Екзотична принцеса

Екзотична принцеса.

Вона прокинулася від скрежету гілки об вікно.

«Шкряб, шкряяяб…» - це значить, що за вікном дуже сильний вітер, бо зазвичай гілка абрикосового дерева до її вікна на другому поверсі не дістає. Іруся відкрила очі, потягнулася, відкинула ковдру і підняла свою довгу неперевершену ніжку.

«Мда, треба записатися на педикюр, бо де-не-де на пальчиках облущився червоний лак. Треба бути гарною хоч-коли. Може, все ж таки, він отямиться і приїде…До неї…» - подумала пані, піднялася і боса навшпиньках підійшла до вікна.

Сіро-важке-похмуре небо. Ніякого натяку на хоч малесенький промінчик сонечка на сьогодні. Осінньо-нудно-бісячий дощ барабанить по склу, гілка час від часу гидко торкається віконного скла. Все разом утворює якийсь природний оркестр із сіро-сумно-холодним настроєм. Ще й на даху її жовтої автівки опале сіре листя утворило брудний килим. Треба вийти на десять хвилин раніше звичного і прибрати цей бруд – в офіс запізнюватися не гарно.

Іруся зібрала своє довге хвилясте волосся на маківці у високу «фортецю». Тільки в неї виходила така споруда без додаткових прищепок. Перевірила на телефоні неприйняті смс і зітхнула. Колись її ранок починався з «Доброго ранку, моя Киця»…сьогодні – лише новини. Страшні новини. Російська ракета влучила в багатоповерхівку у Тернополі. Купа загиблих, ще більше поранених. Злість, розпач, ненависть, безпорадність…Неможливо описати той гнів до агресорів і жаль до загиблих і їх рідних, неможливо нічим допомогти тим, хто після цього ранку залишився без житла і потрапив у категорію «безхатьків». Цікаво, скільки мільйонів українців за чотири роки війни залишилися сам-на-сам із своєю бідою: хтось втратив рідних, у когось рідні – інваліди, хтось – без житла… Дякувати богу, її, вірніше, їх син навчається за кордоном і його не стосується цей жах. А її? Звичайно. Стосується. Як і усіх. Скільки там залишилося українців на території України? Іруся «загуглилася» і побачила цифру – «32,9 млн. зареєстровано в Україні, 5,6 млн - біженці чи перебувають за кордоном». Вона набрала ще одне запитання і отримала відповідь: «станом на літо 2025 року офіційно зафіксовано — 4,5 млн внутрішньо переміщених осіб».

Очі заповнилися сльозами, літери на екрані телефону розпливлися і Іруся відчула себе мікро краплинкою в жовто-блакитному океані болю. Вона з самого початку війни у 2014 році, разом із чоловіком і сином переїхали з небезпечного Сходу до столиці. Чоловік подався до лав ЗСУ, бо тільки там для них було фінансове джерело і там він і зробив непогану кар’єру. Сина відправили вчитися до Відня. А вона жила тут, у великому домі, у передмісті Києва та була сімейним тилом, моральною підтримкою, хоч і не в своєму, хоч і в тимчасовому домі. Ще місяць тому це все ще було.

Місяць тому Іруся планувала якось гарно, як зараз модна, розповісти Едику про її вагітність, коли він приїде додому на кілька днів.

«Краще показати тест із двома стрічками дома, а може в Карпатах, де вони забронювали хатинку в горах, а може ось прямо зараз вислати йому фото телефоном…» - крутилися різні варіанти в голові Ірусі, а на обличчі сяяла усмішка.

Сумніви, звичайно, були щодо народження пізньої дитини. Їм по сорок пять, сину – двадцять три. Але ж, якщо Бог це дав, то не просто так.

Ось і настав той довгоочікуваний день Едикової відпустки.

З самого ранку господиня смажила м’ясо, запікала овочі в електрогрилі, готувала його улюблений тирамісу. В повітрі оселі спочатку був запах м’яса, потім – ванілі, а потім все поглинулося у витяжці і залишився лише запах білих хризантем, які Іруся назбирала у своєму саду і розставила у вазах прямо на підлозі по всьому першому поверху.

Між приготуванням їжі та прибиранням встигла поговорила по відео зв’язку із сином, розповісти йому про відпустку тата і про хатинку в Карпатах, запитати про навчання і про наявність грошей, відправила повітряний поцілунок і продовжила приготування.

Коли вона виконала усі свої ж завдання, піднялася на другий поверх, одягла гарненьку коротеньку домашню сукню лавандового кольору, яка дуже вигідно відкривала її стрункі ноги, розчесала довге чорне волосся і подивилася на себе у величезне дзеркало в гардеробній кімнаті. Не висока, тендітна, смугле обличчя, рівненький носик, мигдалевої форми очі, пухкі вуста, копиця довгого хвилястого волосся - моя екзотична принцеса, як казав їй Едик під час залицяння.

Іруся перевірила в кишені сукні тест на вагітність і спустилася на перший поверх запалити камін і сервірувати стіл для романтичної вечері.

- Привіт, моя Киця, - почула вона рідний голос коханого і обернулася.

- Я не чула звуку твоєї автівки, - здивувалася, але зраділа Іруся, - привіт, коханий.

- Я не заганяв авто у двір, - відповів Едик і протягнув їй оберемок червоних троянд.

Вона взяла в руки червоні троянди, перев’язані золотистою стрічкою і вколола ними палець:

- Ай!

- Ну що ж це таке? Там була одна єдина колючка і ту ти знайшла, - посміхнувся Едик і облизав кров на пальчику, торкаючись своєю бородою усієї долоні.

Від його аромату, його дотику, його простої, але такої інтимної дії у Ірусі запаморочилося в голові і занило в низу живота. Він так діяв на неї завжди. Так діє і зараз.

- Ну що ж ми у передпокої стоїмо, Едику, - жінка потягла його за рукав військового камуфляжного костюму до вітальні.

Вона швиденько витягла хризантеми з найближчої вази, поклала їх просто долу, а у вазу поставила троянди і поправила золотисту стрічку на них так, щоб вона не були у воді. Доторкнулася у кишені сукні до тесту і повернулася до коханого:

- Йди в душ, а я гаряче на стіл поставлю.

Едик скинув куртку і залишився у зеленій військовій футболці, рукава якої щільно обтягували рельєфи його красивих накачаних рук.

- Киця моя, Іруся, - промукав він, - нам треба з тобою поговорити, будь ласка, присядь.

Він присів не за стіл, а на край величезного м’якого дивану.

Іруся насторожено подивилася на Едика, витягла руку із кишені і присіла поруч.

- Ти ж знаєш, киця, як я тебе люблю, - почав він.

Вона дивилася йому у вічі і розуміла, що розмова буде неприємна. Для неї неприємна.

- Ти ж знаєш це, - повторив Едик.

Іруся кивнула головою.

- І я завжди був чесний із тобою, - продовжив коханий.

Вона знову кивнула.

- І я завжди буду тебе любити і турбуватися про тебе.

Утворилася пауза, яку ніхто не поспішав заповнити хоч яким словом.

Серце Ірусі закалаталося так гучно, що почалося відлуння у скроні.

- Досить прелюдії, Едику, - перервала вона мовчанку, - давай вже кажи, що ти надумав.

Він подивився на неї якимсь невпізнаваним поглядом і випалив:

- Я не можу жити подвійним життям, я кохаю іншу, - і тяжко видохнув, наче з його плечей звалився камінь.

Ось тільки цей камінь звалився з його плечей і потрапив без зупинки на її плечі, плечі екзотичної принцеси – тендітні та крихкі.

Сильний озноб торкнувся її спини, рук, ніг. Почалася нервова лихоманка.

- А як же я? Як же ми? Як же наш Сашко? – шепотіла вона, а зуби її цокотіли.

Едик обійняв за плечі дружину:

- Я буду завжди із тобою.

Іруся відкинула руку і піднялася з дивану:

- А чим Ота краще?

- Нічим, - відповів не відразу він, - просто там є пристрасть, а у нас із тобою…

Вона зиркнула на Едика і стиснула кулаки:

- Будь ласка, йди! – вигукнула Іруся, розвернулася до нього спиною, щоб зрадник не бачив її сліз та, наче в повільному режимі, пішла по сходах наверх.

Зраджена жінка зайшла у ванну кімнату, закрила за собою двері, увімкнула воду в душовій кабінці, щоб не було чутно її істерики. Вона крізь пелену сліз дивилася у дзеркало і не вгадувала себе. Там, у дзеркалі була розмита, тремтяча тінь. Її пальці судомно стискали край раковини, ніби світ міг провалитися під ноги, варто їй розтиснути долоню.

Плечі ходили ходуном. Сльози лилися так рясно, що вона вже не встигала їх ковтати. Вода в душі шуміла голосно, але не заглушала того дикого, задушливого ридання.

Вона притулилася лобом до холодного дзеркала, ніби прагнула забрати у нього трохи спокою, трохи твердості і в цю мить відчула судомну біль в низу живота, по ногам щось потекло. Іруся зігнулася від болю і побачила, як на підлогу крапає її кров. Вона дивилася на це, не блимаючи, наче хотіла поглядом зупинити знищення того, що ще годину тому було її радістю та надією. Дістала з кишені тест на вагітність, потерла його в долоні і кинула в кошик для сміття.

Не роздягаючись, залишаючи на підлозі за собою липкі криваві сліди, жінка зайшла в душову кабіну і підставила обличчя під міцний струм води.

Зраджена. Розірвана. Розтоптана.

Істерика накривала хвилями: то затихала до тремтіння, то знову виривалася всередині вибухом. Її голос ламався, переходячи з шепоту в крик. Вона хапалася руками за волосся, за щоки, за плечі. Їй хотілося здерти з себе шкіру, бо він торкався до кожного її міліметра, аби тільки позбутися болючих спогадів. Крізь хлюпання води вона почула слабий звук домофону, приймач якого був і тут, у ванній кімнаті.

Вона протягнула вона руку і натиснула на кнопку:

- Я слухаю, - прохрипіла жінка.

- Це я, – почувся з домофону дзвінкий голос її молодшої сестри.

- Заходь, - відповіла Іруся і іншою автоматичною кнопкою відкрила усі двері дому.

Сама стягнула з себе усе мокротиння, вдягла банний халат, на важке мокре волосся намотала рушник і спустилася на перший поверх.

Олена вже стояла біля кавової машини і слухала, як дзюрчить кава і заповнюється біла філіжанка.

Спорідненість сестер проглядала лише в довгому чорному волоссі та смуглявій шкірі тіла і більше нічого спільного. Старшій сестрі дісталися від мами екзотичні очі, мініатюрність та тендітна хода, а молодшій – величезні чорні очі, довгі ноги та зріст у метр вісімдесят - від тата.

- Привіт, моя ріднесенька, - обернулася сестра, - я тобі дзвонила, ти не відповідала. А потім, дурепа така, згадала, що ти чекаєш Едика на вихідні, а пів години тому він сам мені подзвонив.

Іруся потерла середнім пальцем скроню і закрила очі.

- Якщо я тобі дуже заважаю, я поїду геть, - Олена підійшла до сестри і обійняла її за плечі, - твій Едик попросив мене приїхати до тебе і підтримати. Коли я почала питати: що трапилося, він вимкнув слухавку.

Старша сестра відхилила голову, щоб побачити Олену і запитала:

- Що він сказав зробити?

Олена протягнула сестрі свою філіжанку з кавою:

- Тримай, я собі ще зроблю.

Іруся сьорбнула каву і вмостилася на високому барному стільці біля широкого підвіконня, який виконував і функцію кавового столика.

- Якщо треба, я просто поруч із тобою помовчу, - Олена підтягнула ближче до сестри ще один високий стілець.

Якийсь час вони мовчки пили каву, дивлячись на підмерзлі трояндові кущі за вікном.

- Знаєш, - старша сестра подивилася на молодшу і в неї задрижали вуста, - він мене кинув.

Олена відкрила рота, потім закрила, покашляла і запитала:

- Хто? Едик?

Іруся просто хмикнула краєм вуст.

- Я б ніколи не подумала…Едик?...він же тебе завжди любив, ще з часів універу, - затараторила сестра, - що трапилося?

- Та й досі любить, сказав, - хмикнула Іруся, - а ось шаленіє від іншої. Брехати мені більш не хоче, тому зробив свій отакий вибір в бік шаленої, - промовила це сестра і переривчасто вдихнула.

Олена зістрибнула з високого стільця і почала крокувати по периметру великої вітальні.

- О! – вигукнула молодша сестра, - а ось і послання від бабія, трясця його душу, - вона взяла в руки паперовий листик з нерівними краями і золоту банківську карту з крісла.

- Що це? – запитала Іруся.

- Кх-кх, - прокашлялася Олена, - і прочитала, - Люблю і буду завжди про вас піклуватися. Витрачай скільки потрібно. Гроші на карті я буду поповнювати. Цілую. Твій Едик».

Іруся зняла з голови мокрий рушник і кинула його на підлогу. Мокре важке волосся лягло на плечі:

- Може мені порізати цю картку? – запитала вона сестру, - хоча, на що я тоді буду жити?

Олена поставила руки в боки і почала постукувати по підлозі пальцями ноги:

- Що значить порізати? Він же не тільки її тобі залишив, а і Сашку, - молодша сестра розвела руки в сторони, - При цьому, тобі немає потреби вилизувати цей дім, готувати їжу годинами! Ти – вільна та незалежна! – вона підняла догори вказівний палець, - і тому, - Олена похитала рукою перед сестрою, в очікуванні відповіді.

- І тому, я що? – запитала Іруся, - я шукаю собі маленьку квартиру?

Олена роздратовано опустила руки:

- О, Боги, поверніть розум моїй старшій сестрі! – театрально вимовила Олена і розсміялася, - Самий простий шлях – впасти на дно! Чи не твої це слова після мого розлучення? А, Ірусю?

Молодша сестра потерла ніс:

- Чи хтось по лобу влупить чи на великий бухіч, - завжди вона казала, коли в неї чухався ніс і продовжила, - так ось, Ірусю, дістаєш свій диплом і йдеш на роботу. В наше бюро.

- Та я ніколи не працювала ріелтером, - засмутилися Іруся.

- Та ти і дизайнером недовго працювала, - констатувала молодша сестра.

- Ну ти ж знала мої обставини, Лєнуся.

- Твої обставини? Те, що самодостатня розумна жінка розчинилася у чоловікові? І що зараз?

Іруся підняла мокре волосся над головою і здригнула плечима.

- Давай, приводь себе до ладу, сестричко, - зрозуміла молодша сестра, що час виховання треба припинити, поки сестра зовсім не змерзла, - завтра о восьмій ранку під’їжджай до мого дому, а відтіля разом поїдемо до офісу, - вона чмокнула у щоку старшу сестру і вийшла з дому.

Місяць потому.

Іруся почистила дах своєї автівки від мокрого опалого листя, сіла за кермо і виїхала з маєтку. Якщо на дорогах не буде заторів, вона встигне приїхати вчасно на зустріч із клієнтом, щоб показати оселю. Сьогодні рівно місяць, як вона почала працювати ріелтером. Незвично. Важкувато. Але треба звикати, як і до усього її нового життя. Вона увімкнула авторадіо і відтіля загорлало:

«Слава богу у мене є ти. Слава богу у мене є ти…» - і дихати стало важко. Якби ж можна було взяти гумку і стерти з пам’яті її Едика, вірніше, вже не її. Хоч би та розлучниця була страшком і невдахою, занудою та сучкою меркантильною, хоч би він це скоріше зрозумів і повернувся до неї.

«І що? Ти б його простила та прийняла?» - вчора запитала її сестра Олена, - «Та зрозумій, моя дорогенька, він хоче всидіти на двох стільцях. Живе з тією куркою хтивою, а тебе тримає і не відпускає…ну так, на всякий випадок. Подивись на себе в дзеркало, Іруся. Хіба така красуня-розумниця варта «лавки запасних»?».

Її автівка ледве просувалася по проспекту у нескінченому заторі та ще і ці думки. Треба вигребти з голови весь непотріб і зібратися. Вона подивилася на годинник з екрану телефону, зрозуміла, що не встигає на зустріч і написала клієнтці в смс: «Вибачте. Затори. Буду за десять хвилин на місці» і відправила.

Рівно за десять хвилин Іруся була біля багатоповерхівки нового сучасного житлового комплексу, де апартаменти коштують не менше, ніж її будинок з маєтком за містом.

Біля під’їзду вже стояла червона новенька «Мазда» і обпершись дупою на капот, палила айкос штампована чіка – обличчя ботоксне, волосся нарощене, нігті такої довжини, що можна приймати участь в змаганні з рапірами.

- Доброго ранку, - привіталася Іруся, - вибачте, затори.

Штампована чіка випустила через плече дим, краєчком величезних, надутих гіалуронкою вуст, посміхнулася і кивнула головою.

- Апартаменти розглядаємо? – запитала ріелторша з надією, що вона відмовиться. Позитиву від спілкування очікувати не треба. З іншого боку, треба, щоб не передумала, – це її зарплата і не погана.

- Так, - промимрила чіка, - показуйте. Сподіваюсь, ліфт працює завжди?

- Звичайно, коли за графіком вимикається світло, тут починає працювати генератор, - натискаючи на кнопку шостого поверху, відповіла ріелторша.

Іруся, не знімаючи професійної усмішки зі свого обличчя, робила екскурс по всій великій, технічно обладнаній оселі, і крадькома обдивлялася потенційну мешканку цього житла – величезні груди, охайна дупа, все це було напоказ у чорному трикотажному комбінезоні. Стовідсотково, апартаменти буде сплачувати якийсь «папік». І яке їй, ріелтеру, до цього справа? Ніякої!

В брендовій торбинці штампованої чіки запілікав телефон.

- Так, моє Тигрятко, - відповіла чіка, - ми беремо цю квартиру, мені все подобається. Так.. і це є…так. А ти купив обручки?

Іруся стала випадковим свідком чогось дуже особистого.

- Вже? – зраділа огрядна дупа, - а моя з діамантом? Супер! Я тебе обожнюю! Ти де? - запитала чіка, поправила вільною рукою свій довгий рудий нарощений хвіст волосся і Ірусі зробилася схожою на ботоксну коняку.

Вона підійшла до вікна, виглянула на вулицю, посміхнулася і повернулася до ріелторки:

- Мій наречений вже чекає мене під домом, давайте скоріше оформимо договір оренди, бо ми зразу їдемо в РАГС.

Іруся не знала: радіти за штамповану чіку чи співчувати Тигрятку. І тому, чисто інтуїтивно підійшла до вікна і теж виглянула. Руки затремтіли, дихання зупинилося, в очах потемніло. Щоб не втратити свідомість, вона вчепилася пальцями за підвіконня. Біля червоної Мазди чіки та її жовтого міні Купера припаркувався білий позашляховик із чорною стрічкою на даху. І це був позашляховик її Едика, вірніше не її, вірніше Тигрятка, тваринки оцієї. І не впізнати жовтої автівки Ірусі він не міг – вони її разом вибирали в салоні. Тобто, Едику на неї і на її почуття зовсім чхати і плювати.

- З Вами все окей? Може Ви, пані, вагітна? – звернулася майбутня мешканка цих апартаментів до ріелторки і посміхнулася, - я теж вже на другому місяці, - похвалилася чіка.

Іруся, начебто в густому тумані, на ватних ногах, дійшла до столу, де заздалегідь порозкладала два роздрукованих екземпляра умови оренди.

- Прочитайте і підпишіть, - прошепотіла ріелторка хриплим голосом, - тут, - вона ткнула своїм тоненьким пальчиком у папір, - і отут.

Штампована чіка нічого не читавши, поставила підпис, взяла свій екземпляр документу і протягнула руку:

- Ключі.

Іруся мовчки поклала ключ на стіл, розвернулася і вийшла перша з квартири. Якщо вона зараз не почне дихати на повні груди, вона просто помре.

Тут. Зараз. З горя.

Вона не стала чекати ліфт, а спустилася сходинками на один поверх нижче, притулилася спиною до стіни і без сил сповзла на підлогу. В голові запаморочилося…стало легко…вона полетіла…вище…вище…поруч білі хмаринки…так легко…так гарно…зненацька пішов дощ і вона відчула на обличчі краплі холодного дощу.

- Нарешті Ви отямилися, - почувся з небес чоловічий голос, - я вже почав набирати номер Швидкої.

Жінка відкрила очі, навколо все пливло, як в тумані. Але вона зрозуміла, що навколо незнайома кімната і незнайомий чоловік із відкритою пляшкою в руках, якої, скоріше за все, її бризкали водою. А вона думала – небесний дощ.

- Де я? – ледве чутно вимовила Іруся, - Хто Ви?

Вона спробувала піднятися і знову в голові запаморочилося.

- Будь ласка, не рухайтеся, пані, - чоловік обережно тримав її за плечі, - я зараз ще одну подушку Вам під голову покладу, щоб було комфортніше, - і пішов в іншу кімнату.

Іруся нарешті зрозуміла, що вона в чужій квартирі, біля неї бігає незнайомий чоловік. Його довге сиве волосся, зібране у хвіст, трішки шокувало жінку, але його голос та його дії, навпаки, заспокоювали.

Він приніс подушку, обережно примостив за головою і присів біля дивану на коліна:

- Ви тільки не хвилюйтеся, - почав казати чоловік і торкнувся пальцями своєї руки долоні жінки. Іруся витягла руку з під пальців і напружилася.

- Я не хотів Вас налякати, - вибачився незнайомець, - це через хвилювання все, - він прокашлявся, - я вийшов з квартири в коридор до ліфту і побачив Вас, непритомну біля своєї двері. Може і треба було визвати Швидку та чекати, але Ви б на кам’яній підлозі ще б і застуду підхватили.

Іруся почала згадувати, як вона опинилася на цьому поверсі і сльози почали заповнювати очі, в горлі створився ком.

- Вибачте, але мені прийшлося Вас взяти на руки і принести до себе додому, - я щось не те…, - розгубився чоловік, побачивши її сльози, - не треба було? Але ж я не міг пройти повз Вас, - він усміхнувся і додав, - Ви така тендітна і легка, наче принцеса з казки.

Після слова «принцеса» Іруся ледве не розревілася, але згадавши штамповану чіку, оговталася і подивилася на обличчя рятівника, наче тільки що його побачила: звичайне обличчя звичайного чоловіка років п’ятдесяти, ніс із горбинкою, темні розумні очі, звичайні вуста, темні брова, а ось його правильна річ і оксамитовий голос зачарував.

- Ви, мабуть, кудись запізнилися? – запитала Іруся, піднялася і сіла на дивані, обпершись об велику м’яку диванну стінку, - дякую Вам за все. Мені треба їхати додому.

- В спортзал потрапити можна хоч коли, туди неможливо запізнитися, - тільки зараз чоловік піднявся з підлоги, сів на крісло і Іруся побачила що він має тонку, але міцну статуру, - я можу Вас відвезти додому. До речі, мене звуть Юрій, а Вас?

- Я Ірина, - назвалася вона повним своїм ім’ям, - І я, - вона кашлянула від несподіваної пропозиції, - і я на машині.

- Дуже приємно, - відповів Юрій, - а Вас дома хтось чекає?

- Так, - усміхнулася Іруся і додала, - плюшеве цуценя, - і вони разом засміялися.

- Тоді ми спочатку вип’ємо чаю, а потім на Вашій машині я Вас відвезу додому. По іншому не вийде.

Іруся усміхнулася і кивнула головою в знак погодження.

На великій, сучасно облаштованій кухні вони пили чай та їли бутерброди, про щось розмовляли. Юрій цікавився її життям і отримував від неї короткі «так» чи «ні», бо в її голові прокручувався сьогоднішній нескінченний день, який міг би бути сюжетом для повноцінного серіалу, де після зради і приниження самої гарної жінки в світі, на екрані з’являвся рятівник і все…погляди зустрілися…усім щастя…поцілунок…хепі енд.

Але ж то в серіалі.

А тут життя.

Юрій вправно керував автівкою Ірусі, а вона крадькома розглядала його, щоб «зачепитися» хоч за щось, щоб «захопитися» ним і перестати думати про колишнього. Ні. На рівні серця не тьопає і не йокає. Не треба себе годувати ілюзіями про нові захоплення. В неї так не працює. Це тільки Едик міг огорнути своєю турботою і піклуванням, організувати кур’єрську доставку квітів і їжі, хоч знаходився за сімсот кілометрів від дому, скинути на її телефон електронний абонемент у СПА-центр для релаксу…

Її тряхнуло від неочікуваного гальмування автівки.

- Та шоб тебе, - прошипів Юрій, - і зразу вибачився, - сірий собака ледве не налетів нам на капот.

- Отой, - Іруся показала рукою на сірий хвіст, який ховався у кущах біля дороги.

- Отой, - погодився кермач, - Ви не дуже злякалися?

- Все гаразд, це наша вулична Жужа, ми усі потроху її підгодовуємо, - усміхнулася жінка, - та отам, за рогом і мій дім, - скерувала вона до своєї адреси.

За пять хвилин Юрій припаркував жовту автівку біля високих металевих воріт її орендованого дому і уважно подивився на Ірусю.

«Цей погляд. О ні» - пронеслося в голові у жінки: «Тільки не зараз, і точно не ти».

- Я б дуже хотів Вас запросити на каву, як мінімум, на каву, але, - сказав Юрій, наче прочитав думки Ірусі.

Чи вона це сказала вголос? Подумала жінка і кашлянула від хвилювань.

- Але, - повторив він, - в мене відрядження. За планом тижні на два, а там, - він так цікаво потер кісточками кулака своє підборіддя, - як вийде.

Іруся видохнула із полегшенням і запитала:

- Вам викликати таксі? Звідціля маршрутки не ходять.

Юрій уважно подивися їй у самі вічі і усміхнувся:

- Було б непогано.

А усмішку можна буде і згадувати, якась вона щиро-сексі-харизматично-чоловіча, - відмітила вона про себе і викликала таксі…

Місяць потому.

Іруся відкрила очі, потягнулася, відкинула ковдру і підняла свою довгу неперевершену ніжку. Одну. Потім – другу. Станцювала в повітрі якесь па-де-де, лежачі у ліжку на спині. Помилувалася свіженьким педикюром - треба бути гарною хоч-коли. Для себе. Вона цього варта.

Піднялася і боса підійшла до вікна. Ого! А там справжнє Різдво! Сніжило, мабуть, усю ніч, бо весь двір під сніговою ковдрою. Від ранкових сонячних промінчиків сніг виблискував і на підвіконні з вулиці, і на її автівці, і на трояндових кущах, де ще вчора красувалися квіти.

«Ось тільки вип’ю каву і піду чистити доріжку. Сьогодні це буде замість йогі» - подумала Іруся, зібрала своє довге хвилясте волосся на маківці у високу «фортецю» і повідкривала на телефоні вхідні смс.

Листівка, ще листівка, вітання словами, селфі від сина біля океану із надписом: «в мене все зашибісь», знову вітання і смс від молодшої сестри: пополудню заїду із просеко, готуй десерт.

Зрадівши, що на Різдво вона буде не сама, Іруся спустилася на кухню, заколотила десерт з яєчного білку та цукру, між іншим випила каву та поставила безе в духовку на три години на низькій температурі. Перевірила в холодильнику інгредієнти на крем і зрозуміла, що треба змотатися в супермаркет за згущеним молоком.

Якби не суглоби снігу у дворі, то може швиденько і змоталася. А так, Іруся, одягай теплу куртку та йди шукати оту лопату у тій підсобці, яка гребе і загрібає сніг.

Вшух-вшух. Звук чищення снігу заспокоював, якби просто його слухати, то можна і заснути. Але, звісно, не тоді, коли в твоїх руках важка дерев’яна лопата. Іруся втомилася і випросталася, зсунула вище шапку, щоб бачити вже чищену доріжку.

Ще трохи і закінчиться цей рік.

Рік зради, випробувань, повного перезавантаження. Вона вже не домогосподарка, а ріелтер. Має нові знайомства та нові вподобання. Має неймовірну підтримку сестри. І ні, вона вже не чекає повернення Едика – ілюзії зникли в той день, коли вона показувала житло його штампованій чікі. А цікаво, як поживає її рятівник. Здається, Юрій. Хм. Після їхній зустрічі, Іруся чекала на його прояви. Але чекала, щоб сказати йому «ні», бо нічого не йокнуло тоді. Ну може, тільки ота усмішка…

За воротами почувся звук гальм автівки, а в кишені куртки запілікав телефон.

- Так, - почала розмову жінка з невідомим абонентом, - так, це моя адреса. Я зараз вийду.

Іруся відкрила ворота і побачила кур’єрську автівку. З машини вийшов молодий хлопець і витяг з заднього сидіння велику картонну коробку і кошик із фруктами, печивом та банкою згущеного молока (супер – пронеслося в її голові, їздити нікуди не треба), над смаколиками стирчав верх пляшки вина. Жінка аж напружилася. Тільки вирішила, що Едика в її житті більш немає, а він ось. Знову. З’явився з «подачками».

- Добрий день, - хлопець поставив все біля воріт і протягнув пані зошит, - поставте, будь ласка, підпис отут.

- А я можу відмовитися від оцього?

- Ні, - здивувався хлопець, - та і хто відмовляється від подарунків на Різдво?

І тут, Іруся звернула увагу на пляшку з вином. Едик не міг забути, що вона не п’є червоне вино. Чи забув?

- А від кого посилка? – поцікавилися жінка.

- А в кошику є листівка, - відповів кур’єр, - подивіться.

Іруся витягла з кошика листівку і прочитала:

«З Різдвом, Вас, Ірино! Запрошую завтра на каву. По обіді заїду. Юрій Кривсун, номер телефону хххххххххх».

- Ну що? Берете? – усміхнувся хлопець, але по обличчю жінки вже було зрозуміло, що бере.

За три години на таксі приїхала Олена із обіцяним просеко й з порогу відразу із питанням:

- А де святковий настрій, Іруся? Чому ялинка у дворі без прикрас? – молодша сестра, як торнадо, влетіла в дім сестри.

- Привіт, моя рідненька і я тебе люблю! – Іруся заправила пасок довгого волосся сестри їй за вухо і чмокнула у щоку.

- Де наші келихи? Де наш десерт? - Олена побачила, накритий закусками, стіл, а в кутку вітальні коробку і кошик із смаколиками, - а це те, що я думаю? Від зрадника? – вона хитро прижмурило одне око.

Іруся посміхнулася і відповіла:

- Ні, це не Едик, якщо ти подумала про нього.

Олена штучно заблимала очима, наче тупа лялька, потикала пальцем на кошик, але спочатку відкоркувала просеко. Такий святковий звук у вигляді «пшик» і вино полилося у келихи. Все! Настрій чудовий.

- З Різдвом, Іруся!

- З Різдвом, Лєнуся!

Молодша сестра смакувала сестрин десерт, який саме так, ну дуже смачно, могла готувати лише Іруся. Якщо безе купити в якійсь кондитерський – то це непогано, а ось у сестри – це неймовірно. Олена облизала свої пальчики, на яких залишилися білі крихти десерту і попрямувала до кутка із коробкою та кошиком, бо цікавість до невідомого була страшенна. Вона спочатку витягла пляшку червоного вина, покрутила його, щоб почитати усі етикетки і зробила висновок:

- Ця людина тебе не знає. Так? – запитала вона сестру, - бо не знає твоїх смаків.

- Так, моя Міс Марпл, - усміхнулася старша сестра, - але більше нічого не скажу. Сама зроби висновки.

Олена почала шарудіти в кошику серед коробок цукерок та пакунків з фруктами й побачила листівку.

- Юрій Кривсун. Юрій Кривсун? – щось таке знайоме, - здивувалася вона.

Іруся теж підійшла до сестри і присіла поруч:

- Так це ж мій рятівник! З довгим сивим волоссям, пам’ятаєш? Я тобі розповідала про нього. Ну це давно було. Та нічого особливого.

- А! – Олена подивилася вбік, наче щось важливе пригадує, - стоп, - сказала молодша сестра, пішла до свої дублянки, яку залишила на вході на гачку, витягнула телефон і щось набрала в Ютубі.

На екрані телефону транслювалося відео із журналістом у захисному шоломі і бронежилету. На рукаві його звичайної чорної цивільної куртки була наліпка «Press». Він розповідав українською про руйнування міста, про військових і волонтерів, про тварин, які потребують допомоги. За його спиною, неподалік, щось бахнуло і створився стовп чорного диму. Він обернувся на мить подивитися і продовжив далі свій ефір. Зверху екрану у куті надпис: журналіст Юрій Кривсун. Під відео – синхронний переклад англійською. Тобто, відео для широкої авдиторії.

І тільки по його оксамитовому голосу Іруся впізнала рятівника-Юрія:

- Нічого собі, - здивувалася вона, - а с першого погляду - звичайний.

- Нічого особлиивого, звичаайний, - передражнила Олена старшу сестру.

Відео зупинилося, а дівчата все ще втуплювалися в екран, наче чогось не встигли розгледіти.

Олена потягнулася до закритої картонної коробки:

- А тут що?

- Та відкіля ж я знаю? – усміхнулася Іруся.

- Це ж теж від нього? – запитала молодша сестра і кивнула на екран телефону.

- Ну так, - все це доставили одним разом, - відповіла старша сестра і перша стягнула липучу стрічку із коробки.

- Йо! Яка краса! – вигукнула Олена і витягла золоту крихку ялинкову кульку із спеціальним гачком для кріплення на гілку, - Одягаємося і йдемо у двір прикрашати твою ялинку. І давай швидше, бо за пів години за мною приїде коханий.

Дівчата, наче в дитинстві, копирсалися в коробці з іграшками. Штовхались плечима, щось витягали, щось вибирали. Чіпляли на ялинку, оглядали збоку, шукаючи прогалини. Сніг під ногами де-не-де був рипучим, де-не-де слизьким і вони, балансуючи, їздили по доріжці. Сміялися та насолоджувалися святковим настроєм й гарним сніжно-морозно-сяючим днем. Ялинка вже красувалася різнокольоровими кульками та сріблястою мішурою.

- Привіт, - почувся чоловічий голос біля входу.

Наче в індійському кіно, дівчата повільно розвернулися на голос… звуки навколо зупинилися… герої завмерли, побачивши дикого слона, який рухається в дім, руйнуючі все під своїми величезними лапами. Тільки це був не слон, це був…Едик.

- Привіт, - повторив зрадник, - а я ось тобі під ялинку привіз твоє улюблене новозеландське, - звернувся він до колишньої і дістав з кишені військової куртки пляшку «Мальборо Сан Совіньйон Блан».

Олена схрестила руки на грудях і запитала:

- А що так скупо? Чи всі гроші утікають на штамповану чіку?

Іруся розтопирила очі і з докором подивилася на сестру, яка бовтнула зайве: і про «скупо» і про «чіку».

- Штампована чіка? – по справжньому здивувався Едик, - це ви так охрестили мою Алю?

- Та хоть Шмалю, - не відступала молодша сестра, намагаючись захистити Ірусю, - ти хоть здогадувався, упир, що твоя дружина була вагітна, коли ти «кружляв» Алю-Шмалю?

- Вагітна? – знову здивувався Едик, - від мене?

В очах Ірусі застигли сльози після згадки про втрачену дитину, а Олена, якби мала зараз писок із металевим наконечником, пуцьнула б в оте, що стояло біля входу і ще місяць тому називалося «чоловік сестри».

- Забудь! – вигукнула молодша сестра, - дитина не від тебе! Ти вільний!

Іруся аж відкрила рота. Вона знала запальний характер сестри, але те, що вона авантюристка, дізналася лише зараз.

- Прощавай, Тигрятко, - гидливо вимовила це Іруся і здригнула плечиком, - ось зараз крапка.

Едик по черзі подивився на сестер, нервово почухав потилицю, хмикнув у вуса, поставив пляшку у сніг, розвернувся і вийшов зі двору на вулицю.

Олена підійшла до сестри і міцно обійняла за плечі. Вони б довго ще стояли, як єдине ціле, але за воротами почали вибивати музику на клаксоні авто: «Фа-фа-фафафа».

- Це ж мій коханий, - промурчала Олена, - я забула тобі сказати, що ми сьогодні йдемо у театр.

- У театр? На Різдво? – запитала Іруся.

- Так! Постановка Різдвяна ж.

- А ти не хочеш мене познайомити з цим прихильником театру? – усміхнулася Іруся.

- По-перше, він мій прихильник, а не театру. По-друге, для знайомства не бачу поки що причин, - відчеканила Олена і показала безіменний палець, на якому обручки не було, - я побігла? Ти не ображаєшся?

- Біжи вже хитра лисиця, принцеса-Ксена та авантюристка на максималках, - Іруся з обожнюванням дивилася на Олену і гучно сміялася.

Вона проводила до воріт молодшу сестру і пішла в дім. В великій, світлий, шикарний дім. Дім, який колись був необхідністю, домашнім затишком для її родини… А зараз? А зараз, це як нагадування про минуле, де було і гарне і жахливе, але ж минуле. Іруся зробила собі каву і сіла біля віконця, щоб було видно різдвяну ялинку. Як багато в житті залежить від оточення, спілкування, гарної погоди, тепла, затишку…Вона уважно подивилася на величезну оселю.

«Все. Вирішено. Зразу після Різдва знайду собі комфортне, компактне житло. Чи я не ріелтер?» - будувала в голові своє майбутнє Іруся і насолоджувалася запашною кавою.

Наступного дня знову був вихідний. Іруся б валялася у ліжку, рухалася б не швидко по дому, не знімала б піжаму, якби не одне «але». І це «але» вона зараз тримала у руці і перечитувала:

«З Різдвом, Вас, Ірино! Запрошую завтра на каву. По обіду заїду. Юрій».

«І чого ти, Іруся, вагаєшся» - запитала вона себе голосом молодшої сестри, - «в тебе під дверима черга чоловіків, які тебе запрошують на каву? Чи ти збираєшся найкращі свої часи жити згадками про Тигрятко?».

«Ну не було ніякої хімії із цим Юрієм-рятівником. А може ну її, ту хімію. Що їй дала ця хімія із Едиком? Хімічний елемент втомився від сімейного сполучення і створив нову хімічну формулу із Шмалею. А який би це був хімічний елемент «шмаль»? Тьфу, Віка, що за крінж в твоїй голові».

«Дзинь». Пані потягнулася за телефоном і побачила смс:

«Буду за годину. Їдемо на льодовий стадіон. Одяг відповідний. Юрій.»

І що робити з цим командиром? Він все продумав і подарунки прислав, і про дрес-код попередив. І сто відсотків впевнений, що я погодилася. А я погодилася? А він мені треба? Хоч якийсь би знак побачити. Ну там, зозуля із віконця годинника виглянула. Іруся сама собі посміхнулася – в цьому домі не було годинників взагалі, а із зозулями і поготів. То обійдемося без знаків, вмовила себе Іруся і пішла на другий поверх шукати в гардеробі «одяг відповідний».

Рівно за годину вона отримала смс-ку: «я біля воріт».

Серце закалатало, але відступати вона не збиралася.

Відчинивши ворота, Іруся побачила…побачила когось схожого на Юрія. Стильний, високий, злегка сивий чоловік середніх років із широкими плечима у чорній куртці, із гарною стрижкою та «трьохдобовою» короткою сріблястою борідкою, обпирався об капот свого електрокара і тримав у руках гофровану підставкою із двома стаканчиками кави. Із відкритого вікна автівки тихенько лунала музика.

- Привіт, Ірино! – промовив він оксамитовим голосом і протягнув каву.

- Привіт, - пані зачаровано дивилася на знайомого незнайомця, - а де Ваше оте волосся?- запитала вона і смішно рукою показала на своїй голові «хвіст».

Юрій дуже серйозно подивився у вічі пані і зненацька перейшов спілкуватися на «ти»:

- Він же тобі не сподобався. Я бачив, як ти мене розглядала, коли ми їхали в автівці тоді, коли я тебе віз додому.

- І тільки я була причиною? – зацікавилася Іруся.

На запитання чоловік лише посміхнувся.

Вона нарешті взяла в руки свою каву, зробила ковток і через відчинене вікно автівки побачила на сидінні маленький плетений кошик із бузком.

- Це мені? – запитала вона і зашарілася.

- Тут лише одна принцеса, - відповів чоловік і пультом зробив гучніше музику авторадіо:

«Я тебе обійму і скажу тихенько: ти знаєш, я тебе люблю, ти моя маленька…»

Іруся тремтячою рукою торкнулася його плеча і на вухо йому зізналася:

- Знаєш, а я не вмію кататися на ковзанах. Вза-га-лі.

Він усміхнувся своєю щиро-сексі-харизматичною усмішкою і заспокоїв:

- Значить будеш кататися на моїх плечах…