🖎 Паперовий літачок 🖏

Над Парижем, між старовинними будинками й вузькими вулицями, пролітав паперовий літачок.

​«Чи знаєте ви, що, загадуючи бажання, людина пускає в небо паперовий літачок? Це робиться для того, щоб її мрію почув сам Господь. Але іноді бажання людей не завжди добрі, і саме через такі мрії — як, наприклад, смерть — можуть постраждати зовсім невинні. Так сталося і зі мною».

​Місто Париж. Вулиця Ріволі.

13:16

​Тієї неділі ми з моєю молодшою сестрою Лолою вирішили прогулятися містом. Погода була чудова, тож гріх було не вийти, аби помилуватися весняним Парижем. Ми неквапливо насолоджувалися прогулянкою, аж доки її не потривожив паперовий літачок, що з’явився між будинками. Пролетівши кілька метрів, він упав на землю. Не роздумуючи, Лола підбігла до нього і вже збиралася підняти, як почула мій суворий голос:

— Лоло, навіть і не думай цього робити!

— Чому це? — здивовано запитала вона.

— Бо вдома і так вистачає твого сміття з вулиці.

— Та я не хотіла його забирати додому. Я лише хотіла подивитися, чи там нічого не написано.

— А ти знаєш, що... — почала я, сміючись. Ми подивилися одна на одну і водночас закінчили речення:

— «Допитливій Варварі на базарі ніс відірвали».

— Знаю, знаю, — відповіла сестра, але цікавість узяла своє. Без жодних сумнівів вона підняла літачок і розгорнула його. На папері були написані слова: «Я хочу до тебе».

— О, поглянь, до мене хочуть, — жартівливо сказала Лола.

Я не звернула на це уваги, лише промовила вголос:

— Якась дурниця, а не бажання. Напевно, забули дописати. Ходімо краще додому.

Сестра кивнула у відповідь. Зім’явши папір, вона викинула його у смітник, і ми продовжили свій шлях — тепер уже додому.

​Вулиця Малле-Стівенс.

Під’їзд 13, квартира 6.

​Повернувшись, я вирішила приготувати нам із сестрою швидкий перекус, тож пішла на кухню, а Лола — до своєї кімнати переодягнутися.

Зробивши бутерброди та заваривши чай, я чекала на сестру. Просидівши вже кілька хвилин за столом із телефоном та не витримавши бурчання свого живота, я пішла до Лоли. Я постукала у двері, чекаючи слова «заходь», але у відповідь почула лише тишу. Постукала знову — знову тиша. Хвилювання наростало. Я взялася за ручку дверей і відчинила їх. Тієї ж миті моє хвилювання змінилося на гнів.

«Я там на кухні голодна її чекаю, а вона тут вирішила відпочити!» — роздратовано подумала я.

Відійшовши від дверей, я попрямувала до ліжка, щоб штовхнути її. Я очікувала, що сестра підніметься і вдасть, ніби хотіла мене налякати. Проте Лола так і не підвелася.

— Та вставай уже, я їсти хочу! — вигукнула я і розкрила її.

Боже мій, що ж я там побачила.

Лола, а точніше її тіло, було без голови. У мене стався шок, через який я не змогла встояти на ногах. Я почала кричати, коли голова сестри разом із ковдрою опинилася в моїх руках. Тієї ж миті мені потьмарилося в очах.

До тями я прийшла вже ввечері на дивані. Біля мене була мама, а тато, не знаходячи собі місця, ходив по кімнаті. Я різко підвелася і спитала:

— Мамо, а де Лола? З нею все гаразд? Мені наснився такий сон, що страшно навіть згадувати…

Я хотіла вже усміхнутися, та побачила мамині сльози.

— Лола померла, Ліно, — промовивши ці слова, мама почала ридати.

Я згадала, що сталося кілька годин тому, і побігла до сестри в кімнату. Увімкнувши світло, я побачила, що все було як раніше. Бракувало лише Лоли з її криком: «Чому знову без стуку заходиш?!»

Упавши на коліна, я почала плакати, а поруч, утішаючи мене, плакали мої батьки.

​Минув місяць.

​Моя сестра Лола залишила по собі лише добрі спогади, від яких моє серце розривалося від болю. З того трагічного дня я дуже змінилася. Сміх у моєму домі більше не лунав. Навіть мій гардероб став майже повністю чорним. Я зненавиділа чай із бутербродами, і коли бачила такий сніданок, впадала в паніку. Через це мені довелося щодня ходити до психолога та психотерапевтів. Я не могла відвідувати школу, бо там уже знали, що в довідці про смерть сестри було зазначено «самогубство», хоча це й не було доведено. Я просто не могла повірити, що Лола зуміла відтяти собі голову без жодної краплі крові на підлозі. Та й навіщо їй це робити? Звісно, спочатку все хотіли «повісити» на мене, але, оскільки проти мене нічого не знайшлося, я була вільна. Проте від цього не стало легше.

Днями я випадково почула розмову батьків про переїзд у нове місто. Я розумію, що ми не зможемо жити тут, наче нічого й не сталося, але саме в цьому домі я була щаслива. Саме тут усе нагадує про неї. Мені важко й боляче, але я не хочу цього забувати.

«Боже мій, як я хочу до неї. Як же я хочу її обійняти. З нею посперечатися, почути її голос. Я б усе віддала за це. Але ні, вона більше не повернеться. Не увійде в цей дім. Потрібно вже прийняти, що її немає зі мною, але це так боляче. А ще усвідомлювати, що це ще не скоро закінчиться, бо ми подали новий позов до суду, аби зняти тавро самогубиці. Тож мої сльози ще не скоро висохнуть, сестричко».

Мені повідомили, що ми переїжджаємо до Лондона. Тоді в мене з’явилася надія, що там, можливо, я зможу почати нове життя. Звісно, воно не буде таким, як раніше, але я мушу спробувати заради своїх батьків.

​День переїзду.

Ось і настав цей день. На душі було неспокійно. Я востаннє відчинила двері до кімнати сестри, увійшла, щоб попрощатися.

— Ну що ж, сестричко, я їду. Їду, щоб жити!

Щойно я закінчила говорити й хотіла вже вийти, як вікно в кімнаті відчинилося. Вітер, що увірвався всередину, приніс до моїх ніг чистий аркуш паперу. Піднявши його, я згадала нашу прогулянку з Лолою. З моїх очей потекли сльози.

​— Ні, я не можу тебе забути! Чому я мушу це робити? Мені боляче, Лоло! Невже ти не бачиш моїх страждань? — закривши обличчя руками, я розридалася.

​Трохи вгамувавши біль, я взяла аркуш, написала кілька слів і, змайструвавши літачок, випустила його у вікно. Щойно він злетів, я зачинила раму й вийшла на вулицю, де вже чекало авто з батьками. Машина рушила. Крізь скло я спостерігала, як віддаляюся від нашого дому та подвір’я, де минуло наше спільне дитинство. Тієї миті в моїй голові відлунювали слова, від яких щоками знову покотилися сльози:

​Лети, лети, мій літачок,

Дістанься ти до неба.

Там на небесах є Та,

Кому пишу я ці слова.

Востаннє прочитає їх Вона.

Моє бажання здійсниться — НІКОЛИ.

Про це знаємо добре Я і Вона.

​Минув місяць. Вулиця Кардо.

14:11

​— О Боже, як же спекотно! Навіщо ти мене витягла на цю прогулянку? Ненавиджу літо, — скигливим голосом промовила Аврора.

— Та годі вже нити, сестричко. Подивись, яка чудова погода, — радісно відповіла Лулу.

— Де моя кімната з відеоіграми? Хочу додому, додо-о-ому, — пробурмотіла знову Аврора.

— Та забудь ти вже про свої ігри хоча б на день! Краще хоч раз із меншою сестрою погуляй на вулиці, а то тільки вдома сидимо, — різко змінила тему Лулу.

— О, подивись, літачок летить! Хтось загадав бажання! — прокричала вона радісно.

— Напевно, його бажання не здійсниться, — позіхаючи, промовила Аврора.

— Це ще чому?! — сердито запитала Лулу.

— Тому що літачок упав, — засміялася Аврора.

— Ну ти й... краще промовчу, — пробурмотіла Лулу, підбігла до літачка, підняла його та розгорнула. Там були написані слова: «Я хочу до тебе», а в кінці — ініціали «Л.Л.».

— О, поглянь, до мене хочуть, — жартівливо сказала Лулу.

Аврора не звернула на це уваги, лише промовила вголос:

— Якась дурниця, а не бажання. Напевно, забули дописати. Ходімо краще додому.

У відповідь Лулу лише кивнула. Зім’явши папір, вона викинула його у смітник, і вони продовжили свій шлях — тепер уже додому.