Бо[х] у червоних кросівках

На місто опускався вечірній присмерк. Стало прохолодніше, здійнявся вітер, з посивілих хмар зривались краплі дощу, про який прогноз погоди не попереджав. Людей потихеньку відпускали з роботи, і зупинка маршрутного таксі поступово наповнювалась стереотипним контингентом. На лавочці під навісом сидячи посапував інтелігентного вигляду безхатько. Його велика сумка у клітинку час від часу дзеленькала у відповідь на нервові сіпання ніг: облізлі черевики одно гепали по пожиткам хазяїна, взайве привертаючи до себе бридливу увагу оточуючих. Огрядна бабуся на іншому боці лавки невдоволено скривила губи й підсунула кравчучку ближче до себе.

– Ой, Бо-о-о-оже… Це ж треба було до такого дожитись, – жіночка в помаранчевій куртці похитала головою, але здогадатись кого вона мала на увазі, було складно: пані розмовляла по телефону і цілком ймовірно сварила іншу заблукалу душу. Хлопчик з тубусом за спиною відірвав погляд від електронної книжки (він кілька секунд видивлявся щось перед собою), а мама з дитиною відійшли подалі від навісу. Безхатьком не згидував хіба що голуб. Він пропетляв між машинами й всівся на тротуарі, поважно оглядаючи нові горизонти своїх можливостей, а потім пошурував під лавку і сховався десь за немитими ногами. Птах був вуличний, але якийсь благородний – замість звичного сіруватого пір’я мав біло-коричневе, у плямку: один з його батьків, напевно, таки дременув після чергового (вкрай дурнуватого) звичаю випускати голубів коло РАЦСу, і обрав собі хоч й кочовий, але вільний спосіб існування.

Маршрутки приходили, випльовували із задушливих салонів людей, і, набираючи новий натовп, йшли далі, підрізаючи легкові автомобілі. Народ на зупинці змінювався, але єдиними сталими простору все ж лишались безхатько, голуб та високий чоловік у спортивному костюмі з відбитим навиворіт логотипом Nike (смужка під назвою дивилась в інший від бренду бік). На вулиці був уже листопад, але дядечко споглядав цей світ крізь чорне скло моднявих сонцезахисних окулярів – очевидно дешевих, проте куплених зі знанням справи. Яскраво-червоні кросівки били в очі похмурості вечора, і одразу натякали на те, що їх власник далеко піде (у будь-якому з можливих контекстів). А ще він голосно гриз соняшникове насіння, лушпиння від якого летіло всюди, куди не міг долетіти погляд шановного: йому під ноги, на пальто дівчини, що проходила повз, в автомобільну шину, яка прикривала пристовбурне коло спиляної тополі.

Голуб, що вже давно виліз з-під лавки та тинявся собі по зупинці, щось таки вчув, бо на мить завмер, а потім попрямував до червоних кросівок, узрівши там, вочевидь, кращу долю. Спочатку він кружляв перед очима дядька, і, схиляючи подекуди голову, дивився на нього, як на Бога. Чекав відповідної до такої високої посади реакції.

Реакції не було.

Голуб, очевидно, вирішив, що справа у ньому самому, й тепер уже цілеспрямовано почав якісь свої ритуальні танці довкола кросівок, підстрибуючи на сигнали машин, що ніяк не могли визначитись в якій смузі їхати.

На голову птаха полетіло лушпиння.

Небесна манна. Почуте прохання.

Голуб схопив першу лушпайку. Покрутив у дзьобі. Викинув. Його помилка, що вхопив порожню. На голову сипнули нових лушпайок, через що мале серце переповнилось ентузіазмом, який навряд змогло б витримати у більш погожу днину. Птах перебігав від лушпайки до лушпайки, застрибнув до порожнини автомобільної шини (туди налетіло більше всього), й не помітив жіночого голосу, що виринув із загального шуму вечірньої вулиці.

– Котусику, привіт! Ой. Дай бідоласі трохи.

– Га?

– Насіння, кажу, кинь трохи.

– Що ще? Взагалі-то голуби – біологічне сміття, всі нормальні країни від них позбуваються. Хай скаже спасибі, що я йому на голову не наступив.

– Ну… Лушпиння ж їсть.

– То хай вдавиться, – чоловік фиркнув, черкнувши підошвою по порепаному асфальту, і впевненим кроком людини, що прищеплювала себе до країн, які борються з голубами як з біологічним сміттям, закрокував геть. Жінка побігла за ним й заторохтіла щось про своє, забувши про приступ поблажливого співчуття.

А що голуб? Він знову виліз на асфальт та продовжив ходити колами, час від часу підкльовуючи лушпайки та випускаючи їх з дзьоба. Наряд чи птах зрозумів бодай щось, що відбувалось десь там нагорі, вище яскравих кросівок, чий колір він теж навряд чи б впізнав. Турботи птаха не охоплювали теми інших країн, біологічного сміття чи роботи. Його життєві проблеми були скромнішими, і у контексті цього світу не важили геть зовсім нічого.

Він просто неправильно шукає, обирає не те.

Бо ж на його прохання відгукнулись. Точно відгукнулись, інакше б звідки під лапками опинилось так багато скарбів.

Хтось штурхнув птаха під хвіст, хтось взагалі ледь не розчавив дитячим візочком. Люди на зупинці змінювались, місто повільно запалювало вогники, безхатько давно кудись пішов.

А голуб все ходив поміж соняшникового лушпиння, курликав щось своє.

Дякував, чи що.