Монолог добровольця

Я підійшов до поодинокого дерева, де мав побачити його. «Шуліка», мабуть, зараз посміявся б з мене, нагадав, що життя продовжується і ми маємо зосередитись на тих, хто досі чекає нашого повернення.

— Привіт, друже, — тихо мовив я, прикриваючи долонями гаряче обличчя. — Знаю, ти не хотів би, щоб хтось був тут за таких обставин, та все ж… Все так навалилось, коли здавалось, що гірше вже не буде.

Нарешті відірвавши спітнілі долоні від лиця, відчув як вітер торкнувся моїх вологих щік. Кажуть, якщо підняти вгору очі, це допоможе заспокоїтись. Можливо раніше так і було. Насправді я погано пам’ятаю, що було до цього триклятого вторгнення. Ніби якийсь яскравий сон, що на світанку перетворився на невловиме, напівпрозоре марево.

Єдине, що лишилось з тих часів — бажання жити.

— «Сармат» повернувся додому, йому нарешті дали відпустку, — випалив я, не тямлячи навіть, куди та кому я це кажу. Але чітко знав, хто мав би почути мене за інших обставин. — Вчора мій малий дзвонив… Багато чого розповідав, а на останок сказав, що коли виросте, хоче стати таким же, як батько… Хто ж міг знати, що моя дитина промовить це у п’ять років. А Марина просто плакала на фоні…

Я видихнув, тримаючи у руці Маринин брелок, який вона подарувала мені в нашу першу зустріч. Мій оберіг на фронті — тут моє серце і спогади. Я знав заради кого іду в бій, чиї життя дорожчі власного.

— Пам’ятаю, як ви з «Сарматом» і «Хмелем» подалися до нас в бригаду. Ви були наймолодшими серед всіх. Олексюк тоді на перекурі бовкнув щось на кшталт «Такі молоді, а вже зі зброєю в руках. Щось ми у свій час зробили не так, що за наші помилки розплачується таке юне покоління». Ти ж знав Олексюка, мовчазний такий, на бугая схожий. Я у перші кілька днів служби взагалі не чув, щоб він до когось звертався чи щось казав, а тут он воно як відбулось… До речі, він загинув вчора від снайперської кулі… Наші не встигли вчасно зупинити кровотечу, він стік за кілька хвилин. Олексюк мовив колись, що йому вже нема чого втрачати, хотів піти тихо… Пацани казали, що він сам з Маріуполя й після ракети, яку скерували на його будинок, він втратив будь-яку віру. Його родину дістали з-під завалів вже без ознак життя. Він ледь не зійшов з розуму тоді, а через три дні пішов добровольцем на фронт… Вибач, братику, що не вберегли вас… і ще «Марлін», яку вбив ворожий безпілотник, коли вона рятувала життя Артему «Карому». Їх теж уже нема серед нас, — тихо прошепотівши, я закрив очі. — Юрко «Хміль» зараз потроху одужує після поранення, вже фліртує з медсестрами на повну. Залицяється до дівчат як завжди, чортяка!

Раптом мене наздогнав давній спогад, коли у двадцять другому році після прийняття присяги вісімнадцятирічні Юрко й «Шуліка» з наглими посмішками пускали бісики Оленці з яскравим позивним «Айстра». При чому вони вдвох кидали такі фразочки, що обличчя дівчини вкривалося рум’янцем у першу хвилину. «Шуліка» часто невідривно дивився на неї, нахабно шкірячись при цьому, а вона червоніла і обіцяла колись його прибити за це. Він був високим, гарним і, падлюка, знав, що деякі дівчата на нього западали. Олені він подобався, але вона вперто цього не визнавала і бісилась сама з себе. «Шуліка» любив те, як вона вкривається багрянцем, коли їхні погляди перетинались. Його позитивні погляди поширювались з часом й на тих, хто втратив віру в це життя. Командир якось назвав його «ходячим приколом, який дає надію на те, що цей світ не до кінця прогнив» і це була найвлучніша характеристика.

З того часу пройшло три роки. Їхня трійця невтримних оптимістів до останнього зберігали позитив.

— З тої клятої облоги завдяки тобі й «Локу» наш батальйон вийшов живим. «Лок» завдав конкретного такого удару руснявому підрозділу, скинувши на них вибухівку, але зробивши це, загинув сам. «Сармат» отримав поранення, але оклигавшись поза зоною бойових дій, ледве зміг прийняти той факт, що ти вже помер… До твого дня народження тоді лишалось два дні… Що робиться з цим паскудним світом? Тобі зараз було б двадцять один…

Я присів, не знаючи, що ще можна додати. Я не знаю, чи були цікаві йому мої розповіді колись. Прилігши поруч з холодним каменем, поклав на нього долоню і почав вдивлятись у небо, у хмарки, що вирували у ньому, складаючись у химерні силуети. Я мимоволі посміхнувся.

— Знаєш, а у дитинстві я обожнював вдивлятись у небесну височінь. Спостерігаючи за цими бездушними потоками повітря, бачив різних звірят, вигадував сюжети. Ба більше! Мріяв пов’язати життя з малюванням чи письменництвом. Або з якимись природничими науками, — раптові спогади нагадали, що колись було життя, яке зараз сприймається ніби щось примарне. Період, який ми називаємо «до війни». Видихнувши, я ледь знайшов у собі сили продовжити: — Колись мене манило небо, а тепер я боюсь до нього навіть очі підняти, бо дивлячись у височінь, я не бачу сонця, місяця, зірок. Відтепер лиш твоє обличчя, брате…

Я прибрав руку з мовчазної могили й, окинувши порожнім поглядом самотній пейзаж, запалив цигарку. Цей монолог ніхто не почув, особливо той, кому він був адресований.

— Спочивай, друже… Ми завжди пам’ятатимемо тебе.

Востаннє поглянувши на фотографію «Шуліки», з якої на мене дивилося усміхнене обличчя короткостриженого рудуватого юнака з веснянками, я покрокував у бік нашого штабу.

Війна забирає кращих, забризкуючи їхньою кров’ю все навколо. Ми не маємо права здатися, бо вони заради майбутнього втратили власні життя.