили, і з кожним новим словом нутрощі Андрія стискала крижана рука страху.

Межа тендітна, але зворотнього шляху не шукай. Той хто переступив межу залишається на нашій стороні до кінця. Але не бійся, кінець вже близько.

Голоси лунали потужно, і вже майже заводили страшну пісню.

Тобі не варто було відлітати так далеко від гнізда, маленька пташка. 

Такі ламкі кісточки, таке жалюгідне пір'ячко. Ти загубився і хочеш додому. 

Ти замерз і перелякався. Маленькій пташці не місце в нашому світі. 

Ми допоможемо тобі знайти твій кінець.

Істоти замовкли і рушили вперед, а ватажок заніс палицю для останнього удару. Андрій інстинктивно стиснувся, прикриваючись сумкою, мертве зелене свічення ставало нестерпним. Змах потворної палиці повинен був поставити крапку, як раптом щось стрімко пронеслося над виродливою юрбою і з величезною силою врізалося в спину ватажка. Той не випускаючи палицю пролетіла над Андрієм і розтягнувся трохи осторонь зло шиплячи і намагаючись піднятися. А загадкова тінь по інерції врізалася в темний натовп, що нічого не встиг зрозуміти, валячи найближчих на землю і тягнучи їх за собою.

І відразу ж в дірі, що утворилася в натовпі, метушня переросла в серйозну бійку. Потворні створіння лаялися на незрозумілій мові. Злітали над головами палиці і арматура, свистіли велосипедні ланцюги, але вочевидь так і не досягали цілі. Лайка переростала в скиглення і стогони, створіння валилися і відлітали, бризкало поверх голів чимось криваво-чорним. Мить, і легко звалюючи найближчих ворогів до Андрія вискочив Горобець, той самий, але вже не нерухома скульптура, а живий, скуйовджений, з яскравими, трохи божевільними, карими очима. Залізом відливали тільки кігті і короткий гострий дзьоб. Швидко підморгнувши, Горобець знову кинувся на ворогів що підступають, і знову лайка перейшла в стогін. Він то наскакував і рвав пазурами, то молотив дзьобом, відскакував знов, відводячи зустрічні удари крилами. А в голові у Андрія зазвучав швидкий насмішкуватий голос.

Не стій чоловіче добрий! Немає тут для тебе хлібних крихт. Краще погано бігти ніж добре лежати! Давай но, біжи!

І Андрій побіг. Єдиним напрямком була розгойдана вдалині тьмяна пляма ліхтарного світла. За спиною летіли злі слова незрозумілої мови, з усіх боків до нього намагалися дотягнуться, або того гірше вдарити, незліченні спотворені створіння.

Він ухилявся поки міг, але від чергового удару спіткнувся і полетів на землю, дивом рятуючи сумку з фотоапаратом. Боляче вдарившись усім правим боком Андрій відкотився і глянув назад. Горобець як міг прикривав його втечу. Шматував пазурами, молотив дзьобом, кілька фігур впали зрізані влучними ударами крил і Андрій побачив, що кінчики пір'я, в тьмяному, нерівному світлі, також відливали кривавим металом.

Підібравши з землі загублену кимось арматуру, Андрій кинувся на допомогу. Він відбив кілька ударів, вдарив сам і одразу ж знову полетів на землю від особливо сильного удару. Над ним стояла та сама істота з грифом від штанги в міцних вузлуватих руках. Блиснули злі очі і вперлися в Андрія і одразу ж втратили всяку осмисленість. Повний дрібних гострих зубів рот відкрився від подиву. Розбризкуючи темну слину, істота разом зі своєю грізною зброєю навзнаки провалилася вперед і Андрій дивом встиг відсахнувся. На спину переможеного ворога стрибнув величезний синьо чорний Крук, в елегантному циліндрі. Озирнувшись він немов знехотя дзьобнув декількох ворогів, що наблизилися занадто близько. Але удари його дзьоба тільки виглядали оманливо легкими. Супротивники валилися так, ніби в них потрапляли кулі. А в голові Андрія вже лунав новий, вальяжний, добре поставлений голос.

Мій любий друже, вам дійсно варто поквапитися, а то, борони нас Світло, і при такій компанії, як би по м'якше …  можуть і зжерти. Біжіть, а ми вже тут якось самі.

Голос змовк, а Крук знову заходився клювати ворогів що підступають. Андрій тікав, але з кожним кроком пляма від ліхтарного світла ставала все тьмяніше і тьмяніше. Знову навколишній простір заповнювався мертвим зеленим сяйвом. А пляма далекого ліхтарного світла стала зовсім крихітною, і здавалося тільки віддаляється все далі і далі. Андрій обернувся, Крук з Горобцем запекло билися з налітаючими на них темними хвилями. А ще далі, за ними, підводилася постать Ватажка, і знову горіло мертвим світлом неясне дещо в м'ятій пташиній клітці на кінці її палиці. Не жива зелень все розпалювалася, створіння знову заговорили в унісон, і слова чужої мертвої мови залунали із все наростаючою силою. Знову почали проявлятися з навколишньої липкої темряви обриси зруйнованого, мертвого, міста. І Андрій навіть не здивувався, коли з боку страшної високої постаті ватажка в сторону бійки вдарив промінь сліпучого зеленого світла. Зла сила не розбирала ні своїх ні чужих. Створіння що потрапили в поле дії променя з криками розліталися в сторони. Дісталося і птахам. Горобця закружляло і з силою протягнуло по землі. Пір'я його диміло. Він силкувався піднятися, спираючись на крило, але так і не зміг, лише дивлячись на Андрія згаслим поглядом. Крук якось примудрився ухилитися, його зачепило лише краєм, але й цього було достатньо, щоб він проламуючи огорожу кущів вивалився кудись в темряву. Істоти загули і рушили до Андрія, а ватажок здається сміявся потрясаючи палицею.

Мертве світло заливало вже все поле імпровізованого бою, і в якийсь момент Андрій відчув, що він залишився зовсім один. Але відчай не встиг поглинути його повністю, над порожніми постаментами спалахнуло маленьке тепле сонце. Секунду світло було просто приємним, помаранчевим на межі жовтого, але в наступну мить від нестерпного світла довелося прикритися рукою. Хвиля теплого повітря і світла, Андрій так і не зміг зрозуміти як усе було насправді, пронеслася крізь нього і вдарила в наступаючу чорну лавину. А потім світло згасло. Тепло і запах паленого м'яса повернули Андрія до реальності. Істоти повзали приходячи до тями, від лахміття їх валила густа, смердюча пара. На найближчому постаменті стояла птаха, яку Андрій про себе називав Чарівником. У високо піднятому крилі птах стискав тростину увінчану блискучою бурштиновою кулею.

Поспішай чоловіче. Змінені скоро отямляться, а у мене більше немає світла. Чи відомо тобі,  як складно його збирати.

З цими словами Чарівник легко зіскочив до ніг приголомшеного Андрія і перехопив свою тростину на кшталт кийка. Бурштинова кулька ледве світилась. Легка і витончена птаха здавалася зовсім не войовничою. Андрій дивився на світло ліхтаря, яке стало куди ближче і впевненіше. А чарівник тим часом у кілька стрибків опинився біля Горобця, допомагаючи тому піднятися. Крук нарешті вибрався з навколишнього мороку і, приходячи до тями, приєднався до своїх товаришів. Так вони і стояли, Андрій, пташина трійця, і величезна, рухлива не людською маса.

Тим часом народжені темрявою створіння також відновилися, їх люта лайка знову перейшла у слова невідомої мови, страшні слова лунали усе голосніше і голосніше, потім крізь багатоголосий шум Андрій розібрав голос Ватажка, він знову здіймалася над своїм військом, і світло у пом'ятій пташиній клітці горіло з новою силою

Темряви, повсякчас, більше ніж світла. Ми були завжди, і будемо вічно. Тобі не втекти. Не сподівайся на цих літаючих хитрунів, їх занадто мало. Можливо вони і вислизнуть у останній момент, як завжди, але ти наш. Нікуди бігти. Ось твій кінець!

Знову нестерпно спалахнуло зелене світло, ватажок подався вперед ніби вказуючи палицею на Андрія. Напружилася для останнього бою трійка відважних птахів, ще голосніше заговорив потворний темний натовп. Але слова їх, злі і неясні, у якийсь момент почали сповільнюватися, в'язнути у дивно загуслому повітрі. Ще мить і запанувала абсолютна тиша. Секунди текли як густа патока і Андрій виразно чув стукіт власного серця. Він бачив налиті люттю очі найближчих змінених, і навіть, здається, шкірою відчував ненависть і мисливський азарт що йшов від ватажка. Все зупинилось навкруги. Здалося, що зупинив свій плин сам Час.

Густу тишу розбив помах гігантських крил. Ближче, ще ближче. Сова, величезна, летіла над застиглою чорною юрбою, ледве не торкаючись потворних голів своїми загнутими сталевими кігтями. В якийсь момент вона навіть повернула велику вухату голову, кинула на Андрія швидкий погляд, і знову сфокусувалася на своїй цілі. І здалось, що Сова з якоїсь божевільною примхи цього місця, вміло граючи з часом, просто показала йому, хизуючись, на що вона здатна.  

Ще один помах величезних крил, і пролетівши над масою істот, Сова досягла своєї мети. Хижі, загнуті, виблискуючі тьмяною сталлю, кігті вчепилися у понівечену пташину клітку, вмістилище мертвого зеленого світла, зірвали її, і у ту ж мить час повернув собі свій звичний біг.

Стихло і одразу ж зойкнуло темне зборище. Завив у безнадійній злобі Ватажок. А Сова, красиво йдучи вгору, підкинула клітку, зловила її, зручніше призвичаїлась і одним потужним рухом сталевих своїх пазурів роздерла на кілька непотрібних уламків. Мертве зелене світло спалахнуло і зникло. Буденно полетіли до землі залишки клітки. Сова зробила широке коло і сіла на крайній, що їй по праву належить, постамент.

У той момент, коли останній осколок впав на землю потворне воїнство з стогонами кинулося у розсипну. Не було більше злісною живої маси, не було моторошного темного ватажка. Потворні і скалічені, бігли вони просто і зовсім не страшно. Мить і на порожній доріжці залишився стояти занімілий від пережитого Андрій та трійця відважних пташок.

Добра ніч, мій друг. Добра ніч і вдале полювання. Все пройшло як найкраще. Ви молодець. Без вас партія могла б і не відбутися. А так, який елегантний шах і мат, у самий здавалося б невигідний для нас момент. Дякую!

Крук відсалютував кивком голови і неспішно пішов з алеї, розчиняючись у сутінках. На ходу він ще щось говорив про партії та комбінації. Птах Чарівник, як Андрій дізнається пізніше, зимородок, помахав своїм ціпком з бурштиновою кулькою і не зронивши ні слова наздогнав Крука. До внутрішнього слуху Андрія тільки долинули уривки їхньої розмови.

Чи відомо вам, шановний, як складно зібрати стільки теплого світла, а вам лише партія.

Андрій посміхався. Горобець дивився довго, не кліпаючи, потім розвернувся, зробив кілька кроків ніби маючи намір піти. Завагався, швидко підскочив, прихилився сильною головою до Андрія, відскочив, подивився і протягну згорнуте на кшталт руки крило. В підставлену долоню впало щось масивне і округле. Андрій стиснув кулак і не розтуляючи засунув у кишеню куртки.

Дякуємо. Ти добрий товариш, хоча й людина. У нас для тебе завжди знайдуться найкращі хлібні крихти. Повертайся, бодай іноді. Будемо чекати, ти бажаний гість. Птахи цієї вулиці запам'ятали тебе. 

Горобець наздогнав своїх, а Андрій дивився як повільно, зовсім не по пташиному, віддаляється ця дивна трійця. Сова мирно спала на своєму постаменті і здавалось спілкуватися не збирається. Озирнувшись і зробивши крок він раптом почув у своїй новий тихий голос. Сова відкрила одне око і коротко глянула на Андрія.

Все буде добре. Але, тобі краще йти до світла. У нас тут так просто не ходять. Не випробовуй долю ще раз. Твій ліхтар чекає тебе.

Андрій озирнувся, запам'ятовуючи це дивне і нереальне місце, поправив сумку і у кілька кроків наблизився до світлої плями, що вислизала від нього всю цю божевільну ніч. Міцно заплющив очі і зробив крок у освітлене теплим світлом коло. 

І одразу прокинувся. Сонце так само світило в обличчя, а тепло літнього дня пестило його з усіх боків лагідним вітерцем. Рука з годинником механічно потяглася до очей, і у цей момент вказівник хвилин показав п'ятнадцять сорок шість. Божевільний, сон, але чорт забирай, який гарний.

Додому він дістався швидко і без пригод. В голові було порожньо. Заваривши міцний чай і не знімаючи куртку сів за комп'ютер. Зайшовши на найбільший пошуковий сайт, Андрій вибрав розділ мап і в полі пошуку вписав Київ. Швидко проклав маршрут, і пройшовся по ньому спочатку швидко, потім більш уважно, і у третій раз зовсім вже досконало. Провулка на тому злощасному переході не було.

Андрій навіть включив режим панорам і переглянув кожен крок кадр за кадром. Все просто та буденно. Будинки, магазин, машини, люди на світлофорі і нічого більш. Звичайне життя. Пошук по словосполученню пам'ятники птахам і все таке інше видавав будь що, але нічого навіть близько пов'язаного з його містом звісно не було.

Діставши до часу забутий фотоапарат, увімкнув. Десятки чорних знімків. Всі фото були ніби засвічені, як це бувало на старих фотоапаратах з плівкою. І чого звичайно не могло бути з цифровою технікою. 

Андрій відхилився на спинку стільця, знов погортав мапу. Закрив і відразу відкрив робочу папку з різними своїми документами. Вибрав розділ нариси та оповідання, створив новий документ і замислився. Потім так само швидко поліз у кишеню куртки і виклав на стіл перед собою великий бронзовий перстень у вигляді пташиної голови з замкнутими у кільце крилами. Покрутив його, але надягати не став. Подумав трохи. Та кому розкажи - не повірять. Шизофренія у чистому вигляді. Але як красиво.

На останок замислився, і що ж це була за вулиця, якої немає на жодній мапі. Пальці самі собою ковзнули до клавіатури. З назвою ніяких проблем не було. Нуж бо, як казав мій новий товариш? Андрій посміхнувся, згадуючи велику сильну птаху з таким розумним і навіть трохи божевільним поглядом, а потім швидко набрав чорними літерами на білому аркуші. 

ПТАХИ З НЕВІДОМОЇ ВУЛИЦІ ПАМ'ЯТАЮТЬ ТЕБЕ

Кінець

18 квітня 2018 року