Відьмочка Ожинка

Знайомтеся, це – відьмочка Ожинка. Вона живе в печері з матусею, яка, звісно, також відьма і вміє чаклувати. Ожинка теж уміє, але трішечки. Вона лиш починає вправлятися в магії, і то не завжди вдало. Бо якось перетворила муху на слона. Він заледве вмістився в їхній печері. Тупцяв бідолаха на кухні та побив на друзочки улюблені блюдця Ожинки – з блакитними квіточками та фіолетовими метеликами.

Аби краще розбиратися в магії та стати справжньою відьмочкою, Ожинка ходить до Відьомської школи. Але от халепа: дівчинка так не любить вставати й збиратися вранці. Та страшенно недолюблює понеділки. Бо вони настають після вихідних, коли можна бути вдома та бавитися досхочу. Це Ожинка любить понад усе!

У суботу та неділю вона разом зі своїм улюбленцем Кажанчиком гасає по всій печері. Ненароком вони зривають павутиння, що його так старанно плів по кутках павучок. Літаючи за відьмочкою, Кажанчик часом зачіпає крилами пучечки трав, які сушаться на мотузці понад стелею. Ожинка може перекинути мамин казан для зілля. Добре, що по вихідних мама відпочиває, і в ньому нічого не булькає, інакше б попеклася!

А як любить відьмочка вигадувати ігри – до цього в неї є хист! Якось уявила, що вона – астроном. Скрутила довжелезну газету в трубу, неначе це справжнісінький телескоп. Мама аж до півночі дозволила не спати Ожинці, поки та розглядала сузір’я в нічному небі. «Як гарно!» – вигукнула Ожинка, коли розгледіла Полярну зірку на кінчику ковша Малої Ведмедиці. Її очі сяяли від захвату, наче вони самі – дві зірки.

А недавно відьмочка оголосила себе кухарем. Начепила на голову високий білий ковпак, одягла мамин фартух і взялася місити тісто. Вся кухня стала біла, а борошно літало, наче сніг. Кажанчик, всівшись на теплій грубці, уважно стежив, як мала вигадниця ліпила смаколики. Булочки вона оздоблювала родзинками та поливала гарячим шоколадом. А для мами зробила особливий десерт – завиванець із маком, прикрашений вишенькою.

Однак уже ввечері в неділю Ожинка зазвичай не така весела. Вона страшенно засмучується, адже вихідні добігають кінця. Заледве мама може вкласти її спати, розповідаючи казки про далекі краї, де над квітками пурхають феї, а в озерах плавають русалки. Лиш коли розповідь доходить до історій про дерева-велетні, які замість ніг мають коріння, а за руки їм слугує гілля, Ожинка засинає, обіймаючи улюблену іграшку – ведмедика-пірата з пов’язкою на одному оці, яку вони зшили для нього разом із мамою.

На ранок понеділка щоразу стається одне й те ж: відьмочка ніяк не хоче вставати. Наша історія – про один із таких понеділків.

Це було восени, у жовтні. Осінь уже пофарбувала дерева в жовтогарячі кольори. Рано-вранці мама зайшла до кімнати, щоб розбудити Ожинку. Прочинила вікно – і на маленький носик торкнув ласкавий сонячний промінець. Ніби відчувши це, відьмочка потерла ніс, але продовжила собі сопіти. Коли матуся погладила її по спинці, Ожинка лиш перевернулася на інший бік.

– Вставай, дитинко, – ласкаво промовила мама і поцілувала відьмочку в щічку.

А Ожинка їй:

– Ні, не хочу прокидатися! – і накинула ковдру на маківку.

Мама скрушно зітхнула. Ох ці неулюблені понеділки!

– Вставай, час збиратися до Відьомської школи. Професорка Сова не в гуморі, коли хтось запізнюється.

Але у відповідь – ані звуку. Було чути лиш цокання величезного маятникового годинника, що поважно височів у вітальні.

Мама стягнула ковдру з неслухняної донечки. Та закрила очі руками й невдоволено затупотіла ніжками по плетеному ліжечку. Від шуму, який зчинився, навіть Кажанчик розплющив одне око. Він завжди спав тут, біля Ожинки, але вниз головою, як усі кажани. Лапами чіплявся за мініатюрну гойдалку під стелею, зроблену якраз для нього.

– Ш-ш-ш, Кажанчика зараз розбудиш! А він всю ніч літав у лісі по справах, – приклала мама палець до вуст.

– Не хочу, я не хочу вставати! – мотала головою Ожинка.

– Доню, збирайся, а я чекатиму на кухні! – мама поцілувала вередунку в лоба й вийшла. – Зроблю тобі канапки з каштановим варенням, – гукнула вона з-за дверей.

Відьмочка хотіла – не хотіла, а мусила вставати. Сіла на ліжку, протерла очі й закліпала. Ще кілька хвилин дивилася поперед себе, відганяючи сон. Аж раптом здригнулася від подиву. Де це її речі? Учора тут, на стільчику, вона приготувала відьомський капелюх та чорний наплічник з жучком-сонечком, вишитим на кишені. А тепер їх не було! Куди вони поділися?

Дівчинка кинулася шукати. Під столиком, де вона полюбляє робити аплікації – не видно. За шафою з картонними книжечками – також не знайшла. Не було речей ані під стільчиком, ані на підвіконні.

– Мамо, мамо, мамооооо! – загукала Ожинка.

– Що таке?

Коли мама зайшла, Ожинка сиділа на ліжку, знову загорнувшись у білу ковдру по вуха, як сніговик, і чеберяла ніжками.

– Не піду до школи!

– Чому?

– Мої речі зникли. Капелюх і рюкзак.

Відьма усміхнулася до донечки та присіла поруч. Завжди в понеділок ставалася якась халепа, що не давала відьмочці зібратися до школи. То Ожинці шкода було Кажанчика самого лишати вдома. То вона заходилася прибирати іграшки та протирати підвіконня від пилу. А найчастіше – вигадувала якусь гру, в яку можна грати лише вдома, і тільки зранку в понеділок. Тому мама не надто здивувалася, що капелюх і рюкзак зникли саме в цей день.

– А під ліжко ти заглядала?

– Під ліжко? – замислилася відьмочка. – Мммм….ні.

Ожинка зіскочила вниз і глянула в темряву, яка ховалася під покривалом із висульками-китицями. Із глибини зблиснули вогнем два ока. Ожинка злякано відсахнулася і заховалася за мамину спину.

Старша відьма присіла навпочіпки, щоб перевірити, що там.

– О, не бійся, – заспокоїла вона доньку. – Наш старий знайомий – домашній привид – знову завітав. Він, як та сорока, все тягне до себе. Ану віддай, бешкетнику!

Мама потягнула за лямку наплічник, але той не піддався. Якоюсь невидимою силою привид тримав його при собі, хоч не мав рук. Здавалося, він був зовсім невагомий та прозорий і зливався з темрявою під ліжком. Коли стало зрозуміло, що привид ні за що не віддасть украдене, мама вдалася до магії. Двічі клацнула пальцями, щось прошепотіла, дмухнула собі на долоню, і враз привид розтанув у темряві.

– Тримай, – мама віддала Ожинці капелюх та наплічник, які поцупив привид.

– Він зник?

– Не зовсім, я перенесла його в один старезний замок неподалік. Ходять чутки, що там завелося кілька привидів. Тож ще одному місце знайдеться!

Старша відьма задоволено потерла руки і додала:

– А ти – бігом умиватися, юна відьмочко!

Ожинка неохоче почалапала до ванної кімнати. Увімкнула кран, і вода задзюркотіла свою пісеньку, збігаючи по кам’яній раковині. З дзеркала на відьмочку дивилося відображення. Здається, його погляд був несхвальний. Попри насуплені брови, в усьому решта віддзеркалення не відрізнялося від Ожинки. Щічки – неначе рум’яні яблучка. Очі мигтіли зеленими смарагдами. Копиця неслухняного рудого волосся огортала личко, мов хмаринка чи пухнаста кульбабка.

Сонна Ожинка потягнулася до зубної щітки і вражено зойкнула. Рука намацала щось липке, холодне та слизьке. Ожинка гидливо скривилася, бо виявила, що торкнулася… жаби! Ропуха, чий сон раптово увірвався, злякалася не менше за дівчинку. Жаба миттю зістрибнула з раковини на кам’яну підлогу, заховавшись під ванну. Але зробила це так незграбно, що зачепила стаканчик зі щіткою Ожинки. Він упав і слідом за жабою закотився під ванну.

– Ой-ой! Мамо, мамо, мамооо!

– Що сталося? – зазирнула через завісу на дверях відьма.

– Там жаба, – дівчинка тицьнула в бік ванни. – Вона мою щітку забрала! – дівчинка склала руки на грудях і затупотіла ногами. - Не піду, не піду до школи з нечищеними зубами!

Мама лиш похитала головою. Що тут удієш – понеділок. Відьма-мати знову мусила вдатися до магії. Одною рукою поводила над іншою долонею, ніби малюючи кола. І з широкого рукава дістала зубну щітку для Ожинки. Вона була новісінька, прикрашена золотистими візерунками-зірочками.

– Тримай, доню! Поквапся, скоро треба виходити.

Що ж, довелося відьмочці чистити зубки. Коли вона вмилася і протерла личко, відображення в дзеркалі нахабно показало їй язика. Точно, так і було, Ожинці це здалося! «Щастить цьому відображенню, –подумала Ожинка, – йому не треба вранці йти до школи». А відьмочка мусить!

На кухні вона всілася на улюблений стільчик і взялася жувати канапки. Вона жувала, жувала, все повільніше і повільніше, бо дрімота ніяк не відпускала зі своїх загребущих лап. Стрепенулася Ожинка, коли годинник у вітальні голосно забемкав вісім разів.

– Доню, вже восьма ранку. А ти ще не зібралася.

Мама підійшла до Ожинки з гребінцем, щоб розчесати хмарку доччиного волосся. Кілька разів вона занурила гребінь у руду копицю, але та ніяк не піддавалася. Хоч як мама намагалася привести волосся до ладу, розчіска застрягала, натикаючись на закручені у вузлики пасма.

– Ой, ой, боляче! Мамо, мамоооо! – кривилася Ожинка. – Не піду, не піду до школи я така розпатлана!

Мама погладила дитину по голові. А тоді сказала:

– Що ж, це останній раз, коли я можу скористатися чарами для дріб’язкових потреб. Більше сьогодні не можна.

Мама плеснула в долоні так, що з них посипалися золоті іскри. Гребінець затанцював над голівкою в Ожинки. Волосся саме заплелося в слухняну косичку, і мамі залишилося тільки пов’язати на кінчику бантик. Ожинка поглянула в люстерко – яка краса! Але засмутилася через те, що таки доведеться йти до школи.

Аж тут почувся стукіт у двері.

Ожинка скочила зі стільчика і кинулася відчиняти.

– Привіт, Маринко! – зраділа вона подружці.

– Ти вже готова? - Маринка оглянула товаришку з голови до ніг. Ожинка ще не встигла перевдягнутися. На ній була пухнаста піжама з зірками і місяцем.

Маринка також була маленька відьмочка. Дівчатка разом ходили до Відьомської школи. Маринка жила неподалік та заходила дорогою, щоб іти разом з Ожинкою – так веселіше.

Зазвичай подружка приходила одна, але не того разу. На одному плечі в Маринки поважно сидів її улюбленець та помічник – Папуга. Коли Ожинка його побачила, навіть не почула, що подруга щось запитала.

– Ого, тобі дозволили взяти до школи Папугу? – Ожинка радісно плеснула в долоні.

– Так, але це лише сьогодні.

Щойно Ожинка побачила Папугу, в її голові народився задум.

– Я придумала нову гру! – оголосила про свою ідею Ожинка. – Ми прогуляємо школу та будемо грати в справжніх піратів. Уяви: збудуємо корабель із подушок і ковдр. Будемо дивитися в далечінь через підзорну трубу. А помічниками в нас будуть твій Папуга та мій іграшковий ведмедик із пов’язкою. Аррр!

Маринка вражено закліпала, і вони з Папугою перезирнулася. Птах схвально кивнув.

– Добре, ми залишаємося, – погодилася Маринка.

– Ні-ні-ні! Що це ви вже задумали дівчатка? – втрутилася мама-відьма, яка все почула і прийшла з кухні. – Хіба ви не знаєте, що школу прогулювати не можна? Один раз пропустите – і наздогнати вже буде дуже важко, – похитала вона головою.

– Ну мамоооо!

– Жодних відмовок не приймається! – мама стояла на своєму.

Ожинка благально склала долоні й попросила:

– Ну, будь ласка, лише один разочок зіграємо – і все, – не полишала спроб Ожинка.

– А знаєте що? – мама загадково примружилася. – Ми пограємо разом. Але для гри знадобиться одне закляття, яке ви вивчите сьогодні в школі. Професорка Сова сказала, що вчитиме вас викликати шторм. Ви підете на уроки, все дізнаєтеся, а ввечері я дозволю повправлятися в магії. Ми викличемо шторм у нашій печері. І гра в піратів буде особливо захоплива!

– Так-так, я вже уявляю, як наш корабель потрапить у шторм. А ми, пірати, висадимося на безлюдному острові, де на нас чекатимуть веселі пригоди. Як вам таке?

Маринка заплескала в долоні від захвату.

– Як же хочеться дізнатися це закляття, – Ожинка підстрибнула від радощів. – Я миттю зберуся!

Вона забігала по всій печері туди-сюди, шукаючи одяг. Через хвилину замість піжами на ній була форма Відьомської школи. На останок Ожинка начепила капелюх та накинула на наплічник.

– Бувай, мамо! – попрощалася Ожинка. І вони з Маринкою побігли, підстрибуючи.

Увечері, як мама й обіцяла, вони разом затіяли найвеселішу гру в піратів. Кажанчик ледь міг втриматися на гойдалці – так бушував у печері вітер. Завіси на вікнах літали, наче привиди. Навіть картина, що висіла на стіні, ляскала від шторму, який викликали дві малі відьмочки. Ожинка й Маринка постелили подушки та уявляли себе на кораблі. А коли шторм ущух, перебралися на ліжко. Це був острів, на який їх занесло розбурхане море.

– Дізнайтеся, чи хтось живе на цьому острові, – підігравала юним піратам мама. – Можливо, на ньому заховані скарби.

Коли після гри Маринка з Папугою пішли додому, Ожинка сказала мамі-відьмі:

– Це була найкраща пригода. Я й не знала, що навчання магії може бути таким веселим. Цікаво, що ми вивчимо завтра?

Із того часу відьмочка завжди поспішала до школи, а ранки понеділка перестали її лякати. Адже щоранку вона дізнавалася щось нове і відразу ж придумувала нову гру, в яку вони грали з Маринкою та мамою.

2025