Природа людини

— Може, ведмідь? В цих місцях вони ж водяться… — я поглянув на дружину, пригадав, як іноді доводилось чути від місцевих, що в Карпатських лісах є ведмеді, хоча зустрічі з ними поодинокі. Спочатку Олена не надала словам сусіда серйозності, однак чим далі він розповідав, тим уважніше ми його слухали.

— Слухайте, може й ведмідь… — Олексій Іванович на секунду здався розчарованим, легковажно махнув рукою, але продовжив немов би з нововіднайденою впевненістю: — Але сліди на снігу явно не ведмежі. То раз. А по-друге… — чоловік немов би вагався. — Я старий, але ще не сліпий, за все своє життя я не видів, аби ведмідь так рівно стояв на задніх лапах.

Розмова відбувалася на порозі нещодавно придбаного нами будинку у мальовничому Карпатському селищі — мрія, на яку ми довго збирали гроші, нарешті збулася, і два місяці тому хатина перейшла у наше володіння. Ціна була дещо високою за місцевими мірками, але наявність у будинку базових зручностей і навіть відносно хорошого, знову ж за місцевими мірками, ремонту, який все ще передавав традиційну автентичність і не був зіпсований надлишковою сучасністю, — це була вигідна угода. Олексій Іванович був одним з перших, з ким ми тут познайомились. Чоловік був похилого віку, але справляв враження міцної, загартованої людини, що помітно контрастувало з його привітністю. Він був першим, кого ми запросили до будинку, коли речі було перевезено, він був першим, хто детально та з дещо пліткарським відтінком розповів нам про людей, які були нашими сусідами. Будинки в цій місцевості завжди розташовуються на значній відстані один від одного, тому поняття «сусідство» тут відрізняється від того, яке панує у великому місті, з якого ми так прагнули втекти.

— Словом… діло ваше, — поволі мовив Олексій Іванович. — Я лиш людей остерігаю, бо казати мушу те, що видів. Василенки там, нижче доріжков, — він махнув рукою в темряву, де дорога губилась у снігу. — В них двоє дітий, я вже казав. Я Степанови порадив, аби ввечері малих з хати не пускав. Хоч би доти, доки не буде ясно, що то за біда така по лісі ходить. — Зубами чоловік дістав цигарку, запалив. Можливо, через це й відмовився заходити до будинку.

— Це вже карантин якийсь, Олексію Івановичу, — дружині, як я відчував, ставало все страшніше.

— Ну… Оленко, лякатися не годиться, але… — чоловік замовк, закрив одне око через дим від швидко зменшуваної цигарки.

— Але..? — я прагнув почути, що він мав на увазі.

— Ну… я ж казав, з чого то все почалося, — Олексій Іванович повів плечем. — Великого хазяйства тут люди не тримають: так, дрібнота — кури, кролі. Лиш одна родина має вівці. А як зима стала, десь на початку грудня, то я не раз чув, як чоловіки жалілися: їхні пси вночі ніби з глузду сходили. Гавкали годинами. Та не так, знаєш, аби просто — гарчали, мов подуріли. То тут, то там, і майже щоночі.

Я слухав нашого сусіда і сам пригадував той віддалений собачий гавкіт; наш будинок був не близько до інших, тому звук нам не заважав, і на це ми майже не звертали уваги.

— А потім якось стрів Степана — ледве його пізнав. Понурий був, аж сірий. Питаю: що ся стало? А він каже, що вночі курник став, як після різні: кури всі подерті, пір’я по всьому дворі, нутрощі, кров. Казав, що й на стінах кров була. Я його питаю: а двері зачинені? А він мені: двері дерев’яні, клямку на ніч завжди клав, як годиться. А вранці дивлюсь — клямка зірвана й лежить збоку, десь за метр від дверей, ніби її жбурнули.

Я вже чув цю історію від Олексія Івановича, але, слухаючи її вдруге, в мені почала наростати тривога. Це не можна було вважати страхом, можливо, першими його зародками. Я насупив брови і продовжив слухати сусіда.

— Розумієте? — він переводив погляд з мене на Олену. — Ведмідь то чи ні, але воно діяло з головою. Не просто так знало, де кури тримають. І не просто двері поламало — клямку здерло. А то вже не звіряча робота.

— А сліди…

— Та які там сліди, глянь, Оленко! — старий кивнув головою собі за плечі. — Видиш, як мете? До ранку й пам’яті по них не лишить. — Він іронічно посміхнувся.

— Багато курей він втратив? — Я не знав, що запитати, і тому спитав перше, що спало на думку. Хотів вкотре обговорити почуте з дружиною, як ми це часто робили.

— Всіх! — буркнув він. — Від тіл лишилась лиш кров та кишки… Ось так… Ну, мою історію ви вже чули. Тому… — Олексій Іванович пожбурнув недопалок кудись убік. — Моє діло лиш попередити: як сутеніє — сидіть у хатині. А хатина у вас добра, то й не ризикуйте! — Він дивився на мене, кивнув головою, наче погодився сам із собою, та почав розвертатись.

— Дякую, пане Олексій! — я зачинив двері.

Всередині було тепло. Це було не звичайне тепло від газового обігріву — це тепло було затишним, справжнім. Я пригадав забуті в дитинстві навички роботи з дровами й щодня майстерно розпалював буржуйку, від якої дещо старими трубами розтягувався жар по всьому будинку. Сівши на диван, я поглянув на Олену, яка мала знервований вигляд і неспокійно ходила кімнатою.

— Не подобається мені ця історія… — зрештою мовила вона.

— Та, мабуть, якась дика тварина… — я спробував заспокоїти дружину. Вона лише тихо погодилась і сіла поруч, поклавши голову на моє плече. Якийсь час ми сиділи в тиші, яку порушував лише ледь чутний цокіт старого годинника, що висів в іншій кімнаті. Я відчував її напругу, її неспокійне дихання; здавалося, вона наче заціпеніла біля мене. Відчував, до чого все йшло, і, повернувши голову та поглянувши їй в очі, помітив там сльози. Я не міг або не хотів у той момент шукати влучних слів — не вірив, що такі взагалі існують. Розмова, яка важкою невидимою хмарою висіла з нами в кімнаті, мала рано чи пізно трапитись. Немовби гнійна інфекція — рано чи пізно мала сягнути максимуму й прорвати. Гладив її золоте волосся і витирав сльози, що продовжували текти щоками. Годинник цокав. Поглянув на екран смартфона — майже восьма. Цікаво, чи почне вона щось говорити? Чи запитає — і якщо так, то що я відповім?

Правда була в тому, що ми не могли вічно тікати, не могли постійно переховуватись, щоразу вигадувати різні історії. Якби комусь спало на думку намалювати карту наших переміщень країною за всі роки подружнього життя — тому комусь, мабуть, здалося б, що ми або божевільні, або злочинці, або… тревел-блогери. Я знайшов цю думку смішною й озвучив її Олені, на що не отримав навіть натяку на посмішку. Я розумів її. Мені було прикро, важко. Я ненавидів себе. Неодноразово говорив їй, аби лишила мене одного, аби їхала подалі й ніколи не питала, де я, як я. Щоразу, маючи такі бесіди, вона буквально погрожувала завжди віднайти мене, ніколи не покидати й бути поруч попри все. Роблячи їй пропозицію, я, насправді, до останньої секунди вагався, чи це правильне рішення, чи не прирікаю її на муки — можливо, на смерть. Тоді, коли Олена сказала мені таке бажане «так», вона пообіцяла завжди бути поруч. І дотримала обіцянки.

Зізнання в коханні до Олени не було першим відвертим зізнанням, яке їй довелось почути від мене. Чорт, воно, можливо, навіть не було найважливішим — точно не настільки доленосним, як те перше, в яке вона спершу не повірила. Спочатку засміялась, грайливо штовхнула мене в груди й мовила: «Та ну тебе, жартівник!» А потім, як зараз пам’ятаю, посмішка з її милих вуст повільно сповзла, бо вона помітила сльози в моїх очах.

Згадуючи те зізнання, вона постійно говорить, що до останнього не вірила, вважала мене… можливо, хворобливим, жартівливо навіть хвалила мої акторські здібності, але її скепсис тривав недовго.

— Але ж можна щось вдіяти… Треба продовжувати… Намагатись… — Олена підняла голову з мого плеча й дивилась на мене поглядом, який благав про надію. Ми дійсно старались, дійсно пробували все виправити, однак нічого не допомагало і, по правді, я вже давно втратив те, про що благали її очі.

— Ти ж казав, що природа… Тут мало людей, сусіди не поруч…

Я дійсно так казав, дійсно вірив у те, що правильне місце матиме відповідний вплив. А може, я просто радів, коли від сказаного мною в її очах з’являвся натяк на порятунок, хоча й розумів приреченість ситуації — повну відсутність способів якось вплинути на те, що відбувалось. Ми жили від мети до мети, від однієї втраченої віри — до іншої. А втім, це відволікало від жаху: можливо, постійна наявність чергового сумнівного варіанту й тримала нас разом.

— Ти жартуєш? — я пригадав, як уперше поклав у її ніжні руки зброю. Вона перелякано дивилась на пістолет, потім підняла погляд на мене.

— Це… скажи, що він несправжній.

Тоді ми вперше опинились у будинку за містом, що колись належав моїй родині. Я не повідомив тоді ще просто моїй дівчині справжні причини поїхати туди, але всю дорогу мав пригнічений стан і розумів її, коли вона звертала на це увагу. Піклуючись про мене чи не з першого дня знайомства, вона мала цю емпатію, про яку часто кажуть, що це прокляття, бо занадто багато енергії йде на людей і, зазвичай, на тих людей, які цього геть не варті.

— Він справжній. Знімаєш із запобіжника — ось так, — я показав на механізм запобігання пострілу, перемкнув його в режим вогню. — Міцно тримаєш. Дуже міцно, — я націлив пістолет на стару стіну з обдертими шпалерами. — І тиснеш.

Я поставив зброю на запобіжник, знову поклав пістолет до її рук і зігнув її пальці. Вона була налякана — щиро, тваринно налякана. Вперше від моменту знайомства я бачив у її очах такий страх.

— Я думала, ти хочеш показати, де зростав…

Ми йшли темним коридором. Стара підлога тріщала, і де-не-де були дірки, прогризені мишами.

— Авто надворі. Ключі на місці. Якщо захочеш втекти — сідай у машину і їдь додому. І пам’ятай: допоки я тут… — я відчинив двері останньої кімнати в кінці коридору. У ніс відразу вдарив стійкий сморід мокрої собачої шерсті та цвілості. Вздовж стіни тягнулась важка труба з двома виступами — на обох висіли кайданки, по три з кожного боку. Кімната мала вікно з розбитим склом, усередині було незвично, за осінніми мірками, холодно. На старій підлозі лежали мотузки.

— Ти в безпеці.

Вона продовжувала налякано дивитись на мене, заперечно мотаючи головою. Я розумів її шок, розумів недовіру, однак, поглянувши на годинник, попросив прив’язати мене.

— Що зробити?!

Виконуючи моє прохання радше відсутньо, механічно або, елементарно, з цікавості — чим має закінчитись цей ідіотизм від її хлопця, — вона щільно прив’язала обидві мої руки до арматури, що була розташована достатньо широко одна від одної. Після кайданок мої руки були міцно обмотані мотузками — я розповів, як це робити надійніше. Потім ноги. Вкупі, щільно, від колін до стоп. Я лежав на холодній підлозі, спиною відчував стару стіну — у кімнаті, де колись проходило моє дитинство; у кімнаті, де ще мешкали привиди моїх батьків; де це трапилось уперше; де це мало трапитись знову.

Згодом Олена зізналась, що ледь не поїхала звідти геть у момент, коли побачила кайданки й мотузки. Я запитав, чому залишилась. Не очікував почути щось надто серйозне — і нічого такого у відповідь і не отримав.

— Раптом цікавість перемогла страх. Мені кортіло дізнатись, до чого все йде, — мовила тоді вона.

Світом оволоділа ніч. Світом, який на той момент обмежувався лише цим напівзруйнованим будинком, його порослим травою подвір’ям і лісом довкола — лісом, що колись для малого мене був величезною, нездоланною таємницею: територією, яка водночас кликала до себе й застерігала, запрошувала й відштовхувала. Часто в дитинстві мені доводилось — випадково або навмисне — чути балачки батьків. Ночами, схожими на цю, яка от-от мала зірвати з мене маску, малий я прокидався у власному ліжку геть мокрим від поту. Не розумів чому, але мене пронизував непідробний страх, відчай. Я довго лежав під покривалом, від чого пітнів ще більше, але ні за що у світі не наважувався хоча б одним оком визирнути в темряву кімнати, що мене оточувала. І справа була не в нічних кошмарах, які снились мені тоді чи не щоночі. Справа була навіть не в самому лісі, чиї могутні дерева стоїчно охороняли наш будинок. Лише згодом я усвідомив, що боявся того, що було в тому лісі. Чуючи тихі розмови батьків десь у протилежній кімнаті, цікавість у мені перемагала, і я все ж таки набирався хоробрості вилізти з-під надійної ковдри, притиснутись вухом до ледь відчинених дверей та уважно дослухатись до їхнього шепоту. Серце, здавалося, завмирало, пропускало декілька ударів, я затримував дихання, аби краще розчути. Я чітко ловив тривожний тон обох дорослих: поодинокі слова, іноді речення долітали до моїх вух і складали картину, від якої я миттєво кидався назад до ліжка — під ковдру. Опинившись знову у своїй безпечній схованці, іноді я надто гостро відчував елемент небезпеки — присутність чогось, про що батьки говорили лише пошепки, лише вночі; існування чогось настільки жахливого, що від однієї лише думки про нього люди могли втратити розум. Іноді присутність того незбагненного зла відчувалась особливо помітно, коли мій мозок зрадливо підкидав думку, що між мною і тим чимось — лише одна стіна. Я чітко уявляв, як воно стоїть просто за стіною, зовні будинку; як воно причаїлось; як слухає, нюхає, гарчить; як капає слина з його морди; як воно чатує саме на мене й намагається почути мій найменший рух. Подібно до того, як я намагався почути розмови батьків, це ЩОСЬ намагалось вистежити мене — було завжди готовим увірватись до моєї кімнати через вікно або навіть проламати цілу стіну.

Час ішов повільно. Олена принесла старий стілець і поставила навпроти мене — прив’язаного до металевої арматури. Сіла. Дивилась на мене уважним і питальним поглядом.

— Мила, послухай… — одразу після початку речення я відчув перші ознаки. — Те, що ти побачиш… Тобі важко буде в це повірити. Ти ставитимеш під сумнів власну… свідомість, але…

Говорити ставало все складніше. Когнітивні здібності втрачаються одними з перших. Я вів далі:

— Я мушу тобі це показати, бо… не маю вибору. Я не зможу це приховувати.

— Про що ти, в біса, говориш? — Олену починала дратувати ця ситуація. Минали години після того, як вона зв’язала мене, і якби я не знав, що мало ось-ось трапитись, був би переконаний, що втратив її. Але те, що насувалось, — не могло не трапитись. Воно завжди траплялось. Хай як сильно я волів, аби одного разу я просто став… нормальним.

— Ці кайданки… Вони втримають мене… Я знаю.

Олена перелякано й ледь помітно мотала головою. Сказане мною звучало абсурдно, але щось тримало її поруч. Можливо, це було кохання, а можливо — те саме, що змушує психіатрів продовжувати слухати балачки своїх шизофренічних пацієнтів.

— Але в разі, якщо все ж таки… Просто стріляй.

— Ти мене лякаєш, перестань, будь ласка… — дівчина була на межі сліз. — Я не знаю, в яку гру ти граєш, але все це… — вона кинула погляд на кімнату, потім на моє зв’язане тіло. — Давай поїдемо звідси й поговоримо вдома.

Останнє речення я вже не чув. Продовжував бачити її й ледь не попросив повторити сказане, коли вчасно зрозумів, що до світанку я вже не зможу її чути. Зір залишався моїм, я продовжував дивитися на таке кохане обличчя Олени, намагався не лякати її завчасно виразом, у якому міг читатися біль, що вже почав підповзати до мене, зароджувався клубком у серці, яке билося все швидше. Пам’ять зникла — я не пам’ятав власного імені, імені тієї, котра сиділа навпроти мене й тримала на колінах зброю, накриту її ніжними долонями. Я не пам’ятав, що робив учора, що робив сьогодні, не пам’ятав, що трапилось п’ять хвилин тому. Біль у серці перетворювався на жар. Із середини грудей цей вогонь діставав кожен міліметр моєї шкіри, залазив у мозок, випалював там цілі поля, руйнував мою ідентичність, проникав у кістки, забирав мій зір, слух, нюх. Натомість цей біль дарував мені голод. Всеосяжний, паралізуючий голод, який оволодівав мною щосекунди, змушував мене сіпатись, стогнати.

Я намагався не дивитись на Олену, але моє «я» давно зникло — його витіснило інше, голодне, оскаженіле «я». На моїх очах були сльози, і останнє, що я побачив ще своїм поглядом, — це як Олена встала зі старого стільця; як тремтіла рука, якою вона тримала пістолет; як повільно вона почала йти до дверей, не відводячи від мене погляду. Решта, про що далі йтиметься, — була сказана нею, а не з моїх спогадів. Сам я лише пам’ятаю, як зранку вийшов на подвір’я цього клятого будинку й побачив її в автівці. Олена так нікуди й не поїхала, але була надто налякана, аби провести в кімнаті зі мною цілу ніч. По ній було видно, що дівчина не мала й натяку на сон: плакала, переляканими очима дивилась, як повільно відчинились вхідні двері й з будинку хворобливо виліз я.

Тримаючись рукою за стіну, будучи голим, але не зважаючи на холод, я в розпачі сів на порозі — колись міцному, а тепер потрісканому, розваленому виступі з цементу — і, ховаючи голову в колінах, не наважувався навіть кинути на неї ще один погляд, аби не почати ненавидіти себе сильніше, аби не картати себе за неспроможність покинути її і таким чином врятувати, ненавидів себе за те, що кохав її.

А потім почув, як відчинились двері мого автомобіля.

Коли ми сиділи в теплому салоні, вона, продовжуючи час від часу втягувати носом повітря після довгих годин у сльозах, розповіла, що мої очі змінились першими. На їхньому місці з’явились дві чорні прогалини — лише дві чорні прірви, які, за її словами, дивилися прямо в її душу й не бачили нічого, окрім м’яса. Далі мене вирвало: потік жовто-червонуватої рідини вилився прямо мені на груди — так трапилось двічі. Весь цей час я продовжував стогнати, кидав тими чорними очима по сторонах, наче прагнув визволити себе з обіймів болю. На шортах, що були тоді на мені, почала з’являтись пляма. Олена говорила, як у ніс миттєво вдарив характерний сморід. Саме тоді змінився мій голос.

Донедавна — нехай і страшні, та все ж людські — крики переросли в щось значно гучніше й грубіше. Вона, не без зусиль, розповідала, що це нагадувало гарчання якогось великого дикого звіра. Казала, що їй важко порівняти це з будь-якими відомими їй звуками тварин; найвлучніше той звук можна було описати як «нелюдський». Я продовжував слухати, вибачався — іноді пошепки, іноді мисленнєво, — але не чув у її розповіді нічого нового. Все було так, як завжди.

— А потім, — продовжувала Олена, — твої зуби… Ти раптом відкрив рот, продовжуючи цей крик, і… зуби почали випадати просто в мене на очах. Я ніколи такого не бачила — в жодному клятому фільмі жахів. Ніколи… — її погляд був порожнім, очі, здавалося, стали скляними; вона дивилась у якусь відсутню точку перед собою.

Так, зуби випадали. Кожен болів так, наче його виривав оскаженілий лікар. Іноді — один за одним, іноді — по декілька відразу. Мої зуби падали на тіло, покрите блювотинням із кров’ю, котилися вниз, падали в калюжу сечі, в якій я сидів, намагаючись видерти руки з кайданок. З носа текла кров, у вухах стояв дзвін, що ставав гучнішим із кожною секундою. Олена не могла сказати, чи закривав я ті свої чорні очі, але якби мені довелось вгадувати — я б сказав, що, принаймні, намагався їх закрити від болю в кістках. Кістки спочатку ламались, а потім — внаслідок того самого пекельного жару, джерело якого було в мене в грудях, — почали подовжуватися, знову тріскали. Їхній хрускіт лунав у мене в мозку. Уява, яка вже не належала мені, зрадливо підкидала картинки того, як моє тіло перестає належати мені.

Кожна кістка була деформована, і на очах в Олени мої кінцівки набували гротескного вигляду: руки ставали довшими, стопи посиніли через мотузки, які буквально врізались у шкіру через збільшення ніг. Після деформації кісток я відчував, як з моїх кровоточивих ясен лізли нові зуби — розрізали гострими кінцями мою плоть, я плювався кров’ю та водночас почав облизувати її язиком, який раптом дарував мені зовсім іншу, нову гаму смаків. Нюхом я чув залізний запах крові, відчував страх Олени, цвілість стін, шум вітру; здавалося, міг вловити, як сніжинки байдуже лягали на шар снігу зовні будинку. Гострі зуби продовжували рости, різати мене зсередини. Я гарчав від больового шоку, чув своє шалене серцебиття.

На той момент тілом почала повзти чорно-руда шерсть — це було гротескно приємно. Іноді, будучи при своїй звичній свідомості, я раптово маю проблиски спогадів — випадкові картинки в розумі, які в дитинстві плутав із залишками снів, але згодом почав упізнавати в них себе. Руки покрились густим прошарком шерсті. Пальці, що неприродно видовжились і раптово стали тонкими та покрученими, почали втрачати нігті — з жахливим болем, на очах в Олени, мої нігті випадали один за одним. Я продовжував дерти пальцями по трухлій дерев’яній підлозі, заганяючи під нігті товсті та довгі тріски, які ставали білими, якщо дивитись крізь поверхню нігтя, що ще тримався на фаланзі пальця. Згодом ніготь злазив разом зі шматком просякнутої кров’ю шкіри і на його місці одразу виростав чорний кіготь.

Кіготь ріс і ріс, набував твердості й гостроти. Підлога, яку я продовжував дерти, ламалась — мені вдавалось роздерти те старе дерево, наче пластилін, і в один момент мої пазурі вже впирались у холодну землю під підлогою. Я намагався дістатися однією лапою до іншої, звільнити себе, дотягнутись до ніг або до того, що колись було моїми ногами, але все було марним: чим більше я натягував ті мотузки, тим міцніше стискалися вузли. Я намагався дістатися до них мордою — гарчав, плювався слиною. Вся свідомість існувала лише у вигляді бажання їсти, втамувати цей голод. Можливо, тоді біль мене відпустить, прокляття зникне.

В один момент, сидячи в автівці та пригадуючи попередню ніч, Олена наважилась поглянути просто мені у вічі. Я бачив там співчуття, що межувало з відразою. Спробував вийти з салону, але відчув її руку на собі.

— Не йди.

Через тиждень після візиту Олексія Івановича до нашого будинку він разом із місцевими мисливцями влаштував засідку і таки зафіксував причину, яка наганяла страх на все село.

Бурого ведмедя, який дивним чином опинився надто близько до людей, — незважаючи на бажання деяких мисливців — не було вбито. Натомість про це повідомили у місцеве лісництво, і ті разом із керівництвом природного парку безпечно доправили величезну тварину у відповідні умови.

Ще за тиждень, коли, здавалося, село могло з полегшенням видихнути, а діти знову почали гратися в сніжки навіть увечері, Федір Василенко зранку зателефонував до відділку поліції, а перед цим — у швидку допомогу. Тремтливим, ледве розбірливим через плач дружини голосом він повідомив, що двоє його дітей — мертві.

Опинившись у дитячій кімнаті, капітан поліції ледве стримав блювотний позив. Вся підлога та частково стіни були вкриті кров’ю, що вже почала засихати. Розбите вікно, маленькі, понівечені до невпізнання тіла дітей з рваними ранами. Нутрощі та шматки шкіри, розкидані по всій кімнаті.

— Я… Я намагалась тобі пояснити, але ти не слухав. Ти ніколи не слухав! — з розпачем Олена увімкнула на телефоні відео. Я бачив себе — з кайданками, мотузками, в тій самій кімнаті, в той самий день, коли вперше показав їй справжнього себе. На відео я намагався вирватись, мотав головою, кричав — але ні шерсті, ні пазурів у мене не було.