ДИВО ДЛЯ КУМЧИКА

У річці серед очерету жило жабенятко Кумчик. Щодня воно допитливо спостерігало за довкіллям і зазвичай запитувало свою неньку, зелену жабу Крекотуху, про все, що його цікавило.

– А чому сонце світить? – мружилося жабеня, визираючи з-поміж стеблин очерету.

– Так було з того часу, коли я ще плавала в річці ікринкою. Воно живить теплом все, що росте, – розважливо відповіла Крекотуха.

– І мене підживлює? – не вгавав Кумчик.

– Авжеж! За це літо ти добряче підростеш, – хизувалася сином жаба. Вона помітила, що її слухають кілька карасів у воді, три бабки, які застережливо присіли на верхівці пагонів очерету, та водяний щур Пако.

– То я можу харчуватися лише сонячним промінням? – зраділо жабеня і почуло сміх щура.

– Еге ж, отак сиди поміж корінням та поглинай невидиму їжу, – вже добряче реготав Пако.

Крекотуха саме підскочила, щоб вхопити велику муху, яка була вельми апетитною і дратувала її дзижчанням. Але полювання було невдалим, тож жаба шубовснула у воду.

– А чому сонце вночі не світить? А чому місяць буває різним? Його хтось надкушує? – обізвався Кумчик до щура.

Той не любив пустих балачок, тож буркнув у відповідь:

– А чому тебе не назвали Чомучкою?

– Хіба це дивина, що місяць змінюється? Он серед річки зацвіло справжнє диво, – натомість озвався один карась, який саме вигулькнув з води.

– А я ще не бачив його, – пробулькотів другий. – Тож мерщій попливли, доки сонце не втекло за обрій. Бо окуні кажуть, що те диво вночі засинає.

Жабеня зачудовано слухало риб, проте коли оговталося, то вони вже були далеко. «Що ж там могло статися? Що саме зацвіло? І чому воно – диво?», – міркував Кумчик. Він поплавав попід очеретом, зробив зарядку, як йому радив щур Тако, щоб швидше вирости. Повечеряв водоростями та позирав раз у раз на небо, очікуючи, коли вийде місяць. Он вже й перша вечірня зоря привітно заблищала серед легких хмаринок, а жабеняті не давали спокою думки про диво серед річки.

Уранці Кумчик знову допитувався в матусі:

– А чому птахи літають, а ми ні? Дощ сьогодні буде? А куди літають очеретянки?

Крекотуха лише стиха кумкала, слухаючи жабеня. І чого воно найдопитливіше серед усіх її діток? Решта он пірнають собі, бавляться у річці, весело дриґаючи лапками. Саме в цю мить кілька очеретянок присіло на очереті, що погойдувався від подиху річкового легота. Пташки гучно заспівали і їхня пісня була про диво серед річки. Кумчик з насолодою слухав той спів і ще більше зацікавився тим дивом. Натомість над очеретом пролітала чапля, і жабеня щосили гукнуло:

– Гей, шановна пані, зачекайте!

Чапля від несподіванки закружляла над старою колодою, на якій спочивало сімейство жаб. Побачивши птаха, всі, як за командою, пірнули у воду подалі від небезпеки. Лише Кумчик відважно спостерігав за чаплею. А вона зухвало спитала, ставши на колоду:

– Чого тобі, малий?

– Мене звати Кумчик і я дуже мрію побачити диво, яке зацвіло серед річки, – замріяно промовило жабеня.

– Овва, то тебе приваблює все красиве? А чим я тобі можу допомогти?

– Чи не могли б ви мене взяти з собою, щоб я встиг побачити це диво до заходу сонця?

Чапля не очікувала такого прохання, проте їй було до вподоби це хоробре жабеня. Вона обережно вхопила клювом Кумчика і злетіла над водою. Щур Пако спостерігав за їхньою розмовою серед очерету і нині співчував Крехотусі. Щойно вона вилізла з води на стару колоду, як Пако звернувся до неї:

– Як нерозважливо вчинив Кумчик, він же загине від такого товариства!

– Ква-ква! Як же можна бути таким необережним! – забідкалася та.

– Чапля вполювала Кумчика! – репетували її жабенята.

А жабеня в цей час летіло над річкою і милувалося всім, що бачило навколо. Над водою рясно зеленіли верби, під ними поважно крякали річкові качки, скубучи траву. Частина з них пірнала у воду, живлячись водоростями та дрібною рибою. У небі ширяли жайворонки та грачі, понад водою неквапно літали лелеки. За річкою виднілося поле, на якому цвіли соняшники. «Які дивовижні рослини і як вони схожі на сонце», – замилувалося жабеня. Аж ось Кумчик глянув униз і закричав щосили:

– Ось воно – диво!

Чапля від несподіванки здійнялася ще вище і впустила Кумчика. Він полетів шкереберть і хлюпнувся неподалік від латаття. Саме воно цвіло дивовижними білими квітами і приваблювало до себе і комах, і річкових мешканців. Довкола латаття з-під води стирчали голови місцевих жаб, які невпинно крекотали.

– О, а це що за дивак, якого впустила чапля? – розглядала Кумчика стара жаба, щойно той винирнув.

– Він, певно, гидкий на смак, тож не згодився їй на обід, – засміялася інша.

– Гей, чого тобі тут треба? – звернулася до жабеняти третя крекотуха.

А Кумчик зачудовано розглядав квітки латаття, підпливаючи якомога ближче. Він не бачив такої краси від самого народження. Тож нині дуже хотів, щоб вся його родина знала, що таке диво буває на світі. Не звертаючи уваги на в’їдливі репліки місцевих жаб, Кумчик просидів біля квіток до вечірньої зорі. А коли ті згорнули свої дивовижно-білі пелюстки, то безжурно заснув. Тепер він знав, що його домівка біля очерету – це лише частина великого неосяжного світу, який можна пізнавати до нескінченності.

Жабеня жило біля латаття і щодня тренувалося плавати якомога далі. Одного дня, коли річкове диво майже відцвіло, йому вдалося доплисти додому до очерету та його ніхто не впізнав.

– Добридень, мамо! – радісно привітався Кумчик.

Крекотуха зиркнула на нього і непривітно відповіла:

– Яка я тобі мама? Всі дітки он біля мене, – кивнула вона на дерев’яну колоду, де кумкали жабенята, що добряче підросли. – Був ще синок, та його вкрала чапля.

– Це ж я – твій Кумчик! – вигукнув збентежено той. – Ось тобі річкове диво, – жабеня поклало на колоду ледь зів’ялу квітку латаття, що вже згортала пелюстки.

Від несподіванки Крекотуха заплакала:

– Яке щастя! Мій син повернувся і подарував мені річкове диво. Ніхто ніколи не дарував мені подарунків, який радісний день... Ти знайшовся – ось справжнє диво!

Щур Пако теж ковтнув сльозу, спостерігаючи неподалік за сімейством жаб. Він дуже пишався Кумчиком, адже той завдяки його пораді багато тренувався і зміг подолати велику відстань, щоб повернутися додому. А над ними весело заспівали очеретянки, у своїй пісні вони прославляли допитливого і відважного Кумчика, який спромігся побачити справжнє диво і неушкодженим повернутися додому.