Дайте мені слово!

Зал суду. Стоїть суддя за столом заввишки в Еверест. По ліву сторону прокурор, по праву – адвокат. Я сиджу на вушці голки й дивлюсь на цих гаргантюа. А вони все сперечаються.

– Стратити й не милувати! – гарчить прокурор. – Цей злочинець знущався над малими дітьми!

– Ваша милість! – скулить адвокат. – Цей пан не винен! Він не пихтів дим з тютюнової сопілки!

– дайте мені слово. – скулю з малої літери.

– Вирок давайте! Негайно! За злочин проти держави потрібно карати летально!

– Дайте мені слово. – вже сміливіше кажу.

– Не робіть швидких висновків! Нам не треба нових шибеників!

– Дайте мені слово!

– Чого тобі?! – адвокат з прокуром повернули голови до вушка голки.

– Дайте мені волю, і я встану поволі. Дайте мені людину, я зроблю з неї тварину. Дайте мені гроші, я куплю вам гнилі калоші! Розіп'яти мене на хресті, буде тіло моє хворостю. Дайте пташку зі срібним крилом, і це буде в життя вагон. Скажіть слово графітове, і з нього зроблю я діамант!

– Тобі не соромно так спонтанно втратити риму? – крикнув прокурор.

– Дайте мені слово! – голка зламалася під моєю вагою.

– Панове, панове! Тримайте себе у руках! – мугикав блідий адвокат.

– Дайте мені слово! – я став вище Альпійських гір. – Дайте мені слово! – гримить голос мій і ще кілька чужих. – Дайте мені слово! – натовп свідомих людей простягає голос у небо. – Дайте мені слово! – злякане обличчя судді. – Дайте мені слово! – гарчать у залі всі. – Дайте мені слово! – зник нещасний суддя. – Дайте мені слово! Дайте мені слово! Дайте мені слово!

Тиша в залі. Реквіємна пітьма. Слово стоїть, хоч слова нема.