Солов'їний менестрель

Зелений сад окультних низьких трав і ароматів дивних і тривожник — це був весняний вечір, коли я ритуально виходив з монастиря писати вірші і рахувати зірки. Цей сад в монастирі любили і доглядали, і в той же час боялися деякого його яарівницвта і вітражності прозорих квітів — ті схилялися пелюстками до забутих і дивно занедбаних фонтанчиків і промовляли дивні слова вітру. Тривога, шум і біль весни — коли сідало сонце за горизонт, потроху становилось легше, від душі відпускало моїй пустоти і втому. Я поправив в плечах вишиту нахидку — бо ходив я в зелений сад тихих трав не тільки за поезієї і зіркам, щоб помолитися і напитися з фонтану свіжої вечірньої прохолоди — а і щоб зустрітися з ним, моїм коханим і любимим поетом і просто гарним хлопцем з сусіднього села — вірний і мирний хлопчисько… Поряд ми завжди при всій моїї стриманості дозволяли собі деяку дитячу усмішку і дурачество, безтурботне маленьке дитинство нашего життя — хоча, чи можно вважати нас о вісімнадцяти роках дорослими, і чи можно вважати дітьми? Чи існує в нашому житті, таке поняття як час? Коли я з ним — будь які грамотні розуміння цього світу, що нам оповідають в наших школах, меркнуть поряд з його посмішкой, любов’ю в його очах і милими жартами — любити світ навколо, спокій зелених листь і квітів конвалія. що заплівся догори до сонця…

Я тримаю у руках книгу, поезії і вірші фольклору в пісенних трактуваннях — таким складним чином це просто є вірші із нотами поряд. Але у всьому простому є складне, а у всьому складному є просте. Я піднімаю голову до гори — там, вверху. на вишневому дереві, перегукується з пташкой на акацієї соловій — ніжний сіренький птах, мудрий митець і ніжний співак кохання. Кожного разу коли я його чую — моє серце завмирає чи то в тривоге, чи то від глибокої любові і спасіння в ній. Скоро, скоро я сі дочекаюсь мого приятеля і коханой людини — він бешкетник і парубок моторний, завжди пролізає в таємном ходу в кам'яній стіні, що поросло травами і листвою. І кожен раз ми простягаєм один одному руки, цілуємося, милуємося один одним я ніжно опускаю його яскравий сміх до більш глибоких тонів і посмішок тихих — він починає навіть бути трохи несміливим… А потім слухаємо того самого солов’я — того самого, сренького із любов’ю в серці.

— Ти чув колись легенду про вашого солов’я з зеленого саду монастиря? В нас по селу ходить одна сій байка!... — каже він, коли ми сидимо під деревом відклавши книги. Він при обіймає моє плече і питається притягнути до себе — я лише посміхаюсь його дурнощам і поглаживаю пальцями вишивку в нього на рукаві.

— Ні, цієї байки від тебе я не чув — адже ти, брехло, постійно щось вигадуєш…

— О, ні! Я, вибач мене, сама чесна людина на селі. Якщо ти будеш зі мною сперечатись, я тебе покину — піду в ліс до вовків, нехай мене з’їдять живцем, якщо я хоч трошки тобі брешу! — каже він серйозно і ображено, дивлячись на мене в упор. Я лише сміюсь.

— Олесику, люди не можуть не брехати… Мені брехав він, тож і ти брешеш.

— Та хто тобі тіки не брехав! Брехали і брехали — а от я не брешу! — він нахилився ближче, і трохи рукою заліз під розстьобнутий воротник… Поцілувавши шию і вкусивши шкіру. він знову підняв погляд на мене і посміхнувся.

— Дурникові… Краще б тобі співали, ніж брехали — як цей соловійко що над нами… Шкода мені тебе. Невдаха — а я ще гірший невдаха… Хоча ні — страшно мені везе в житт. Везе в житті — бути тут і слухати твоє дихання та птахів мого кохання!...

Поклав голови мені на плечі сі, і ми лише слухали ритм саду і наших сердець — тьох, тьох, тьох…