Кане-корсо

Тримаючи дуло пістолета націленим на свого собаку, Валерій намагався вгамувати тремтіння рук, сльози, що очікувано підступали до очей, спогади, які невчасно пронизували його пам’ять. На секунду він відвів погляд від тварини, яка, маючи свій постійний сфокусовано-сумний вигляд, сиділа навпроти нього й дивилася на свого власника. Знайома галявина, що вдало ховалася серед лісу, здавалося, належала лише їм: протягом багатьох років Валерій приходив сюди з тим, кого зараз мав убити.

Жодного разу необхідність гуляти з Марсом не відчувалася як рутина, як щось, чого чоловік волів уникнути. Навпаки, Валерію вдалося досить швидко започаткувати звичку вигулювати собаку двічі на день — рано-вранці, коли всі відносно адекватні люди ще сплять, а також увечері, після роботи. І він готовий був заприсягтися: всі ті прогулянки були особливими, всі вони дарували йому ясність розуму, іноді такий бажаний час наодинці — без гаджетів, без людей, без звичних тривожних думок. Від самого початку їхньої з Марсом дружби чоловік помітив, як, гуляючи з псом досить серйозних розмірів і філософсько-осудливої зовнішності, весь його фокус був спрямований на тварину. І це йому подобалося: у цьому він убачав своєрідну медитацію. Зважаючи на потребу постійно аналізувати оточення на предмет сумнівних людей, інших тварин, а також важливість час від часу перевіряти надійність повідка — іноді Валерій зізнавався, що все це трохи виснажувало, та він розумів, що серйозна порода означала серйозну відповідальність, власне, як і наявність будь-якої домашньої тварини.

З морди Марса, як це іноді властиво його породі, донизу тягнулися довгі потоки слини — те, що багато людей вважали б огидним, але Валерія завжди веселило. Бачачи покірність, з якою його пес дивився просто в очі, Валерій укотре завагався: дуло зброї навіть ледь помітно опустилося донизу. Чоловік заплющив очі і тихо плакав — і не лише через необхідність убити свого друга. Він плакав від відчаю, який огортав кожну ділянку його мозку, з якого він подумки прагнув вирватися, звільнити себе від усього, що трапилося, повернути час назад. Попри непоправну трагедію й розуміння причин того, що сталося, його розум, як це майже завжди буває, невпинно кричав одним запитанням: «Чому?!»

Від моменту інциденту минуло три дні. Увесь цей час Валерій намагався знайти відповідь. Здавалося, за цей час він спав не більше десяти годин, проклинав себе, відмовлявся вірити в те, що трапилося. Учора посеред ночі він вилетів із квартири, навіть не намагаючись бути тихим, аби не розбудити дружину, котра не приховувала свого плачу в сусідній кімнаті. Він гримнув дверима просто перед носом Марса, який було подумав, що господар вирішив узяти його на прогулянку, та вже прямував до виходу. Опинившись надворі, Валерій зайшов за кут будинку, не думаючи, чи є поруч хтось, упав на холодний і мокрий від осіннього дощу асфальт, тримаючи руки, стиснуті в кулаки. Він скрутився, як мала дитина, в якої нестерпно болить живіт, лежав у такій позі невідомо скільки, бив асфальт, бив себе по обличчю, плакав. Так само різко, як і покидав свою оселю, Валерій підвівся, перевірив, чи ключі від автівки були в кишені, забрав з квартири Марса, сів у авто й поїхав геть, ледь бачачи дорогу крізь заплакані очі. Було дивом, що дорогою до лісу він не наробив нікому біди. Чергової, болючої біди.

Залишивши автівку на узбіччі, Валерій востаннє зі своїм другом прямував вузенькою, але знайомою стежиною в глиб лісу — стежиною, якою вони з Марсом так любили гуляти, стежиною, що покрученою лінією вела до галявини, на якій він нині мав пустити кулю в лоб тварині, яку так любив.

— А ЙОГО ТИ НЕ ЛЮБИШ?! — в уяві виникла Леся, крик дружини боляче пронизав його хворобливий від нестачі сну мозок. Валерій сіпнувся, бо уява миттєво намалювала те, на що вказував палець Лесі, коли вона ставила це запитання. Знову подивився на пса — робив так у всі ті поодинокі рази, коли, гуляючи з Марсом, Валерій мав у вухах навушники й про навколишні звуки дізнавався лише з реакції собаки — такий от тандем.

Чорний пес продовжував чемно сидіти, навіть у розслабленому стані демонструючи м’язисте тіло. Валерій остаточно опустив пістолет, поклав зброю поруч із собою на траву. Спершись спиною об двері автівки, він сів поряд із Марсом, звів погляд до неба — сірого, похмурого, неба, яке ніколи не мало відповідей, завжди було свідком усіх жахливих випадковостей, що траплялися в цьому світі. Чоловік, не дивлячись на Марса, погладив його приємну й таку рідну шерсть. Старався не дивитися на тварину, бо розумів: це не допоможе. Пес облизав його руку, залишаючи на ній чимало слини. Валерій витер руку об куртку й думав про те, скільки разів цей слинявий жест тішив його, скільки теплих почуттів викликав у ньому собака.

Він розумів, що кане-корсо — порода специфічна, рідкісна. Перед тим як придбати цуценя вісім років тому, він підійшов до рішення з максимальною серйозністю — вивчив особливості породи, специфіку харчування, схильність до хвороб, потреби в активності. З приємним передчуттям купівлі він переглядав сотні відео, спілкувався з власниками цієї породи з усього світу, вивчив характер.

— І НЕ ПЕРЕДБАЧИВ ТОГО, ЩО ТРАПИЛОСЯ?! — знову різкий голос Лесі в його розумі. Цього разу Валерій навіть не озирався довкола: розумів — не мало значення, чи його дружина раптом опинилася зараз просто тут, чи її питання — лише плід його уяви. Леся, справжня та вигадана, безумовно, мала всі підстави для цього питання.

Придбавши, нарешті, бажану тварину, Валерій відчув те, в чому раніше, можливо, навіть не зізнався б сам собі, — немовби якась відсутня його частина раптом повернулася на належне місце; немовби через роки після втрати першої дружини в автокатастрофі Валерій нарешті був не один; нарешті біль, який він не міг заглушити нічим і ніким, помалу загоювався. Дорогою додому він постійно кидав погляд на маленьке чорне цуценятко, що слухняно переносило нерівності дороги, сидячи у переносці на пасажирському сидінні. Щоразу, бачачи ту невинну мордочку, Валерій посміхався, ловив себе на тому, що всю дорогу вів із Марсом бесіду, постійно турботливо кидав своє «Ну що ти, малеча?» й ледь утримувався, аби не перевищувати швидкість через бажання якнайшвидше опинитися у своїй квартирі.

Діставшись житла, чоловік завбачливо й турботливо облаштував малому Марсу власний куток: на великий шматок картону Валерій настелив теплу тканину, а зверху поклав грілку з USB-підігрівом, ні на секунду не думаючи, чи це, бува, не занадто. Песик одразу второпав, де його законна територія, влігся на тепле місце, попивши перед цим води з миски, яку Валерій поставив поруч. Порода кане-корсо схильна швидко рости: вже за кілька тижнів пес почав демонструвати потенціал стати справді величезним, чим приводив Валерія в абсолютний захват. Пес ніколи не спричиняв серйозних проблем: коли в коридорі шуміли сусіди або інші перехожі, Марс гучно гавкав, іноді гарчав, але слухався Валерія, коли той наказував йому заспокоїтися.

Потреба надавати собаці достатньо активності — перше, що порадив Валерію кінолог, з яким вони командно працювали двічі на тиждень. В усі інші дні власник Марса дисципліновано тренував собаку, навчивши того згодом базових команд: «сидіти», «до мене», «фу» і навіть «принеси». Марс не був наївним лабрадором, який живе заради похвали господаря. Під час тренувань іноді проявлявся характер, властивий його породі: часто Валерій мав враження, що пес спершу самостійно приймав рішення, чи слухати цю людину, а вже потім виконував команду. Найкраще Марс виконував те, що від нього вимагалося надворі — в лісі й згодом на галявині, яку вони випадково знайшли кілька років тому. Природа, як любив жартівливо казати Валерій, була для пса найприроднішим середовищем, і завдяки високому інтелекту, хорошій пам’яті та чіткій орієнтації на свого господаря звичайні прогулянки на повідку згодом перетворилися на незабутній час разом. Валерій кидав Марсу іграшки, які той за командою слухняно приносив і клав до ніг чоловіка. Іноді власник відбігав за дерево й гукав: «До мене!» — після чого з посмішкою спостерігав, як віддано Марс летів до нього. Бувало, Валерій хотів нагадати собі, та й собаці, на що той здатний, і трохи дратував пса — штовхав його, гарчав. У більшості випадків це не викликало жодної реакції, окрім неоголошеного й іронічного «Чи ти здурів?» в погляді Марса. Та іноді, коли Валерій дозволяв собі трохи більше сили в поштовху, більше гучності й агресії, пес його щиро лякав — одного разу навіть до крові стиснув руку своїми вбивчими зубами. Валерій швидко засвоїв урок і знайшов золоту середину, переходити яку було небезпечно.

Зважаючи на необхідність дотримуватися графіку прогулянок, у холодну пору року повернення додому по темряві було неминучим. Двічі за всі вісім років з Валерієм траплялися пригоди, які могли закінчитися вкрай небажано, якби не присутність його вірного друга поруч. Кане-корсо — в першу чергу охоронець, захисник, тварина з неймовірно чітким розумінням «свій-чужий», із вражаючою здатністю відчувати настрій бесіди, що проходить між його господарем і будь-ким іншим. Валерій думав, що мати собаку лише погрозливого вигляду — це вже дієвий запобіжний метод проти не надто розумних грабіжників або п'яниць. Але Марс не лише виглядав лякаюче, за потреби він таким дійсно був.

Вперше така потреба виникла, коли псу було три роки. На той час Марс вже важив добрих 45, а то й усі 50 кілограмів, але на двох відчайдух, що вирішили підстерегти Валерія за рогом будинку, вага Марса, чомусь, не справила відповідного враження. Коли конфлікт сягнув своєї вербальної точки неповернення, один із тих покидьків, який, судячи з усього, важив як одна лапа Марса, вхопив Валерія за комір куртки і миттєво крикнув своєму напарникові: «діставай його гаманець!» Насправді обидві руки не встигли торкнутися одягу Валерія, як він пригадував: кістлявий невдаха простягнув до нього свої патики, і з гарчанням та блискавичною швидкістю щось величезне та майже непомітне у темряві ночі звалило того ідіота на землю, мертвою хваткою вгризлося в руку нападника. Якби Валерій вчасно не віддав команду та не потягнув цю суцільну собачу гору м’язів за повідок, напарнику довелося б влаштовувати похорони колеги. Йдучи від лежачого на землі тіла, що трималося за руку, з якої на асфальт уже витекло чимало крові, Валерій похмуро кинув другому грабіжнику:

— Набирай швидку.

Друга ситуація була менш епічна — банальний випадок дорожньої люті, коли водій, переконаний, що Валерій не просто серйозно порушив правила руху (що було неправдою), а ще й підступно наразив його на небезпеку (що теж було неправдою)...

— Ти бачиш його? — коли невгамовний водій, не в змозі довести свої аргументи, вдарив кулаком у двері автомобіля Валерія, той спокійно відхилився назад. Погляд агресора упав на величезного Марса, який від самого початку цієї розмови гостро зловив загрозу і, як вважав Валерій, подумки благав усіх собачих богів, аби господар дав добро розібратися з неправим водієм. На декілька секунд запанувала тиша, Валерій посміхнувся, дивлячись перед собою.

— Та ти, блядь, взага… — почав товстун, але фраза раптово обірвалася різким гарчанням пса, від якого навіть його власник відчув мурахи на шкірі. Вкотре Валерій відмітив для себе, якими еволюційно сильними були деякі звуки та реакції на них.

— На все добре. — Валерій залишив переляканого водія позаду, закрив вікно й не чув образи, якими той розкидався, бачачи, що загроза його життю або вірогідному продовженню роду віддаляється.

Після обох випадків вдома Валерій годинами бавився з собакою, щедро годував Марса смаколиками й із посмішкою повторював: «Хотів зжерти їх усіх, так? Мій ти розумник!» Чоловік був найбільшим фанатом свого собаки, і здавалося, це було взаємним. Прогулянки з Марсом стали чи не єдиною причиною вставати зранку та повертатися додому з роботи, яку він ненавидів. А потім з'явилася вона — Леся.

Як це часто трапляється, найвагоміші, і не обов'язково приємні, події трапляються з нами неочікувано. Валерій ніколи не мав схильності дякувати Богу чи долі за зустріч із майбутньою дружиною, але щоразу, розмовляючи з Лесею про їхню зустріч, він чесно відмічав величезну складову вдачі, сліпого випадку, який згодом дарував йому багато років комфорту спільного життя, ідеальне розуміння з півслова, навіть поодинокі проблиски надії на майбутнє. Після декількох місяців побачень і постійного онлайн-спілкування Леся погодилася переїхати до Валерія. Його квартира була більшою за ту, яку Леся ще донедавна орендувала, мала зручніше розташування, і загалом пара відчувала, що їхні стосунки рухаються гармонійно. Звісно, під час кожного побачення чоловік не міг не згадати свого пса. Леся, відверто кажучи, не була аж настільки захоплена тваринами, однак, на щастя Валерія, запевняла його, що дуже хотіла б побачити Марса. Напівжартома Валерій сказав Лесі, що головне — аби вона сподобалася Марсу, але дівчина не знайшла цей вислів надто дотепним.

— А як не сподобаюсь? — з викликом у погляді дивилася на нього блакитними очима. Валерій віджартувався, бо був переконаний, що не існувало варіанту, за якого Марс не прийняв би Лесю. «Вона добра, собаки це відчувають. Любить тварин… Не так маніакально, як я, звісно, але чи не розповідала вона, що в дитинстві мала великого собаку?» — майже вслух розмірковував Валерій на черговій прогулянці з Марсом.

Його переконання справдилися: згодом вони почали вигулювати велетня втрьох. Пес чемно реагував на появу нової людини, мабуть, відчуваючи емоції господаря, коли Леся була поруч. Перша зустріч пройшла навіть краще, ніж Валерій міг уявити — Марс облизав руку дівчини, що за собачими правилами мусило щось означати! Леся була в захваті й зізнавалася, що саме під час першого знайомства з Марсом зрозуміла, чому Валерій так його любить.

— Я побачила його і відразу подумала: «Вау, він здоровенний!» Але потім помітила його спокій, майже якусь стоїчну витримку. Це дуже вражало. Насправді, я би хотіла частіше так з вами гуляти, як сьогодні, — дівчина трохи сором'язливо опустила погляд.

— То перебирайся! — Валерій кілька разів думав про те, аби запропонувати Лесі жити разом, але не хотів, аби склалося враження, що він надто квапить події. — Ну… якщо хочеш, звісно. — Тепер була черга Валерія дещо ніяковіти, проте піднявши погляд на Лесю, його зустріли, здавалося, сяючі очі та чарівна посмішка, яка без слів говорила все, що варто було знати.

Він освідчився їй на першу річницю знайомства. Ще за рік розмови про дитину почали переростати з суто гіпотетичних на майже, як відчував Валерій, тиснучі, квапливі. Раптово Леся перестала вживати теоретичні вирази «Колись, якщо у нас буде дитина…» та «Може, в майбутньому…», і Валерій почав помічати від неї досить конкретне та логічне прагнення розширити сім'ю. Він був певен: Леся була б зразковою мамою. Йому доводилося бачити її поведінку з дітьми переважно її друзів, бо сам чоловік, по суті, друзів і не мав, і щоразу переконання щодо сили її материнського інстинкту зміцнювалося. Одного разу Валерій подумки запитав себе, чи це не лякає його. Або засмучує. Не дійшовши в роздумах жодної конкретної відповіді, він, однак, не уникав розмов про народження дитини.

— А чому ти хочеш дитину? — під час однієї з таких розмов Валерій вирішив прямо поставити питання, яке багатьом здається майже дитячим. Марс витягнувся всім своїм вражаюче великим тілом на дивані, майже повністю окупувавши людське місце.

— Як це — чому? — зі щирою посмішкою та здивуванням Леся поглянула на Валерія, перестала на секунду гладити його волосся.

— Ну, я розумію, що це може звучати примітивно, — Валерій почав намагання пояснити своє питання. — Але… розумієш, я не чайлд-фрі суто через те, що… я не можу впевнено стверджувати, що матиму свої поточні переконання через рік, або через місяць, або навіть завтра. Можливо, завтра я радикально зміню своє ставлення до… навіть не дітей, а до дітонародження. Але зараз… щоразу, маючи розмову з людьми щодо причин народження дитини, я ще жодного разу не чув причину, яка була б про дітей, а не про батьків. — На пару секунд виникла тиша, навіть Марс, здавалося, уважно дослухався до розмови. Валерій продовжив:

— Всі причини, які мені доводилося чути від людей, полягали у прагненні саме батьків мати продовження себе. Люди зазвичай говорять про наявність стабільності, умов, достатку. Хтось досить відверто говорить про страх самотності, про необхідність мати допомогу в похилому віці. Хтось зізнається у тиску суспільства, хтось вирішує народити через страх, що партнер їх покине, тобто дуже маніпулятивна причина, і… я жодного разу не чув… — Валерій трохи підтиснув губи, — Це може видатися тобі дивним, але я жодного разу не чув пояснень, навіщо це дитині.

— А як же в ненародженої дитини про це запитати? — мабуть, Леся мала враження, що спілкується нині з такою самою дитиною.

— Отож-бо, — Валерій трохи сумно кивнув головою, дивлячись на Марса. — Ніяк.

— Ну? То…

— То може й народжувати не варто?

Він відчув, як Леся повністю прибрала руку з його грудей, нервово видихнула носом, як часто робила, коли щось її дратувало.

— Зазвичай люди хочуть дати дітям краще майбутнє, ніж мали самі. Це надважливий крок, він має бути вкрай обдуманим, відповідальним! Коли пара розуміє, що готова — чому б не дати дитині, плодові свого кохання, все найкраще? — Леся була помітно залучена до бесіди, щиро не розуміла точку зору Валерія.

— Але й це радше про компенсацію того, чого не мали вони, а… — Валерій взяв її руку в свої. — А дитині, яку вирвали з неіснування і без її волі втягнули в цю гру, навіщо це? Це як у тому фільмі «Пасажири», чи як він зветься…

— Угу. — Леся пригадувала, як вони втрьох дивилися фантастику, але, на відміну від Валерія, не помітила у фільмі нічого надто глибокого.

— Персонаж Кріса Пратта розбудив свою колегу, Дженніфер Лоуренс, витягнув її зі сну. Пам’ятаєш, як вона злилася на нього через це? І мала на це всі права, бо чому він порушив її спокій? Тому що діяв егоїстично, йому було страшно, він боявся самотності та насуваючої смерті. Все точно так, як у житті.

— Але ж в житті… — жінка не полишала спроб вже не переконати чоловіка змінити думку, але хоча б припустити, що дітонародження може бути моральним. — Життя сповнене прекрасним! Поглянь на нас! Я маю тебе, ти маєш мене, в нас є цей здоровань, — вона погладила Марса по завжди заслинявленій морді. — Хіба нам зараз погано? Хіба цей досвід не вартий проживання?

— Існування не може бути кращим за неіснування. — Валерій поцілував руку дружини. — У житті все будується за принципом виживання найсильнішого. На цьому стоїть усе живе. Аби сильніший вижив, слабший мусить померти. Часто в муках. Часто несправедливо.

Незважаючи на повні розбіжності світоглядів, за рік подружнього життя на світ з'явився маленький Микитка. Ім'я обрав Валерій, і Леся цьому раділа, переконуючи себе, що він буде хорошим батьком. Тримаючи немовля вперше на руках, Валерій відчував… відповідальність. Спіймав себе на думці, що це нагадує роботу, яка повністю виключає вихідні та відпустки, — обов’язок, який неможливо «вбудувати» у графік життя, щось, довкола чого потрібно будувати решту свого життя. Думаючи про це, Валерій немовби загіпнотизовано дивився на новонародженого, а Микитка вперше стиснув маленькою ручкою палець батька. Чоловік поцілував голівку немовля і посміхнувся дружині.

Дитяче ліжко розташувалося у спальні, і чоловік навіть встановив біля малого камеру віддаленого нагляду, як це часто роблять сучасні батьки. Це додавало відчуття безпеки: Леся та Валерій часто спостерігали за блаженним сном немовляти, навіть не будучи поруч. З появою Микитки в квартирі Марс реагував на нового мешканця спокійно, що повністю відповідало його характеру. Леся неодноразово говорила Валерію, що не може повністю розслабитися, коли Марс заходить до кімнати з ліжечком, хоч він ніколи й не проявляв надмірної уваги до дитини.

— Я не знаю, просто… Коханий, це — величезний пес… І якщо… — намагалася пояснити свій стан дружина.

Валерій був переконаний у безпечності собаки більше, ніж у будь-чому іншому. Якби його поставили на детектор брехні й запитали, кому він більше довіряє — дружині чи Марсу — він би не збрехав і обрав пса. Марс завжди тримав дистанцію від дитячого ліжка, коли хтось із батьків носив немовля на руках; здавалося, він навіть не стежив за ними поглядом.

Зважаючи на значні часові затрати, що впали на плечі подружжя, багатьма справами довелося пожертвувати, і перші кілька місяців прогулянки з Марсом траплялися вкрай рідко. Пес днями перебував в квартирі, іноді підходив до вхідних дверей, жалібно скимлив, коротко вив і лягав на підлогу, майже впираючись носом у двері. Серце Валерія кровоточило від таких картин, і, незважаючи на його, скажімо, не надто великий ентузіазм щодо батьківства, він говорив дружині, що така поведінка його вірного друга не робить його більш прихильним до Микитки. Прогулянки були не єдиною Марсовою втратою з появою нового мешканця. Іноді дорослі забували чистити за собакою лоток, що закінчувалося не лише неприємним запахом по всій квартирі, за який Леся, чомусь, докоряла Валерію, наводячи сумнівні аргументи про небезпеку такого смороду для Микитки. Чоловік лише мовчки відкладав наявні справи й брався за лоток.

Часто в Марса порожньою була ємність для води, але одного разу трапилося гірше.Через майже систематичне, хоч і зовсім ненавмисне, нехтування харчуванням собаки одного дня Марс залишився без їжі майже добу. Леся була надто зайнята доглядом за Микиткою, Валерій мав напружену ситуацію на роботі — це був той роковий день, коли дрібниці злилися воєдино. Закінчивши годувати Микитку, вона поклала сина, який розмазав трохи маминого молока по обличчю, до ліжка. Побачивши це, жінка посміхнулася й пішла за серветками.

Дорогою до кімнати Леся почула дзвінок мобільного телефону. На екрані була назва дитячого магазину, в якому вона щойно зробила замовлення. Відмітивши оперативність працівників, Леся відповіла на дзвінок. Менеджер, що телефонував, досить очікувано й награно почав цікавитися, чи не хоче вона додати до замовлення більше товарів зі знижкою. Забувши про серветки, Леся сіла за кухонний стіл і слухала запевнення менеджера щодо якості товарів, аж доки він не почав зачитувати відгуки всіх мамусь, що вже придбали ці речі.

Під час розмови, яка мала тривати не більше десяти секунд, але розтягнулася на хвилини, Леся не чула, як Марс підійшов до зачинених дверей кухні. Жінка не могла почути його невдоволене фиркання від пустої миски, яку він обнюхав, перш ніж шукати людей. Вона точно не усвідомлювала, що в стані голоду інстинкти Марса стали особливо гострі, напруга в його тілі зростала, а поріг терпимості майже зник.

Крик свого маленького сина Леся почула майже одночасно зі звуком падіння ліжка на підлогу. В ту ж секунду жінку різко пронизав страх, якого вона ніколи раніше не відчувала, — миттєво кинулася до дверей, випускаючи на ходу телефон з рук. Якби, стоячи у спальні і дивлячись на те, що до кінця життя не зможе забути, Леся могла чути голос надокучливого менеджера магазину дитячого одягу, вона б, мабуть, почула питання «Бажаєте додати до замовлення?». Натомість все, що її оточувало, — це звук чавкання величезної морди Марса, чиї зуби гризли те, що колись було головою її сина.

З пронизливим криком відчаю, на який людина, зазвичай, здатна, можливо, лише один раз у житті, Леся кинулася до місця на підлозі, що вже було вкрите кров’ю, впала біля собаки і з усіх сил штовхнула Марса обома руками. Пес не гарчав, але й не випустив зі своїх масивних щелеп тільце Микитки. Згадуючи це потім, Леся, пробираючись через суцільні стіни агонії своєї пам’яті, могла заприсягтися, що коли вона штовхнула собаку разом з обгризеним Микитою, від чийого обличчя було лише темно-червоне місиво, її хлопчик ще водив незграбними ручками, намагаючись прибрати джерело болю. Вхопивши тіло свого сина, вона потягнула його до себе, продовжуючи несамовито кричати, плакати; в той момент нею володіли лише дві емоції — ненависть до себе, що посилювалася внутрішнім «Ти ж знала, що це трапиться!», і бажання вирвати з морди цього монстра Микитку. На її власні руки бризкала кров такого бажаного первінця, на очах у матері його ручки перестали пручатися, Марс вперся передніми лапами і щосили потягнув назад. Не маючи більше спротиву, зі шматком плоті в заляпаній людською кров’ю морді, пес стукнувся об стіну, випустив шматок шиї Микити на підлогу, опустив голову і прийнявся доїдати відібрану ним частину тіла. Тримаючи на руках те, що ще декілька хвилин тому було її синочком, Леся впала на підлогу, міцно притиснула тільце сина, верещала від розпачу.

Валерій продовжував сидіти на галявині, згадував, як з розповіді Лесі дізнався про її спробу зарізати Марса прямо там. Його дружина розповідала, як ледве доповзла до вітальні, поклала дитину, чия понівечена голова ледь трималася на останках шиї, на диван і в кухні взяла до рук ніж. Повернувшись до спальні, бачила, як собака саме проковтнув останки шиї Микити, дивився на неї знайомим виваженим поглядом, який у поєднанні з розмазаною кров’ю на його шерсті та підлозі зовсім не викликав колишнього спокою. Коли жінка зробила йому крок назустріч і з вереском занесла ніж, пес погрозливо загарчав і скочив на лапи.

— Ніж випав з руки, я… Я була безсила… Я не могла нічого вдіяти… — говорила йому Леся. І додала:

— Ти маєш вбити цю істоту. За те, що воно зробило з нашим Микиткою.

Марс змінив позу і тепер уже лежав поруч біля Валерія, якому здалося, що пес розумів, що мало трапитися. Чоловік зіщулився, міцно закрив очі, руками схопив себе за волосся і якийсь час так і сидів, напружено вдивляючись у темряву перед очима, думаючи, що ця темрява — несправжня порівняно з абсолютною пустотою, якої не може існувати, допоки не існує й спостерігача. Дістав телефон, відправив дружині повідомлення, підсунувся до Марса, запустив обидві руки в його коротку, але завжди приємну на дотик шерсть, від чого пес трохи витягнув шию, прагнучи, аби власник гладив його по голові.

— Пробач… Пробач, будь ласка. — Щоками котилися сльози, він взяв у руку пістолет і наважився востаннє поглянути в очі своєї відданої тварини, яка, незважаючи на жах того, що трапилося, за глибоким переконанням Валерія — була зовсім ні в чому не винна. За декілька секунд до того, як на їхній з Марсом галявині пролунав постріл, Леся побачила, як загорівся екран телефону. На екрані було ім’я її чоловіка з червоним сердечком і нижче текст: «Я тебе кохаю. Вибач.»

Постріл змусив Марса трохи сіпнутися вбік, але коли його господар впав на холодну осінню землю, а з отвору розтрощеного кулею черепа на брудне листя текла кров, що змішувалася з краплями холодного дощу, пес жалісливо завив, ліг поруч і не відходив від мертвого тіла Валерія навіть тоді, коли після дзвінка дружини на місці почали з’являтися оперативники, швидка допомога і, після очевидного діагностування смерті — судово-медичний експерт. Всі ці люди намагалися відтягнути собаку від мертвого тіла господаря, деякі боялися підходити надто близько. Зрештою, Марс послухав лише Лесю, яка з’явилася там, аби засвідчити ще одну трагедію.