150 років.

Ледь з’явившись над краєм лісу, повний місяць освітив невелике старе кладовище, заросле густими чагарниками. Селище, біля якого воно колись було, давно спорожніло. Лише поодинокі руїни хатин і каркаси будинків перших поселенців ще свідчили про те, що тут колись вирувало життя. Можливо, не бурхливе — лише таке, що зароджувалося, — але воно було. Високі й могутні дерева, у яких було відібрано трохи землі, знову йшли в наступ, повертаючи собі належне. Вони стояли, похитуючи кронами й шелестячи листям, поступово скидаючи свій літній наряд. Це був початок осені. Стояла суха й вітряна погода.

У кущах стрекотіли цвіркуни, й подекуди чувся зляканий крик птахів.

Старе кладовище з похиленими й струхлявілими хрестами, із проваленими могилами, зараз було залите яскравим місячним сяйвом. На краю розритої могили, похитуючись, стояв чоловік. Він озирався навколо, ніби намагався збагнути, де опинився. На ньому були чорні шкіряні штани, заправлені в м’які мисливські чоботи, сіра сорочка й рудувата куртка з оленячої шкіри, оздоблена бахромою. На шиї — хустка, а на голові — чорний капелюх із широкими крисами — болівар. Два кольти в дерев’яних кобурах і ніж Боуї на поясі видавали в ньому шукача пригод.

Чоловік підняв руки до неба й застогнав. Його стогін пронісся над кладовищем і, повернувшись луною, загубився в лісі. Що робив тут, у глушині, цей чоловік — ніхто не зміг би сказати, не підійшовши ближче й не зазирнувши йому в очі. Він стояв, і вітер розвівав його довге сиве волосся, що в місячному світлі сріблилося.

Але ось чоловік зробив невпевнений крок. Його похитнуло, і він насилу втримався на ногах. Ще крок, ще один — і, хитаючись, наче п’яний, він попрямував до старих напівзруйнованих хатин. Під час ходьби пістолети сухо постукували по стегнах. Було видно, що кожен крок давався йому нелегко. Роки лягли тягарем на плечі, сутуливши спину. Та він ішов, чіпляючись за кущі й молоді дерева, долаючи втому. Було очевидно — ця людина дуже стара. Але що ж вигнало її в ніч?

Вийшовши на колишню головну вулицю, обабіч якої тепер стояли лише руїни будинків, чоловік зупинився. Він задер голову й, дивлячись на яскравий місячний диск, щось промовив. Неприємний скрегіт його голосу поніс вітер.

У темряві однієї з перекошених хатин блиснули два зелені вогники. Потім ще, і ще — й на порозі вмостилися три койоти. Вони спостерігали за чоловіком, не наближаючись. Дивно було те, що звірі не проявляли до нього ані страху, ані інтересу. Можливо, вони вже звикли до нього.

Койоти позіхали, облизувалися, вичісували шерсть. А чоловік стояв, дивлячись на давно мертве поселення. Що він думав? Що відчував? Він, який виходив на цю забуту Богом вулицю щомісячної повні. Сльози не текли з очей, коли він плакав, а його довгий, протяжний стогін більше нагадував виття, від якого навіть койоти, озираючись, зникали в норах.

Залишмо його під місяцем оплакувати свою грішну душу й повернімося в той далекий час, коли тільки-но зароджувалося це поселення.

Це був 18** рік. Весна й літо видалися важкими. Побудувавши двадцять хат і відвоювавши в лісу трохи землі, вихідці зі Шотландії, разом із тими, хто приєднався до них у дорозі, відпочивали після чергового важкого дня. Террі Голвей зі своєю дружиною Сесілією та двома малими дітьми — Майком і Бетсі — вечеряли в своїй вітальні, за великим столом на різьблених вигнутих ніжках, привезеним із далекої батьківщини. Сьогодні в них був гість — сусід Говард Макферсон, голова їхньої невеличкої громади. Террі підстрелив оленя, а Сесілія приготувала з нього чудову печеню. Вони розмовляли про поселення, врожай і приріст худоби. Вечеря йшла весело й невимушено, чоловіки трохи випивали, хвалили кулінарні здібності Сесілії й їли.

Раптом двері з гуркотом розчинилися — і на порозі з’явився чоловік із двома кольтами. Вишкіривши гнилі зуби в усмішці, він, граючи пістолетами, увалився до вітальні, зачиняючи двері ногою. Діти злякано притислися до матері. Террі зиркнув на карабін у кутку, а Макферсон відкинувся в кріслі й, склавши руки на животі, спокійно дивився на нічного гостя.

— Веселитесь, — прохрипів той, — а не знаєте, що голодний хтось блукає ніччю…

— Мовчати! — гаркнув незнайомець, побачивши, що Макферсон хоче щось сказати Террі. — Мовчати, собаче лайно, або я розмажу твої мізки по стінах!

Гість, грюкаючи чоботами зі шпорами, підійшов до Макферсона й упер дуло пістолета йому в підборіддя.

— А ви, сучі діти… Ану вставай! — І він копнув стілець, на якому сидів Террі. — Насидівся, дай і мені відпочити.

Террі підвівся й став поруч із дружиною ближче до карабіна. Хотів щось зробити, та видно — дався взнаки тривалий спокій: реакція підвела. Макферсон не встиг і руки підняти, як дуло кольта вперлося йому в обличчя, а з другого вже вився дим. Террі впав із простреленою головою. Кров бризнула на стіну в світлі лампи. Сесілія, Майк і Бетсі з риданнями кинулись до нього, безсилі щось вдіяти.

Нічний гість сплюнув і нервово сказав:

— Я не хотів. Це був самозахист. Ви ж бачили.

Засміявшись, він потягся за пляшкою, відпив чверть і звернувся до Говарда:

— Що, впізнав мене? А я бачив, як ти кивав отому. — Він кивнув і вказав кольтом на мертвого Террі.

Макферсон упізнав його. Оголошення про Клема ‘’Скаженого’’ нещодавно з’явилося на дверях лавки Маккарті. Банда Клема грабувала диліжанси й поштові потяги, за нею полювали рейнджери. Він, як шалений вовк, залишав за собою лише кривавий слід. Прізвища ніхто не знав, тому й залишилось — Клем Шалений.

Шериф Ларсен з Беквіла нещодавно приїздив — і стало відомо, що Клем полює десь тут. І ось він — у них вдома.

Говард дивився на пістолети на столі, не знаючи, як виплутатись. Треба хоча б не нервувати бандита — а далі як буде…

Клем їв і пив, щоразу вихваляючи кухню, не забуваючи «приділяти увагу» Макферсону. Пропонував поїсти й йому, погрожуючи в разі відмови «проштовхнути» шматок оленини дулом із «свинцевою приправою».

Далеко за північ, наївшись, бандит підвівся:

— Ну все, я пішов.

Підняв пістолет, щоби стріляти, але Макферсон, не гаючи часу, перекинув на нього стіл. Клем не чекав опору, та все ж вистрілив. Куля зірвала шкіру на голові Макферсона, кров залила обличчя. Той упав, скрутившись, ламаючи стільці. Клем підскочив і пустив у нього ще дві кулі, потім підняв дулом капелюха й, усміхаючись, мовив:

— Дякую за частування, міс. Але не сподобалось. — І вистрілив у серце заплаканої жінки.

Діти кинулись до матері, а бандит насунув капелюха й рушив до виходу. Та щойно ступив на ґанок — пролунали кілька пострілів. Клем Шалений звалився на землю. Люди давно оточили будинок і чекали. Вони вийшли зі сховків і зібралися довкола тіла.

— По заслузі! — кинув хтось.

— Скільки крові… І діти… Макферсон жив!

Сім’ю Террі Голвея ховали всім поселенням. Приїхав шериф Ларсен. Нікого не було байдужого. Навіть ті, хто пристали в дорозі, казали добре слово про благородного квакера й його родину. Говард Макферсон, поранений, із перев’язаною головою й рукою, також був там. Йому було важко стояти, та не прийти він не міг. Спираючись на палицю, прощався зі своїм другом.

На іншому кінці кладовища, над свіжою ямою, лежало загорнуте в тканину тіло Клема ‘’Скаженого’’. Священник відправив заупокійну, і бандита спустили до ями. Усі розступились, коли до могили підійшов Макферсон. Він постояв, глянув у посіріле обличчя бандита, сплюнув і, так, щоб мало хто почув, прошепотів:

— Щоб ти ще сто п’ятдесят років на тому світі не знайшов спокою.

Розвернувся й пішов.

Усе почалося через кілька тижнів, у повний місяць. Жахливе виття з боку кладовища збудило все селище. Люди, озброївшись, вийшли надвір. Ніхто, навіть старі мисливці, не чули нічого подібного — те було ніби стогін, ніби плач. Люди вдивлялись у темряву, піднімаючи лампи й смолоскипи, але що можна побачити в ночі, навіть за місяця? Лише тіні, які зникали при наближенні. Хтось стріляв, та виття не припинялося.

Ті, хто намагався піти туди — більше не поверталися. Або ж їх знаходили мертвими, понівеченими якоюсь невідомою твариною.

Це тривало дуже довго. Предковічний жах проник у кожен дім. Люди почали залишати оселі. Селище вимирало. Навіть ті, хто купував хати за безцінь, швидко виїжджали. Врешті, поселення спорожніло.

Чоловік стояв на колінах, простягаючи руки в благанні. Його тужливий стогін лунко розносився поміж порожніх, зруйнованих хат. Він підносив до обличчя руки й кусав пальці, не в змозі здолати те, що піднімало його ось уже скільки років, щоби знову й знову приходити сюди й просити прощення в тих, хто давно вже став прахом.

На сході, за деревами, посіріло небо. Чоловік підвівся й важкою ходою попрямував до кладовища. Він спотикався, чіплявся за кущі, наближаючись до розритої могили. Коли зійшло сонце, він упав на край ями й зсунувся вниз. Один із пістолетів випав із трухлявої дерев’яної кобури, на якій було випалено його ініціали — Клем Смолвей, він же Клем ‘’Скажений’’.

Це була саме та ніч, коли він убив родину Террі Голвея, і той день, коли його прокляв Макферсон. Але все це сталося сто п’ятдесят років тому.

Сонце зійшло високо. У кущах метушились птахи, та ніхто не бачив, як тіло чоловіка, одягненого в старовинний одяг, почало розсипатись. Воно розсипалось, перетворюючись на порох, на ніщо. За мить там залишилась лише напівзасипана пуста могила.