Зміст
  • Розділи 1-3
  • Розділи 4-6
  • Розділи 7-9
  • Розділи 10-12
  • Розділи 13-15
  • Розділи 16-18
  • Розділи 19-22
  • Коментарі

    • Прийнятні втрати

    Олександр Омельченко

    Розділи 19-22

    РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

    Він намагався написати листа Грегору, але вже зім'яв три аркуші паперу, викинув їх у кошик для сміття і робив четверту спробу. Його мозок був заціпенілий, всі проходи в нім заблоковані, всі сприйняття затуманені. Він дивився на аркуш поштового паперу і думав, що безнадійно намагатися висловити словами свої відчуття щодо того, що сталося в Ромі, і вже збирався зім'яти і цей, коли в двері гостьової кімнати боязко постукали.

    - Заходьте», — промовив він.

    - Не хочу вас турбувати, Роджере, — сказала Доріс, — але дзвонить доктор Брекер, він хоче з вами поговорити.

    - Дякую, — відповів Деймон і пішов за нею до передпокою, де на столику стояв телефон. Коли вона вийшла з передпокою, щоб він міг поговорити з лікарем, не будучи підслуханим, він помітив, що Доріс була повністю одягнена, в спідниці та светрі, з акуратно зачесаним волоссям і макіяжем, хоча була лише десята година ранку. З тих пір, як він і Шила були в квартирі Гебріелсенів, він ніколи не бачив її в халаті або з розпатланим волоссям, і він зрозумів, що ця ранкова охайність була для нього, щоб він не відчував, що заважає тому, що могло бути затишним безладом домогосподарки. Він повинен буде віддячити їй за її такт, подумав він. Але іншим разом.

    Він підняв слухавку.

    - Доктор Брекер, — озвався він.

    - Пане Деймон, — відповів лікар, — я всю ніч думав про вас. Мені здається, ви не описали всіх симптомів того, що вас турбує. Наприклад, коли ви блювали, чи було щось чорне?

    Деймон на мить завагався. Це було правдою, раз чи два він помічав чорні вкраплення, але він пив каву і пов’язував цей колір саме з нею.

    - Ні, не зовсім, — відповів він. Після того, що сталося з Еббою Кодар, турбуватися про сумнівну несправність власного організму здавалося безсердечною легковажністю.

    - Будь ласка, пане Деймон, — наполіг лікар, — це може бути дуже важливо. Я не хочу здаватися прискіпливою старою дівою, але часто такі чоловіки, як ви, які все життя були в чудовому здоров'ї, мають схильність зневажати очевидні факти, відкидати те, що, на їхню думку, є лише тимчасовим дискомфортом.

    - Що ж, докторе, — мовив Деймон, — тепер, коли ви про це згадали, я бачив те, про що ви говорите. Так, короткочасно, кілька разів, не надто багато. Насправді, зараз я нічого не відчуваю.

    Він був упевнений, що доктор Брекер, незалежно від його талантів, не міг здогадатися, наскільки точною була ця фраза.

    - Заради всіх, — вів далі лікар Брекер, — а особливо заради вас, вам потрібне набагато більш ретельне обстеження, ніж я можу провести. Я запишу вас на прийом до доктора Зінфанделя в Бойлстонській Загальній лікарні. Він один з найталановитіших діагностів у місті, і я не буду спокійний, поки він вас не огляне.

    - Здається, це така метушня через... - Деймон зупинився. Раптовий біль, гаряче пульсування в шлунку, ускладнили розмову, але потім минули. - Так, докторе, — погодився він, — дякую за ваші турботи. Я побачусь з ним.

    - Моя секретарка зателефонує вам і повідомить, коли ви зможете зустрітися із Зінфанделем. Якщо він з’ясує, що там нічого серйозного, це заспокоїть і мене, і вас, і вашу дружину. Це варте вашого часу.

    - Дякую, докторе, — сказав Деймон і поклав слухавку. Він повернувся до гостьової кімнати і сів за маленький стіл, де намагався написати листа Грегору. Він дивився на кілька слів, які йому вдалося викласти на папері, і був вражений тим, як дивно виглядав його почерк — тремтливий і майже нерозбірливий. Опершись ліктями на стіл, він обхопив голову руками і заплющив очі.

    Наступного ранку він був в Бойлстонській Загальній лікарні у самому центрі Манхеттена. Лікарня займала таку велику площу міста і була настільки великою, що здавалося, якби всі ліжка в її високих кам'яних стінах були зайняті, на вулицях міста не залишилося б жодної людини, яка не страждала б від тієї чи іншої хвороби.

    Він сидів в кабінеті доктора Зінфанделя і відчував себе трохи безглуздо, бо вже більше ніж двадцять чотири години не мав жодних нападів. Він майже вирішив скасувати прийом, але коли сказав про це Шилі, її похмурий вираз обличчя дав йому зрозуміти, що вона не дасть йому спокою, доки він наполягатиме, що немає причин проходити обстеження. Олівер теж втрутився і зателефонував своєму братові, який був хірургом у лікарні Седар-Сінай в Лос Анджелесі, і підтвердив високу оцінку доктора Брекера щодо Зінфанделя.

    Доктор Зінфандель був невисоким, світловолосим, гостроносим, наполегливим чоловіком, невблаганним і невтомним слідопитом серед джунглів прихованих хвороб. Його розпит був скрупульозним. З якою періодичністю виникав біль? Кров через ротову порожнину? Випорожнення? У якому віці перехворіли на кір? Від чого померла ваша мати? А батько? Чи хворіли ви коли-небудь на гепатит? Чи є у вас алергія на пеніцилін? Скільки разів за ніч вам доводиться вставати з ліжка, щоб помочитися? Чи хворіли ви коли-небудь на сифіліс? Гонорею? Чи задихаєтеся ви, піднімаючись по сходах? Чи втратили або набрали вагу останнім часом? Скільки разів на тиждень ви займаєтеся статевим актом? В місяць? Які операції ви перенесли? Ви проходите щорічний медичний огляд? Коли ви востаннє відвідували лікаря перед цим... е-е... епізодом? Ах, десь двадцять п'ять років тому? Брови піднялися від подиву, несхвалення. Ручка в руці доктора Зінфанделя швидко писала на карті, яку він заповнював. Ви маєте страховку «Медікейр» або «Медікейд»? Коли ви вперше відчули біль? Опишіть його, будь ласка. Які у вас харчові звички? Ви любите гостру їжу — соління, чилі, пастрамі? Як би ви описали свої звички щодо вживання алкоголю?

    - Помірні.

    Доктор Зінфандель втомлено посміхнувся, показуючи, що він чув це визначення багато разів у своїй професійній кар'єрі, від алкоголіків, чоловіків, які випивали повний стакан джину після пробудження вранці, від пацієнтів, які були госпіталізовані з delirium tremens,* та інших, яких звільнили з відповідальних посад через ланчі з п'ятьма мартіні, за якими слідували три чарки бренді.

    - Що ви вважаєте помірним, пане Деймон?

    - Пара віскі перед обідом, півпляшки вина під час обіду, іноді вечірки.

    Посмішка стала кривою, рука писала швидше. Пізніше Деймон дізнався, що лікар Зінфандель, незважаючи на своє ім'я, яке походило від сорту винограду, з якого робили чудове вино, був фанатично непитущим, з усією ненавистю до алкоголю єдиного сина, який бачив, як його мати і батько лежали в канаві, просочені алкоголем.

    - Продовжимо. Чи відчували ви останнім часом якийсь особливий стрес?

    Деймон завагався. Він задався питанням, чи чудовий діагностик внутрішніх розладів назвав би спробу вбивства, бомбовий підрив дружини одного з його найкращих друзів, що зрештою були зовнішніми розладами, такими ж гідними згадки, як особливий стрес.

    - Так, — сказав він, сподіваючись, що добрий лікар залишить це так, вже як є.

    - Фізичні? Психічні? - Деймон бачив, що добрий лікар не мав звички залишати щось так, як є.

    - Мабуть, можна сказати, що і те, і те, — відповів Деймон. - Якщо ви не проти, я б не хотів про це говорити. - Він не хотів знову переживати ті моменти, коли в темній вузькій вулиці пролунали постріли, коли Вайнстін впав, а п'яний кричав від болю, падаючи на тротуар. - Все це було в газетах.

    - Боюся, я занадто зайнятий, щоб уважно читати газети. - Лікар Зінфандель стиснув губи, задоволений своєю справою.

    - Скажімо так, величезний стрес, — промовив Деймон.

    Доктор Зінфандель переглянув написане, швидко пробігаючи очима карту. Схоже, він дійшов до кінця свого списку запитань. Деймон подумав, що були ще питання, які він міг би задати. Наприклад: Який стан вашої душі, сер? Чи грішили ви? Чи було в момент смерті вашого брата, змішане з вашим дитячим горем, відчуття радості від того, що тепер ви єдиний син і отримаєте неподільну любов і увагу ваших батьків? Чи вірите ви в сни, долю, надприродне? Чи вважаєте ви себе щасливою чи нещасливою людиною? У якому віці ви вважаєте було б доречно померти? Ви обманюєте з вашим податком на прибуток? Ви турбуєтеся про гроші? Де б ви хотіли бути, коли почнеться ядерна війна? Ви кажете, що ніколи не були поранені. Ви справді в це вірите? На вашу думку, Бог існує? Якщо ви в це вірите, чи вважаєте ви, що смерть Ебби Кодар на вулиці Роми була частиною Божого плану для людства? Ви вірите, що майбутні події заздалегідь відкидають свою тінь? Ви погоджуєтеся з поетом, коли він каже: «Ми не в повній наготі приходимо, а в хмарах слави»?*

    Деймон уважно спостерігав за лікарем, поки Зінфандель супився, його ніс смикався, а очі, немов радарний сканер, бігали по написаному. Здавалося, він був незадоволений тим, на що відповіді Деймона вказували його навченому професійному розуму.

    - Насправді, — промовив Деймон, — зараз я почуваюся цілком здоровим.

    Лікар нетерпляче кивнув. Він уже чув цю історію раніше.

    - Боюся, — сказав він, — що це не так просто, як ви думаєте. Єдиний спосіб переконатися в цьому — провести повне обстеження: рентген, комп'ютерну томографію, кардіограму, аналізи крові, зразки жовчного міхура, печінки, легень, нирок, сечі та калу тощо, а також кілька днів пильного спостереження. Я хотів би показати рентгенівські знімки та результати аналізів хірургу.

    - Хірургу? - Деймон відчув раптову сухість у роті. - Навіщо мені хірург?

    - Завжди краще перестрахуватися, — спокійно відповів Зінфандель. - Перевірити всі можливості, так би мовити. З усіма нашими апаратами та діагностичними методами іноді єдиний спосіб переконатися — це зайти всередину.

    Принаймні, подумав Деймон, він не сказав, що крапля профілактики варта цілого літра лікування.

    - Я не хочу вас лякати, — заспокійливо додав Зінфандель. - Хірург буде лише в резерві, так би мовити.

    Якщо він ще раз так скаже, подумав Деймон, я встану і піду з цього кабінету.

    - Чи є у вас хірург, який спеціалізується на внутрішній медицині і якому ви довіряєте? — запитав Зінфандель, готуючись записати ім'я олівцем.

    - Ні.

    Деймон відчув легкий сором, визнаючи, що, незважаючи на успішну кар'єру, він нехтував такою важливою культурною традицією, як наявність особистого хірурга.

    - Тоді я б порадив доктора Рогарта, — запропонував доктор Зінфандель. — Він є видатним фахівцем у своїй галузі і працює тут. Ви не заперечуєте, якщо я запрошу його до вашого випадку?

    - Я у вашій владі, докторе, — смиренно мовив Деймон, подумавши: Це місце переповнене перевагою.

    - Добре. Ви можете бути готові прийти до лікарні завтра опівдні?

    - Коли скажете.

    - Ви хочете окрему палату?

    - Так.

    Стара добра «Поховальна пісня», подумав Деймон. До її публікації він би попросив найдешевше ліжко в лікарні. Багатство мало свої переваги. Ви можете страждати без свідків, і будь-які стогони, які ви можете почути, будуть вашими власними.

    - Будьте готові залишитися мінімум на три дні.

    Лікар Зінфандель встав. Співбесіда закінчилася. Він простягнув руку, коли Деймон також встав. Коли вони потиснули один одному руки, Деймон був здивований напругою в руці лікаря, ніби його рука була прикріплена до руки електричним дротом під напругою. Коли він краще познайомиться з доктором Зінфанделем, подумав Деймон, виходячи з кабінету, у нього буде довгий список питань, які він хотів би задати лікарю про його здоров'я.

    П'ять днів по тому він перебував у затишній приватній палаті, де його готували до операції, яка мала відбутися наступного ранку о сьомій годині. Хірург і доктор Зінфандель дійшли згоди, що, найімовірніше, йдеться про важку виразку кишечника. Результати аналізів були невтішними. Передчуття доктора Зінфанделя виявилося правильним, і попередження його та хірурга про наслідки відкладення операції були жахливими.

    Олівер знову зателефонував своєму братові, і той сказав, що хірург, доктор Рогарт, має чудову репутацію. Коли Олівер розповів про це Деймону, той гірко посміхнувся і запитав Олівера, чи той пам'ятає його промову про те, що він ніколи в житті не хворів.

    - Це стало для мене уроком, — зізнався Деймон. - Боги не полюбляють хвастощів.

    Він намагався здаватися спокійним і ставитися до всього легковажно, але панікував і не любив це відчуття. Все вело до цього, думав він, все з того моменту, як пролунав той клятий телефонний дзвінок.

    Доктор Рогарт не панікував. Повнотілий, з рум'яними щоками, одягнений у перлинно-сіре, він увійшов до кімнати, широкою, повільною Міссісіпі, з обережними, папськими жестами та неквапливою, виваженою мовою. У нього були м'які, пухкі руки, не такі, як можна було б очікувати від видатного хірурга. Він сів на прямий стілець біля ліжка.

    - Я пояснив процедуру пані Деймон, — сказав він. — Я вірю, що вона поділяє мою впевненість, що все пройде добре. Анестезіолог, який вас оглядав, не передбачає великих труднощів. Я очікую, що ви повернетеся в цю палату після виходу з палати для відновлення після операції, через чотири-п'ять годин після того, як ви залишите її задля операційної. - Він продекламував все це, ніби вивчив з підручника і міг повторити тисячу разів, навіть на смертному одрі, якщо б це було необхідно. - Якщо у вас є якісь питання, я з радістю відповім на них, якнайкраще.

    - Так, у мене є питання. Коли я зможу повернутися додому?

    На повних, по-дівочому вигнутих вустах мимохіть з'явилася сумна посмішка, наче брижі, що спокійно прокотилися по широкій поверхні води. Люди, яким лікар бажав добра і яким він присвятив більшу частину свого життя, завжди прагнули покинути його при першій-ліпшій нагоді, про що свідчила ця посмішка.

    - У цих питаннях неможливо бути точним. Я б сказав, що дванадцять-п'ятнадцять днів, залежно від ваших сил до одужання. У вас є ще якісь питання?

    - Ні.

    Доктор Рогарт підвівся, поправив перлинно-сірий жилет на своєму зручному череві.

    - Я пропоную вам сьогодні після п'ятої години вечора нічого не їсти. Сьогодні ввечері санітар поголить вам груди і зробить клізму, а на ніч вам дадуть заспокійливе. Вранці медсестра зробить вам укол перед тим, як ви покинете цю палату, і, ймовірно, ви заснете ще до того, як вас відвезуть до ліфта. Бажаю вам доброї ночі, сер.

    Коли він виходив з кімнати, зайшла Шила. Вона спускалася до кафетерію, щоб випити чашку кави. Деймон підрахував, що це була її шоста чашка кави за день. Зазвичай вона випивала одну чашку кави за сніданком і на цьому все. Це була єдина ознака напруги, яку вона собі дозволяла. Її обличчя було спокійним і врівноваженим, а волосся ретельно розчесаним. Вона посміхнулася лікарю Рогарту, який зробив ледь помітний уклін.

    - Я просто заглянув, — пояснив лікар, — щоб переконатися в моральному стані вашого чоловіка, мадам. Я радий повідомити, що він чудовий.

    - Той, хто ніколи не відчував болю від рани, жартує над шрамами,* — легковажно продекламував Деймон. Порожня бравада, подумав він, для галереї. Показуха, як сказав би Манфред Вайнстін у свої бейсбольні часи. - Для мене це вперше.

    - Ви щасливець, сер, — відповів доктор Рогарт. - Я сам за останні п'ятнадцять років переніс три серйозні операції.

    - Тоді ви для них ходяча реклама, — сказав Деймон, трохи підлещуючись до власника скальпеля.

    Доктор Рогарт похмуро посміхнувся.

    - Я занадто товстий, — промовив він. - Я не п'ю, майже не їм, а все одно занадто товстий.

    Він велично вийшов із кімнати.

    - Це перше з того, що він досі казав, що прозвучало по-людськи, — підсумував Деймон, — Про те, що він товстий.

    - Ви в порядку? — Шила стояла над ним, пильно вдивляючись в нього.

    - Так. Просто відчуваю себе дурнем, лежачи тут у ліжку посеред дня.

    - Ця лікарня існує вже понад п'ятдесят років, — сказала Шила. — Ви не змінете їхню рутину всього за п'ять днів. Я дзвонила Манфреду. Він бадьорий, як блакитна сойка. Він стрибає по всій лікарні і вже виявив мережу збуту марихуани. Він також знайшов двадцяти дворічну медсестру, з якою серйозно думає одружитися. Він сказав, що хотів би укласти з вами парі, що вийде з лікарні раніше за вас. Він сказав, що дає вам коефіцієнти вісім до п'яти.

    Деймон вишкірився.

    - Може, ми влаштуємо спільну вечірку з нагоди виходу з лікарні.

    - Я сказала йому, що незалежно від того, хто вийде першим, він повинен переїхати до нас і залишатися принаймні доти, доки не зможе викинути милиці.

    - У вас буде двоє вередливих стариганів на піклуванні. Чому б вам не найняти практикуючу медсестру, щоб вона вам допомагала?

    - Ви двоє можете бути такими вередливими, як схочете, — рішуче сказала Шила. — Мені не потрібна допомога. Ви мене знаєте. Я можу зрівнятися з будь-ким у вередливості.

    - Це не брехня. - Деймон, простягнувши свою, взяв її за руку. - Коли я тримаю вашу руку ось так, — тихо промовив він, — я відчуваю, що мені нічого не може загрожувати.

    Він відчув раптовий спазм болю в животі і мимоволі стиснув руку Шили.

    - Що таке? — запитала вона, стривожена.

    - Нічого. - Він спробував посміхнутися. - Останній спалах картопляного салату Доріс.

    Він хотів, щоб години минали швидше і щоб обіцяні йому заспокійливі ліки вже почали діяти. Вперше в житті він прагнув непритомності.

    Було вже по полудні, а Шила і Олівер все ще сиділи в приватній лікарняній палаті. Вони обоє були там, коли Деймона вивезли на візку, і він востаннє злегка помахав рукою о сьомій ранку. До цього часу вони вичерпали всі теми для розмови і знову і знову напружувалися, коли чули кроки, що наближалися коридором. Шила, яка кинула палити, коли вийшла заміж за Деймона, викурила цілу пачку «Малборо», і палата, навіть з відкритими дверима, була заповнена димом. І Рогарт, і Зінфандель обіцяли Шилі, що прийдуть поговорять з нею, щойно операція закінчиться.

    Минуло вже більше п'яти годин, а жоден з них не з'явився.

    Тоді до кімнати зайшов доктор Рогарт, все ще в зеленому хірургічному халаті та шапочці, з марлевою маскою, піднятою на лоб. Він виглядав втомленим і серйозним.

    - Де він? — запитала Шила. - Як він? Чому так довго? - Її голос був різким, без сліду звичної мелодійної ввічливості. - Ви казали, що він уже буде тут.

    - Мені шкода, пані Деймон, — сказав лікар. — Він у відділенні інтенсивної терапії. Ваш чоловік дуже хворий, дуже-дуже хворий.

    - Що це означає?

    - Операція виявилася набагато складнішою, ніж ми сподівалися, — втомлено відповів Рогарт. - Будь ласка, спробуйте заспокоїтися, мадам. Виникли ускладнення. Виразка виявилася перфорованою. Навколо перфорації було велике запалення тканин, яке довелося видалити. За всіма ознаками, ваш чоловік мав би кричати від болю протягом декількох днів...

    - Це не в його звичці кричати.

    - За медичними критеріями, – промовив доктор Рогарт, – стоїцизм аж ніяк не є перевагою. Це були ускладнення, яких можна було б уникнути, якби операцію провели раніше. Було так багато кровотеч... так багато. - Його погляд блукав, голос був пригніченим. - Неможливо було точно побачити. Ми робимо все, що в наших силах. Він підключений до всіх систем життєзабезпечення, респіратора, переливань... Мені треба повертатися. Я маю проконсультуватися з доктором Зінфанделем та іншими лікарями, які були присутні. Схоже, кровотеча знову почалася. Ми маємо сподіватися, що вона зупиниться сама.

    - А якщо не зупиниться? — запитала Шила, немов відкушуючи слова.

    - Ось чому ми мусимо порадитися. Ми не впевнені, що він витримає ще одну операцію. Ми мусимо обговорити всі варіанти, сподіватися, що переливання крові буде достатнім... Вони продовжують.

    - Скільки переливань крові йому вже зробили? — запитав Олівер.

    - Дванадцять.

    - Боже мій, — вигукнув Олівер. - І ви збираєтеся робити ще?

    - Це необхідно. Артеріальний тиск впав так різко... Ви повинні зрозуміти — героїчні заходи.

    - Я не дуже розбираюся в медицині, — сказав Олівер, його голос був таким же ворожим, як і у Шили, — але мій брат — хірург у Сідарс-Сінай в Лос Анджелесі, і він колись казав мені, що багаторазові переливання крові — це дуже ризиковано.

    Рогарт блідо посміхнувся, і вся його папська впевненість зникла.

    - Я згоден з вашим братом, — відказав він. — Але якби він був тут сьогодні, я впевнений, що він був би змушений вжити тих самих заходів, що й ми. Мені треба йти. Вони чекають на мене...

    Він рушив до дверей.

    - Я хочу його побачити. - Шила схопила лікаря за руку .

    - Зараз це неможливо, пані Деймон, — лагідно відмовив Рогарт. - Йому роблять операцію. Можливо, після обіду, якщо ви прийдете до відділення інтенсивної терапії. Я нічого не можу обіцяти. Мені дуже шкода... Таке трапляється дуже часто... - Він говорив невиразно. - Дуже часто. Ви йдете шукати одне... а знаходите інше. Така сильна кровотеча... Доктор Зінфандель спробує спуститися і тримати вас у курсі подій.

    - Він у свідомості?

    Рогарт знизав плечима.

    - Важко сказати напевно, — відповів він і вийшов.

    Олівер обійняв Шилу.

    - Він виживе. Я просто знаю це. Він сильний...

    - Ваш чоловік дуже хворий, дуже-дуже хворий, — повторила Шила монотонним голосом, як і Рогарт. - Лікарська тарабарщина. Переклад: готуйтеся до того, що він скоро помре. Дуже скоро.

    - Тшш, тшш, — Олівер притягнув її ближче і поцілував у чоло. - Я подзвоню моєму братові. Якщо хтось і може нам сказати, що робити, то це він.

    - Три тисячі миль, — вимовила Шила, — Мені здається, що все знаходиться за три тисячі миль.

    Він прокинувся, або думав, що прокинувся. Він не відчував болю. Все скінчилося, подумав він. Я подолав це і вижив. Але він не був у ліжку. Він був у чомусь, схожому на маленький театр. У глибині піднятої сцени був білий екран. Він був сам. Принаймні, він був єдиною присутньою людиною в кімнаті. Він не міг сказати, сидів він, стояв чи лежав. Екран освітлювало біле світло, а потім на ньому з'явилося зображення. Фотографія доктора Рогарта в перлинно-сірому костюмі, який посміхався. Під нею був підпис: «Доктор Алікзандер Рогарт представляє — Смерть Роджера Деймона».

    Деймон розлютився.

    - Це жахлива ідея для жарту, — сказав він чи подумав, або міг би сказати.

    Потім він усвідомив, що лежить, трохи навскіс, на підлозі передньої частини невеликої сцени, коли на екрані згасло світло. Поруч з ним у тому ж положенні лежав Моріс Фіцджеральд. Вони не були звичайного розміру, а видовжені; обидва були молодими чоловіками і обидва були одягнені у вечірнє вбрання.

    - Вони серйозні, — прошепотів Деймон тим дивним способом, який він, здавалося, набув, коли говорив і не говорив одночасно. - Немає напоїв.

    Тоді він усвідомив, що з лівого боку сцени стирчали ноги трупа. Пальці трупа були чорні й набряклі, наче їх довго тримали щільно обв'язаними дротом біля основи, щоб перекрити кровообіг. Одна з ніг була пробита великою темною діркою на підйомі. Деймон знав, що там лежав Христос, з раною від костиля, який прибив його ногу до хреста. Він був Христом, а Христос був ним, і його готували до поховання. Його охопила невимовна скорбота, але він не міг поворухнутися.

    Доктор Рогарт, все ще в своєму перлинно-сірому костюмі, вийшов з-за лаштунків і доторкнувся до почорнілої стопи, до набряклих пальців.

    - Як я і думав, — мовив Рогарт. — Пальці замерзли від допотопної води, яка сама по собі ніколи не замерзає, але все, до чого торкається, перетворює на лід.

    - Я думаю, він мене впізнав, — сказала Шила Оліверу. Вони сиділи в маленькій кімнаті очікування відділення інтенсивної терапії. Навпроти них тихо плакала маленька сивочола жінка в гарному фланелевому костюмі. Шилі дозволили побачитися з Деймоном на кілька хвилин близько восьмої години вечора. - Його очі були відкриті, і я думаю, він намагався підморгнути мені. З усіма цими трубками, особливо двома, що входили йому в горло, він не міг говорити, навіть якби хотів. Вони все ще переливають йому кров. Вона накопичується в його грудній і черевній порожнинах, і він набряк до розмірів, удвічі більших за нормальні, і з кожною хвилиною стає все більшим. Це стискає легені, і він має проблеми з диханням, тому йому дають кисень. - Вона говорила рівним голосом, ніби читала сухий щорічний звіт на батьківських зборах. - Кровообіг у його ногах зупинився, і вони холодні, як мармур. Я попросила медсестру обмотати його ноги теплою ковдрою. Можна подумати, що вони самі до цього додумаються. Ніхто не каже ні слова підтримки. Зінфандель тільки повторює: «Ваш чоловік дуже хворий». Він зізнався, що тепер вони вважають, що була перерізана артерія. Доки він мені цього не сказав, вони тільки повторювали, що була надмірна кровотеча. Найвидатніші у своїй галузі, — гірко закінчила вона.

    Тепер він був на човні. Він відчував пульсування потужних двигунів. Якось він знав, що вони були на човні, десь у теплих водах Тихого океану, ймовірно біля берегів Індонезії, і знімали фільм під керівництвом пана Грея. Тільки пана Грея там не було. Він зник. Таємнича Індонезія. Деймон мусив продовжувати без нього.

    Він спустився під палубу. Чоловік у білому халаті схилився над радіопередавачем. Чоловік мав рідку коричневу бороду, був молодим і мав доброзичливе обличчя.

    - За відсутності пана Грея, — заявив Деймон чоловікові, — я візьму на себе керівництво фільмом. Я призначаю вас керувати кораблем.

    Чоловік з бородою виглядав розлюченим.

    - У мене є інші справи, — не погодився він.

    Дуже гарна євразійська дівчина з плоскими рисами обличчя пройшла через кімнату. Вона була одягнена в сині джинси і чоловічу сорочку, яка звисала не заправлена в них і тріпотіла на вітру. Деймон знав, що вона мала бути зіркою фільму. Вона мала співати у фільмі, але коли вона заговорила, її голос був різким, немелодійним хрипом. Деймон здригнувся, почувши її.

    - Ви мусите щось зробити з голосом цієї дівчини, — наказав він бородатому чоловікові.

    - Залиште мене в спокої, — нетерпляче відповів той. - Ви що, не бачите, що я зайнятий?

    - Я телефонував братові, — сказав Олівер. Це було наступного ранку. Шила спала в приватній палаті, а Олівер — на дивані в залі очікування. Кожен раз, коли повз них проходив хтось із лікарів, вони виглядали роздратованими. - Він запитав, чи зробили вони артеріографію, щоб побачити, звідки йде кровотеча. Зробили?

    Шила заціпеніло похитала головою.

    - У будь-якому разі, він сказав, що ви повинні запропонувати їм це зробити. Ви знаєте, що це таке? — запитав Олівер.

    - Ні.

    - Я теж.

    Шила кивнула.

    - Я спробую. Не знаю, чи це допоможе. Лікарі, здається, вже відмовилися від нього. Вони просто механічно виконують свої обов'язки. Слава Богу за медсестер. Вони не залишають його самого ні на хвилину. Нічна медсестра сказала, що він не виробляє еритроцитів, рівень опускається до критичної межі. І він має проблеми з диханням. Вони думають, що у нього зараз пневмонія. Вони продовжують відкачувати рідину з його легень через трубку. Його очі все ще відкриті, але він, здається, не впізнає мене.

    Трохи пізніше зайшов Зінфандель, з червоними від недосипання очима і носом, що нервово сіпався.

    - Я вважаю, пані Деймон, — сказав він, — що вам слід спробувати трохи відпочити, інакше нам доведеться працювати і над вами також. Ви не робите своєму чоловікові ніякої послуги, так виснажуючи себе.

    - Він все ще кровоточить? — запитала Шила, ігноруючи його слова.

    - Боюся, що так.

    - Ви спробуєте зробити артеріографію?

    Зінфандель підозріло подивився на неї.

    - Що ви знаєте про артеріографію, пані Деймон?

    - Нічого.

    - Ви розмовляли з іншими лікарями. - Тон був звинувачувальним.

    - Звичайно, розмовляла. Я розмовлятиму з тисячею інших лікарів, якщо вважатиму, що хтось із них врятує життя мого чоловіка.

    - Насправді, — промовив Зінфандель без церемоній, — ми вирішили спробувати артеріографію сьогодні вранці. - Тоді він знову перейшов до своєї більш сердечної педантичної манери, наче вихователь у дитячому садку. - Це процедура, під час якої голку вводять в артерію в паху, а через неї вводять катетер до підозрюваного ураження. Потім вводять контрастну речовину, фарбу, якщо бажаєте. Після того, як кров досягне джерела проблеми, роблять рентгенівські знімки і, якщо пощастить, ми знаходимо місце проблеми. Потім під тиском через катетер в артерію вводять невеликі желатинові гранули, дві, три, чотири, залежно від випадку. Якщо пощастить, гранули блокують розрив. Гарантії успіху немає. Якщо кровотеча зупинилася, ми повинні почекати кілька днів, щоб переконатися, що вона зупинилася назавжди. Все зрозуміло, пані Деймон?

    - Дякую, так.

    - Я не з тих лікарів, — з гордістю виголосив Зінфандель, — які люблять вводити в оману пацієнтів або їхніх близьких. Я вірю в те, що завжди потрібно говорити правду, хай яка вона буде, навіть якщо на той момент вона здається надто суворою.

    - Я це ціную, — пробурмотіла Шила.

    - Я повідомлю вам про результати, як тільки дізнаюся. А поки що, будь ласка, послухайте моєї поради і відпочиньте.

    - Ще раз дякую, — відповіла Шила.

    Зінфандель вибіг із кімнати. Він біг лікарнею, наче це була єдина хода, яка дозволяла йому встигати за смертю, що оточувала його в неймовірно великій зоні, яку він мав наглядати.

    - Він коняча жопа, якщо хочете знати мою думку, — підсумував Олівер, — але, здається, він чудовий лікар.

    - Так, — погодилася Шила. — Якби тільки оперував він замість того іншого.

    Він перебував у склепінчастій кам'яній кімнаті на даху будівлі. Тепер він зрозумів, що перебуває в якомусь особливому місці в лікарні. Навпроти того місця, де він лежав, була велика яскраво освітлена кімната, де медсестри та їхні друзі, здавалося, влаштували вечірку, їли, пили та весело розмовляли між собою. З кількох касетних магнітофонів лунав безперервне дзижчання похоронної музики. Молодий лікар сказав:

    - Це справжня знахідка. Я отримав її сьогодні. Ця музика звучала на похоронах принца Альберта Бельгійського. Вона коштувала двісті доларів, але того варта.

    Він сказав, або подумав, що сказав Шилі, яка, здавалося, то впливала, то зникала з його свідомості, нахиляючись над ним:

    - Скажіть їм, щоб припинили цю кляту музику.

    У тій самій кімнаті з ним був старий чоловік. М'язистий молодий чорношкірий хлопець у бавовняній футболці, схожий на колишнього боксера, жорстоко бив старого по грудях і животу. Деймон знав, що старий помре, і так і сталося. Деймон знав, що він буде наступним, але його руки були прив'язані по обидва боки ліжка, і він нічого не міг вдіяти. Труп старого чоловіка вивезли, а чорношкірий повернувся до нього і почав жорстоко бити його голими м'язистими руками, що стирчали з футболки. Час від часу чорношкірий припиняв бити його і голив його старомодною небезбечною бритвою. З кожним рухом він наклеював на щоку Деймона тонкий шматочок клейкої стрічки і писав на ньому кульковою ручкою дату і час. Потім він знову починав бити його. Деймон відмовився кричати і спокійно змирився з тим, що чорношкірий його вб'є.

    Але в яскраво освітленій кімнаті навпроти нього пролунав бурхливий сміх, і хтось сказав:

    - Ми запізнюємося на вечірку. Покладіть його десь до завтра.

    Його перенесли, він не міг сказати, куди, і всі пішли, весело розмовляючи, а він залишився сам з яскравим світлом, що болісно світило йому в очі.

    Шила знову напливла над ним.

    Ви повинні витягнути мене звідси, — сказав він, хоча якось відчував, що з його рота не виходить жодного звуку.

    - Дорогенький, — здавалося, відповіла Шила, — люди доплачують купу грошей, щоб померти в цій кімнаті.

    - Принаймні, — мовив він беззвучно, — тримайте чорношкірого подалі від мене. Він мене вб’є. Вони всі мене вб’ють. Ви повинні звернутися до поліції. Нехай Олівер зателефонує у «Таймс». Він знає всіх у газеті. І ви теж повинні втекти. Вони вб’ють і вас.

    Шила попливла собі, а він спробував заснути, але яскраве світло в очах не давало йому спати. На стіні висів великий годинник, але він йшов назад і рухався швидко, так що стрілки на циферблаті постійно рухалися. Вони хочуть обдурити мене щодо часу, подумав Деймон, вони не хочуть, щоб я розрізняв день і ніч. Це було вишукане вдосконалення тортур.

    - Він не може говорити, — розповідала Шила Оліверу, — але якимось чином він дав мені зрозуміти, що хоче ручку і папір. Принаймні артеріографія спрацювала — поки що — і він здається трохи сильнішим. Він може тримати ручку в руці і щось повідомляти. Майже неможливо прочитати, що він пише, але я зрозуміла, що він думає, ніби чорношкірий медбрат намагається його вбити. Цей чоловік просто робить те, що йому наказали — стукає по грудях, щоб вибити рідину, яка накопичилася в легенях, щоб її можна було відкачати і Роджер міг дихати. Але спробуйте пояснити це людині, яка більшу частину часу перебуває не при тямі. Деймон — найменш расистська людина, яку я знаю, але, мабуть, десь глибоко в душі всі ми, ірраціонально...

    Вона безнадійно знизала плечима.

    - У будь-якому разі, я сказала лікарю, відповідальному за відділення інтенсивної терапії, тримати цього чоловіка подалі від Роджера. У нього і так вистачає турбот. Тепер з'ясувалося, що в перший день йому зробили двадцять шість переливань крові. Ніхто не знає, що тримає його при житті. Його нирки відмовили. Вони замовили шунт, щоб підключити його до апарату діалізу, але лікарі, які це роблять, зможуть почати тільки завтра вранці. І вони повинні скоро вийняти трубку з його горла і зробити трахеотомію, щоб його голосові зв'язки не були пошкоджені. Це перший обнадійливий знак...

    Її тон став гірко іронічним.

    - Вони вважають, що є шанс, що він виживе, і хочуть, щоб він міг говорити, якщо так і буде. Але фахівець, який це зробить, буде тільки в понеділок, а це через чотири дні, і може бути вже запізно. Можна було б подумати, що в такому величезному місці можна знайти когось іншого, хто зробить це негайно. В газетах повно історій про людей, які роблять це за допомогою складаного ножа на підлозі ресторану, коли хтось задихається шматком стейка. А вони навіть не можуть домовитися про назву операції. Один лікар називає це трахеотомією, інший — трахеостомією.

    Шила здивовано хитнула головою.

    - Називати речі важливо. Додавання або віднімання однієї літери «с» може змінити весь зміст слова. Звідки я це знаю? Тепер я шкодую, що в молодості не пішла вивчати медицину, а вибрала дитячу психологію. Тоді, можливо, я змогла б боротися з цією жахливою, громіздкою лікарняною машиною.

    Олівер мовчки сидів і слухав все це. Він кілька разів відвідував Деймона і розмовляв з деякими молодими лікарями та співчутливими медсестрами, і хоча зовнішній вигляд Деймона його стривожив, він схилявся до думки лікарів і медсестер, з якими він розмовляв і які сказали йому, що тепер, коли Деймон пережив перші жахливі дні, він, швидше за все, зрештою одужає. Коли він щодня розмовляв з братом по телефону і якнайкраще описував лікування, яке проходив Деймон, брат підтверджував, що лікарі знають, що роблять. Він відчував, що Шила просто розчиняється. Фізично вона вже виглядала сильно схудлою, її колись блискуче темне волосся висіло млявим і тьмяним навколо голови, а обличчя здавалося загостреним до тонких, крихких країв. Вона завжди була жінкою, яка говорила коротко і впевнено, тож її безладні тиради були лякаючими, ніби її характер розпадався на незнайомі, пошматовані, неконтрольовані фрагменти. Він хотів би мати сміливість запропонувати їй, що для її ж блага, так і для блага Деймона, було б добре, якби вона на два-три дні покинула лікарню; атмосфера відділення інтенсивної терапії тиснула на неї так само, як і на Деймона. Але він знав, що не може цього запропонувати. Шила подумала б, що він закликає її втекти, зрадити. Так чи інакше, вона проводила майже весь день і ніч у залі очікування, іноді дрімаючи в кріслі, прокидаючись з переляком і поспішаючи до палати Деймона, щоб дізнатися, чи не хоче він їй щось сказати.

    І це правда, що вона була єдиним зв'язком зі світом, за допомогою якого він міг щось повідомити, бо тільки вона могла розшифрувати його каракулі на папері. Зараз він страшенно страждав від спраги і постійно писав слово «вода» на жовтому блокноті, який лежав біля його ліжка. Лікарі та медсестри казали, що він отримує всю необхідну рідину внутрішньовенно та через трубку, введену в горло до шлунка, через яку його годували поживним порошком, який мав забезпечувати його півтора тисячами калоріями на день. Йому не дозволяли пити, бо все, що він приймав перорально, одразу потрапляло в його перевантажені та стиснуті легені. Одного разу вони спробували нагодувати його холодним желе, але воно відразу ж викачалося назад, не змінюючи свого вигляду. Шила принесла десяток лимонів і вичавила кілька крапель на тампони, просочені гліцерином, якими вона протерла його пересохлі вуста. Він посміхнувся або спробував посміхнутися вдячно, ніби легка кислинка фрукта дала йому, принаймні на мить, ілюзію втамування спраги.

    - Він забуде все це, — сказав Олівер, шукаючи слова розради, — як тільки вийде звідси. Всі медсестри кажуть те саме.

    - Тортури. - Шила, здавалося, не почула його слів. - Він продовжує писати одне слово — «тортури» — перед тим, як написати будь-що інше. - Вона дістала зі своєї сумочки складений аркуш жовтого паперу і прочитала з нерівного, майже нерозбірливого почерку, який Оліверу здавався випадковими слідами птахів на піску. «Вибратися звідси. Треба вибратися. Зателефонувати адвокату. О... Це ви, Олівер. О знає номер. Написати. Habeas corpus.* В'язниця».

    - Медсестри кажуть, що так буває з усіма, — пробував далі Олівер. — Вони навіть придумали для цього назву. Синдром Відділення Інтенсивної Терапії.

    - Вони вас прийняли, — звинувачувально вигукнула Шила. — Вони вважають вас симпатичним. Я бачу, як ви п'єте з ними каву, ходите з ними в кафе за сендвічами. На чиєму ви боці, взагалі?

    - О, Христосе, Шила, — втомлено промовив Олівер.

    Шила глибоко вдихнула.

    - Вибачте, Олівере. Простіть мене. Я не знаю, що я зараз кажу.

    - Забудьте про це. - Він поплескав її по руці.

    Через кімнату пройшов лікар, і Шила з надією подивилася на нього. Лікар проігнорував її і зайшов у сусідню конференц-залу, де персонал збирався, щоб обговорити випадки та послухати лекції.

    - Він починає виглядати як скелет, — продовжила Шила. — Можна побачити кожну кістку його обличчя. Подумати не могла, що руки чоловіка — до того ж такі сильні руки — можуть так швидко змарніти. Здається, він втрачає по п'ять фунтів на день. Ніби він потроху зникає на моїх очах.

    РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

    Його несли в печеру четверо чоловіків у масках. Він знав, що лідером четвірки був Заловські, хоча ніхто не промовив ані слова. Печера була високою і просторою, затіненою, висіченою в скелі. Він не міг рухатися, але, опинившись у печері, побачив висічений з каменю саркофаг, який чекав на нього. Тоді він побачив, що його не поховають самого. Біля стіни стояла його дружина, вища, ніж він думав, велична і струнка, одягнена в розкішну рожеву сукню, з волоссям, що спадало на плечі, її постать була осяяна ліловим світлом, нерухома в смерті. Тільки він не міг згадати її ім'я. Коппелія — це єдине ім'я, яке він міг пригадати, і він роздратовано повторював його собі знову і знову. Потім воно змінилося на Корнелія, але він знав, що це теж не те.

    Тоді він відчув гострий біль у руці, який пробудив його або майже пробудив, і печера і висока фігура, освітлена ліловим світлом, зникли, і він згадав, що його дружину звали Шила і що вона була жива, і він був вдячний незграбному лікарю, який намагався взяти кров з його руки для додаткових аналізів, бо біль перервав його сон. Це був лікар з кудлатою бородою, якого він намагався призначити капітаном судна, на якому, як він все ще вірив, плавав. Тільки тепер він не міг вільно ходити між палубами, а був замкнений внизу, прив'язаний за обидва зап'ястя більшу частину часу. Швидкий годинник, що біг назад, не відповідаючи дійсності, все ще був видимий. Він зрозумів, що це був хитрий пристрій, щоб змусити його не спати. Він навчився писати слово «сон» майже чітко на жовтому блокноті. Той, хто був на чергуванні, щоб катувати його, ставив собі за першочергове завдання — не давати йому спати. Яскраве неонове сяйво постійно світило йому в очі. Він не пам'ятав денного світла.

    Вони постійно кололи його голками, щоб взяти або дати кров. Його вени були занепалі, і більшість лікарів ніколи не могли знайти підходяще місце для своїх голок, і його руки, ноги та стопи були в синцях від безперервних спроб, і він проклинав в душі доктора Зінфанделя, бо щоразу, коли той з'являвся, він наказував або переливання крові, або взяття зразка крові.

    Будь-хто з чергових, здавалося, мав право брати у нього кров або вводити внутрішньовенний катетер, незалежно від того, наскільки він або вона були невмілими, і він став жалісно вдячний людям з інстинктивним чуттям, які могли знайти його виснажені, приховані вени з першої спроби. На жаль, він не міг запам'ятати їх або їхні імена.

    Здавалося, ним цікавився цілий взвод лікарів, кожен з яких був прикріплений до того чи іншого фахівця в якійсь незрозумілій медичній структурі. Лікарі для його легень, нирок, горла, з трубкою в місці, де була зроблена трахеотомія, для пролежнів, які у нього з'явилися аж до кісток і які доводилося очищати і перев'язувати знову і знову. Він мочився через катетер і без особливого успіху намагався користуватися судном для випорожнення, а у снах він розкішно сцяв як зазвичай і сидів на унітазі. Він був голим і розкритим, з ним поводилися як з шматком м'яса в м'ясній крамниці, і він жив, якщо це можна було назвати життям, у постійному стані приниження.

    Медсестри по черзі стукали йому по грудях, щоб він міг відкашляти осад, що накопичився в легенях. Чорношкірий чоловік тримався від нього подалі, але Деймон бачив, як той причаївся в коридорі, чекаючи нагоди. Деймон ще раз попередив Шилу про цього чоловіка і написав їй благальне повідомлення, просячи її викликати поліцію, поки не стало запізно.

    А потім одного дня, або вночі, він почув звук віддалених сирен, що наближалися, і з тріумфом відчув, що його повідомлення до дружини дійшло. Він побачив, як медсестри та лікарі поспішно розбігаються, залишаючи лише чорношкірого чоловіка, який увійшов до його палати, став над ним і сказав:

    - Вони думають, що дозволять мені тут зависати і взяти на себе провину. Ну, вони помиляються. І якщо ви думаєте, що вам вдасться втекти, добродію, то ви теж помиляєтеся.

    Саме тоді Деймон зрозумів, що чорношкірий чоловік був агентом Заловські, який проник до лікарні, щоб закінчити те, що Заловські почав.

    Потім чорношкірий чоловік всівся на його груди і почав встановлювати дротяну коробку з динамітом прямо перед ротом Деймона.

    - Коли вони увійдуть у двері, — повідомив чорношкірий чоловік, — ця штука вибухне. І ви разом з нею.

    Деймон відчував крижаний спокій, задоволений тим, що помре так швидко.

    Закінчивши свою роботу, чорношкірий стрибнув з грудей Деймона і зник, а Деймон залишився сам у раптово тихому місці, де вперше майже повністю згасли вогні, а сирени наближалися, а потім почали стихати, аж поки не стало абсолютно тихо.

    Покинутий, покинутий, думав Деймон. Шила зрадила його, не повірила йому. Він лежав у затінку й чекав, шкодуючи, що апарат не спрацював.

    Прив'язаний і не в змозі покликати на допомогу, він раз по раз намагався стогонами, сигналами очима, слабкими рухами пальців привернути увагу медсестер і лікарів, які постійно проходили повз відчинені двері його палати, щоб вони дали йому щось випити. Вони проходили повз нього, наче він був жебраком біля дверей церкви, а вони поспішали на весілля чи хрестини.

    Він тепер постійно перебував на штучній вентиляції легенів, оскільки у нього розвинулася хвороба, яку деякі лікарі діагностували як вірусну пневмонію, а інші називали просто застоєм легень або колапсом. Він ставився до свого стану та спроб лікування з відстороненим, байдужим інтересом, і коли доктор Рогарт зробив один зі своїх рідкісних візитів, він надрукував на блокноті: «Я помру?».

    Доктор Рогарт відповів: - Ми всі помремо.

    Деймон спробував з презирством відвернути голову від цього чоловіка, але не зміг.

    Там був один лікар, який, на думку Деймона, був відповідальний за позбавлення його води. Він мав мокрі, скуйовджені світлі вуса, дуже довге темно-русяве волосся, божевільні, хитрі очі і входив та виходив у розстебнутому білому халаті, що майорів за ним. Він був зайнятий таємничим проектом, який був побудований навколо перського килима і полягав у тому, щоб поставити Деймона в пози, запропоновані фігурами на килимі, і сфотографувати його в цих позиціях. Деймон опинився прив'язаним до палаючого піску, на тлі високих монументів, стін гробниць, все це під нещадним сонячним промінням, висячи на голому дереві на маленькому острові, оточеному озером, від якого полуденне сонце відбивалося, наче вибухи гарматного вогню. Він переміщався з одного місця в інше, немов за помахом чарівної палички, за частки секунди, а лікар, якого Деймон тепер вважав Чарівником і якого завжди супроводжувала зморшкувата медсестра в розтріпаній уніформі, клацав камерою, весело наспівуючи собі під ніс. Якимось чином Деймону вдалося налагодити з ним спілкування, і Чарівник не гребував розмовами, часто буваючи в дуже доброму гуморі.

    - Що, власне, ви задумали? — запитав Деймон одного разу.

    - Ви побачите, коли я закінчу, — відповів Чарівник. — Якщо вам так цікаво, я беру участь у конкурсі. Журнал про подорожі присуджує приз за фотомонтаж, який найбільше відповідає духу та дизайну мого килима. Ви повинні навчитися співпрацювати, не скаржитись на воду, як усі інші.

    Це була перша підозра, що у владі Чарівника перебуває іще хтось.

    - Всі перестали б скаржитися, — мовив Деймон, — якби ви хоч раз дозволили їм пити скільки завгодно.

    Чарівник засміявся.

    - Гаразд. Я дозволю всім напитися досхочу з десятої ранку до полудня. А потім, о другій годині, повірте моїм словам, вони знову будуть благати про воду.

    Він відв'язав Деймона від дерева і засміявся, коли той кинувся до берега озера і занурив обличчя в його прохолодну глибину.

    О другій годині чарівник знову прив'язав його, і той був спраглий як ніколи, а навколо нього лунали голоси, що благали: «Води, води». Вище голосіння він чув сміх Чарівника.

    Несподівано, він не дізнався як, але вже міг відрізнити ніч від дня. Він був на нижній палубі човна вночі, і в ці години йому не світили в очі. Його нічна медсестра, яку він тепер впізнавав, була стрункою жінкою з витонченими рисами обличчя, дуже засмаглою від сонця, з м'яким, приємним голосом. Один з лікарів, молодий кремезний чоловік з бичачою шиєю, часто відвідував її, коли вона була на чергуванні біля ліжка Деймона. Він пожартував про засмагу жінки.

    - Я б хотів бути там, — сказав він, — коли ви наступного разу будете засмагати, — і грубо засміявся. Він зробив інші непристойні зауваження на адресу жінки.

    Непристойні зауваження, Деймон повторив собі з огидою. До такого прекрасного і тендітного створіння. І він був розбитий горем, коли однієї ночі, після того як лікар з бичачою шиєю прослизнув у кімнату, щоб прошепотіти щось на вухо медсестрі, вона нахилилася до Деймона і тихо сказала:

    - Я піду на кілька хвилин.

    Він знав, куди вона йде — залізти в порожнє ліжко якогось бідолахи разом з цим розпусним лікарем.

    Наступне, що він розумів, це те, що він був наодинці з лікарем у відкритому човні, що плив по озеру до острова.

    - Я знаю, чому ви везете мене на острів, — сказав Деймон.

    - Чому? — запитав лікар.

    - Ви збираєтеся мене там вбити, — спокійно відповів Деймон.

    Розлючений лікар дістав із кишені блискучий металевий предмет і вдарив ним Деймона. Біль був нестерпним, але минув за секунду.

    - Я тут, щоб врятувати вам життя, — сказав лікар. — Ніколи цього не забувайте.

    Він був глибоко в трюмі корабля. Його руки були прив'язані до дерев'яної балки перед ним. Він стояв на колінах перед балкою, а поруч з ним був інший чоловік, якого він ніколи раніше не бачив, також прив'язаний і стоячий на колінах. Дві медсестри поспішали то вгору то вниз по відкритих сходах, що вели на іншу палубу. Він впізнав цих двох медсестер. Це були Джулія Ларч і, мабуть, її дочка. Хоча між ними мала бути значна різниця у віці, вони були абсолютно схожі. Вони не звертали уваги на стогони Деймона та іншого чоловіка, які благали про ковток води. Врешті, роздратована, Джулія Ларч підійшла до них. Вона не дала жодних ознак того, що чоловік перед нею був батьком її сина.

    - Ви отримаєте питво опівдні, — сказала вона. — А тепер мовчіть.

    Вічний годинник був там. Тепер він працював нормально. На великому циферблаті не було видно руху стрілок. Він показував двадцять хвилин на десяту.

    З нелюдським самоконтролем він стримував себе, щоб не дивитися на годинник, поки не вирішив, що минула щонайменше година. Було двадцять п'ять хвилин на десяту. Чоловік, прив'язаний поруч із ним, стогнав дедалі голосніше, і щоразу, коли одна з медсестер, Джулія Ларч та її дочка, з'являлися на сходах, він хрипко вигукував крізь роздуті губи: - Води! Води!

    Вони не звертали на нього уваги, а поспішали туди-сюди виконувати свої доручення.

    Через деякий час стогони чоловіка ставали все слабшими і слабшими, і він почав хитати головою з боку в бік у божевільному ритмі. Деймон хотів би щось для нього зробити, хоча б задушити його і покласти край його мукам, але з прив'язаними руками і набряклим язиком у роті він міг лише видавати звуки співчуття. Це був найдовший період у житті Деймона, довший за поїздку до Європи, довший за будь-яку подорож Північною Атлантикою під час війни. Нарешті, коли він поглянув на годинник, було за хвилину дванадцята. Він поглянув на чоловіка поруч із собою. Пролунав останній тихий стогін, схожий на зітхання немовляти, і голова чоловіка впала вперед. Він помер.

    Деймон почув, як корабельні дзвони пробили полудень. Джулія Ларч з'явилася з глечиком води і двома склянками.

    - Де інший? — запитала Джулія.

    - Він мертвий.

    Деймон жадібно дивився, облизуючи губи, як Джулія наливала одну склянку води. Він шукав іншого чоловіка. Тканина, якою його прив'язали до дерев'яної балки, все ще була на місці, але тіла не було.

    - Вони забрали його, або він перетворився на куряву і розвіявся, — безглуздо сказав Деймон, дивлячись, як Джулія поставила повний стакан води і глечик, щоб розв'язати йому руки. Звільнивши руки, він взяв стакан, випив його до дна і простягнув, щоб наповнили знову. Не виказуючи жодних емоцій, Джулія налила ще, і він знову випив все одним ковтком. Задоволений на даний момент, він докірливо мовив Джулії:

    - Якби ви прийшли на дві хвилини раніше, він був би живий.

    Джулія знизала плечима, її маленьке обличчя залишалося байдужим.

    - Правила є правила, — відказала вона.

    З цього моменту він міг пити скільки завгодно. Шила приносила йому по шість маленьких баночок холодного ананасового соку, і він нібито ніколи не міг насититися ним і продовжував дивуватися чудовому тропічному смаку фрукта, який холодним потоком стікав йому в горло. Чарівник і його зморшкувата помічниця зникли, і єдиний лікар з багатьох, які заходили і виходили з Відділення Інтенсивної Терапії, який подобався Деймону, невеликий чоловік з обличчям сови і великими окулярами в роговій оправі, який зробив трахеотомію, увійшов до кімнати і сказав йому, що наступного дня замінить трубку в його горлі на таку, яка дозволить Деймону говорити, якщо він навчиться дихати, прикриваючи пальцем отвір у трубці і використовуючи дихання, щоб вимовити кілька слів. Цього чоловіка звали доктор Левін, і він давно пообіцяв Деймону, що той зрештою зможе нормально розмовляти. Він був єдиним лікарем, який сказав йому слова надії, і саме тому Деймон його полюбив.

    Як і обіцяв, наступного ранку доктор Левін прийшов з новою трубкою.

    - Спочатку, — повідомив він, — ми витягнемо цей пристрій. - Він взяв тоненьку пластикову трубку, яка була прикріплена до мішка з поживним порошком на сталевій підставці над головою Деймона і вела через його ніс у шлунок. - Доктор Зінфандель каже, що вам вже час почати нормально харчуватися.

    Деймон з острахом спостерігав за ним. Він був упевнений, що не зможе нормально їсти і ризикує померти від голоду. Але доктор Левін виглядав впевненим, швидко витягнув трубку і залишив її звисати з мішка на сталевій підставці. Потім він взяв нову металеву трубку, через яку він буде дихати і, за словами лікаря, іноді зможе видавати зв'язні звуки, які можна буде інтерпретувати як мову, щоб зв'язати його з рештою людства.

    - Це буде трохи боляче, — попередив він, — а може, і дуже. Але це швидко мине, а якщо я зроблю вам анестезію, від голки боліло б сильніше.

    Потім він без церемоній простягнув руку і вправно витягнув стару трубку, вкриту гноєм, і вставив нову. Лікар мав рацію щодо болю, але він намагався не показувати цього на обличчі, бо Шила й Олівер були в кімнаті і з тривогою спостерігали за цим.

    Нова вигнута металева трубка відчувалася дивно в його горлі.

    - Тепер... - Доктор Левін приклав палець до отвору в трубці, як флейтист, - зробіть глибокий вдих і спробуйте говорити.

    Деймон зробив глибокий вдих. Він усвідомив, що йому страшно. Незважаючи на те, що сказав лікар, він був впевнений, що не зможе говорити. Але він спробував. На його подив, пролунав звук. Потім він чітко промовив, хоча його голос звучав металево і дивно для його вух:

    - Заберіть мене звідси.

    Олівер і Шила засміялися. Сміх Шили був істерично високим.

    - Тепер спробуйте ще раз, — порадив доктор Левін.

    Деймон похитав головою. Він сказав достатньо на один день.

    Шила сиділа в приймальні доктора Зінфанделя. Вона зробила зачіску і одягла свіжий одяг, замінивши пом'ятий светр і спідницю, які не переодягала вже кілька днів. Вона хотіла виглядати спокійною і впевненою в собі перед розмовою, яка, як вона знала, мала відбутися. Секретарка Зінфанделя об’явила:

    - Ви можете зайти.

    Шила підвелася, розгладила складки на спідниці і рішуче зайшла до кабінету, де Зінфандель все ще схилявся над картою пацієнта, який щойно вийшов з кабінету. Він виглядав виснаженим і змученим. Шила знала, що він приходив до лікарні щоранку о п'ятій і часто залишався там до одинадцятої ночі. Він згадував про дружину і двох дітей, і Шила жаліла їх, хоча ніколи не бачила жодних ознак їхнього існування, а на столі Зінфанделя не було сімейних фотографій.

    - Він маніяк зцілення, — визначив Олівер, і Шила погодилася, що це визначення підходить до цього виснаженого, похилого чоловіка.

    Зінфандель підвів погляд, коротко посміхнувся, його очі були червоними від втоми, а мозок відчайдушно переповнювали тисячі невиліковних хвороб.

    - Будь ласка, сідайте, — сказав він. — Я радий, що ми маємо хвилинку, щоб поговорити. Ви знаєте, що я хочу сказати.

    - Так, – відповіла Шила. - І я думаю, що ви помиляєтеся.

    Зінфандель зітхнув.

    - Я не можу виписати його з реанімації, пані Деймон. Ваш чоловік все ще дуже хворий. Його життя висить на волосині. Я не брешу і не приховую перед своїми пацієнтами та їхніми родинами, як ви добре знаєте. Дійсно, пацієнти, які змушені довго перебувати в відділенні, схильні до глибокої депресії. Але у випадку вашого чоловіка ми повинні в першу чергу врятувати його тіло. У нас є свої професійні принципи та професійний досвід.

    - Я все це ціную, докторе, — сказала Шила, намагаючись зберегти спокійний голос, — але я теж дещо знаю, проживши з цим чоловіком стільки років. Він переживає найгірший період свого життя. Він так схуд, що залишилися лише шкіра та кістки. Він щодня втрачає вагу. Він відмовляється їсти...

    - Формулу суміші, яку я прописав, змішайте з молоком...

    - Я все знаю про цю формулу. Ви можете її прописати, але він вип'є один ковток і відвертається до стіни. Я приношу йому делікатеси... копчений лосось, ікру, супи, фрукти... А він п'є тільки ананасовий сік. Як довго, на вашу думку, він зможе прожити на ананасовому соці? Він перебуває у стані фаталістичної летаргії. Він шукає привід, щоб померти.

    - Ви перебільшуєте, пані Деймон.

    - Я хочу, щоб його перевели з цієї проклятої реанімації, де він оточений вмираючими людьми, апаратами та атрибутами смерті, повернули його в його власну палату, зробили будь-який крок, будь-яку зміну. Він там як дика тварина в неволі, як ті тварини, які відмовляються їсти за гратами і воліють лягти і померти.

    - Перевести його неможливо, — різко відповів Зінфандель. - Йому потрібні апарати, респіратор, кисень, монітори... його серце, пульс, артеріальний тиск... рівень еритроцитів, який продовжує бути небезпечно низьким. У будь-який момент може статися надзвичайна ситуація. Він потребує постійної уваги. Відділення Інтенсивної Терапії — єдине місце, де ми можемо це гарантувати. Ви повинні зрозуміти, пані Деймон, ми відповідальні за його життя...

    - Я теж, — сказала Шила. - А він відмовляється від цього там, де він зараз.

    - Я розумію ваші побоювання, — лагідно мовив Зінфандель. - Ваша точка зору суб'єктивна. Ми не можемо дозволити собі таку розкіш. Ми маємо приймати рішення на об'єктивній основі. Будь ласка, довіртеся нам.

    - Я не довіряю, — відказала Шила. Вона встала і вийшла з кабінету.

    Коли Олівер того вечора після роботи зайшов до кімнати очікування реанімаційного відділення, як він робив щовечора, він побачив, що Шила була набагато більш стурбована, ніж коли він залишав її напередодні ввечері.

    - Що сталося? — запитав він.

    - Я мушу з вами поговорити. - Шила озирнулася. У кімнаті було ще двоє відвідувачів, а головний лікар відділення щось інтенсивно шепотів одному з них у кутку. - Я не хочу тут розмовляти. Давайте вийдемо і вип’ємо кави.

    - Йому гірше? — занепокоївся Олівер.

    - Йому з кожним днем стає гірше, — відповіла Шила і більше нічого не додала, поки вони не сіли за столиком у невеликому кафе біля лікарні, де вони іноді обідали і яке часто відвідували медсестри під час перерв у роботі. Біля входу стояла група з трьох медсестер, і Шила повела Олівера до столика в глибині приміщення, де вони були наодинці.

    - Що відбувається? — запитав Олівер. Його обличчя було стурбованим з моменту стрілянини, але зараз це почуття посилилося. Для Шили він виглядав як маленький хлопчик, якого мати загубила в натовпі і який намагався не плакати, шукаючи її серед облич навколо себе.

    - Щось незвичайне, — промовила Шила. - І я не знаю, що саме. - Потім вона розповіла йому про розмову із Зінфанделем. - Якщо Роджер щодня втрачає сили, — додала вона, — то логічно спробувати щось інше. Але лікарі мене ігнорують. Вони роблять вигляд, що слухають, але насправді не слухають. У вас є якісь ідеї?

    Олівер неприємно скривився і видав кілька незрозумілих звуків у горлі.

    - Ну, — вимовив він нарешті, — я не хотів вас хвилювати, але...

    - Що але ?

    - Це тільки припущення...

    Він знову замовк.

    - Продовжуйте, Олівере, — нетерпляче наказала Шила. — Не ходіть околясом.

    - Вони розподіляють відповідальність.

    - Хто розподіляє відповідальність? Яку відповідальність? - Шила ледве стримувала голос.

    - Всі вони. Лікарі. Шила, мені це сказали в найсуворішій таємниці.

    - Припиніть говорити загадками, Олівере, заради Бога.

    - Ну, ви знаєте ту симпатичну блондинку-медсестру, Пенні?

    - Так.

    - Я кілька разів обідав з нею. - Він почервонів. - Вона дуже розумна, крім того, що дуже приваб...

    - Ніяких описів, — жорстко перервала його Шила. - Продовжуйте.

    - Пам'ятаєте, Роджер колись написав вам, щоб ви знайшли адвоката?

    - Звичайно, пам'ятаю.

    - Ну, хтось прочитав, перш ніж передати вам. Або хтось із них — я маю на увазі лікарів. Він, мабуть, розповів іншим. Вони думають, що це тому, що ви і Роджер збираєтеся подати в суд на Рогарта, лікарню, всіх за халатність. На мільйони доларів.

    - Роджер ніколи в житті нікого не позивав до суду. Кожного разу, коли він читав у газетах про такі позови, він лютував; він знову і знову повторював мені, що це руйнує медичну практику в Америці.

    - Ви це знаєте, — пояснив Олівер. - Я це знаю. А вони — ні. Принаймні, за словами Пенні, вони цього не знають. Вони налякані до нестями. Пенні розповіла мені ще одну річ.

    - Що саме?

    Олівер різко обернувся, щоб переконатися, що ніхто тихо не підійшов до нього ззаду.

    - Коли його привезли в реанімацію після операції, один із чергових лікарів сказав: «Ще одна неоковирна робота Рогарта».

    - О, Боже, — промовила Шила. Потім звинувачувально додала: - Ваш власний брат казав вам, що він один з найкращих у країні.

    - Мені шкода, — вибачливо відповів Олівер. - Якщо він і зробив помилку, то це була щира помилка. Якщо мій брат сказав, що Рогарт був одним з найкращих у країні, то це те, що він чув. Можливо, Рогарт колись був таким. А може, ніколи, — Олівер, знизав плечима. - Репутація. Є письменники, до яких Роджер не доторкнувся б і десяти-футовою* жердиною, але які отримують чудові відгуки вже двадцять років. Що стосується лікарів — це закрита корпорація. М'яко кажучи, вони не мають звички критикувати один одного. І є ще одна річ, про яку мені розповіла Пенні. У журналі операцій, коли його відправили в реанімацію, на першій сторінці було три літери. - Він завагався. - Я не знаю, чи варто мені вам це розповідати, Шило.

    - Які три літери? - Її тон був жорстким.

    - «Пе. Ес. Де.», — сказав Олівер.

    Шила насупилася.

    - Що це означає?

    - Пенні каже, що це означає «прикривайте свою дупу». - Олівер зітхнув, ніби зняв з себе величезний тягар. - Вони знали, що сталася велика помилка, і всіх попереджали, щоб вони трималися разом, вони мусили це приховати.

    Шила заплющила очі, а потім прикрила їх руками. Коли вона опустила руки, її обличчя було кам'яним.

    - Свині, — тихо промовила вона. - Цинічні свині.

    - Ви ж нікому про це не скажете, не скажете ж? — з тривогою запитав Олівер. - Якщо вони з’ясують, що це зробила Пенні, її за дві хвилини виженуть.

    - Не хвилюйся за Пенні. Я розберуся з цим по-своєму. Роджер завтра покине це кляте місце. Чому ви не сказали мені про це раніше?

    - А що б це дало? Вони і так бояться. Як це допомогло б Роджеру, якби вони ще й розлютилися?

    - Олівере, - вирішила Шила, - я не можу повернутися до лікарні сьогодні ввечері. Я не знаю, що б я зробила і що б наговорила. Я хотіла б, щоб ви відвели мене в гарний ресторан, повний здорових людей, які насолоджуються смачною їжею і не плетуть інтриг проти когось, і купили б мені кілька напоїв і пляшку хорошого вина. Якщо, звичайно, у вас немає побачення з гарненькою Пенні.

    Олівер знову почервонів.

    - Ми просто випадково разом їхали ліфтом, — пояснив він, збентежений, — вона закінчувала зміну, був час обіду і...

    - Не виправдовуйтеся, — посміхнулася Шила. - Те, що Роджер у лікарні, не означає, що чоловік не може іноді поглянути на гарну дівчину. Просто підійдіть до нього, і якщо Роджер прокинеться, що малоймовірно, скажіть йому, що ви наполягли, щоб я взяла вихідний і пішла з вами, бо лікарня мене пригнічує. Він зрозуміє. У кінці кварталу є салун. Я чекатиму на вас біля барної стійки. Не дивуйтеся, якщо я буду вже п'яна, коли ви прийдете.

    Коли Зінфандель наносив свій звичайний візит о шостій ранку наступного дня, Шила вже була там, похмуро сидячи в маленькому кріслі біля вікна. Зінфандель, як завжди під час своїх ранкових обходів, був веселим і жвавим. Він подивився на карту медсестри біля ліжка, доторкнувся до голих пальців ніг Деймона, які вже не були чорними, і запитав пацієнта, як він себе почуває.

    Деймон, який тепер ненавидів цього чоловіка, чия присутність щоранку на світанку сповіщала про початок чергового нескінченного болісного дня, відповів:

    - Паршиво.

    Зінфандель посміхнувся, ніби цей прояв духу демонстрував, що Деймон на шляху до одужання.

    - Ваші пальці ніг досі льодяні, — сказав він, даючи зрозуміти, що вважає цей факт ознакою недобросовісності з боку Деймона.

    - Іноді вони замерзають, — повідомив Деймон. — Іноді, як от зараз, вони відчуваються, як ніби горять.

    - Можливо, це легка подагра, — припустив Зінфандель.

    - Заради Христа, я вже більше місяця не пив ні краплі алкоголю, — вигукнув Деймон.

    - Одне може не мати нічого спільного з іншим. Сьогодні вранці я попрошу когось взяти у вас кров і ми проведемо кілька аналізів.

    Деймон застогнав.

    - Ви думаєте, ви зможете знайти когось, хто насправді знає, де в людському тілі знаходяться вени? Ті сантехніки, яких ви сюди присилаєте, встромляють мені голку десять разів поспіль, щоб взяти дві краплі крові.

    - Ваші вени... — сумно промовив Зінфандель. - Я не повинен знову розповідати вам про ваші вени.

    Він повісив карту назад на узніжжя ліжка, зробивши на ній позначку, і повернувся, щоб вийти.

    Шила, яка не привіталася з лікарем і не промовила ні слова, поки він був у кімнаті, підвелася.

    - Я хотіла б з вами поговорити, — сказала вона. - Назовні.

    Вона пішла за ним у коридор.

    - Сподіваюся, це не займе багато часу, — відповів Зінфандель. - Я вже відстаю від графіка.

    - Я хочу, щоб пана Деймона перевели в окрему палату, — заявила Шила. - Сьогодні.

    - Неможливо. Я вже пояснював, що...

    - Якщо його не переведуть, — рішуче продовжила Шила, — я піду до нашого адвоката і отримаю судовий наказ, щоб вивезти його звідси і помістити в іншу лікарню.

    Вона помітила, як в блідих очах лікаря промайнула іскра, коли вона згадала про адвоката.

    - Я подивлюся, що можна зробити, — промовив Зінфандель.

    - Ви не будете дивитися, що можна зробити. Ви переведете його сьогодні до третьої години дня.

    - Пані Деймон, — змолився Зінфандель, — ви змушуєте мене діяти всупереч усьому моєму навчанню та принципам. Ви диктуєте лікування, слухаєте плітки медсестер і ставите мені неможливі вимоги. Тепер ви погрожуєте судовим позовом...

    - О третій годині цього дня, — сказала Шила і повернулася в палату, де Деймон намагався знову заснути.

    Того ранку Деймон востаннє мав галюцинації.

    З невідомих йому причин йому дозволили вільно ходити по кораблю. Сам корабель змінився. Це вже не було похмуре вантажне судно, а пофарбований у білий колір корабель, переповнений пасажирами. Усі були зайняті пакуванням речей і прощанням, бо корабель незабаром мав увійти в порт. Без жодних пояснень Деймон зрозумів, що це був порт Сіетла. Він також зрозумів, що хоча всі інші сходять на берег, йому не можна було висаджуватися.

    Під дуже гучні корабельні гудки корабель пришвартувався. Медсестри, яких він навчився розрізняти і до яких, як він тепер усвідомив, відчував безнадійну прихильність, проходили повз нього, вже не в білому одязі, а в чарівних кольорових подорожніх сукнях, з тільки-но укладеним волоссям, ретельно нафарбованими молодими обличчями, їхні високі підбори клацали по палубі, коли вони сердечно махали йому рукою і відходили. Тільки одна медсестра зупинилася, щоб попрощатися з ним. Це була найгарніша з них, та, яку вони звали Пенні. Сльози текли з її глибоких блакитних очей з довгими віями по ангельському обличчю.

    - Чому ви плачете? — запитав він співчутливо.

    - Я закохана в Олівера Гебріелсена, — відповіла вона, — і він закоханий у мене, але він одружений.

    - Ах, Пенні, — промовив він, — ви народилися для сліз. Ви завжди будете плакати.

    - Я знаю, — схлипуючи погодилась вона.

    Вона поцілувала його своїми вологими і м'якими губами, взяла свою сумочку і спустилася по трапу.

    Лікар з бичачою шиєю, тепер одягнений у вітровку на блискавці з написом «Університет Вірджинії», зупинився перед Деймоном.

    - Ну, до побачення, старина, — люб'язно сказав лікар. - Чи можу я принести вам щось з берега?

    Деймон задумався на мить.

    - Принесіть мені кока-колу, — сказав він. - З льодом.

    - Буде зроблено, — сказав лікар і потиснув йому руку сталевою хваткою.

    Потім і він спустився по трапу, і Деймон залишився на величезному кораблі сам.

    У другій половині того дня Деймона перевели в окрему палату. Деймон не спитав Шилу, як і чому це сталося, а вона йому не розповіла. У палаті була окрема душова кімната і туалет, і, користуючись ходунками, бо не міг стояти без їхньої підтримки, Деймон дістався до унітазу і сів на нього з відчуттям наближеним до екстазу. Закінчивши справи в туалеті, він підвівся, використовуючи ходунки, і подивився на себе в дзеркало. Перед тим, як покинути відділення інтенсивної терапії, його поголив лікарняний перукар, і риси його обличчя були чітко окреслені. У дзеркалі на нього витріщалося обличчя, яке він ледь впізнав: зеленувато-тьмяно-біла шкіра натягнута, як плямистий пергамент, на гострі кістки, очі в глибоких западинах, позбавлені будь-якого світла. Це очі мертвої людини, подумав Деймон, а потім, незграбно рухаючи ходунки обережно сантиметр за сантиметром, повернувся в кімнату, де Шила і медсестра допомогли йому лягти в ліжко, піднявши його ноги, бо він не мав сил зробити це сам.

    Він був радий, що в кімнаті не було годинника.

    - Я принесла «Таймс», — сказала Шила. — Хочете переглянути?

    Деймон кивнув. Він потримав газету перед собою. Дата для нього не мала значення. Заголовки не мали для нього сенсу. Мова могла бути і санскритом. Він впустив газету на покривало. Почав сильно кашляти. Медсестра приєднала трубку і ввела її в легені через відкритий отвір трахеотомічної трубки внизу горла і увімкнула стиснене повітря, щоб осушити легені. Він звик до цього лікування, але вперше усвідомив, наскільки воно болюче.

    Шила принесла йому шоколадний молочний коктейль з морозивом і сирим яйцем. У дитинстві він обожнював молочні коктейлі, але тепер випив кілька ковтків і відштовхнув його. Шила стурбовано подивилася на його відмову, і йому стало прикро, але він не міг більше пити.

    Перев'язки на грудях і животі були зняті, але він відмовлявся дивитися на шрами. Медсестри міняли пов'язки, промивали і стерилізували одну велику пролежень на сідниці чотири-п'ять разів на день, і це, що він досі майже не помічав, виявилося нестерпно болючим, як і введення голки для внутрішньовенного введення антибіотиків і постійні переливання крові. Він дуже чітко пам'ятав усі свої галюцинації, але не був упевнений, чи це були події, які він насправді пережив, чи лише сни, тому нікому про них не розповідав. Час від часу він шкодував, що йому не дозволили померти раніше, і був упевнений, що ніколи не вийде з лікарні живим і що час, який чекає на нього, є лише марним продовженням мучень.

    Він обурювався на наполягання Шили та медсестер, які доглядали за ним цілодобово, у три зміни по вісім годин кожна, щоб змусити його встати з ліжка і ходити, спочатку з ходунками, потім з палицею, по кілька кроків кілька разів на день. Він намагався їсти, але будь-яка їжа, яку йому пропонували, була для нього як суха вовна в роті, яку він з зусиллям жував, а потім випльовував.

    Його денна медсестра щоранку зважувала його. Без інтересу він бачив, що важить сто тридцять вісім фунтів. З кожним днем він не набирав і не втрачав жодного фунта. Коли він потрапив до лікарні, він важив сто сімдесят п'ять.*

    У його палаті встановили респіратор, хоча доктор Зінфандель сказав Шилі, що це неможливо. Але Шила звернулася до старшої медсестри в головній приймальні на поверсі, до старої ірландки, з якою вона подружилася, і медсестра лише пирхнула, коли Шила розповіла їй про слова Зінфанделя, і сказала Шилі, що може встановити все необхідне обладнання за тридцять хвилин. Деймон ненавидів респіратор і кисневу маску і відчував, що задихається, коли його прикріплювали до нього, і його доводилося стримувати, щоб він не зняв маску. Олівер заходив до кімнати і виходив з неї, намагаючись підбадьорити його, розповідаючи, як добре йдуть справи в конторі, але, коли Олівер почав говорити про контракти, Деймон заткнув йому рота, сказавши:

    - Олівере, від’їбіться.

    Одна річ, яку Деймон запам'ятав, це те, як уві сні гарна медсестра Пенні плакала, прощаючись з ним, коли корабель пришвартувався.

    - Олівере, — запитав він, — ви збираєтеся одружитися з Пенні?

    Олівер виглядав приголомшеним.

    - Я не розумію, про що ви говорите, — відповів він.

    - Я мушу вас попередити, — вів далі Деймон. Сон перетворився на реальність. - Доріс підходить вам. Вона — переможниця. Хоч Пенні і вродлива, але вона — одна з вічних невдах цього світу. З нею ви будете їсти хліб скорботи до кінця свого життя.

    Помираючі, подумав він, мають право на останнє чесне слово.

    РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

    Незважаючи на його лояльні спроби з'їсти їжу, якою Шила намагалася його спокусити, і випити насичені молочні коктейлі, які вона для нього приготувала, він не міг відновити втрачену вагу, а кілька кроків, які йому вдавалося зробити туди-сюди по кімнаті, виснажували його на весь день. Але напруга і відчай, які майже охопили його в відділенні, інтенсивної терапії, залишили його. Тепер він відчував спокій, змирившись з тим, що може статися.

    Думка про смерть стала для нього настільки звичною, що вже не викликала у нього тривоги. Він відчував, що якби лікарі та медсестри залишили його у спокої, він би помер мирно, з задоволеною посмішкою на обличчі. Звісно, якщо б галюцинації не з'явилися після його смерті, а потім не були реанімовані чудесами сучасної медицини. Це зробило б вислів «спокій могили» космічно невдалим жартом найгіршого смаку. Шістдесят п'ять років — непоганий вік для останнього перетворення. «Час іти», як він колись сказав Шилі, коли один із його старих клієнтів наклав на себе руки в Голлівуді, маючи для цього вагомі причини.

    Тримаючи палець на отворі трубки в горлі і згадавши вказівки доктора Левіна про глибоке вдихання, він запитав Шилу, чи він колись справді помер, а потім був повернений до життя.

    - Ні, — відповіла вона, і вона не була з тих, хто бреше, навіть з найважливіших причин, - ніколи.

    Доктор Левін, якого на той час Деймон вважав єдиним лікарем у лікарні, який знав, як вилікувати будь-що, невимушено увійшов і сказав:

    - Давно пора вам говорити по-людські. - Без церемоній, без попередніх вступів, він простягнув руку і висмикнув трубку. Потім, з такою ж недбалістю, він сказав: - Говоріть, чоловіче.

    Деймон з недовірою поглянув на гостре обличчя, схоже на совине, і подумав: «Що мені втрачати?» Він глибоко вдихнув. Потім звичайним голосом промовив:

    - Вісімдесят сім років тому наші предки заснували на цьому континенті нову націю....*

    - Ну, ось і все, — жваво підсумував доктор Левін. Він потиснув Деймону руку. - Це останній раз, коли ви мене бачите. Сподіваюся, наступного разу, коли ви відкриєте рота, ви скажете щось цікавіше, — і пішов.

    Користуючись своєю новознайденою балакучістю, Деймон звернувся до Шили та медсестри, які з тривогою спостерігали за операцією:

    - У цій кімнаті занадто спекотно. Не увімкнули б ви кондиціонер, будь ласка?

    Він був людиною, яка все своє життя, за винятком катастрофічних років, коли він намагався стати актором, проводила більшу частину часу, читаючи і слухаючи, як розмовляють інші люди, але тепер він прийняв брехню, що дар мови є тим, що відрізняє людську расу від решти тваринного світу.

    Кімната була наповнена квітами, подарунками від друзів, клієнтів, продюсерів, редакторів та різних доброзичливців, і доки Деймон не наполіг, щоб телефон забрали з кімнати, щодня надходило щонайменше десять дзвінків від людей, які хотіли його відвідати та підбадьорити. Він відмовлявся брати слухавку, а Шила заблокувала всіх, крім Олівера та Манфреда Вайнстіна. Вайнстін прийшов до нього в гості, важко крокуючи і користуючись ціпком, в перший день після виписки з лікарні, коли його нога вже майже загоїлася. Він значно схуд, і його щоки вже не були такими рум'яними, як раніше, але, очевидно, його час ще не настав.

    Вайнстін не був з тих, хто добирає слова. Дивлячись на виснажене обличчя Деймона, він вигукнув:

    - Хритосе, Роджере, хто вас підстрелив?

    - Американська Медична Асоціація, — відповів Деймон. - Коли ви зможете викинути цей ціпок?

    Вайнстін скривився, і це нагадало Деймону, як виглядав Вайнстін, коли повернувся на лаву запасних після того, як у сімнадцять років не влучив по м'ячу з переможним пробігом на третій базі.

    - Цього сезону я не збираюся красти багато баз, — сказав Вайнстін.

    Він збирався до Каліфорнії, щоб відвідати свого сина, але пообіцяв повернутися, як тільки дізнається, що Деймон виписався з лікарні. Він був розлючений, бо ньюйоркська поліція конфіскувала його пістолет, оскільки він мав ліцензію на нього тільки в Коннектикуті.

    - Копи, — вимовив він з презирством. - Мені ще пощастило, що вони не посадили мене до в'язниці, бо я намагався вберегти старого друга від вбивства.

    Він кілька разів розмовляв із Шултером, але слідів Заловські не знайшлося. Пістолет не дав жодних підказок. Шултер висунув гіпотезу, що Заловські був поранений важче, ніж вони думали, і, ймовірно, помер від ран і був тихо похований членами мафіозного угруповання, до якого він належав. Вайнстін вважав, що той, найімовірніше, виїхав за кордон, до Південної Америки, Сицилії чи Ізраїлю. Вайнстін був переконаний, що вся організована злочинність перебувала в руках італійців, кубинців або євреїв, а Заловські, як би його не звали насправді, був лише пішаком у дрібному вимаганні рекету.

    - Одужуйте, старина, – сказав він Деймону перед тим, як піти. - Я хочу мати підставу для показу цього грьобаного коліна.

    Але Деймон зрозумів з виразу обличчя свого друга, що Вайнстін відчував, що вони більше ніколи не побачаться.

    Олівер виступив на захист Женев'єви Долджер, яка двічі на тиждень надсилала величезні кошики квітів до лікарняної палати і яка дивовижним чином відмовилася від випікання пирогів і закінчила новий роман під назвою «Каденція», поки Деймон перебував у лікарні. Її видавці вчетверо збільшили їй аванс, а Олівер вів переговори з видавцями книг у м'якій обкладинці та кінокомпаніями про величезні суми. Вона наполягала, повідомив Олівер, на тому, щоб хоча б раз побачити Деймона, щоб подякувати йому за все, що він для неї зробив. Поки ще не запізно, — подумки закінчив фразу Деймон.

    — Вона каже, що шалено закохана в вас, — переказував Олівер, здивовано піднявши свої майже невидимі брови. — Вона каже, що ви єдиний чоловік у її житті, який змусив її почуватися справжньою жінкою.

    Деймон застогнав, але погодився зустрітися з нею. Він вважав, що це справедливо — без Женев'єви Долджер він не був би в окремій палаті, де день і ніч доглядали за ним медсестри, і не було б доктора Зінфанделя, який щоранку тиждень за тижнем турботливо приходив до нього за сто доларів за візит, якби не «Поховальна пісня», а тепер і «Каденція».

    - О’кей, — вирішив він. — Але скажіть їй, що тільки на десять хвилин. І скажіть їй, що я занадто слабкий, щоб чути, що вона мене кохає.

    Але перш ніж йому довелося терпіти прихильність Женев'єви Долджер, Деймону довелося мати справу з іншою жінкою.

    - Ваша колишня дружина, Елейн, Як-там-її, вчора двічі дзвонила, — сказала Шила. Вона щойно повернулася з реєстрації, де люб'язно приймали повідомлення для неї та Деймона, оскільки Деймон прибрав телефон з кімнати. - Вона каже, що просто мусить вас побачити.

    - Спармен, — промовив Деймон. - Вона вийшла заміж за чоловіка на ім'я Спармен. Розлучилися вже бозна коли.

    - Що я маю їй сказати? - Шила ніколи не зустрічалася з Елейн, і Деймон розумів, що вона і зараз не хоче з нею зустрічатися. Але він відчував, що якщо йому судилося померти, а це здавалося неминучим, то він зобов'язаний жінці, яку колись вважав коханою і з якою був коротко щасливий, коли вони обоє були молоді, дати їй задоволення від останнього прощання. Крім того, з її хлопцем-гравцем і його сумнівними зв'язками, можливо, вона мала якісь підказки про те, хто такий Заловські і чого він хоче, і могла розповісти про це тільки йому особисто. А ще вона завжди вміла розвеселити його, так чи інакше, іноді дотепно, а іноді не дуже, і він відчував, що йому не завадило б трохи розважитися.

    - Скажіть їй, що я дуже хочу її побачити, — відповів Деймон. Він бачив, що його відповідь не сподобалася Шилі, але він не міг заперечувати все своє минуле через миттєве невдоволення дружини.

    Шила почала щось говорити, але в цей момент до кімнати зайшов один із лікарів, який працював у штаті фахівця з легеневих захворювань. Лікар був привабливим молодим чоловіком із засмаглою шкірою та красиво підстриженим і зачесаним довгим каштановим волоссям. Він приходив щодня, побіжно оглядав Деймона здалеку і неодмінно казав:

    - Чому б вам не попросити медсестру відвезти вас на дах, де ви зможете подихати свіжим повітрям?, — і йшов собі.

    Він теж брав сто доларів на день, хоча Деймон ніколи не слухався його поради, оскільки кілька ковтків ньюйоркського смогу і вихлопних газів, на його думку, не могли мати тривалого позитивного ефекту для його змучених легень.

    Коли наступного дня Елейн увійшла до кімнати, він пошкодував, що роздратував Шилу, сказавши їй дозволити його колишній дружині відвідати його. Вона була одягнена повністю в чорне, і вперше з моменту їхнього знайомства він побачив її обличчя абсолютно без макіяжу. Те, що це покращило її зовнішність, було перекрито траурним виглядом її вдовиного вбрання та сумним виразом обличчя. Шила тактовно вийшла з кімнати, коли медсестра зайшла, щоб повідомити, що пані Спармен чекає біля стійки реєстрації.

    - Бідолашний мій дорогенький, — сказала Елейн і почала нахилятися до нього, щоб поцілувати його в чоло, але він різко відвернув голову. - Я б прийшла раніше, але я не знала. Ми були у Вегасі, потім у Нассау, і я тільки два дні тому повернулася до Нью Йорка. Яка травма...

    - Елейн, — перервав він, — ви виглядаєте як ворона в цьому клятому одязі. Він мене пригнічує. Чому б вам не піти додому і не повернутися іншим разом у блискучому вбранні, бікіні чи чомусь іншому, трохи веселішому?

    - Я не хотіла, щоб ви думали, що я легковажна, — образилася Елейн.

    - Ви легковажна, — ствердив він. — Це єдине, що я досі ціную в вас.

    - Я знаю про інвалідів, — відказала Елейн. — У своєму болю вони нападають на найближчих і найдорожчих.

    - Я не страждаю, — втомлено відповів Деймон, - а ви мені не найближча і не найдорожча.

    - Я відмовляюся ображатися, — гідно промовила Елейн. - Але якщо ця проста сукня вам не подобається, я залишила своє пальто зовні, і воно не чорне.

    - Йдіть одягніть його, – велів Деймон. Померти було б легше, подумав він, якби вони тільки залишили в спокої.

    - Я зараз повернуся. - Елейн вийшла з кімнати, її округлі литки виблискували у прозорих чорних панчохах, надаючи їй фальшивої молодості.

    Коли вона повернулася, на ній було яскраво-помаранчеве пальто з коміром з червоної лисиці.

    Немає кінця приниженням, які мусить терпіти чоловік, що лежить у ліжку, подумав Деймон, мружачись від променя сонця, що пробивався крізь єдине вікно в кімнаті і освітлював його колишню дружину, наче різдвяну прикрасу.

    - Так краще? — запитала вона.

    - Набагато.

    - Ви завжди мали у собі нестатечну рису, — дорікнула Елейн. - Я думала, що, можливо, в такий момент...

    Вона не закінчила речення.

    - Елейн, давайте не будемо говорити про такі моменти, якщо ви не проти, — попрохав Деймон.

    - Я молилася за вас сьогодні вранці, перш ніж прийти сюди, — повідомила Елейн.

    - Сподіваюся, ваші молитви піднялися до неба.

    - У церкві Святого Патрика, — вказала Елейн, яка завжди давала людям зрозуміти, що розуміє важливість хорошої адреси.

    - Ви навіть не католичка, — нагадав Деймон.

    - Я проходила повз П'ятий проспект. Католики теж вірять у Бога.

    Елейн була, м'яко кажучи, екуменісткою. Якби всі поділяли її гнучкі теократичні погляди, подумав Деймон, релігійні війни б закінчилися.

    - Так кажуть, — погодився Деймон. - А тепер дозвольте мені задати вам питання. Під час усіх ваших подорожей із хлопцем ви чули щось про мою... е-е... мою проблему?

    - Фредді розпитував усіх, кого міг. Він знає деяких важливих людей з... ну... по той бік закону, якщо можна так висловитися. - Елейн делікатно стиснула свої широкі, пухкі, нефарбовані губи. - Він розповів мені, що на нього дивилися дуже дивно. Це було ризиковано для нього, можу вам сказати, це не ті кола, де можна безпечно задавати занадто багато питань, але Фредді пройшов би для мене крізь вогонь...

    — Він щось дізнався? — нетерпляче запитав Деймон.

    — Нічого, — відповіла Елейн.

    - О'кей, — Деймон опустив голову на подушку і заплющив очі. - Я страшенно втомився, Елейн. Дякую, що завітали до мене, але я б хотів трохи подрімати.

    - Розумію...- Елейн завагалася. Зазвичай вона не була жінкою, яка вагається. - Є одне прохання...

    - Що саме? - Він не розплющував очей. Він не хотів більше дивитися на помаранчеве пальто.

    - Пам'ятаєте ту фотографію, яку я подарувала вам на день народження, у перший рік нашого шлюбу...?

    - Єдиний рік нашого шлюбу. - Він все ще не розплющував очей.

    - Ту, на якій ми разом на пляжі, яку я збільшила і вставила в срібну рамку? Пам'ятаєте?

    - Пам'ятаю.

    - Ви були тоді таким молодим і гарним. З нею так багато асоціацій. Я дуже хочу її отримати. Ви зможете її знайти?

    - Я залишу її вам у моєму заповіті.

    Елейн заридала, і він розплющив очі, щоб перевірити, чи вона не прикидається. Сльози котилися по блідих щоках. Вона не прикидалася.

    - Я не це мала на увазі, — вимовила вона докірливо, між схлипуваннями.

    - Ви отримаєте її, люба, — пообіцяв він і ніжно поплескав її по руці.

    — Будь ласка, одужуйте, Роджере, — сказала вона тремтячим голосом. — Навіть якщо ви більше ніколи не захочете мене бачити, я хочу знати, що ви поруч і щасливі.

    — Я спробую, — тихо відказав Деймон. Потім він опустив голову і заплющив очі. Коли він відкрив їх через кілька хвилин, Елейн вже не було.

    Коли наступного дня медсестра зайшла, щоб повідомити, що біля стійки реєстрації чекає пані Долджер, він попросив медсестру запросити її, але додав, що хоче, щоб медсестра залишалася в палаті весь час, поки пані Долджер буде там.

    Коли увійшла письменниця, яка забезпечила йому старість, якщо він все ж таки її матиме, він ледь стримав вигук здивування. Кремезненька маленька заміська домогосподарка зникла, а на її місці з'явилася струнка, красиво одягнена дама з ретельно укладеним фарбованим волоссям. Вона була одягнена в гарний зелений твідовий костюм, який, здавалося, був з Парижа, і мала при собі зелену сумочку з крокодилячої шкіри, що пасувала до костюма. З часу їхньої останньої зустрічі вона, мабуть, схудла на двадцять фунтів.* Він замислився, які муки вона завдає своєму чоловікові та дітям.

    Однак її голос залишився тим самим — скромним, благальним і вдячним.

    - О, Роджере, — промовила вона, — я телефонувала щодня, а вони постійно казали, що ви в критичному стані.

    - Тепер я вже не в критичному стані. Ви виглядаєте прекрасно, Женев’єва.

    - Я взяла себе в руки, — твердо повідомила вона. - Я сіла на дієту, почала ходити на заняття в спортзал і читати «Vogue», і не дозволяла собі лягати спати, поки не напишу хоча б десять сторінок. Я навіть не можу висловити, як вдячна вам і Оліверу. Він був опорою для «Каденції»... Хоча, — поспішно додала вона, — ніколи не буде нікого такого, як ви.

    - Я перегляну коректуру, коли ви її отримаєте, — пообіцяв Деймон, сподіваючись, що вона надійде із запізненням і редактори не будуть вносити жодних змін, оскільки вони вже на кілька тижнів відстають від терміну публікації.

    - Спочатку, — нагадала вона, — ви повинні одужати. Це найважливіше. Я принесла вам невеличкий подарунок. - Вона була в елегантному твідовому костюмі, з сумочкою з крокодилячої шкіри і важила на двадцять фунтів менше, ніж коли він бачив її востаннє, але все ще говорила сором’язливо. Коли вона увійшла, вона поставила на стіл квадратну коробку, а тепер взяла її і відкрила. - Я знаю, яка жахлива їжа в лікарні, — заявила вона, — тому я сама спекла для вас пиріг. Яблучний. Ви любите яблука? — запитала вона з тривогою.

    - Я люблю яблука.

    Він не сказав їй, що майже два місяці не міг їсти тверду їжу.

    - Чи можна нам принести тарілку, ніж і виделку? — запитала пані Долджер у медсестри. - Я хотіла б на власні очі побачити, як він з'їсть шматочок.

    Медсестра подивилася на Деймона, чекаючи на його відповідь, і той кивнув. Я зроблю це, подумав він, навіть якщо це мене вб'є.

    - Ми купуємо новий будинок в Амегансетті,* — повідомила пані Долджер. — Наш старий будинок розташований прямо на вулиці, там дуже шумно, і там немає місця, яке я могла б назвати своїм, де я могла б працювати. І я знаю, що з видом на океан я буду писати краще. Коли я все облаштую, ви повинні приїхати до нас у гості, на довгий час. Звичайно, разом із дружиною.

    - Амегансетт не дуже далеко? Я маю на увазі для вашого чоловіка. Його контора у Нью Йорку.

    - Він виходить на пенсію в кінці місяця. Йому більше не доведеться їздити на роботу. Він каже, що немає сенсу мати багату дружину, якщо не знаєш, як розпоряджатися її грошима. - Вона по-дівчачому захихикала. - Хто б міг подумати, що я буду утримувати чоловіка в цьому житті?

    Медсестра повернулася з тарілкою, ножем і виделкою, і пані Долджер вирізала з пирога трикутник.

    - Сподіваюся, все вийшло добре, — сказала вона з тривогою. - З пирогами ніколи не можна бути впевненим. Вони мають власний розум.

    Медсестра підняла спинку ліжка, Деймон сів і взяв тарілку від пані Долджер.

    - Виглядає смачно, — промовив він, відкладаючи момент, коли доведеться покласти перший шматочок до рота.

    - Будь-хто може зробити пиріг красивим на вигляд, — виголосила пані Долджер. - Але у пирогів краса полягає в красі смаку.

    Вона знову захихикала, задоволена своєю кмітливістю у зміні банальної фрази.

    Деймон глибоко вдихнув і відрізав найменший шматочок від кінця трикутника. Він обережно поклав його до рота, ніби той був паруюче гарячим. Він почав ретельно жувати. Проковтнув. Шматочок залишився в шлунку. І він був смачним. До цього моменту єдиним смаком, який він міг терпіти, був смак ананасового соку. Він відрізав собі набагато більший шматочок пирога і з апетитом з'їв його. Вираз обличчя пані Долджер, яка спостерігала за ним, нагадав йому дитячі й блаженні обличчя деяких його клієнтів, коли він заставав їх читаючими схвальні відгуки на їхню щойно видану книгу .

    Він доїв шматок пирога.

    - Браво, — вигукнула медсестра, яка вже кілька тижнів безуспішно намагалася запхати йому в горло усіляку їжу.

    У раптовому пориві прихильності до Женев'єви Долджер він заявив:

    - Я б з'їв ще один шматочок.

    Він знав, що це була найбожевільніша бравада і що він ризикував все виблювати після того, як пані Долджер вийде з кімнати, але відчував, що повинен довести свою вдячність цій дорогій і відданій жінці, і що одних лише слів для цього недостатньо.

    Пані Долджер засяяла і одночасно почервоніла від цієї похвали на свою адресу, відрізала більший шматок пирога і поклала його на його тарілку. Він з апетитом з'їв його і не знудив.

    - Завтра, панно Медфорд, — сказав він медсестрі, — коли ви зважите мене вранці, я готовий побитися об заклад, що я буду важити щонайменше на два фунти більше.

    Панна Медфорд виглядала скептично. Коли вона зважила його того ранку, він все ще важив скелетні сто тридцять вісім фунтів.

    Пані Долджер пішла, роблячи низку невпевнених рухів, які не пасували до її нової зачіски, елегантного зеленого твідового костюма та сумочки з крокодилячої шкіри.

    - Якщо я можу чимось допомогти, — сказала вона біля дверей, — чим завгодно, мій любий Роджере, просто попросіть мене.

    Він розумів, що вона мала на увазі не лише те, що спече йому ще один пиріг, якщо він попросить, і сподівався, що панна Медфорд, яка мала гострий зір, як передовий артилерійський спостережник, не сприйняла зауваження пані Долджер як щось більше, ніж щедру пропозицію своїх послуг як пекарки.

    Він також відчував полегшення від того, що Шила того дня мусила поїхати до Берлінтона, оскільки її мати достатньо одужала після інсульту, щоб її можна було забрати додому, і попросила Шилу допомогти їй. Шила вважала, що одужання матері було знаком того, що буря нещасть, яка спіткала її, її матір і Деймона в останні місяці, нарешті вщухає. Якщо Шила так думала, Деймон був радий за неї. Що ж до нього, то той факт, що старенька, яка завжди його не схвалювала, могла говорити і вставати з ліжка в далекому Вермонті, навряд чи був подією, яка б віщувала швидке визволення для нього самого.

    Те, що він з'їв два шматки яблучного пирога один за одним, було для нього набагато більш підбадьорливим, хоча коли панна Медфорд зважила його наступного ранку, він все ще важив сто тридцять вісім фунтів.

    РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

    - Докторе, - Шила сиділа в кабінеті Зінфанделя. Навпроти неї за столом Зінфандель нервово грався олівцем. - Докторе, — сказала вона, — ми ніяк не можемо змусити його їсти, поки він у цій лікарні. Він з'їв два шматки яблучного пирога, які йому принесла подруга тиждень тому, і це все, крім того жалюгідного порошку, який ми змішуємо з водою або молоком за вашою вказівкою.

    - Це підтримує життя, — відповів Зінфандель. - У ньому є всі вітаміни, білки, мінерали...

    - Це не підтримує його життя, — заперечила Шила. - Він не хоче підтримувати своє життя. Нам пощастить, якщо ми зможемо вмовити його випити півсклянки цього засобу на день. Він хоче додому. Це підтримуватиме його життя.

    - Я не можу взяти на себе відповідальність...

    - Я візьму на себе відповідальність, — сказала Шила. Її гнів, який вона стримувала, але який все одно був очевидним, працював на її користь. - Якщо буде потрібно, — пригрозила вона, використовуючи погрозу, яка спрацювала, коли вона витягла Деймона з відділення інтенсивної терапії, — я завтра піду до його адвоката і отримаю судовий наказ, який зобов'яже вас відпустити його під мою опіку.

    - Ви ризикуєте вбити свого чоловіка, — захищався Зінфандель, але Шила знала, що перемогла.

    - Я приймаю цей ризик, — заявила вона.

    - Нам доведеться провести цілу серію тестів.

    - Я даю вам три дні на їх виконання, — наказала Шила, відкинувши всі тонкощі цивілізованої мови. Всі прикидання зникли; вони були супротивниками, і те, що було перемогою для одного з них, було жахливою поразкою для іншого.

    Деймон витерпів рентген, комп'ютерну томографію та забір крові без скарг і будь-яких ознак зацікавленості. Шила не розповіла йому про свою розмову з лікарем Зінфанделем, і він змирився з тим, що ніколи не вийде з лікарні живим. Він все ще не міг зрозуміти «Нью Йорк Таймс», а єдиною їжею, яка не викликала у нього нудоти, залишався заморожений ананасовий сік. Його думки блукали, і коли Шила сказала, що отримала звістку від Манфреда Вайнстіна з Каліфорнії, він заплакав, ніби той довгий кидок з позиції шортстопа був його, Деймона, провиною, і нерозбірливо промовив:

    - Він зробив один неправильний рух у своєму житті.

    Він пам'ятав, що жінка в зеленому костюмі зайшла до його палати і дала йому шматок яблучного пирога, але не міг згадати ім'я цієї жінки. Панна Медфорд змушувала його час від часу вставати з ліжка і ходити з ціпком по коридору, але після того, як він одного разу подивився у вікно в кінці коридору, прогулянки більше не цікавили його, і запевнення панни Медфорд, що він з кожним днем ходить все сильніше, здавалися йому найбільш тривіальною інформацією.

    Він трохи пожвавився, коли після двох днів рентгенів, аналізів і обстежень Шила повідомила йому, що лікарі дали йому попередній висновок про відсутність захворювання.

    Через забобони Шила не говорила йому, чому він повинен пройти серію обстежень. Щоб не розчарувати його, вона хотіла почекати до останнього моменту перед його випискою, щоб повідомити йому цю новину. Тож саме панна Медфорд стала носієм радісної звістки.

    - Ви в сьогоднішній газеті, пане Деймон, — вигукнула панна Медфорд, коли прийшла замінити нічну медсестру. Вона помахала примірником «Дейлі Ньюс». - У колонці. Там йдеться про жінку, яка написала книгу, а ваша агенція уклала для неї угоду на мільярди доларів або щось таке.

    - Не вірте нічому, що прочитаєте до восьмої ранку, — відповів Деймон. Він все ще дивувався з холодної поведінки доктора Зінфанделя о шостій ранку, коли той прийшов на щоденний огляд.

    - Тут написано, що ви сьогодні виходите з лікарні після жахливих випробувань, як вони це називають, перестрілки на П'ятому проспекті. Вони думають, що ви поранені. Про доктора Рогарта вони не згадують. - Панна Медфорд гірко посміхнулася. Вона не була прихильницею лікаря. У тих небагатьох випадках, коли він приходив до Деймона, поки вона була на чергуванні, вона поводилася так, ніби її щойно дістали з морозильної камери холодильника. - Хочете прочитати?

    - Ні, дякую, — відповів Деймон. - Я байдужий до казок. Як такі нісенітниці потрапляють у газети?

    - У кожній лікарні, де я працювала, — пояснила панна Медфорд, — завжди є хтось, медсестра, лікар, санітар, службовець, хто знає когось із газет — двоюрідного брата, хлопця, когось, хто дістає квитки на прем'єру в обмін на інформацію... Не думайте, що це місце є винятком.

    - Хтось вам казав, що я сьогодні виписуюся?

    - Ні, — зізналася панна Медфорд. — Ні слова.

    - Дайте мені ще поспати, — промовив Деймон. — Мені снився приємний сон про те, як я йду з батьком на футбольний матч.

    Лише коли Шила прийшла в палату зі свіжими сорочками та спідньою білизною, витягла його з ліжка і почала одягати, він зрозумів, що з ним відбувається, і розплакався.

    - Олівер чекає внизу, — повідомила Шила, — з орендованою машиною. Ми їдемо до будинку в Олд Лаймі. Ви не зможете піднятися на три поверхи до нашої квартири, а ні Олівер, ні я не зможемо вас нести.

    Медсестра наполягла на тому, щоб посадити його в інвалідний візок і відвезти до приймального відділення лікарні, хоча Деймон протестував, бо хотів вийти звідти на своїх двох і був упевнений, що має для цього достатньо сил.

    Був теплий, сонячний весняний день, і Деймон глибоко вдихнув повітря, коли його вивезли через двері, а потім повільно і з зусиллям встав. Він побачив Олівера, який стояв біля орендованого автомобіля і посміхався. Деймон весело помахав ціпком, який йому дали в лікарні. Все було у чіткому фокусі — Олівер, бруньки на деревах, що оточували двір, форма його власної руки, яка тримала ціпок.

    Він не почувався ні хворим, ні здоровим, просто тріпотливо спостерігав за навколишнім світом, а яскраві кольори зовнішнього світу змушували його мружитися. Він чув тихий голос панни Медфорд за спиною, яка давала Шилі останні вказівки щодо догляду за пролежнем, що все ще був великою діркою на його сідниці. Він самостійно зробив крок у бік Олівера. Тоді він побачив чоловіка в синій вітровці, який вийшов з-за автомобіля, припаркованого поруч з авто Олівера. Деймон знав, хто це був, хоча не розумів, звідки. Чоловік зробив два кроки до нього. Деймон міг бачити його обличчя. Воно було в'ялим і круглим, кольору мокрого тіста, з очима, які виглядали так, ніби їх просвердлили в голові чоловіка пневматичним дрилем. Чоловік дістав щось із кишені. Це був пістолет, і він направив його на Деймона.

    Нарешті, подумав Деймон, відчуваючи шалене полегшення, я все з'ясую.

    Пролунав постріл. Деймон зупинився. Хтось закричав. Потім чоловік звалився на тротуар за два кроки від місця, де стояв Олівер з відкритими дверцятами автомобіля.

    Звідкись з'явився Шултер з пістолетом у руці та двоє інших великих чоловіків, також тримаючи пістолети.

    Деймон спокійно підійшов до місця, де Шултер та двоє інших чоловіків зібралися над тілом, що лежало на тротуарі. Шултер опустився на коліна, приклав вухо до грудей чоловіка, а потім підвівся.

    - Він мертвий, — повідомив Шултер. - Вперше кляті газети надрукували щось корисне. Я мав передчуття, що він з'явиться. - Він сяяв від задоволення, наче мисливець, який щойно вполював величезного оленя, чиї вражаючі роги стануть чудовим трофеєм над каміном. - Ви його знаєте?

    Деймон подивився на мертвого чоловіка, на жакеті якого блищала кров. Обличчя було спокійним. Деймон ніколи раніше його не бачив. Він похитав головою.

    - Це міг бути хто завгодно, — здивовано сказав він Шилі, яка обіймала його. - Він так і не передав своє повідомлення.

    Він сидів у саду в Олд Лаймі, дивлячись на Протоку. Наставали сутінки, і вздовж берега починали мерехтіти вогники, а вода перетворилася на темну сталь. Всередині будинку він чув, як Шила наспівувала собі під ніс, готуючи обід. Він з нетерпінням чекав на нього. Окрім сніданку, ланчу та обіду, Шила готувала йому яєчний лікер об 11-й ранку, о 5-й пополудні та перед сном у старій хаті, що шурхотіла і скрипіла, наче човен на вітру біля води. За два тижні він набрав 10 фунтів і ходив по саду без ціпка.

    Шултер побував там з візитом.

    - Це найрозтриклятіша справа, — зізнався Шултер. - У нього не було жодних документів. Ні водійських прав, ні кредитної картки, нічого. Ніхто не забирав тіло. Пістолет був старим німецьким Пі38,* який, ймовірно, якийсь солдат привіз з війни. Він міг перейти через двадцять рук до цього часу. Це все, що ми знаємо. Більше нічого. - Шултер здивовано похитав головою. - Він просто з’явився з нізвідки. З тротуару. З каналізації. Нізвідки, — додав він.

    - Нізвідки, — сказав собі Деймон у сутінках. Він згадав, що хотів, щоб йому дозволили померти в лікарні і не злякався, коли побачив чоловіка з пістолетом, який вийшов з-за припаркованого автомобіля.

    Шила вийшла з кухні у фартуху, несучи дві склянки віскі з содовою, одну для нього, одну для себе. Він взяв свою склянку, а Шила сіла у крісло поруч із ним, і вони обоє дивилися на темніючу Протоку. Він простягнув руку до її руки.

    - Цілителька, — промовив він. — Дарувальниця життя.

    - Не ставайте сентиментальним на старості, — відповіла Шила. — Я просто жінка, яка приносить вам віскі перед обідом.

    - Яке гарне місце, — визначив Деймон, коли вони пили разом.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.