Голос читаючий вірші

Я подивився в вікно — мрозний зимний день, повний снігу і білого холоду… Я сжався в комочек — я чертовські замерз, до клята біса. Прийшлось надягнути светр — той самий светр, сірий, дивацький. Той самий, в котрому я був тоді, коли ми з ним… Вбіса, то було кумедно.

Я відчув, як гучно відчинилися двері — стукіт, дихання, і його кроки. Я побачив в дверях його постать — очі іскрятся, хитра посмішка… Здавалося, що мроз на вулиці зробив його іще більш сяючим і ігривим, як зовсім маленьку дитину — від нього так і сипались бризки радощі і вогоньки сніжинок на куртці. Із під кучеряшек дивився той самий хитрий, але цього разу радісний погляд — так, як тоді в перший раз, коли я подарував йому жирафа з пластелину — фіолетового з зеленими плямками, таючого швидко на руках, немов старі фото на твоїх широко розпахунтих очах часу. Дивно, як він тоді його сприйняв, розсміявся так кумедно — він завжди прикриває рукой рота коли сміється, як і я. Є в нас щось спільне — обидва упрямі, до неможливості… Доходило навіть до гріху — сперечались, сварились, дрались як діти — падали, неловко сміялись — і в цей момент цей упрямец мене цілував, дурникові. Як зараз пам’ятаю зиму п’ять років тому — берези біля старого дитсадку заброшенного, така ж сама сніжна зима, біле. Я кидаю в нього сніжки, а він в мене — сміємось, кричим один на одного, падаємо — саме тоді він вперше поцілував мене, на снігу — не сказати, що ми до того не знали що ми один одному подобаємось. Я пам’ятаю, той самий вечір трохи до того, коли ми дивилися фільми для дорослих на кассетах разом — йому дивовижним чином вдалося десь знайти саме про чоловічі стосунки — мене тоді це зацікавило, я таке бачив вперше. Правда — він це бачив до мене це точно, бо він час від часу дивився на мене, перевіряючи своїм хитрим поглядом мою реакцію. Заборонене кохання… Це так смішно звучить — бо те що відбувалось між нами абсолютно природнім було. Можливо, я трохи соромився на початку себе. Але я сам по життю не впевнений, за рахунок глибокої внутрішньої меланхолії. Це його завжди дратувало — але я нічого з цим не можу поробити. У мене завжди болить серце — і мені назавжди заборонена кава. Але — це просто цікавий факт в цій історії про мене, не більше. Як він сам любив казати, перебираючи інструменти між пальцями займаючись ремеслом “Досвід, милий, досвід”.

Я на пару секунд застиг, відчувши мінливість моменту, котрий був секундним — пара його дихання, блиск в очах, і дуже яскравий жест — з цього завжди починався його театр…

— Сьогодні — забув? — він яскраво посміхнувся і широким шагом підійшов до мене, свалившись на постіль навіть на роздягаючись. На постіль випав холодний сніг, роблячи і без того вологими простинкі — я до його приходу їв суп, і збирався віднести кружку на кухню помити, бо майже все розлив випадково.

— А що сьогодні? — я уважно розглядав все це дійство, вглядався в обличчя. Руки як завжди потріскалися, і покрилися маленькими висипаннями… Дурник.

— День Святого Валентина… Ти забув? Я дещо обіцяв! — він радісно усміхнувся, одночасно по злодейски потирая холодні долоні.

— Ти не повинен віддавати борг за ту гру в карти, я зарахував як виконане бажання минулий четверг — я підняв з полу трохи похабний малюнок і оглянувся — з того часу давненько я не прибирався…

— Ні, ні! Я не про це — я обіцяв тобі вірші! І… Дозвольте, пане! — за секунду він всучив мені в руки книгу — судячі з назви “сучасні українські поети”...

— Мене напечатали! Неймовірно, правда? — він поправив плутаючися кучешки на лобі і в той же момент вихватив книгу обратно собі в руки — ловко прооперувавши пальцами, як зазвичай він це робить, він знайшов потрібну сторінку. Кинувши погляд на мене, він розсміявся, трохи відкашлився після морозу, як би привертає увагу до театральної дії — поправивши ще раз волосся, почав читати… Тихий, спокійний, глибокий розміряний голос — такий, який по особливому мене завжди вабив.

Люди кохають шкіру

Молочно гірку або димну

З запахом вчорашнього мила

Іноді з перцем чилі

Люди кохають шкіру

Її аромати дивні

Як звіри охота на біле

На структурні пластини

Ніхто не кохає очі

І квіти марливі в снах

Ніхто не кохає жовті

Папірці у віршах

Ніхто не кохає руки

Що створять мінливий портрет

Ніхто не кохає плечі

Рубци там де крила були...

Ніхто не полюбить, вовче

Поезію

Сни

Розмови

Сміх

Спогади

Сльози

Квіти

Серце

Морози

Зиму

Весну

Знов сльози...

Музику

Ноти

Плями

Родимки

Старі шрами

Уязвімість в мелодіях

Мистецтво в квіткових нотах...

Ніхто не полюбить, вовче

Те, що під твоєї шкірой

Ми з тебе кохане нам знімем

І повісим картиной

Люди кохають шкіру

Молочно гірку або димну

З запахом вчорашнього мила

Іноді з перцем чилі

Люди кохають шкіру

Її аромати дивні

Як звіри охота на біле

На структурні пластини

Люди кохають шкіру

Нестерпно

Невиносимо

Я слухав його голос. Я ніколи про це не задумувався особливо, але — його голос по особливому для мене чарівен… Можливо, я навіть не побоюсь цього слова, сексуален. Так, саме так. Він читав здаєтся вірші про кохання до тіла — але в цей момент мене поступово і невиносно зваблює саме його голос. Проникливий, сильний. артистичний, яскравий — і в той же час тихий, заграючий, і трохи спостерігаючи хитрий. Він завжди дивиться на мене з під тишка, видивляючись мій погляд, посмішку, рух — як маленький звір… Такий голос неможливо забути — як я не можу забути деякі аромати, або дотики різних людей — так само я не можу забути цей голос — його дивну і кумедно парадоксальну спокусу…

Як тільки він зупинився, завершивши вірш і піднявши погляд на мене, я не втримався і поцілував його…

Але здається, він цього від мене очікував.

.