Квіти життя у попелі війни

— Асса, асса, пляші!

Постріли чиркали. Чулося гигикання. Петро підхопив бутлі та побіг, пританцьовуючи. Постріли летіли вслід. Пощастило. Кадировці у доброму гуморі. Відпустили.

Він пішов до річки. Обабіч дороги деінде лежали мертві тіла. Тих, хто йшов по воду чи з нею, і кого наздогнали зненацька застигли кулі. Набрав води з річки.

Тримаючись стін, він обережно прямував вулицею. Знову не пощастило. Патруль козаків зупинив його. Побачивши воду, вони вимагали "дати напитися". Напившись, козаки вилили всю воду на газон "щоб квіти полити".

Петро повернувся до річки й знову набрав воду. Обійшов зловісну вулицю, й вирішив потрапити до власного будинку з іншого боку. І там натрапив вже на інший патруль. Вже здалеку його помітили. Форма "синій мох", крім зброї ще кийки на поясі. Росгвардія. Петро зіщулився від передчуття знущань.страху.

— Стой! Куда собрался? Рукі ввєрх!

Хлопець зупинився, поставив бутлі, підняв руки. Гвардійці підійшли та швидко обшукали. Хоча бачили, що він без зброї.

— Куда прьош?

— Воду нєсу, — відповів Петро.

— На колєні, сука! — закричав йому офіцер.

Петро впав на коліна.

— Ти русскій ілі хахол? Атвічай!

— Русскій, — пробурмотів Петро.

— Ну живі пака, — зареготав офіцер. І дав ляпаса. Петро стерпів, хоча удар був було болючий.

— Пьосік, гатов служіть? Скажі гав-гав!

Петро все виконав, подумки повторював, що це не він. Погавкав по собачому, висунув язика. Солдат кинув шматок ковбаси, і Петро спіймав його зубами у повітрі.

— Хароший пьосік! — зареготав офіцер. — Спой гімн Рассії!

Петро, як міг проспівав перший куплет.

— Маладєц, пацан! Пшол вон!

Петро підвівся та пішов не оглядаючись. Почулося два постріли і регіт. Він озирнувся і закляк від розпачу. Бутиль прострелено наскрізь. А з діри лилася вода.

Він Петро дійшов до стінки, дістав з кишені скотч та як міг заліпив дірку. Потім взяв бутиль, перевернув боком, і поніс. Ноги ковзали у калюжах і бруді. Він вперто йшов далі.

"Не впасти. Донести воду. Без неї всі помруть".

Він вже побачив здалеку рідний будинок. Без вікон, з дірами від снарядів у фасаді. Деінде стіна почорніла від сажі. Він прискорив кроки. І почув оклик. Біля будинку стояв джип, двері відчинені.

— Іді сюда! — з автівки виглянув сивий чоловік з вусами.

Аслан, осетин. Офіцер-десантник. Він ніколи не лаявся, не принижував. Іноді приносив у підвал дітям цукерки та пляшки з водою.

— Я воду отнєсу. — сказав Петро. Осетин кивнув.

Хлопець заніс бутилі до підвалу.

— Ой лишенько, де ми каністри візьмемо? — занила мама.

Петро не слухав і чкурнув на вулицю.

— Завтра кіно снімать будут, — сказав Аслан. — Ухадите.

— Яке кіно?

— Жеч будут. Тіпа нацики заселі. Труси. Раді картінки. Сажгут всьо. Утром начнут. Ноч будет, ухадіте. Іначе умрьоте.

— Зачем розказал мнє?

— Я воїн. А не шакал, — Аслан сплюнув та закляпнув двері.

Джип різко зірвався з місця. Петро спустився у підвал і розповів все, що чув. Йому не вірили. Не хотіли кидати запаси. Лише половина погодилася піти.

***

Вночі гриміли вибухи. Біженці йшли крізь ніч повз руїни заводу. Біля паркану, у розбитої автівки лежали тіла вбитих українських морпіхів. Один з них тримав в руці гранату ФПГ. Мабуть, хотів кинути у ворога, та не встиг. Петро взяв гранату з руки мерця.

— Кинь цю гидоту! — гаркнула мати.

Петро помотав головою. Коли виходили до поля, їх зупинив патруль. Знову козаки. Троє. П’яні. Від них несло перегаром.

— Стой! А ну-ка? Куда ідьом? Комендатскій час!

— Да забєй! — гукнув атаман. — Прістрелі нарушітєлєй!

Постріли розірвали тишу. Черга прошила тіло мами і жінки поряд. Вони впали. Сестра з плачем кинулася до тіла мами.

Лють охопила хлопця. Він вихопив гранату та кинув під ноги козаку. Вибухнуло, і обидва впали. Третій козак навів автомат, але затвор заклинило. Петро підбіг та вдарив його ножем. Козак впав, стікаючи кров’ю.

Петро заплакав і кинувся до тіла мами.

— Ідіот! — вигукнув сусід та схопив його за волосся. — Ходімо звідси! Всю варту переполошив!

Вони пішли далі. Залунали вибухи. Небо освітилося заревом.

Там, де стояв рідний будинок, спалахнуло полум’я. Він чув крики тих, хто горів у вогні.

— Я помщуся! — вигукнув Петро. — За все! За маму, за дім!

Він йшов не розбираючи дороги, наче уві сні. За руїнами селища заводу починалося поле. А за ним — стежка, що вела до траси. У полі стояли автівки. Виявилося, що це волонтери. Ті, хто вивозили людей з помираючого міста Марії. До порятунку.