Від серця до справи: історії натхнення.

Від серця до справи: історії натхнення.

Проєкт «Право на бізнес» для багатьох людей — це можливість створити стійкий, корисний і соціально відповідальний бізнес у складних умовах, у яких сьогодні опинилися багато з нас. У рамках програми «Право на бізнес» від БФ «Право на захист» побачила для учасників шанс не просто запустити якісний сервіс, а побудувати модель, що здатна підтримувати громаду, створювати робочі місця та відповідати на реальні потреби людей, які переживають адаптацію, втрату стабільності чи зміну життєвих обставин.

Мої роздуми починаються з простого усвідомлення: сильний бізнес — це той, що вирішує проблему, який відповідає на конкретні щоденні труднощі людей, які хочуть отримувати послуги швидко, чесно та без зайвого стресу. Кожний учасник безумовно, прагнув створити сервіс, який не просто працює, а приносить відчуття підтримки й впевненості, показуючи, що навіть у складні часи можна будувати нове, корисне та життєздатне.

Я приняла участь у програмі, щоб отримати ресурсну підтримку і можливість сформувати бізнес, який відповідатиме принципам прозорості, доступності та людяності. У мене була ідея – створити незалежне видавництво, що спеціалізується на друкуванні якісних українських книг для дітей віком 3–5 років та підлітків 13–15 років.

Була мета — сприяти розвитку читання серед дітей, підтримати українських авторів і художників.

Крім того я планувала також друкувати свої книжки, бо я українська письменниця, членкіня Дніпровської творчої спільноти «VivArt», авторка науково-фантастичного роману «Шпрингель», за який отримала премію імені Дніпровської письменниці Олександри Кравченко-Девіль.

Під час занять у межах програми «Право на бізнес» атмосфера була по-справжньому живою та надихаючою. Мені було цікаво не лише слухати матеріал, а й активно спілкуватися з іншими учасниками. Ми відкривалися, ділилися своїми історіями та поступово пізнавали одне одного. Це створювало відчуття спільноти, у якій кожен підтримує іншого.

Для мене ці зустрічі стали можливістю отримати саме ті знання, яких мені завжди бракувало. Я змогла по-новому подивитися на власний проєкт, побачити його сильні сторони та ті моменти, які потребують уваги.

І саме на останньому занятті я зрозуміла одну важливу річ: якщо я повністю занурюся у видавничу діяльність, у мене просто не залишиться ресурсу для власної творчості. Адже це моє життя, мій подих, мій внутрішній рух. І навпаки — якщо я оберу шлях лише творчості, то видавництво перестане мати сенс і не зможе розвиватися так, як мені хотілося б.

Це усвідомлення стало для мене ключовим. І ця думка, народжена саме на занятті, допомогла мені чіткіше визначити свій напрямок. Тому я відмовилась від подальшої участі в проєкті.

На проєкті спектр ідей виявився просто неймовірним. Він починався від найтепліших і найбуденніших мрій — нагодувати всіх, одягти людей в ошатний, красивий одяг, створити манікюрний сервіс для жінок і чоловіків, де кожен відчуває турботу й повагу. І далі — до проєктів, спрямованих на виховання дітей, підтримку сімей, виготовлення унікальних сувенірів, що несуть частинку душі. Цей розмах ідей показав, наскільки різними можуть бути наші шляхи, але як сильно нас об’єднує бажання робити добро й будувати щось корисне.

На пітчинг я прийшла, щоб насамперед послухати й поболіти за своїх колег. Я щиро хотіла підтримати кожного, адже за цей час ми стали ближчими, і мені важливо було побачити, як розквітають їхні ідеї. Деякі проєкти мене настільки вразили, що про них я хочу розповісти окремо — вони заслуговують на особливу увагу й окремі історії.

Я сама з Донецька. Тут у Дніпрі я ВПО – Внутрішньо Переміщена Особа. Така категорія громадян з’явилась в Україні з 2014 року. Люблю своє місто так, як люблять рідну землю, навіть коли давно живеш далеко від неї. І я завжди впізнаю «наших» — людей з Донеччини не сплутаєш ні з ким. Вони несуть у собі особливу жагу до діяльності, уміння працювати до останнього, внутрішню витривалість і дивовижну здатність підніматися після будь-яких ударів. Є в них тиха гідність і рішучість, яка не потребує зайвих слів. Коли зустрічаю таких людей, ніби знову відчуваю подих дому.

Наприклад, Оксана Дячишена теж ВПО з Покровського району зі своїм проєктом «ТЕРРЕКОН». Одразу в уяві терикони рідного міста, а подвійна «Р» у мене асоціюється з terra, тобто «землею», тож «рідна земля». Найтепліша назва!

«ТЕРРЕКОН» це майбутня комбінована модель бізнесу у місті Кам’янське Дніпропетровської області, що вироблятиме домашні напівфабрикати у стилі Донбасу. А якщо забажаєте розливних та пляшкових напоїв для задоволення, відпочинку та спілкування, то це також до Оксани. До речі, Донбаські напівфабрикати ви можете взяти з собою і приготувати вдома, бо Оксана хоче поєднати домашні напівфабрикати за бабусиними рецептами та якісні напої в одному місці. Я обов’язково прийду і вас запрошую.

Крім того, із задоволенням вас нагодує ще наша ВПО Тетяна Кулик з Мар’їнки Донецької області. Але годуватиме вас вона блюдами грузинської кухні. Вона довго працювала в грузинському ресторані і знає багато смачних рецептів. Та наші «донецькі» не бажають працювати по найму, а хочуть створювати своє! Тож обов’язково нам треба відвідати заклад Тетяни і покуштувати її вироби.

А, якщо ми вирішили йти до ресторанів, нам потрібні відповідні костюми. І тут нам на допомогу знов приходить наша ВПО з Донеччини Наталі Капітан з міста Курахове. Її ательє «Каприз» задовольнить ваш буд-який каприз. Якщо у вас нестандартна фігура, будьте впевнені, Наталі зшиє вам ошатний костюм на замовлення, який підкреслить вашу індивідуальність і зробить вас найщасливішою людиною. Це буде річ в єдиному екземплярі будь-якого стилю з унікальними деталями – вишивкою чи шевронами, що відображатимуть ваш особистий стиль. Взагалі, наша Наталі може пошити будь що – костюми для народних танцювальних колективів, весільні сукні і навіть чохли для танків!

Ми поговорили про ательє, костюми та красу зовнішнього вигляду, але турбота про людину має багато форм. Комусь важливо мати охайний одяг, щоб відчути впевненість у собі. А комусь потрібне слово — живе, зрозуміле, рідне. Тож викладання української мови: це теж свого роду «ательє», тільки не для тканини, а для мовлення. Тут ти допомагаєш людині «пошити» правильну вимову, підібрати слова, що пасують, і створити мову, в якій вона почуватиметься гідно, красиво і по-своєму ошатно. І така людина теж є серед наших донецьких ВПО – Подворчан Алла з Макіївки. Згадую слова нашої Дніпровської дитячої письменниці Олени Федіної, коли вона отримала у Львові премію за свою книжку. На заході нашої країни вважали, що «східняки» мову не знають. Олена довела, що це не так. Наші донецькі «східняки» люблять і плекають солов’їну, як ніхто. А пані Алла вчить мові наших дітей, що зараз особливо важливо, коли рідне слово стало не просто шкільним предметом, а опорою і частиною нашої ідентичності. Вона не просто дає знання — вона допомагає дітям відчути українську мову живою, теплою і своєю.

Отакі наші "східняки" з Донеччини — щирі, працьовиті, світлі люди. У них завжди є та сама внутрішня іскра, яка не дає опустити руки. Вони вміють стояти до кінця, триматися одне за одного і працювати так, ніби кожна справа — це особиста обіцянка самому собі. Є в них особлива прямота, відвертість і уміння робити по-справжньому, без показухи. І де б вони не були, вони несуть із собою оте донбаське вміння починати все з нуля і не втрачати гідності.

Слухаючи всі ці ідеї й бачачи, з якою любов’ю люди беруться за свої справи, я ще раз переконалася, наскільки ми сильні у своїй різноманітності. І серед цього розмаїття був один проєкт, який, на мою думку, є справді унікальним. На жаль, він залишився поза фінальним відбором, але заслуговує на окрему увагу.

Це ідея музею просто неба від Ольги Островської. Вони з чоловіком придбали унікальну українську хату — не просто будівлю, а живу частинку нашої історії, нашої автентики. У цій хаті — дух поколінь, що жили на цій землі, їхній побут, їхній світогляд, їхня тиша і сила. І Ольга бачить у цьому не приватну знахідку, а майбутній простір, де кожен зможе торкнутися коріння, відчути правдиву Україну, ту, що формувалася не в музеях зі склом, а в реальних людських домівках.

Ця хата, яку Ольга з чоловіком віднайшли й зберегли, — не просто архітектура. Це жива пам’ять. Кожна балка, кожен поріг, кожен візерунок на стіні дихає минулим, яке не хоче зникати. Вони мріють створити музей просто неба, де люди зможуть не лише дивитися, а й проживати історію: торкнутися справжніх речей, відчути запах старого дерева, посидіти на порозі, де колись чекали на рідних, почути тишу, яка була звичайною для українського села.

У цьому проєкті є щось надзвичайно світле. Це спроба зберегти те, що зазвичай зникає тихо — без пафосу, без фанфар, просто тому, що нікому доглядати. Це спроба повернути людям їхнє коріння. І водночас — створити простір для дітей і дорослих, де вони можуть відчути, що українська культура — не в книжках, а поруч, у звичайній хаті, яка пережила час.

Цей проєкт — не просто бізнес-ідея, а справжня справа серця. Він показує, як одна сім'я може врятувати частинку історії й подарувати її всім нам.

У цієї української хати є колосальний потенціал, бо вона може стати не лише музеєм, а й місцем живої культури. Там можна проводити майстер-класи: гончарства, вишивки, випікання хліба, ткацтва, виготовлення ляльки-мотанки. Діти й дорослі могли б відчути себе частиною давніх ремесел, навчитися рухів, які передавалися з покоління в покоління.

Подвір’я цієї хати — окрема магія. Воно може стати простором для маленьких, але дуже теплих весіль. Весіль, де немає зайвого пафосу, зате є колоски, глечики з водою, дерев’яна лава під грушею, чисте небо, сорочка на молодому й вінок на молодій. Тут легко уявити, як пара йде стежкою від воріт до хати, як хтось грає на сопілці, як гості сидять за великим столом, прикрашеним вишитими рушниками.

Такі весілля — це повернення до коренів, до тих часів, коли радість була щирою, а свято — домашнім, теплим і правдивим.

Можна робити й інші події: вечори казок, етно-лекції, зустрічі з майстрами, літні кінопокази старих українських фільмів просто неба. Ця хата дає простір для всього, що повертає людину до життя, до простоти, до справжнього.

У перервах між лекціями Ольга показувала мені світлини їхньої хати, а я уявляла ці майстер-класи, тихі весілля на подвір’ї, сміх дітей біля тин. Я впевнена: такі проєкти — це не просто бізнес. Це спосіб зберегти наш голос у світі, який постійно змінюється. Це місце, де минуле й сучасність можуть зустрічатися без конфлікту, де традиція стає живою, а не застиглою в підручнику.

Саме тому для мене ідея Ольги — одна з найближчих серцю. Вона нагадує, що ми маємо силу не лише створювати нове, а й оберігати те, що робить нас Україною.

І, можливо, саме в таких проєктах, у тихих подвір’ях, де шелестить стара груша, у руках, що ліплять глину, у сміху молодят, які вибрали простоту — народжується те майбутнє, заради якого ми всі стараємося.

Єдине, що зараз потребує особливої уваги, — це дах хати. Він накритий унікальним очеретом, якому вже понад сто років. Це той самий старовинний очерет, яким кривали хати ще в XIX столітті. Зберегти його — справжній виклик, бо відновити таку покрівлю сьогодні надзвичайно важко: потрібні і майстри, які володіють забутою технікою, і спеціальні матеріали, які майже не виробляються. Це рідкісна й майже втрачена технологія: очерет укладається в кілька щільних шарів, кожен з яких має свій напрям, товщину й спосіб перев’язування. Така покрівля тримається десятиліттями і «дихає» разом із хатою, але відновлювати її нині вкрай важко.

По-перше, знайти очерет потрібної якості й довжини майже нереально — його більше не заготовляють у таких масштабах, як колись.

По-друге, майстрів, які вміють робити очеретяні дахи за традиційною технологією, можна перерахувати на пальцях. Це справжні ремісники-скарбнички, яких треба шукати по всій Україні.

По-третє, ремонт потребує точності: важливо зберегти первісний вигляд, щоб хата не втратила свою автентичність, свою історію, свій характер.

І саме тому цей дах — це не просто частина будівлі. Це жива пам’ять, яка вчить нас цінувати минуле. Він зберігає тепло людей, які жили тут понад століття тому, і дає відчуття, що ми торкаємося історії не через скло, а руками.

І коли дивишся на цю хату, на її старовинний очеретяний дах, який тримається всупереч часу, розумієш: такі місця — це не просто майно, а жива історія, яку ми можемо або втратити, або зберегти. У цьому — величезний вибір і велика відповідальність. Бо якщо не ми, то хто?

Саме тому проєкти, подібні до Ольжиного, так глибоко торкають. Вони нагадують нам, що справжня цінність не завжди в тому, що приносить прибуток швидко. Іноді вона — у збереженні того, що формує наші корені, нашу пам’ять, нашу українську впізнаваність.

Зрештою, кожен із нас приходив на програму зі своєю ідеєю, зі своєю мрією. Але, слухаючи інших, ми отримали щось більше, ніж бізнес-знання. Ми побачили, як по-різному люди можуть творити добро, будувати майбутнє, робити свою справу з любов’ю.

І, напевно, у цьому й був головний сенс усього проєкту: у зустрічах, які надихають. У людях, які відкривають нові горизонти. У почутті, що ти — не один, що твоя справа комусь потрібна, що поруч є ті, хто вірить у свої мрії так само сильно, як і ти.

Шкода, що така ідея залишилася поза проєктом. І не тому, що вона слабша за інші — навпаки, у ній є глибина, історія й величезний культурний сенс. Просто подібні справи не завжди вкладаються у звичні бізнес-рамки: вони не обіцяють швидких прибутків, вимагають великих ресурсів, часу, майстрів і постійної турботи. Це проєкт із «довгим диханням», який росте повільно, зате з великою душею.

Можливо, саме через це він і не потрапив до фінального відбору. Але це не робить його менш цінним. Навпаки — такі ідеї часто стають справжніми точками сили, які з часом набувають значно більшого значення, ніж будь-які бізнес-показники.

Взагалі, я пишу наукову фантастику. Для мене звично вигадувати світи, де все можливо: інші реальності, інші закони, інша логіка подій. Але часом я думаю: чи не фантастика те, що відбулося з нами на цьому проєкті? Адже ми прийшли звичайними людьми з різних міст і різними історіями — а вийшли з відчуттям, що стали частиною чогось набагато більшого, ніж навчання.

У науковій фантастиці є один улюблений мотив: коли людина потрапляє в середовище, що змінює її зсередини. Саме це й сталося тут. Ми не просто слухали лекції — ми спостерігали трансформацію одне одного. Бачили, як народжуються ідеї, як стираються страхи, як у голосах з’являється впевненість. І ця зміна — не менш реальна, ніж будь-який сюжетний поворот.

Фантастика в тому, що люди, які вчора були незнайомими, сьогодні стали підтримкою. Фантастика — у щирості, з якою кожен ділився своїм. Фантастика — у тому, що в часи невизначеності ми все ж знайшли точку опори: віру у власну справу й у людей поруч.

Іноді вигадані світи здаються простішими, ніж реальні. Але після цього проєкту я точно знаю: реальність інколи може бути набагато дивовижнішою за будь-яку наукову фантастику.

Я пропоную проводити весілля у хаті Ольги Островської — на подвір’ї, де пахне старовинним очеретом, де вітер грає з гілками груші, де можна сміятися, навчатися ремеслам і просто відчувати радість поруч із живою історією. Там кожен зможе відчути себе частиною спільноти, де минуле і сьогодення зустрічаються у щирому святі.

Ошатне святкове вбрання з автентичною вишивкою у молодят буде від Наталі Капітан, а для жінок сукні з ходою подіумом запропонує Марина Руденко. За святкове меню відповідатимуть Оксана Дячишина і Тетяна Кулик. До речі, Тетяна як професійний бухгалтер складе кошторис і допоможе спланувати бюджет так, щоб усі витрати були прозорими, обґрунтованими і врахованими, а організація заходів — максимально ефективною та без стресу. Свіжу, щойно зібрану з нової теплиці, полуницю до свят доставить Галкін Олександр, а гостей з усіх куточків нашої країни на своїх будинках на колесах привезе фірма Mandry.ua на чолі з Максимом Стукалом. Від Мазка Володимира на подвір’ї встановлять сонячні панелі, щоб зробити святковий захід енергонезалежним та й ще з системами кондиціонування від Світлани Подлєсної.

Гості можуть їхати з дітьми. Для дітлахів Олександра Криленко разом з Аделіною Берестовою організують різноманітні ігри. До них долучиться і Юлія Фурсова, а Алла Подворчан вчитиме їх солов’їної. За здорове харчування подбає Олена Гунько, каву подаватимуть від Софії Мирошниченко, а смачні ексклюзивні десерти від Юлії Ворони. І звичайно музичний супровід нам гарантуватиме Станіслав Чирченко.

Тож нехай усі втілять свої мрії, реалізують ідеї та задуми, а ми чекатиме нових зустрічей, нових історій і нових натхнень, які роблять життя яскравішим і повнішим. Якщо я когось не згадала з нашої 4-ї групи, то не тому, що їх проєети не цікаві. Просто для них зовсім інша історія. Я обов’язково про це напишу.

Олена Шапран.