Зміст
  • 1
  • 2

    • Євразія ( Пригоди одесита в Євразії )

    Viktor Pinchuk

    2

    Частина 6 (Фігляр)

    Таланга.

    Місто на захід від Газвана, і приблизно, за вісімдесят-сто кілометрів, від Медини. Якби не моя память про те, що я знаходжуся на іншій планеті, то вперше обходячи Талангу, я б подумав, що це якесь історичне, або просто занедбане містечко в Італії, Греції чи Македонії. Схожа архітектура будинків з натурального каменю та цегли. Стіни, покриті товстим шаром штукатурки. Вибілені. Мабуть, для захисту від спеки.

    Дороги в місті, грунтові, щебнисті, сухі. Коричневого та буро-коричневого кольору. Перед важливими будівлями, і на невеликій площі в центрі міста, вимощена неглазурована керамічна плитка.

    Будинки в центрі міста високі. Мабуть, поверхів по три. А от чим далі від центру, тим будинки нижчі. На околицях взагалі, майже всі одноповерхові. Матеріал стін, з якогось чи то теракота, чи з якоїсь, місцевої червонастої цегли. Просто, але на вигляд –красиво.Особливо коли будівельники, виділили вікна та дверні входи, світлим каменем. На дахах більшості будинків, черепиця світло червоного кольору. Повітря, яке тут хоч і спекотне, сухе, та з низькою вологістю, однак близькість моря нівелює ту спеку. І звичайно ж, картину завершує морський порт з силуетами кораблів, лісом мачт та щогл, та полотнами парусів.

    -От блін. Рив'єра. Ну чисто тобі Рив'єра. (У середньовіччя позначення узбережжя Лігурії. Лігу́рія- регіон Італії). З нотками ностальгії, бурмотав я, коли вперше робив екскурсію Талангою.

    Мег, знайшов недорогий і відносно затишний гостиний двір, на околиці міста і недалеко від порту. Заселившись в нього, і продегустувавши на якість місцеву кухню корчми що була поряд, я вирішив затриматися і пробути в Талангі кілька тижнів. Відпочити від «розважальної подорожі» баронствами, а заодно, поєднати приємне з корисним і нарешті ретельно зайнятися своїм побутом.

    Як цивілізовану людину, мене вже дістало, що я не маю найпростіших речей для своєї нормальної життедіяльності.

    Тож вже за кілька днів, Кір з Мегом, обгаласавши все місто, надали мені детальну інформацію, про ремісничі цеха Таланги та про товари які тут можна придбати.

    «Хай місцеві боги Святого «Порталу»які мене сюди і закинули, тепер мені і допомагають». Подумки богохульствував я, складаючи на грубому папері місцевого виробництва, список найнеобхіднішого.

    -Засоби гігієни. Медицина. Взуття. Одяг. Постільне. Посуд. Дозвілля.

    Бурмотав я собі під носа список вимог. Але одна справа, написати такий список. А зовсім інша, втілити його в життя.

    -Трясця. Не знаю за що хапатися. Тут мені все потрібно.

    В перші ж дні, втілення мого плану по забезпеченню моєї особи найнеобхіднішими предметами, я зіткнувся з відсталим мисленням місцевих ремісників. Фахові майстри, просто не бажали напружувати свої мізки, вигадувати як зробити те чи інше, і в більшості, відмовлялися братися за моє замовлення, аргументуючи це тим, що на таку дурницю, яку я хотів, в них немає часу.

    Прийшлося стимулювати їх бажання, срібними монетами.

    Впродовж довгих днів, які я проводив буквально показуючи «на пальцях» що саме мені потрібно, купу змарнованих нервових клітин, та декалітрів випитої з мене крові, я отримав дуже скромні результати по мінімуму, із складеного списку. Як виявилося, дивитися передачі про майстрювання і самому майстрювати –це різниця довжиною між небом та землею.

    На екрані телевізора, коли я полюбляв перегляди про те майстрювання, все виглядає просто. А от тільки починаєш сам працювати і власними руками, то вже на початковій стадії, хочеться все закинути та купити готове, або винайняти за гроші фахівця.

    Та врешті, я отримав примітивні засоби гігієни, відносно зручне взуття та одяг по індивідуальному замовленню, деякі особисті речі та скриньку з місцевими медикаментами в подобі скляночок з травами, грибами, перегнаним вином з високим градусом алкоголю, та бинтів з найкращої тканини.

    -Ось. Зацініть цю провізорську скриньку. В моїх краях, за таку аптечку, патрульна поліція, нас затримає за підозрою у «Зберіганні та розповсюдженні наркотичних речовин». Жалівся і одночасно хизувався своїм досягненням своїм хлопцям, показуючи мед-скриньку, та демонструючи її вміст.

    -Як на мене, то це гарна теслярська робота. Похвалив скриньку Мег.

    -Та й вміст, нічогенький. Кинув швидкий погляд Кір, на корінці, що лежали зверху склянок.

    -І це все. Всі ваші коментарі? Обурився я такому байдужому ставленню товаришів, до медичного результату, який я так наполегливо і довго витребував від умільців Таланги, і який, врешті отримав та представив.

    -Гарна робота теслі. Буркнув Мег.

    -Гарні корінці. Мружачись прошипів Кір, а затим махнувши рукою гепнув нею по столу за яким він сидів навпроти Мега.

    -Риба!

    Мег, скривившись буркнув: - Рахуєм.

    Хлопці виклавши на стіл свої кісточки повтуплювалися в них рахуючи цятки і підбиваючи кінцеву суму.

    -Ей. Я взагалі то ще тут, стою. Нагадав я про свою присутність.

    -Так, так, так. Ворушив губами Мег. - Бачу. Бачу. Гарна робота теслі.

    -Ага, ага. Гарні корінці. Не дивлячись навіть у мій бік і не припиняючи підлік своїх очків на кісточках доміно, погодився Кір.

    Махнувши рукою на цих двох, я рушив в бік своєї кімнати щоб поставити скриньку біля свого ліжка. Запах висушених рослин і корінців з неї, був приємним. Він нагадував мені, про запах сушених трав з літньої веранди бабусі.

    «Я, тепер цих двох «пожежних» з ігровою залежністю, довго ще ні до чого не схилю. Ніякої корисної справи для них немає. Тільки доміно».

    Про пожежних, яких я прирівняв до Мега з Кіром. Це було через старий земний жарт, що вони, пожежники, настільки професійно грали в доміно, що після роздачі і тільки глянувши на кісточки, кому-які випали, відразу ж визначали хто виграв, а хто програв. Такий жарт про пожежників, був до війни, і натякав на те, що їх робота була, нудитися, спати, і грати в настольні ігри, чекаючи кінця зміни. Ще жартували, що кандидат на професію пожежника, мав пролежати на ліжку, і на одному боці, не перевертаючись, двадцять чотири години. Війна, знівелювала, і разом з людьми, знищила, і відкинула у небуття, обидва жарти. Війна, пройшовшись своєю косою, зробила цю професію однією з найсмертоносніших, після військових на нулі. Після війни, вже не залишилося тих, хто б навіть памятав про часи, коли професія пожежного, була символом спокою та нудьги в країні.

    Ідея втілити доміно у життя, виникла в мене в процесі навчання Мега з Кіром. Оскільки я, раніше, давав обіцянку навчити їх читати, писати та рахувати, то маючи вільний час, став ту обіцянку виконувати.

    От тільки хлопці, коли до них дійшло що в цьому процесі, їм треба робити над собою зусилля, напружувати голову і сидіти та слухати годинами, стали всіляко саботувати процес свого навчання.

    І оскільки я був «геніальним» в усьому, окрім передбачень наслідків від своїх дій, то застосував виховні іновації для своїх учнів-прогульщиків і втілив «на свою голову» навчання гри в доміно.

    Я думав. «Гра – цікава і швидко затягує. В грі -треба вміти рахувати. Хлопці, втягнуться, заохотяться, підтягнуть навчання з математики, а далі, і з граматикою справа піде. Та й доміно, це не шахи, які треба довго виготовляти.

    Що там робити те доміно. 28 прямокутних кісточок, акуратно зроблених зі світлого дерева підвищеної міцності, з цятками темного кольору».

    Грати, хлопці навчились швидко. А вже за кілька днів, гра в доміно, стала улюбленою справою для моїх помічників. Перші тривожні підозри про ігрову залежність моїх товаришів, виникли в мене, коли я застав Мега з Кіром, о пятій годині ранку за грою. Як зясувалося, вони не вставали так рано щоб грати. Вони, взагалі, не лягали спати.

    На мої глузування що вони – залежні від доміно, нарколиги і наркоші, хлопці, не відриваючи своїх поглядів від кісточок відповідали.

    -Так, так, так. Нарколиги та наркоші. Пожираючи очима кісточки в своїх руках промовляв Кір.

    -Хммм. Хороші в мене...нарколиги та наркоші. Бубнів Мег.

    Голосні вигуки «Банк», «Базаруй», «Риба», «Рахуємо», «Голий», «Дупель» лунали з кімнати так часто, що стали вірусними і їх, іноді повторювали навіть жінки на кухні. А самим популярним був вигук «Козел», який переможець кричав найголосніше, супроводжуючи сміхом і глузливими словами «стриб, стриб, стриб», одночасно пальцями показуючи програвшому супернику, стрибаючого козлика.

    Я був радий що стримався, і не підказав залежним ігроманам, ідею грати на поверхні якоїсь порожньої ємкості, щоб при ляпанні кісточками, стояло голосне відлуння на всю Талангу.

    Втративши в своїй непродуманій ініціативі з доміно, обох своїх помічників, і будучи полишеним сам на себе, у вирішенні числених завдань, я, спираючись на грошову складову, по черзі виконував свою програму мінімум, по втіленню благ цивілізації у своє життя.

    Залишалася проблема з моєю пристрастю до читання.

    ***

    Двохповерхову будівлю за кварталом фарбувальників полотна, я знайшов відразу. Місцезнаходження цього обєкту, мені вказав, і навіть безплатно, торговець дорогої, і гарно вичиненої шкіри, на вулиці ремісників, коли я розпитував чи є у Талангі якась школа, пту (проф.тех.училище), чи бурса.

    -Є таке. Ті... університетські мислителі, тільки сидять в своїй...школі, і не приносять місту ніякої користі. Навіть податків ніяких не платять. Тільки швендяють вулицями у своїх темних накидках як якісь...темні чаклуни. Хоч би якусь користь приносили.

    Не відриваючись від роботи, майстер що розмішував великим держаком якусь темну бурду в казані, видав мені усю ситуацію з освітництвом в місті.

    По наводці того «стукача», я пройшов кілька кварталів, і по названим приметам, дістався пункту призначення, який і шукав.

    Взагалі то, я шукав якусь літературу. Книги, альбоми, ну і звичайно ж карти. Магазинів з такою продукцією, в Талангі не було. Тож я, розпитував у місцевих, чи є тут якась школа, в надії розжитися у вченої братії «Картами Трампа», (одні з безчисленних дурнуватих виразів та дій Д.Трампа «Дорожня карта, Золота карта, карти Зеленського»), «Атласом Євразії» чи «Глобусом Затоки невільників». І дуже зрадів, коли одна з жінок що готують в нашому «хостелі» на кухні, сказала що начебто, чула про якусь школу.

    «Отже, це і є, темне логово місцевого професорату що несе людству світло науки та пізнання. Вчення-світло, а неуцтво-темрява. Гиии. Сміх та й годі. От я, у свої старші шкільні роки, -любив темряву. В тій темряві, ми затискали вже тілесно-зформованих дівчат, які, до речі, залюбки в ту темряву линули, і ретельно їх обшукували на предмети...е, е, на випираючі предмети в ділянці грудної клітини. Це було гарне пізнання, аж поки хтось з «крокодилів» (не симпатичні однокласниці що заздрили красуням-однокласницям, а в зрілості перетворювалися на ярих феміністок) не доніс на нас всіх, класному керівнику та директору.

    Темрява пізнання фізіології протилежного полу, накрилася мідним тазом, щойно в підвалі, повмикали світло.

    «Тут скніють над підручниками, академічні кола. Зараз ми дізнаємося, як тут здають ЗНО,та НМТ?»

    Двохповерхова будівля із сірого каменю. Дах, з червоної черепиці. Вікна великі, і їх на стінах, густо. Широкий заокруглений ганок з арками та колонами по краях.

    Я не бачив ні на фасаді, та й поблизу, ніякого напису чи знаку, який вказував би, що ця будівля, відноситься до системи освіти та науки.

    Стою біля вхідних східців, і задерши голову, витріщаюся на саму верхівку даху. На тій верхівці, причеплена якась хрінотінь. Що воно там висить, незрозуміло. Височенько, а бінокля в мене немає. Але, я маю здогадку, що то може бути фігурка якоїсь істоти.

    «Флюгер з «Розою вітрів» у формі якоїсь «Захисної горгульї»? Місцеві школярі, геть зовсім подуріли, раз вже чіпляють обереги у вигляді страховиськ, на саме видне місце, на дах. Та ще й тиняються містом, у темних хламидах. Не дивно, що неосвідчені та темні містяни, вважають темними не себе, а їх.»

    « Треба популяризувати просвітництво, а не відлякувати від нього. О! Ідея! А може мені, влаштуватися на роботу у місцеву школу, іміджмейкером? Буду рекламувати освіту. Вчителем, я не потягну. Там треба думати, перш ніж щось базікати. З моїм же язиком –все навпаки. Хоча. Може завхозом? Чи трудовиком? Тут є багато плюсів. Безоплатна раб-сила з учнів. Гнучкий графік. Повна незалежність. А не то,–вимкну тепло і світло. Алкоголь. За пляшку, поставлю залік. Доступ до матеріальних цінностей. Доступ до техпрацівниць..хоча, їх вікова група, ну тут на любителя. А ще, брутальний образ завхоза і трудовика, -відлякує сраних інтелігентів з їх дипломами.

    Ще, мені імпонує фах фізкультурника. Там взагалі, шик і лафа. Я, звичайно ж, на турніку підтягуватися не вмію. Та й, з атлетикою в мене, не дуже. Але в ролі вчителя, який буде показувати наївним дітям, як треба на тому турніку підтягуватися чи бігати – це я запросто. Фізруку -розумне патякати і думати – взагалі не потрібно. А ще, можна вчити старшокласниць ставати на мостик і вимагати від них форму одягу, з топів та коротких спідниць. Ну і дівчачі групи підтримки. Черлідинг(художньої, спортивна гімнастика, акробатика) , з тверкінгом (танцювальний стиль під музику навприсядки або стоячи і рухаючи стегнами знизу вгору) з таким я повинен справитися.

    Поки я роздивлявся фігурку імовірної горгульї, на даху, вагаючись чи обійти будівлю збоку, щоб оглянути під іншим кутом, чи плюнути, та полінуватися і не обходити, як двері закладу, біля яких я стояв, відчинилися і з них вийшов класичний «темний чаклун» у своїй довгій, шкільній хламиді.

    «Опа. Тип із вченої братії.» Я уважно став роздивлятися персонажа, який намалювався на східцях входу.

    «Студіоз, або бакалавр. По віковій мірці, на професора не тягне. Вираз обличчя такий зверхній, немов він постигнув усі науки і перевинайшов закони буття. Ха. Задавака, що тільки що навчився рахувати на пальцях. Ми, в моїй Сократовській особі (Сократ- фокусувався на етичному вихованні, самопізнанні «пізнай самого себе», та розвитку розуму через діалог), - теж, вміємо прикидатися вченими. Я звичайно ж, не навчався в ОНУ (Одеський нац. Універ. ім. Мечникова), чи в «Одеській юридичній академії». Але, дівчат з ОНМедУ (Одеський Нац. Мед.Універ.), на гулянки водив. І навіть, танцював...їх, потім. І від них нахватався стільки всяких висловів, що з легкістю можу тут викладати студіозам основи...Софістики. На Землі, перед льодовиковим апокаліпсисом, це стало найголовнішим вченням всіх владних структур планети. І одним з чинників програшу цивілізації homo, силам природи.

    ( Софістика –

    Суть: Свідоме застосування хибних аргументів для захисту власних поглядів.

    Мета: Перемога в диспуті, а не пошук об'єктивної істини.

    Походження: Давньогрецькі філософи-софісти (V–VI ст. до н.е.), які навчали красномовству.

    Приклади: Софізм «Збірний середній термін» (всі дипломати — люди, деякі люди грають на скрипці -> всі дипломати грають на скрипці).

    Сучасне значення: Вживається у значенні витонченого, але неправдивого викривлення фактів.

    Софістика підкреслює відносність понять, стверджуючи, що істина залежить від точки зору промовця. Вона критикувалася Платоном та Арістотелем за безвідповідальність та маніпулятивність.)

    «Зачислений» мною в бакалаври тип, що вийшов з дверей, поправив рукою свою сумку що висіла в нього на плечі, і притримуючи якісь шкіряні тубуси під пахвою, став спускатися сходами.

    «То ось яка мода в місцевих вагантів та (мандрівні) голіардів (блазень) –(середньовічні (XI–XIV ст, мандрівні клірики, школярі та студенти в Західній Європі, які створювали світську поезію латиною. Вони оспівували радість життя, кохання, вино, гральні ігри, а також гостро критикували католицьку церкву, її жадібність і лицемірство). Вдягаються вони непогано».

    Подумав я, роздивляючись під темною накидкою бакалавра-студіоза, його комзол та безрукавку з вишитим орнаментом. А цвітастий платок на шиї і шляпа з яскравою окантовкою і теж з орнаментом, доповнювали модний прикид цього студіоза.

    Спустившись із східців і зиркнувши в мій бік, модник вже збирався пройти мимо, як я став вголос декламувати своє знання латини, яку наслухався від дівчат з ОНМедУ (Одеський Нац. Мед.Універ.) за роки своєї минулої молодості.

    - Sobrii Vitrum (тверезий мов стекло) Запевнив я сам себе, і відразу ж вголос засумнівався в своїх же словах.

    - Pulsabam, pulsabo, et pulsare pergam. (бухав, бухаю, і буду бухати)

    Місцевий, подумавши що я звертаюся до нього по іноземному, тормознув і запитально подивився на мене.

    - Homini, homini – lupus. (людина, людині-вовк). Промовляю з філософтською інтонацією, а потім, з тяжким зітханням додаю.

    - Sero ad tumultum advenire. (пізно метушитись)

    -Ви щось в мене запитуєте, пане? Звертається місцевий модник до моєї «Цицеронської» особи. (Цицеро́н -давньоримський оратор, філософ і літератор).

    -Qualis est haec, confusio? (а це шо, за гандон?) (крилатий вислів. Л. Подеревянський)

    Оглядаючи місцевого, запитую я сам у себе.

    -Ви не місцевий? Заблукали? Щось хочете?

    «Фіга собі. Що за допити, моєї недоторканної особи, ботан?» Морщусь я, а потім з грузинським акцентом пародую Кікабідзе з «Міміно».

    -Ларису Іванавна хачу!

    Місцевий, теж морщиться намагаючись зрозуміти «понаєхавших». Потім, вловивши що імена, які прозвучали від мене -жіночі, робить висновок.

    -Так ви шукаєте Загульний дім розпусти? Так це біля порту. Але, якщо хочете отримати самі вишукані задоволення, то вам треба в «Ласкаву бухту», або в «Цицькату Берту». Тамошні дівчати найкращі на всьому узбережжі.

    «Ну це ти хлопче, сильно перебільшуєш. І навіть, відверто, пи.диш. Проте, ми не будемо ламати тут, на порозі твоєї «Аlma Мater», списи, виясняючи, чия дама серця...вірніше чия vaginae, краща. Тут, не земне середньовіччя, де якийсь лицар-дурбецел, за допомогою меча, заставляє всіх зустрічних чоловіків, визнавати що саме його дама-серця, - найкрасивіша. Навіть не задумуючись, що той «крокодил» у спідниці, подобається тільки тобі одному, і тільки тому, що в тебе немає смаку на жінок, або то перша vaginae, що тобі дала.

    - leno laboras (підробляєш сутенером)? Цікавлюся в знавця закладів «Мaison de tolérance» (французький термін, що історично означає публічний будинок, або бордель, який офіційно «терпівся» владою).

    -Е, е, е. Не розуміє питання ботан-ловелас, але спритно помічає що я, не якась голота без шеляга в кишені, і не бідний кріпак чи ремісник. На мені, одяг з дорогих тканин, і під замовлення. А ще, я не місцевий і тут нічого не знаю. І головне, - я при грошах, і можу слугувати йому, за спонсора.

    -Я бачу пане, ви прибули з далеких країв. Починає процес розводняка на бабки, «понаєхавшого лошари», місцевий знавець, антисоціального відпочинку.

    -Я, ліценціат (лат. licentia doctorandi - перший учений ступінь) Крулл Харті. Навчаюся в академії Таланги. Я можу слугувати вам, за проводжаючого. Наша Таланга, прекрасне місто, але в деяких районах, вам одному, краще не зявлятися. Деякі вулиці, не надто безпечні. Особливо вночі. Тож, я б міг провести вас в один престижний заклад, в центрі, де ви зможите гарно відпочити і смачно поїсти.

    «Ага. І ти разом зі мною. І на халяву».

    -Є хороший заклад під назвою «Затишне Кубло», або, »Губи на мясі», чи «З цицьками наголо», там смачно годують, є кімнати для проживання, а дівчата, вміють губами та язиком, висмоктати з порожньої пляшки корок.

    «Чоловіче. Візьміть себе в руки» Думаю я, від такої кількості пропозицій на мою голову і мій гаманець.

    -Noli equos ad ignavum persequi( не жени коней плюгавцю) Відповідаю і відразу ж запитую.

    -Ліценціат? Академія?

    -Так. Збивається з настрою Крулл Харті: -Я, помічник в самого магістра Сааддата Табіба. Можу скласти для вас, компанію.

    «Сааддат? Хоба, хоба. Це щось нове. Тут у нас що? Студентські обміни з Арабськими Еміратами? Схід Євразії вже відправляє свою Аль Каіду, вчитися літати на боїнгах, в Талангу? А я, якось не звертав уваги, на расові відмінності, на цій планеті. Негрів- я не зустрічав. Людей з азійською зовнішністю, також. Тут всі люди, якісь...одинакові, чи що. Світлошкірі. Загорілі. Хоча, я і побував тільки, на шматочку території. Невже на Євразії втілилася у життя, мрія всіх білих націоналістів з апартеїдом та сегрегацією? А Ку-клукс-клан, із своїм расизмом, позбувся всіх «не- арійців». Як на мене, то це не надто, добре. Я, полюбляю відмінності. Особливо жіночі. Та що ж це, за фігня? Мені, вже незабаром формувати батальйони своїх одалісок для мого гарему. А в гаремі що, буде тільки молоко і все. А як же кава? Кава з молоком? Темний шоколад? Світлий шоколад? Вузькоокий...шоколад. Вірніше, вузькооке молочко. Не знаю, як фігурально-правильно назвати азійок. І що, цього всього різноманіття, і не буде? Я –не згоден з расовою дискримінацією. Може, все ж сходити, наостанок, з цим вченим прищем, у його «Ласкаву Берту», і «Цицькату бухту», поки кляті расисти, весь шоколад з кавою, не повідправляли на якесь заслання?»

    -То ми йдемо? Квапить мене ліценціат Крулл.

    - Non est tibi, capra, mater mea bacca crevit. (не для тебе, козла, мама ягідку ростила). З досадою від своїх надуманих та накручених думок, сичу у відповідь, а потім ще додаю слова старшокурсниці з якою зустрічався, і яка, застрибуючи в салон Geländewagen, кинула мені на прощання.

    - Ego sum sol qui tibi non lucet (я сонечко яке тобі не світить).

    - Магістр Сааддат Табіб...хачу!

    Категорично заявляю, і вичікувально дивлюся на халявщика Крулла.

    «Пішов ти...нахрін. Ич, який, хитро...мордий. Веди його в ресторан. Купляй йому...чебурека з «Моршинською», потім, -ей, бармен, налий чарку «Хлібного Дару», потім (чого ти жмотися) візьми цілу пляшку «Козацької Ради». Купи стриптиз, на колінах. А потім, він мені ще й, на мої черевики настругає, і посуд в ресторані «Цицьката Берта В Бухті» порозбиває. А я, від вишибал отримаю штраф і на десерт, отримаю в диню»

    Крулл, мій категоричний настрій вловив вмить. Скривився, «як середа на пятницю», рішуче підхопив свої тубуси, і розвертаючись геть, процідив.

    -Хочете магістра? То спитайте в будівлі, у розпорядника. А мені, ніколи вас проводити.

    «От тобі і дружба до гробу. Ні, ну який лицемір. Не отримав халяву, і хода. Стоямба, ботан. Давно в унітаз не пірнав?»

    - Os meum disrumpam, oculos meos palpebrabo (пасть порву, моргали виколю). Промовляю з погрозливими нотками: - Immortalis es. ( ти що, безсмертний) додаю.

    Та Круллу, дарма, на мої погрози. Не обертаючись, жваво затупотів в напряму вулиці.

    -Deus ignoscit – memini. (бог проща -я памятаю)

    -От гнида. Бурмочу сам до себе, бо співрозмовник вже зник з мого «радару».

    -Ніякого пієтету,(глибока повага) перед іноземцями. Прямо як на Близькому Сході, куди я колись возив зерно «Сидонією».

    Поки чалапав до вхідних дверей академії, подумки обматюкав ще раз Крулла і всіх йому подібних. Сердито згадував безліч разів, коли мене хотіли розвести на бабло.

    «Є такий, сорт людей. Їх може і не багато, але через їх активність, здається що вони всюди. Найбільш запамятався Єгипет. Там, саме популярне слово - бакшиш (з перс. хабар).

    Варіантів шахрайства, всяких видурювань грошей, і розводняків туристів, у Єгипті, мабуть найбільше.

    Слова –дарунок, хабар, мзда, гостинець, презент, чайові, знають навіть жінки, що не вміють читати та писати. До речі, тих неписемних жінок більше 60 %.

    Щоб нівелювати неприємні спогади, моя память, для підняття настрою, підкинула один випадок, коли жертва помінялася ролями з її агресором.

    Колись, наш корабель, довгенько простоював у Єгипетському порту Александрія, що розташований на західному березі дельти Нілу, в Середземному морі. Частину команди відпустили на кілька днів на берег. Мене, в тому числі.

    Я не турист, і побував у стількох країнах, що і згадати важко. Тож мені, всі ці визначні памятки архітектури, туристичні маршрути і шопінг, як казав Федя із «Пригод Шурика» - до лампочки.

    Тож я поселившись у готелі, більшість часу, від нудьги, просто тинявся містом. І мене, взяв на приціл місцевий суніт, на імя Ахметт, що окучував прилеглу територію готелю, на предмет кидалова, лохотрону та розводняка туристів.

    На моє прохання відвалити і дати мені спокій, Ахмет відповідав тільки гидливенькою усмішкою, та шкірячи свої гнилі зуби, ліз із різними пропозиціями, або просто вимагав бакшиш за те, щоб він відчепився і я мав спокій.

    За два дні, він мені остогид настільки, що я вже хотів або повертатися на «Сидонію» і сидіти на кораблі, або, не виходити з номера готелю.

    Я обрав інший варіант.

    В мене були гроші. Був час. В мене була уява. Я – був корінним одеситом, а ми одесити, знаємося як протидіяти аферам. І головне. В мене була нудьга. А тепер, і привід розвіяти її.

    Тож коли наступного ранку, Ахмет вийшов «на роботу» і побачивши мою особу, з усмішкою поспішив на зустріч, я, з не менш гадливенькою усмішкою, закрокував до нього.

    -Ти. Мунафіком (منافق/лицемір). Осел. Яка терпляча земля, щоб тебе витримати! Дошка ти, баобабника. (з дерева - означає нестачу інтелекту) Заволав я наблизившись до Ахмета.

    Той, від такої несподіванки зупинився і витріщився на галасуючого мене.

    -Лижи мою дупу, осел -син повії. Дупа ти верблюдиці. Слина від моєї пащеки розліталася на всі боки: - Пес що годує бліх. Ти -шофер у сіоністів. (образливо)

    Ахмет, пробував вступати у словесну баталію. Та куди йому до мене.

    Перемежовуючи прокльони арабською, які я старанно заучував до ночі, з матюками вітчизняними, які, я впевнений, Ахмет теж знав, я репетував біля готелю так, що перехожі, врешті викликали поліцію.

    Приїхала поліція. Подивилася на Ахмета, глянула на мене, покрутилася поряд, і вже хотіла їхати собі геть, як я, за лікоть відвівши в бік старшого з патруля, і покрутивши перед його носом банкнотою в пятьдесят євро, «по секрету» «цинконув» що Ахмет, вже не тільки мене дістав своєю навязливістю.

    -Та той Ахмет, все місцеве духовенство обзивав лайливими образами. Патякав що те духовенство, погрязло в гріхі і пороках. Що прислуговує всяким шайтанам.

    Роблячи міну на своїй пиці а-ля, -«релігійний фанатик, вказує на неблагонадійний елемент», я шепотів свій донос, «мусульманському інквізитору».

    -Хіба «доблесні» блюстителі порядку, не мають наставити Ахмета, на правильний шлях? Задавав я полісмену, своє риторичне запитання.

    Той, радісно ховаючи купюру до кишені, запевнив мене, що «виховна робота» із заблудшим правовірним, буде проведена негайно.

    І бажано, якби «доблесні» єгипетські мусора, познайомили Ахмета з дубинками. Натякнув я, на методи виховання.

    Полісмени, запакували Ахмета в службове авто і покинули місце ЧП.

    Я не надто довіряв поліції Александрії. Чи не всі вони, продажні. Гарантовано що Ахмет від них відкупиться. Тож, за винагороду, підрядив місцеву шпану, щоб ті дітлахи, кілька днів, старанно переслідували замовленого «клієнта».

    Ахмет, відкупившись від поліції, зявився «на роботі» вчасно. Та тільки «попрацювати» йому не судилося. За мою обіцянку, - сто євро тому, хто заподіє Ахмету, найбільш дошкульну шкоду, шпанюки організували повноцінну травлю з елементами насильства. Гнилі фрукти, летіли в голову Ахмета, як саморобні бомби хезболли на Ізраїль. Невпинно. Ахмет, якось переживши «обстріли», наступного дня, зявився на «робочому місці» із нервовим тиком на обличчі, сіпаючимся оком, із зонтиком, та із пакетом, де був запасний одяг. Це не надто допомогло, і черговий, масований обстріл гнилими овочами, він не витримав і «взявши лікарняний», покинув «робоче місце».

    А вже наступного ранку, в паніці зібраши свої речі, і бігцем, я виписався з готелю, та дременув в напрямку порту і на борт своєї рідної «Сидонії».

    Причиною моєї втечі, став нічний візит якогось похмурого типа, який постукав у двері номеру і коли я відкрив, показавшого мені, відрізаний палець Ахмета, на його ж платку, і запропонувавшого мені, решту пальців Ахмета, за тисячу євро винагороди.

    Тож я, уявивши що з таким попитом, Ахмет вже до суботи, «розбазарить» всі свої пальці, всі складові тіла, і всю решту органів, вирішив що «ну його нафіг такі приколи», зібрав манатки і з поспішністю,- «зї.ався в ужасі».

    На кораблі, капітан заспокоїв мої сумління совісті, сказавши що я, -вчинив не тільки правильно і благородно, а що я в якійсь мірі, геройськи. Бо я, врятував Ахмету його нікчемне життя.

    -Та ті єгипетські волоцюги, за гроші, розібрали б того Ахмета на запчастини, як краденого «Ланоса» на хімії в Черкасах.( житловий мікрорайон у Соснівському адміністративному районі Черкас)

    ***

    -То ось яка ти, Альма-матер Євразії.(з лат. alma mater -«мати-годувальниця» метафорична назва університету)

    Оглядаю холл, чи передпокій академії.

    Як на середньовічних дикунів, досить непогано. Навіть, трішки стильненько. Просторо. Багато світла. Підлога, викладена гладким каменем. Стеля висока і побілена.

    «Тут нікого немає.Поганенько із...сервісом» Оглядаюся в пошуках якогось, адміністратора.

    «Так. Мені потрібна, розмовляюча голова, яка надасть мені інформацію. Бо службових терміналів, хе,хе, я тут не бачу».

    Проминуло кілька хвилин і я вже зібрався починати у відчаї швендяти по приміщенням і гукати як у тому фільмі «Чародії» - (Людии! Кто так строит? Кто так строит, а? Каждый заблуждается в меру своих возможностей! Следы! Здесь прошли люди. Здесь прошли люди?.. Здесь прошли люди, люди, я их найду-у!)

    Я -не хочу виглядати банально, і гукати олдсульне «Людии», тому...

    -Продаються кури несушки. Скуповуємо піря. Банани. Банани –врятують людство. Гукаю дурним лосем в порожньому передпокої, в надії, що на мій природній зов, з якоїсь аудиторії, вигулькне якийсь студіоз чи викладач.

    На мій «банановий»клич, прийшов черговий ліценціат. Був він схожий і на обличчя і на вбрання, на свого попередника Крулла. Тільки без тубусів під пахвою і сумки на плечі.

    -Пане. Це ви гукали? Може ви заблукали, чи когось шукаєте? Запитує новий, «не обгрейдений тубусом і сумкою, Крулл».

    «Ну нарешті». З полегшенням, зустрічаю я студіоза, і вітаю його, в стилі «Азовський салют» -кулак до серця, як знак вірності ідеї та Україні.

    На моє привітання «Слава Україні!». Студіоз, на якусь мить «завис» а потім, спокійним тоном відповів.

    -Наша академія, поки не набирає учнів. Але, якщо ви бажаєте, то можете залишити свою заявку на наступну декаду.

    -Я, єсть корошьо. Я, іскать магістр Сааддат Табіб. Ферштейн? Намагаюся розмовляти по «загранічному» з аборигеном.

    -Аа. Так ви пане, шукаєте нашого магістра. Він якраз в академії. Можу вас провести. А ви теж з якоїсь академії?

    «Нарешті. Не Comfort, з трьома зірками сервісу. Про First Class, взагалі мовчу. Не кажучи про Luxury з пятіркою. Ми люди не горді. Нам і Budget на одну –дві зірки підійде. Думаю я, про рівень ресепшена в академії. І відразу ж починаю вередувати, таким тоном, який наслухався від моїх колишніх дружин».

    -Почєму так довго нє отвєчать. Я, єсть пєрєжівать. Ждать. Плить до вас Таланга, долго. Оченно долго. Я есть, плить в Колхіду морем. Я, і мой товаріщь, есть іскатель Колхіда. Ми, с мой товарісчь, прібіль с Одеса.

    -Ніколи не чув. Ставить під сумнів мою прописку, «хома-невіруючий» з місцевої бурси.

    -А як до вас звертатися пане? І що воно за Колхіда, до якої ви прямуєте? До речі, моє імя -Ковін Прім. Я викладаю тут граматику та лік чисел.

    -Моє імя, переходжу я на більш нормальну вимову, оскільки моєму співрозмовнику, взагалі по цимбалам, на мій закордонний паспорт:

    - Геракл. Геракл Модератович Моргенштейн. Я, істинний герой-аргонавт. Щоправда, мої вороги, та заздрісники, називають мене не Геракл, а Геракакел, Гера-Какулера, Герюбздель і...жовтою рибою, та червяком. Земляним червяком.

    -Хмм. В уяві вашим ворогам, не відмовиш. Влучно збиткуються. Не то співчуває, не то, насміхається з мене Ковін Прім.

    «Ти на що це...морда, натякаєш? Краще жвавіше переставляй ноги, бо ми і до вечора не дійдемо до того професора »

    -Магістр. Нагадую про ціль свого візиту.

    -Звичайно ж. Ходімо.

    -Gratias tibi ago ex imo corde meo (дякую від душі) Гречно прикладаю руку до грудей і чапаю за своїм проводжатим.

    -Ви сказали що прибули з Одеси? А де це?

    -In animo meo, nihil curo (в душі, не ї.у) Я, хз, де це (х.й знаю). Відповідаю з досадою бо місцезнаходження планети Земля з моєю Одесою, на зоряній карті, я б не показав.

    Проходимо повз якісь зачинені двері. Прім, тримається. Питань не задає. Очевидно вловив моє, не бажання, розповідати звідки я.

    -У ваших краях, править один володар чи декілька.

    «Та твою, ж, дивізію. Не довго...в мовчанку, грали.»

    -В Одесі-демократія. Нехотя відповідаю, а потім з ностальгією додаю: - Одеса, Das ist fantastisch. Там, є все. Як в Греції. Навіть крокодили. Править там, князь Танос Баскетбольна Перчатка. Князь послав нас в Колхіду, по золоте руно.

    -Руно. З золота? А що це? Цікавість в голосі, Прім не приховав.

    Скоса глянув на нього і бачу що Прім, як та дитина, якій нехотя розповідають цікаву казку.

    -Руно, це ткацький продукт Західної Грузії. Починаю патякати я і розумію, що мене, геть не розуміють.

    -Одяг. З овечої шерсті. Із золотих ниток. Предмет жіночої білизни під саксонською назвою, бікіні. Жінки в них крутять своїми...принадами, щоб справити враження, на чужих чоловіків. Бо перед своїми чоловіками, вони крутять тільки власним целюлітом. І прищавими жопами, в безрозмірних труселях в горошок.

    -Золота овеча шерсть. Чудеса. Ви сказали сакси? Ви щось знаєте про саксів?

    «Опа-на. Оце так щасливий збіг. Цей тип, щось чув за саксів. Сакси. Браття-земляни. Моя перша ниточка до інформації. Треба витягти з цього Пріма, весь клубок»

    Зрадів я, і заходився розпитувати Пріма про саксів, в надії дізнатися де ж отаборилися ті любителі гамбургерів та джинсів. На мій жаль, Прім видав тільки якийсь набір міфів, сказань та легенд. Загалом, вся інформація зводилася до кількох слів, або, в моєму варіантів, кількох матюкальних виразів.

    Країна саксів. Наддалека країна на крайньому заході континенту.

    1.Пливти туди,- важко, довго, небезпечно, нікому-нахрін не потрібно.

    2.Час плавання,- не один місяць, рік, хер його знає скільки, кілька поколінь, довше ніж пішки до двох місцевих місяців, безкінечно, дох.я.

    3. Рівень небезпеки, - Безпечно як на гойдалках, нудить і млосно, я - ї.ав такі гойдалки, краще застрелитися, нам всім пі.да.

    4. Наслідки - Всі залишилися там живти як в раю, заблукали як в Ашані, завернула вахтерша, повернули не туди, спилися і зкурилися, підсіли на «хмурого», продули кораблі місцевим в «21-очко».

    5. Результат -Всі хто туди поплив, розчинилися в полімерах, про.бали всі полімери, загинули, втонули, перетворилися на (підкресліть потрібне, за своїм бажанням) риб, мух, пельмені, додекаедри (невідоме призначення), кальмарів-вампірів, акул-вегетаріанців, потворних баб з чсв, нудних мужланів з охайними бородами і вусами «Dali».

    «Облом» Подумав я, вислухавши інфу від Пріма.

    Єдине що залишилося, і чого я не захотів подякувати, та розвернувшися йти геть, так це карти, які є у магістра.

    «Добре. Потерплю ще трішки цього причепу. Головне щоб до Сааддата довів» Подумав я, відповідаючи на чергові питання місцевої «чомучки».

    -А чому, пане Геракле, ви саме герой-аргонавт, а не просто, аргонавт. Не забарився із черговим запитанням Прім.

    -Чому, чому, по кача..вирваний із своїх роздумів я встиг взяти себе в руки і не сказати Пріму те, що вже крутилося на моєму язиці, на зразок культурного- «Звали в туман, бродяга»

    -Тому що аргонавт – це похідне, від назви нашого корабля «Арго». От ми і аргонавти. І ми любим алгоритми та арготизми (специфічні вирази). Корабель, побудував наш майстер Йода. Спершу, він хотів назвати його «Сокіл тисячоліття», та потім передумав і назвав «Арго».

    -А багато вас, аргонавтів.

    Зітхаю від чергового питання.

    -Нас - тридцять героїв. А я, самий потужний з усіх найпотужніших героїв з їхньою хваленою потужністю що є насправді недо-потужністю. В своїх потужних потужностях я - всіх перепотужнічаю. Вивалюю на слухача, передвиборчу програму, мого колишнього президента, в надії згаяти час і відпочити, поки він розбиратиметься в моїх словесних викрутасах.

    -Ви зловживаєте деякими похідними, від одного слова. Робить мені зауваження вчитель граматики, не ставши розбиратися, у моїх словесних викрутасах.

    «От блін. Мій сон, про моє повернення до школи, втілюється в життя. Це, звичайно, не кошмар, з переслідуванням мене хижаками, але й, не еротичного змісту»

    -Як я казав, мої заздрісники, що називають мене е, Гер..

    -Знаю, знаю. Ви вже детально перелічили всі ваші прозвиська. Зупиняє мене від повторення Прім.

    - так от, вони, розпускають плітки, які тільки на половину правдиві, про те, що я скоріше, херой минулих днів, з сумнівними перемогами серед жінок 65+, аніж герой сучасності з молоденькими 18+. А особливо мій сусід, Патрокл-нудист. Ми з ним, мешкаємо на одній вулиці ім. Грецького Повстання, Червонознаменного Гоплітського Полку ім. Царя Леоніда, дім 17А. Він розповідає всім пенсіонерам по підїзду, що я відправився до Колхіди за руном, не просто так. Що це, через мою прихильність до овечок. І це коли він сам, мешкає разом із Ахіллесом Проколота П’ята.

    -За брехливі плітки, на центральній площі нашого міста, можуть висікти батогами у стовпа ганьби.

    -Патрокл, такого не боїться. Йому, таке ще й сподобається. Он єсть, нємьножько садо-мазо. Ферштейн?

    Бачу, що ніфіга не «ферштейн», тому, продовжую.

    -В подорожі, буває нудно. Добре що в нашій команді, пливуть дві дівчини-героїні з Таїланду. Близнючки, яких ми по дорозі, підчепили в порту Бангкок. Звуть їх Наяди (німфи річок та озер), і їх талії, можна обхопити пальцями рук. Це не якісь там, бегемотихи, в яких пуза, звисають над ризинками трусів. Це, дуже красиві фройлян з от такими,... жіночими принадами. Показую руками, як би я тримав у долонях чималі кавуни або дині.

    -Ви взяли в героїчну подорож жінок для тілесних втіх? Хіба не доцільніше, по дорозі купувати ті втіхи в портах, а в сам похід, краще взяти двійку метателей, або пращників.

    -Ні не можна!! Сержусь я від такого блюзнірства, святотацтва і єресі Пріма.

    - Герої-аргонавти, можуть і самі метнуть. Особливо метнуться у гастроном за пів літрою. А довгоногих «героїнь» з отт-такими, знову показую віртуальні дині у руках, - не в кожному порту знайдеш. Та головне...Нахиляюся до вуха Пріма, щоб повідати по великому секрету, головну таємницю: - Наяди, навчені особливій методиці гімнастики під назвою «шкільний мостик, та піраміда чотирьох бажань». Це коли одна фройлян, стає на четвереньки, а інша лягає на неї...ну а далі, по бажанню...Далі описую посередній фільм для дорослих, із числених колекцій Земного Інтернету.

    Далі, я підхопив під руку Ковіна Пріма, що від моїх одкровенніх розповідей, з круглими від подиву очима, немов замерз на місці, і потяг його коридорами академії, час від часу питаючи, чи ми вже прийшли, чи мені, тягти його далі.

    -Афіна, дружина Таноса, не відволікаючись від «буксировки» мого проводжаючого, пащекував я: - обіцяла нам з допомогою в будівництві корабля. Замість цього, ми мали привезти їй турецьку косметику із Колхіди, та веганську хінкалі, хачапурі, сациві, та чурчхелу. Ну і звичайно ж, побільше таблеток від жадності. І це все, само собою, із золотим бікіні, яке має бути аутентичним. З автографом Armani, логотипом Victoria's Secret, і коричневою, шкіряною вставкою в області сідниць, від Starbucks. А головне, бікіні, мають виткати справжні профі, наприклад «Любава» з Івано-Франківська, а не якісь бракороби, з китайських мануфактур, чи не дай бог, з Індійських чи Пакистанських.

    Афіна, обіцяла нам підігнати дерев’яні дошки з цінних сортів дуба, і баобабника на будівництво судна. В неї є троюрідний дядько, по лінії зведеної, сестрової двоюрідної тітки. Так він працює сторожем в лісництві, десь під Каневом, і може по блату, на фіктивну фірму «Бензопили Штиль- кращі за морський штиль», виписать ліс і розпиляти його, як Київські корупціонери, бюджет. А потім, що залишиться,віддати нам на корабель.

    -Ми майже прийшли. Ось ці двері. Перериває мене Прім, мабуть стомившись від вислуховування моїх побрехеньок.

    «Еее, ні. Я ж тобі натякав, що хочу зіграти у мовчанку. А ти, язикаста Хвеська, все чіплявся до мене «а скажіть, а розкажіть». От тепер і слухай.» Злостився я на свого проводжатого.

    - Парротія перська (дуже тверда деревина), так зване дерево-залізо, що пішло на першу, невдалу версію нашого корабля.

    -І що ж сталося з тим кораблем? Зітхає Прім.

    -А по контексту «дерево-залізо», хіба не зрозуміло? Перепитую я.

    -Втонув той човен. Спочатку його спіткав «заржавеллі», а потім, втонув.

    -Далі була - Аралія маньчжурська (через великі шипи). Так зване, чортове дерево. Корабель, зроблений з аралії, - нікуди не поплив. Не витримав свого освячення батюшкою. Коли «Владика» при всьому своєму антуражі, ризі, поясі, митрі, та групою підтримки з пєвчих монашок, почав бризкати на нього божою благодаттю, кагором та ладаном, корабель в момент вкрився дірками, як бродячий пес блохами, а потім, одночасно згнив, згорів і втонув.

    -А хіба таке можливо? Остаточно зневірився в моїй «правдивості» Прім.

    -В краях звідки я прибув, можливо ще й не таке. В нас, міністр повернення людей, замість повертати тих людей - сам сй.бується за кордон. Так що? За п’яне дерево, розповідати? (П’яне дерево «Хоризія» -має стовбур пляшкоподібної форми).

    -За п’яне дерево, розповідати не треба. По контексту, я вже здогадався що було з тим кораблем. Підгонить мою розповідь невільний слухач.

    - Араукарія чилійська. Веду я далі, тоном старигана-професора, що мусить витрачати свої найкращі роки, на всяких учнів-бовдурів: - Дерево-головач, або "мавпяча головоломка". Корабель з араукарії, вийшов непоганий, але в керуванні ним, сам чорт ногу зламає. На кораблі -нічого не зрозуміло, а спитати- немає в кого. Ця «мавп’яча головоломка» як арабський айфон, з китайською операційкою, африканськими програмами, та клавіатурою на японських ієрогліфах.

    -А ви можете, розповісти решту, якось потім. Ну, іншим разом. Робить марну спробу відкарастатися від мене, Прім.

    -А де я вас зможу знайти? Назвіть свою адресу, і я, завтра, десь так о третій ранку, навідаюся до вас, і ми продовжимо наше чудове спілкування.

    При слові «спілкування», і згадці «о третьої години ранку» Прім здригається і зітхаючи змиряється із своєю долею в моїй особі.

    - Сапіндус. (Мильне дерево,плоди містять сапоніни, що піняться). Виголошую назву наступного дерева таким тоном і з такою інтонацією, немов я - єпископ, що править літургію перед офіційними перевіряючими органами, аудиторами та інквізиторськими інспекторами з Ватикану, які приїхали через регулярні скарги на моє Преосвященство.

    Sapindus saponaria.

    Sapindus delavayi.

    Sapindus drummondii.

    Sapindus emarginatus.

    Sapindus marginatus.

    Sapindus mukorossi. Голосно і торжественно, немов у церкві, перелічую різні сорти мильних дерев.

    -Що тут відбувається. Перериває моє возвишене сопрано, якийсь тип, що вийшов з кабінету, біля якого ми зупинилися.

    -Хвилинку. Піднімаю я руку: - Я ще не розказав про Кігелію. Це ковбасне дерево (плоди нагадують ковбаси) через яке наш корабель так погризли всякі чотирилапі, що ми мусили перейти на Говенію (цукеркове дерево, плодоніжки солодкі, схожі на родзинки). Через яке, корабель зализькали всякі солодкоїжки.

    Закінчивши свої кривляння, повертаюся до типа який вискочив з дверей як «дурень з конопель».

    - Я – Швондєр. І я, к вам профэссор, и вот по какому поводу. Починаю пародіювати Карцева.

    - Я, из домоуправления, и вот по какому делу. Вы Профэссор, занимаете чрезмерную площадь.

    Зазираю через плече професора в його кабінет, і бачу невеличку кімнатку із стосами книг, сувоїв та рукописів. Така аскетична скромність ніскілечки не зачіпає моє черстве НКВСівське серце. (репресивно-каральний орган, здійснював масові репресі)

    - Общее собрание жильцов нашего дома, ставит вопрос по уплотнению квартир дома.

    Суворим тоном чекіста, що сидить на пів ставки в гестапо, я виніс вирок у цій справі і вже збирався вимагати передати мені паролі, карти, явки, і ключі від штабу, як в мою промову втрутився мій провожатий Прім.

    -Магістр Сааддат. Цей чужоземець, прибув з далеких країв. Він шукає, якусь Колхіду. З ним прибули якісь герої-аргонавти.

    «От чого ти лізеш, поперед батька в пекло. Нездорова цікавість, тяжіє у тебе над розумом? А якби я був таємним агентом у її Величності Королеви, з ліцензією на вбивство всіх, кого тільки захочу?» Сержусь я на вискочку.

    -Abi hinc, canis scabiosus. (брись звідси, пес шолудивий) промовляю до Пріма і додаю до професора.

    -Прошу вас пройти, профєссор, до поки що, вашого кабінету.

    Делікатно «запаковую», «сраного інтелігента», до його власного кабінету, і швидко зачиняю за нами двері, поки допитливий Прім, не просочився з нами.

    Очманілий від мого енергійного тиску, магістр покірно зайшов до кабінету, та всівся в крісло біля столу.

    На столі, серед паперових стосів та рукописів, сирітливо стояла тарілка з недоїденою кашею, плетена лозою пляшка, кухоль, та блюдце з сушеними фруктами.

    «Жирує. Клятий буржуїн. Щоправда, без напівголої студентки на колінах. Але я абсолютно впевнений, що серед цих стосів книг, обов’язково знайдеться мінімум кілька доріжок кокаїну і колекція відрубаних пальців студіозів, які не здали осінню сесію».

    Такою думкою, я хотів знівелювати свою хамську та безцеремонну поведінку, якою я перервав законну обідню перерву, у зовсім незнайомої мені людини.

    -Отже, шановний мандрівник в статусі герой-аргонавт. Чим я можу вам прислужитися у ваших пошуках Колхіди? До речі, не поясните що воно за Колхіда така?

    Отямився від несподіваного вторгнення магістр Сааддат.

    -Колхіда, це сідловий тягач на кшталт тяглових биків із породи КАЗ-60А. Виготовлений на совковому автопромі, на автозаводі в Кутаїсі. Головний по розробці - Картвелішвілі Лаврентій Йосипович.

    Магістр, насупив брови і підвівшись з крісла підійшов ближче до мене. Ставши навпроти мене, зазирнув у очі.

    «Чого це він. Перевіряє чи не має глаукоми? Чи моніторить на предмет, кокаїнового собутильника?»

    Я вже хотів сказонути, що якщо магістр попросить у мене децел коксу, собі на доріжку. То хер йому на воротнік. В мене - немає. А якби було, то я і сам би не проти, крапаля затягнутися.

    Магістр, нічого не сказав. Тільки хмикнув, повернувся, та сів назад у своє крісло.

    -Я, магістр академії міста Таланга. Моє ім’я –Саадддат Табіб. А як звати вас, мандруючий герой, що прибув з далеких країв?

    «Ехх. Прийдеться спілкуватися по правилам хорошого тону».

    Змиряюся з необхідністю тримати свій язик на прив’язі, і поводитися як чопорна Ме́рі По́ппінс.

    ***

    Шпарко рухаюся назад, nach Hause (додому). Треба відривати моїх ігро-залежних ледацюг Мега з Кіром від доміно, пакувати речі, та рухатися в напрямку порту. Рішення змінити дислокацю і рушати в дорогу, я прийняв кілька хвилин назад. Як завжди, рішення прийнято мною блискавично і як завжди, необдумано. І я впевнений що з часом, я пошкодую про це рішення, але це буде потім, а зараз –вперед. Тільки блядь, вперед. Щоб згодом, сердито і з досадою сказати «От же ж...блядь!»

    Ціль всієї цієї поспішності, називається місто Шатиль.

    Якщо підвести підсумок всіх моїх академічних потуг, то результат вийде не надто наваристим в плані інформації.

    Ну, карту територій «на посмотрєть» я все ж вициганив у магістра. Як кажуть, і то, хліб.

    Як і очікувалося, користі з неї, було не багато.

    Карта, без масштабу, без наповнювання подробицями, без вказівок хоч на якісь, орієнтири. На карті, присутні якісь неінформативні малюнки сумнівної естетики. Це, як підкреслив магістр Сааддат, «для ясності та краси зображення».

    Якщо про ясність, то мені ясно те, що карту малював невіглас-художник під добрячим градусом випитого вина.

    От на який ляд, малювати посеред карти, бородатого мужичка, присівшого на вершечку гори погадити. Спущених штанів на малюнку не розібрати, проте, ясність посилу того художества, не потребує уточнень. Що? Немає більшой красоти, чим посрать із висоти. Це хотів заявити художник? Це, і так всі знають. І взагалі, хіба такі художні посили, не слід малювати на парканах біля відповідних установ на зразок муніципалитету, чи судової інстанції, з обов’язковим підписом «срав я- на всі ваші закони»?

    -Це зображено, Великий гірський хребет Гігантів. Розповідав мені магістр, тицяючи своїм пальцем в тоненьку риску на карті, і малюнок з присівшим бородатим безсоромником що справляв нужду просто над тією рисочкою.

    Я вже не став, вголос критикувати такі привокзальні художества «картографа», а поцікавився серйозними речами.

    -Ці гори. Настільки вони високі, і як далеко вони тягнуться? Це суцільна гірська гряда чи вона переривається?

    -Ми, не знаємо. Чесно зізнається магістр:- Для з’ясування подробиць, потрібні численні розвідувальні мандрівки в ті краї, і довгі роки праці.

    Я його, після такого зізнання, аж став поважати. Що зі мною буває рідко, бо я вважаю, тільки себе, справжнім експертом в усьому існуючому, що є у Всесвіті.

    «Місцеві вчені, порядніші за своїх земних колег». Подумав я про вчинок Сааддата.

    «Наші, так ті би морочили голови своїми теоріями, припущеннями, версіями, та іншою лапшею що вішають всім довкола, лиш би вся цивілізація, годувала їх марне кодло, давали гроші, премії, нагороди, і приділяли увагу».

    -Відомо що початок цих гір, йде від зруйнованого і покинутого міста Соннім. На узбережжі. Це далеко. За межею місць проживання людських поселень. Якщо плисти від краю Західних Королівств, то шлях до Сонніму триватиме більше двох тижнів. Це глухі місця. Там ніхто не мешкає і там, дуже небезпечно.

    -Небезпека –моє друге ім’я. Зверхньо, мужньо і твердо заявляю я, а сам внутрішньо здригаючись, і мало не обсцикаючись від переляку, перед невідомими страхіттями, що будуть чигати на мене, якщо я здуру, або як навіяний, відправлюся в таку експедицію.

    Магістр, наївна душа, повірив у таку мою, бравадну «мужність і холоднокровність перед страхом та небезпеками» і як високоморальна людина, став застерігати від непродуманих кроків.

    -Як я казав, така мандрівка дуже ризикована. В тих місцях, землю постійно трясе. Власне, читаючи хроніки, саме через це і був зруйнований Соннім. Від поштовхів землі, будинки руйнуються, в морі виникають велетенські хвилі, гори гудуть жахливим гуркотом, в деяких місцях, море немов парує, а ночами, з гір спускається туман від якого все живе вмирає або тікає геть.

    Я тільки кивав головою, задумливо роздивляючись карту на столі.

    -Жити там неможливо. А подорожувати туди-небезпечно. Підводить підсумок своєї короткої лекції магістр, і завбачивши що я і досі розглядаю карту, питає.

    -Карта красива. Правда ж?

    Я не відповідаю на запрошення магістра сипати компліментами відносно намальованого, а думаю про інше.

    «Кажеш, біля Сонніма пара у морі? А ще, очевидно цунамі в затоках. Зрозуміло чому в ті краї ніхто не плаває. Цей природний катаклізм, розірвав торгові сполучення сходу із заходом. Через вулканічну область у морі, ніякий корабель не пройде. Бо теперішні кораблі, пливуть тримаючи берегову лінію на відстані зору. Навігація в ці часи, ще не вдосконалена і тому, обійти відкритим морем область вулканічної активності, мореплавці не можуть. Не знають як, і не вміють. Половина континенту, відрізана та ізольована від іншої половини.

    Тепер. По моєму місцезнаходженню. Портал, у Євразії, виникав десь у східній частині материка, з відхиленням до півдня. Якщо грубо порівняти із земною Євразією, то це –Корейський півострів. Землі Чонджу, як я приблизно зрозумів, мають бути західніше від місця де виникає портал. На скільки тисяч кілометрів я не знаю. Думаю далеко, інакше якісь чутки, в цій частині світу, вже б про портал, сюди дісталися б. На захід від Чонджу, повинні бути розташовані прибрежні міста-держави Гелон, Австор, та Мінарамі. А вже потім йде черга Затоки Невільників із моєю персоною в цій затоці.

    Тепер по моєму пересуванню цим світом. Щоб перевірити цю мою теорію, мені треба вирахувати час, який я витрачу на дорогу туди, на схід. На самий край континенту.

    З розповідей які я чув, виходило що шлях на кораблі до Чонджу, це не один місяць плавання. А від Чонджу до можливого місцезнаходження порталу, ще невідомо скільки місяців чи навіть років подорожі. І все це, без врахування потрібних коштів і можливих небезпек у дорозі.

    -А от у місті Орисса, мешкає найзнаменитіший астролог нашого світу, мудрець Себастіан Шатильський.

    Поки я прикидав свої безцінні молоді роки, змарновані на нудні та некомфортні подорожі, магістр Сааддат, вкинув наступну тему для розмови.

    -Той мудрець Себастіан, мій співрозмовник крутив у своїх руках миску з недоїденим обідом та пляшку з лози, крутячи головою в пошуках, куди то все поставити, - вивчає цілу колекцію древніх манускриптів про історичні діяння наших предків. В тих манускриптах, описані визначні легенди і сказання, як про трагічні так і про величні події минулого.

    -Шатильський? А це часом, не назва міста? Я пригадав, що вже чув подібне слово.

    Сааддат, врешті поставив посуд на стос книг, який від додаткового «поверху» у вигляді тарілки з пляшкою, став нахилятися в бік. Підозрілим поглядом стежачи за нахилянням стосу книг, магістр, не повертаючи голови відповів.

    -Так. Це назва міста. Справа у тому, що своє слугування наукам, пан Себастіан почав у роки молодості, ще при тодішньому правителі Шатіля Гатафані Білобородому.

    Спостерігаючи за «протистоянням» погляду магістра і баштою книг, яка завмерла і більше не хилилася, вочевидь, вичікуючи підходящий момент щоб Сааддат відвернувся, а потім з гуркотом наї.нутися, я став метикувати.

    «На моєму горизонті замаячив черговий персонаж. Як дізнатися чи він корисний, чи це мої чергові «вирвані роки і нерви».

    -Мудрець Себастіан, здобув чималі успіхи у вивченні старовинних документів. Він наполегливо просуває науки в общині міста Шатиль. Його ім’я, відоме серед багатьох вчених, а своє прізвисько Шатільський, він взяв через свій науковий вклад, і за час, коли перебував у тому місті. Мушу наголосити, що не так давно, місто Шатіль було центром всіх наук у наших прибрежних краях, та й у Вільних баронствах.

    Виголосив свою промову Сааддат, повернувшись до мене. В ту ж мить, за його спиною, дочекавшись таки свого часу і нагоди, падаючи загуркотів стос книг з «пентхаузом» на вершечку із тарілки з пляшкою.

    «Надіюсь, Табіб не стане читати мені чергову лекцію про весь життевий шлях того Себастіана Шатільського. Я ще надто молодий, щоб скніти тут, і в мені, ще надто багато Рок-н-Ролла, для тиші та спокою. До того ж. Тутешніх студенток, яких мені досі не представили, я теж іще, не того...не проводжав до дверей гуртожитку. А так, бачу, що місцева професура розкочегарилась не на жарт. Ще якісь хвилини, і стане вимагати у мене, залікову книжку з оцінками».

    Роздумував я, спостерігаючи як магістр, крехтячи та невиразно матюкаючись по місцевому, повзає на карачках серед книжкового розгардіяшу, посипаного крихтами каші і политого червонастою рідиною.

    -Магістр. Покликав я, звертаючись до спини та сідниць, і не бачачи голову Сааддата, яка зазирала під крісло, в пошуках винуватців тарілки з пляшкою, що були відповідальні за спричинений весь той розгардіяш.

    -Магістре, ота колекція в Шатілі, вона велика?

    -Дуже. Відповіла голова що й досі перебувала десь під кріслом: - На жаль, правляча рада Орисси, майже не приділяє часу та грошей на потреби науки. Постійні збройні сутички, конфлікти, заколоти і бунти серед населення забирають всі гроші. Орисса має вигоду від торгівлі, та весь дохід проходить мимо вчених. Мудрець Себастіан, часто звертається до інших правителів міст, і він часто буває в Шатилі.

    «Ясно. Пошук спонсорів, в усі часи був головним критерієм науки».

    Дивлюся на карту, що розстелена на столі. На дрібні кружальця, що зображують міста. Кружальце Орисса, далеко на сході. Спочатку Газван, а потім, невідомо скільки днів морем. Далеченька подорож. Шатиль – набагато ближче.

    Роздумую чи мені взагалі потрібно все це? Подорож із завідомо невизначеним результатом. От тільки, все рівно, в мене немає поки що ніяких планів. А в дорозі, можна пізнавати нове, і головне. Це прекрасний засіб від цього неквапливого, монотонного, примітивного, і неймовірно –нудного життя, в середньовічній глушині.

    -На безриб’ї, і рибу, раком. Проголошую сам до себе і розвернувшись прямую на вихід.

    -Бувайте, магістре. Кажу на прощання і додаю на латині.

    - Еgredere et exstinguere lucem (виходячи-гасіть світло).

    Частина 7 (Грабіжник -Кидала -дід Панас)

    Місто Шатиль.

    Колись, процвітаючий, та активно розвинений торговий і науковий флагман всього узбережжя на захід від Медини. Зараз, це далеко не так. Навіть на мій сторонній погляд, це місто знаходиться в тривалому економічному застої. Я бачу це навіть по околицях, які ми проминули, рухаючись в бік міських забудов, і по тому занедбаному стані в якому знаходяться угіддя селян на шляху до Шатіля.

    «Пхе. Такий відстій». Думаю я, проходячи повз зарослу кущами садибу, з розваленим дахом, і деревами, що вже проросли з середини будівлі.

    «Ось до чого призводить некомпетентність та корупція, міського управління. Невже і в Шатилі, при владі міста, головує якийсь спортсмен, боксер, чи відморожений нарколига без слідів розуму в голові та совісті в серці. В такому разі, Шатиль може стати містом-побратимом Києву, чи моїй Одесі».

    Ми прибули до Шатиля ранком. Корабель, яким пливло наше тріо, не заходив у сам порт міста, а розвантажився біля пригороду. Тому, далі від пригороду, і до самого міста, ми мусили чалапати на своїх двох.

    «Потреба приватних перевезень пасажирів, тут не тільки назріла, а вже перезріла». Думав я сердячись на пішу подорож, пилюку, і сонце, що вже стало припікати.

    -От блядство. Ну жодної маршрутки, чи хоча б якогось убера, на горизонті. Поскаржився я Мегу, який ніс більшість нашого багажу і від того, навіть не спітнів. На відміну від моєї особи, що крокувала з пустими руками, і вже захекалася як жиробас, в гонитві за фургоном з хот-догами.

    Ми заселились в трактирний двір, який порадив мені власник корабля і яким, з його слів, користувалися дрібні торговці, що знають ціну заробленої копійки, і не тринькають гроші на всякі дорогі речі, без яких, можна спокійно обійтися і навіть прожити достойне, забезпечене життя. Таку лекцію, прочитав мені пожилий торговець, роздивляючись мої черевики, одяг, та вишукану шляпу від сонця.

    А Кір, при цьому ухмилявся і перезирався з Мегом.

    -Я, лорд Арчибальд Таврійський. Моє тіло, має бути загорнуте тільки в атласи та шовки від Dolce&Gabbana. Їжа для мене, повинна подаватися виключно на сріблі, а пиво тільки в хрусталі Baccarat. Я терплю сонце тільки на пляжах Ібіци, а шопінг тільки з Avenue Montaigne, у Парижі.

    Виклав я перед власником корабля «базовий мінімум» копіюючи по пам’яті, ті вимоги, які в минулому житті, намагалися повісити на мою шию, деякі представниці «слабкої» статі з мізками куриці, манерами скандальної тітки Клави з вокзальної чебуречні, та апетитом кашалотихи.

    -Пішли б ви...Арчи..бляльд, до мене на корабель служкою, то я б за один торговий сезон, зробив би з вас людину. Ви б ходили в штанах не з якоїсь...дохлої габани, а в сподні із папороті, свитці з парусини, і не в мештах (черевики), а просто босяка. А кашу жерли б так, що аж виляски б лунали.

    -Де ви були, папаша, коли я одружувався вдруге. Висказали б все це мені в минулому, то може б я, і не змарнував би свої щасливі роки молодості, на всяких стерв, профур та дуреп.

    Скрушно позітхав я, за своєю «загубленою через любов» молодістю.

    Вже по обіді, після того як ми прибули в Шатіль, знайшли гостинний двір, та домовившись у ньому за наш постій, відправилися в центр міста щоб обійти кілька торгових крамниць, та зробити попередню розвідку, а потім повернувшись розійтися по гостьовим кімнатам трактиру на відпочинок. Зголоднівши, ми втрьох, зібралися в обідній залі, для після обіднього, та передвечірнього перекусу, та обговорення наших планів на майбутне.

    Зала трактиру, вміщувала дерев’яні столи, з погано відшліфованого дерева, кілька десятків табуреток та лав, велетенських діжок, що стояли в ряд біля самісіньких вхідних дверей, і кількох крісел та диванів, оббитих якоюсь шкірою, і вочевидь заготовлених на «всякий пожарний» випадок, коли якась важлива персона, на зразок королів, принців, принцес, княгинь, або,.. депутатів, з дуру припреться в таку забігайлівку.

    Світло з вулиці, просочувалося в обідню залу через невеличкі вікна, з вставленими мутними скельцями. На кіптявій стелі, висіли підвішені на цепах люстри для свічок, які так полюбляють сценаристи фільмів про ковбоїв, де головні герої, гойдаються на них, розкидаючи своїми лапетями, підлізаючих тільки із фронту, героїв другого та третього плану сюжету.

    Ми всілися на лави біля однієї діжки, яка розміром була, з моє колишне авто. Тим автомобілем, я міг би перевезти вгодованого кнура, і не в багажнику, а на передньому сидінні. Мої родичі називали те авто «баржа на мінімалках», «автобус для слонопотамів», «вольєр кашалотів».

    -Оце тара. Похвалив я виріб місцевих бондарів. В ній можна жити, як Діоген у своїй бочці, чи амфорі. (Діоген не жив у дерев'яній бочці, як часто зображують. Це був піфос- велика глиняна посудина для зберігання зерна або вина, що була вкопана в землю або лежала на вулиці)

    Не тягнучи ризину і будучи голодним, я першим став робити замовлення.

    -Офіціант. Задерши руку догори, заклацав я пальцями: - Чотириста крапель валер’янки, і салат. Хлопці, як ви дивитеся на те, щоб нам під обід, організувати на трьох, п’яти літрову бадейку пива?

    Спокушаю товаришів вшанувати Бахуса. (Бахус у римській міфології бог виноробства та веселощів, латинська форма імені грецького бога Діоніса. У переносному значенні - символ вина, веселощів)

    -Приговоримо ту бадейку. Пообідаємо. А потім, можна потинятися містом. Порозпитуємо у красивих жінок, чи не бачили вони десь поблизу, Себастіана?

    Описую всі принади своєї пропозиції, як колись описував мені свою «супер-вигідну» пропозицію приятель, що пропонував мені підрядитися на роботу механіком, в один сумнівний рейс до Сингапуру. Я відмовив, бо мав їхати до тещі на «кріпосну відробітку» в село. Був сезон садіння картоплі. А садіння картоплі -автоматично призупиняє навіть міжнародні домовленості в ООН. Не кажучи про якісь морські рейси до азіатів.

    До речі той сумнівний рейс, виліз боком не тільки моєму приятелю, а і кільком його друзякам, яких той «товариш», підбив на ту авантюру. Судно арештували і вони, не літаком, а на перекладних, та поневіряючись, добиралися додому впродовж кількох тижнів. Майже кожного дня свого повернення, жертви «супер-вигідної» пропозиції, за допомогою кулаків, нагадували одному дурневі, хто саме винен у такій оказії.

    -Та можна і...приговорити. Врубається про що я говорю, Мег, який до речі пиво полюбляє більше ніж вино.

    От я, навпаки віддаю перевагу солодким сортам вина. Але сьогодні спекотно, тому пиво, більш імпонує моїй капризній та вибагливій натурі.

    -Я б сходив на місцевий ринок. Кір в роздумах чухає свою потилицю, мабуть прикидаючи що буде потрібно придбати, якщо ми навідаємося на місцевий базар.

    -Якщо ми тут затримаємося, то треба хоч ціни на товар, глянути. Пояснює свою позицію Кір.

    -Ощадливість, економність і господарність? Схвалюю такі риси в людях. До себе-любимого, - категорично не сприймаю і засуджую. Вся моя возвишена натура -це найвищої проби гедонізм. (гедонізм -найвище благо, сенс життя, отримання задоволення (насолоди) та уникнення страждань) Тому, господарськими питаннями в нашій трійці буде завідувати Кір. Мег. Ти візьмеш на себе, питання безпеки. Справишся?

    -Гиии.

    Шкірячи зуби, відповів Мег згодою.

    Я такої відповіді, і очікував. Ще у Вільних баронствах, він крутився довкола всяких гострих залізяк, як Трамп довкола Нобелівської премії. Одного разу в торгаша зброєю, він вже збирався собі купувати, за чималі гроші, якийсь супер надійний захисний жилет. Торгаш, рекламуючи свій товар, наголошував що той жилет, захищає від будь якої зброї і що воїн, вдягнувший той жилет, стає невразливим. І дуже здивувався і навіть обурився, коли я сходив до шевця, позичив шило, і тим шилом з легкістю наробив дірок у тому «Ахілесовому жилеті для п’яти». (Ахіллесова п'ята - фразеологізм, що означає слабке, вразливе місце). Іншого разу, я ледве встиг віднадити від Мега, вояка з баронської загону, який хотів напарити і продати Мегу, «булатний « клинок із найміцнішої сталі в усьому світі. «Цем мечем, можна перерубати навпіл будь який інший меч» наголошував мілітарний «комівояжер» бачачи що Мег, вже пустив слину на його товар. Тоді, я запропонував перевірити якість сталі товару, вдаривши його лезом, об будь яке інше лезо. «Ось наприклад, кухонний тесак для рубання туш. Якщо на «булатному» клинку залишиться бодай маленька вищербина від удару, то віддаси його Мегу, за дарма. А якщо ні, то в додаток до грошової суми, я винагороджу тебе ще й діжечкою браги». Запропонував я спір. При глядачах, які позбігалися на таке видовище, кухонний тесак закріпили в дерев’яній колоді, і «комівояжер» обхопивши обома своїми руками руків’я свого «булатного» меча та розмахнувшись, вперіщив тим мечем об лезо тесака.

    В результаті, «кухня» перемогла всякі «недо-булати». «Булатна потужність» не тільки надщербилася, вона ще й зігнулася вбік. Тесак теж постраждав, але значно менше. Під глузливі насмішки глядачів, «комівояжер» віддав зігнуту залізяку Мегу, а сам бурмочучи про нагальні справи, здимів з нашого горизонту. Мег, немов косплеячи якогось воїна, спершу всюди тягав ту зігнуту залізяку на своєму поясі. Зігнутий край його трофею, зачіпав усе, повз що проходив Мег. Врешті йому набридло слухати наші з Кіром скарги на його «зігнутий патик» і він позбувся того меча обмінявши його в кузні, на хороший ніж.

    Я пробував пояснити хлопцям, щоб вони не надто сподівалися на хорошу якість зброї та інструментів яка може потрапити їм на очі. «Високовуглецеву сталь, можливо взагалі ще не винайшли». Роз’яснював я.

    -Отже, вирішено. Зараз ми обідаємо, а потім, чапаємо в бік портового ринку. Підвожу підсумок нашої важливої наради спостерігаючи як в бік нашого столу, йде молодий чоловік у замащеному жировими плямами переднику, і з глечиком якогось напою, імовірно пива, у руці.

    Підійшовший працівник громадського харчування привітався, поставив глечик на наш стіл і відразу ж, по пам’яті, озвучив нам меню закладу.

    -В нас є риба, хліб, парена баранина, жарена яловичина, бичачі кишки з овочами, ковбаси і кров’янки, а з напоїв пиво, вино та сидр.

    -Добро. Хвалю просту, народну кухню пролетаріїв. Істина в простоті, хлопці.

    Для наголосу своїх слів підіймаю вгору свій палець.І це при тому, що всього якихось кілька годин тому, я твердив протилежне, рішуче розпинаючися про те, що я, гедоніст, і про надвисокі вимоги та розкіш, яких я заслуговую для своїх базових потреб.

    -Ось, чоловік нам демонструє, як треба годувати в суспільних закладах. Гасло «жери що є, і не варнякай» має висіти над входом у цю богадільню. Тут, простий кухар, з немитими руками, годує простих роботяг, як ми втрьох. Невибагливих подорожніх, що скитаються світом, задовольняючись черствим шматком хліба та ковтком дощової води. Ми- Мужики! Справжня сіль цього світу. Не якийсь...Жорж Оґюст Ескоф'є (центральна фігура в модернізації високої кухні, яка стала відомою як класична французька кухня в 1900 році) манірний, слащавий, зарозумілий бевзь, який ніколи не обідав голубцями чи дерунами з крутими і непохитними лісорубами чи шахтарями.

    Вибалакавшись про свій простецький спосіб життя, я спробував зробити замовлення.

    -Перекажіть шеф-кухарю, що спершу, треба почистити цибулю, часник та моркву. З перця, вийміть насінинки і внутрішні перегородки. Ці овочі, разом із селерою, нарізайте довільно, але не грубо. Помідори треба бланшувати кип’ятком, а потім у холодній воді. Опісля, зніміть ножем шкірку. Потім розрізіти, видалити насінинки і нарізати кубиками. Коли фарш та овочі підсмажаться добавте помідори. Тушкуйте протягом години на середньому вогні. Подрібніть у блендері. Поки готується соус болонезе, зваріть пасту. Викладіть на великий противень щоб шматочки тіста не злипалися. Приготуйте бешамель. Поступово з’єднайте молоко з мукою і добавте сливки. Постійно помішуючи, доведіть суміш до загустіння. Змажте оливковим маслом і викладіть прямокутники пасти. На пасту викладіть половину соусу болонезе. Притрусіть зверху шинкою, яйцями та сиром. Бешамель пропустити через сито і додати в соус мускатний горіх. Все перемішати. Додайте рікотту і нагрійте. Згори посипте моцарелою та пармезаном та накрийте прямокутниками тіста. Помістити все в духовку і пекти при температурі сто шістьдесят градусів. Коли буде готово подавайте на стіл із свіжим базиліком та натертим пармезаном.

    Вам все зрозуміло? Дізнайтеся чи зможе ваш шеф-кухар, приготувати страву чітко дотримуючись озвученого рецепту? Суворим тоном вибагливого ресторанного критика інструктую «офіціанта».

    Чоловік у фартуху, здивовано вислухав моє «невибагливе» замовлення і повернувся до Кіра та Мега що сиділи навпроти мене.

    -В нас є риба, хліб, парена баранина, жарена яловичина, бичачі кишки з овочами, ковбаси і кров’янки, а з напоїв пиво, вино та сидр. Повторив меню в точності навіть не змінюючи свого тону.

    Зітхаю. Мій вишуканий смак, не оцінили. Ну, раз тут поважають простоту, то...

    -Ром. Свиняча грудинка і яєчня. Ось все що мені потрібно. Побачите поблизу старого Пью, з чорною міткою – женіть його геть. А якщо заявиться Чорний Пес, пропустіть. Я завжди радий старому корабельному другу з «Еспаньйоли».

    -В нас є риба, хліб, парена баранина, жарена яловичина...

    Знову почав свою платівку «офіціант», та я його перебив.

    -Розслабтеся хлопці. Втручаюся я, -це робот-помічник. Їх недавно завезли із Чонджу. Made in China. Перша модель. Не абгрейдена.

    -Пане Арт. Облиште. Їсти хочеться.

    -Так. Не задурюйте чоловіка. Хай спершу принесе щось поїсти.

    Заступилися за місцевого хлопці, що вже звикли до моїх заскоків.

    Хлопці швидко замовили обід, і поки нам його принесли, ми встигли розправитися із глечиком пива.

    Їжа виявилася досить смачна і це мене порадувало. Набивши калоріями свій кендюх, я відкинувся на спинку лави, і потягував із свого кухля сидр.

    -А от цікаво...Мег, орудуючи своєю двозубою залізною вилкою та ножиком, закінчує розправу над шматком баранини; - тутешні торговці чи урядники, хто з них найбагатший?

    -У кого найбільше грошей, чи в кого найбагатша торгова лавка? Уточнюю Мегове питання.

    -Нууу. Мабуть, в кого з торговців, найбільше дорогогу товару. Вирішує Мег.

    «Хмм із хлопця вийшов би чудовий пірат. Зовнішні дані здоровила. Тяга до зброї. Любов до товарів і наживи. Характер схильний до авантюр. Не жонатий.» Подумки пародіюю згадку про український мультик «Острів скарбів». Кір, на мій погляд у свій бік тільки знизив плечима, немов кажучи «я-не знаю і мені, якось фіолетово».

    -Якщо ти Мегу, цікавишся з ідеєю «пощупати місцевого фраєра і рекетом зістригти з нього трішки купонів» то я рекомендував би, чоботаря або кравця, на головній вулиці біля ратуші.

    Обоє здивовано подивилися на мене, а Кір запитав.

    -Чого саме їх? Мені здається, що в того міняли, де ви обмінювали срібло, грошей буде значно більше, ніж в якихось ремісників.

    Я, поглядом коронованого злодія в авторитеті, зверхньо подивився на недосвідчену «шушеру» за столом (дрібна злодійська братія).

    -Мій юний друже, менторським тоном «ведмежатника», звертаюся до «фраєра» Кіра: - міняла, до якого ми недавно заходили, і котрого, я впевнений, вже не раз пробували пограбувати, тримає кількох озброєних помічників поряд.

    -Хе. Звідки ви це знаєте. Я, ніяких охоронців у тій крамничці не бачив. Заступається за Кіра запальний і азартний Мег.

    -Я теж їх не бачив. Погоджуюся я: - Але я їх чув. В магазині міняли, за тонкою перегородкою, є потайна кімнатка, і коли я розглядав у тій крамничці срібні вироби на полицях, то почув як ті охоронці, за потайною перегородкою, тихенько відкоркували глечика і наливали в кухлі...не знаю, або пиво, або сідр. До того ж, я далі викладав перед «зеленими фраєрами», висновки своїх «паханських» спостережень: - у міняли, за прилавком захований сейф.

    -Хто? Питає Кір.

    -Не хто, а що. Уточнюю я: - Залізний ящик. Або, металева скриня. Може бути і стальна діжка. Сейф. Те, у чому ховають гроші. Або, шлюбний контракт. Або ж, заповіт старого мільярдера до числених родичів. Сейф - він потрібен усім, в кого за душею, більше жмені мідних шелягів (Ше́ляг — назва срібних, білонних та мідних монет, що в різні епохи перебували на грошовому ринку українських земель. У літописах згадується, що вятичі та радимичі, сплачували данину хозарам, шелягами). І у міняли він є.

    Ніхто з хлопців не питає, звідки я про таке знаю, тож я, пояснюю сам.

    -Я бачив, як міняла зсипав гроші у отвір на прилавку, і чув, як дзенькають монети об залізні стінки та дно того сейфу що був під тим прилавком. Так що, навіть здолаючи охорону, грошей із захищеної схованки, не дістати. І наостанок. Міська сторожа, постійно крутиться поряд з такими закладами. Те що ми їх не бачили сьогодні, не означає що їх немає поблизу. Гроші –притягують розбійників, і міняла, гарантовано приплачує стражникам, за нагляд за його крамницею.

    -Ви багато знаєте про такі речі. Хмуриться Кір.

    -Ага. Я певен, з таким розумецьким отаманом як ви, ми б і того мінялу пограбували б, і навіть стражників, залишили б, без підштанників. Гиии. Каламбурить Мег.

    -Не спокушайте мене. Бо, вельми ласий я, до всяких грошовитих афер. А я –в зав’язці. Закодований. Після одного випадку на Привозі, де я за п’ять хвилин, продув недільну виручку, у наперстки. Звичайно ж, ви скажете, що раз на раз, не приходиться. І навіть, нагадаєте мені про крутецьку банду «11 розбишак Оушена», «Пограбування по-італійськи», чи «Ілюзію обману».Та я вам так скажу хлопці, ризик буває вартий тільки коли грабуєш сховище The Reserve у Сінгапурі, або Форт-Нокс в Америці. Ви не знаєте де тут у вас є Америка. Ото б ми там, поживилися золотом та сріблом. Купалися б у ньому.

    - І що можна купити на таку купу золота? Не розуміє «проблему» багатіїв Кір.

    «Свята, безгрішна простота». Думаю я.

    -Розумієш Кір, коли в тебе є гори золота, в тебе виникає купа роботи і обов’язків. Тобі треба купувати, тільки, і виключно, найбільші будинки. Будувати найбільші яхти...е, в сенсі кораблі, замовляти собі на обід, найбільших жарених биків і пити вино тільки з найбільших діжок.

    -І порати найбільших жінок? Либиться Мег.

    -Аякже. Розпусні блудниці, в твоєму ліжку, мають бути тільки найвищими і найтовщими. Такі собі, дебелі «Мотрі», з велетенськими пузами і сраками, розміром з от таку, бочечку. Я ніжно поплескав долонею бік велетенської бочки у себе за спиною.

    -А якщо мені, подобаються маленькі, і тендітні жінки? Хмуриться Кір, не «вїзжаючи» з мого приколу.

    Я вдавано зітхаю.

    -Тоді золоті гори, в тебе вилучить налогова, з комунальниками і батюшками упц-мп. Проп’ють і просруть всі твої багатства і все. Кабздєц, твоїй репутації мільярдера.

    -То якщо не варто грабувати мінялу, то можна було б, ювеліра. Не здається Мег від свого бачення кримінального збагачення.

    -Не підійде. Умнічаю я перед хлопцями: - Поряд з крамницею ювеліра, знаходиться майстерня, де повно робітників. Та й місце це, дуже людяне. Так що, найкращий варіант, це чоботар.

    -З того чоботаря, такий навар, як із мух, холодець. Бурчить Мег, вперто не погоджуючись зі мною.

    -Той чоботар, обуває найзаможніших людей в місті. Захищаю я свою версію імовірного пограбування: - От ви цікавилися, скільки коштують жіночі чобітки, із вибіленої шкіри конфрактуса (хижак, від палеоцену до міоцену) із срібними накладками і воланами з парчі?

    -Мабуть, дорого.

    -Нікому, та навіть самому власнику чоботарні не спаде на думку,що хтось стане його грабувати. Хоча в нього, окрім самого товару, ще й дорогі матеріали зберігаються. Шкіри, матерія, срібні застібки, грошова виручка, і таке інше. Тож на діло, треба йти саме на цю крамницю, і йти вдень, десь по обіді.

    Мег, кривлячись, чухає собі шию, мабуть уявляючи, як вдень його ловить сторожа і чіпляє на шию зашморг.

    -Та всі розбійники, орудують тільки ночами. Як же так можна, щоб серед білого дня, та в центрі міста? Дивується Кір.

    -В цьому і є розрив шаблону, і вищий процент успішності цієї затії.

    Усміхаючись і пишаючись собою без міри, я допив із задоволенням сідр, та поплескав по своєму повному кендюху. Виникла думка, що зараз і тут, я, завдяки численим знанням, почерпнутим мною із кінофільмів, можу тепер обкрутити безхитростних мешканців середньовіччя, як хочу, і скільки хочу.

    «Цікаво було б, якось знайти, або виготовити тут, автомобілі, стрілецьку зброю, і табак. Ото була б веселуха. Їздили б, по сучасним королівствам і баронствам на «Форді А», в хомбургах (Homburg- класичний фетровий капелюх із загнутими полями та однією вм'ятиною по центру, популярний серед босів мафії), костюмах із краватками, автоматами «Томпсона», і закушеною набік, сигарою. Поливали б свинцем охоронців, і хапали б дівок, просто на вулицях. Життя вільного розбишаки і головоріза, на зразок кіногероя Кларка Гейбла, все ж має свої, специфічні принади.»

    -А все ж цікаво, як би ви особисто, грабували, прямо серед дня, того власника крамниці? Питає Мег.

    -Та крамниця, знаходиться мало не в центрі міста, до того ж, зовсім поряд міська ратуша і будинок судового урядника. Тож і прості люди і охоронці постійно крутяться поряд, а отже і пильність у всіх найменша.

    В крамниці, постійно перебуває тільки один власник, бо його помічники, працюють в іншому місці. Власник, приймає замовлення, видає готовий товар і отримує платню. Гроші, він складає у шухляду свого столу і ніякого сейфу у нього немає. У вхідних дверей, із середини, є засув, тож можна зайти в середину і зачинитися.

    Я це все помітив, бо ми стояли в черзі, а мені було нудно, от я і роздивлявся.

    Детально пояснюю моменти, на запитальні погляди хлопців « А звідки ви все це, знаєте»

    -Отже. Треба купити на базарі невеличкий візок, яким торговці возять всяку хрінь, завантажити його всякими непотрібними тряпками, і котити його до крамниці чоботаря.

    Далі, треба вичекати, поки в крамниці не буде клієнтів, і власник залишиться сам, а на вулиці, поблизу, теж нікого не буде.

    Наступна дія. Заходиш до крамниці з валком своїх тряпок, і кладеш його на підлогу. Кажеш, що ти,- моряк «далекого плавання», і дуже поспішаєш до наступного рейсу в Атлантиду чи до Проксима Центаври. Тож хочеш швидко продати, шкіру якогось цінного звіра. Ну там, шерсть крокодила. Або, пір’я мамонта. Чи луску, папуги Ара. Ці всі рідкісні інградієнти, ти здобув на просторах Африки, чи Індонезії, і мрієш віддати, за дуже скромну винагороду.

    -Просторах, кого?

    -Не важливо. Це вигадка, щоб збити майбутнє слідство охорони із твого сліду. Можна ще назватися матросом із чужого корабля якогось купця, і цим наразити того купця, на підозри. Підставити під кримінал, свого конкурента, ворога чи недруга – то святе діло.

    Я, патякаю про те, що сам ніколи не робив, із такою впевненістю, що хлопці від захвату та здивування, аж очі повитріщали. Навіть не кліпають.

    -Перед грабунком, потрібен невеликий мішечок із цупкої тканини. Довгий, вузький, розміром з три кулаки. В мішечок, треба насипати мокрого піску для ваги. Коли власник крамниці, нагнеться над купою тряпок, щоб подивитися на твій товар, тим мішечком із піском, слід сильно вдарити по схиленій голові. Ось у це місце.

    Протягую руку до Кіра, і торкаюся пальцями його потилиці. Кір, здригається і несвідомо відсувається назад.

    -Обухом, чи бойовою гирею, буде надійніше. Зауважує Мег, а Кір здригається ще раз.

    -Варвар. Це кричуще марнотратство. Так можна вбити цінного члена колективу торговців, платника податків, і твого майбутнього терпилу, якого можна грабанути ще раз, щойно він знову обросте жирком. Мочити дійну корову - це непрактично. Мокруха і вбивство, то для всяких відморозків і антисоціальних типів.

    -Ага. А як самі подушили, подавили, та повикидали за борт всю команду ганзи Фейбора, то це можна. А як я тільки пропоную –то я варвар і вбивця. Неголосно бурмоче Мег, і я роблю вигляд що не розчув, бо він правий. Як то кажуть люди, «Нігде правди діти».

    -Так от. Намагаюся словесно запи.діти власний антисоціальний вчинок минулого: - Треба відразу ж зачинити двері на засув, зв’язати власника і вставити йому кляп у рота щоб як очуняє, не став вигукувати всяку банальну похабень «Гвалт. Рятуйте люди добрі. Ганьба МВС. Руки геть від ФОПів. Банду Геть. Юлі Волю. Ці руки, нічого не крали».

    -І от нарешті, починається саме приємне, хлопці.

    Набираю повітря і твердо наголошуючи, видаю головну інструкцію.

    -Вигрібаєш блядь, із загашників все. Все, що було нажито непосильним трудом. Проклятим, расхітітєлєм...соціалістіческой...собстєнності. А там, хай собака з міліцією, приходить і розбирається, скільки було в того чоботаря, магнітофонів, кінокамер загранічних, портсигарів отєчєственних, та курток замшевих.

    Хлопцям, такий момент моєї розповіді,-ну дуже подобається. Тож я, ще трішки деталізую розповідь, стосовно «справедливої» експропріації матеріальних цінностей, роз’ясняючи що і як треба виносити на вулицю для загрузки до возика, а що краще ховати по кишенях.

    -І головне. Якщо хтось прийде, хтось сторонній, треба не панікувати, а спокійно казати що власник відлучився до сортиру. Після закінчення, зачинити двері до крамниці, а під край дверей, запхнути кілочок. Кілочок не дасть відкрити двері і всім на вулиці, буде здаватися, що хазяїн сам, зачинився всередині. А ти, спокійно котиш візочок до непримітної місцини і там забираєш товар. Той товар, на перший час, слід сховати. Ні в якому разі, і нікому в місті, не показувати, бо можуть упізнати. А продавати той товар, слід в іншому поселенні. Зазвичай, після таких справ, для вірності, грабіжники переховуються у відлюдькуватих місцинах. Якісь поселення де мало людей і подалі від місця грабежу.

    -Занадто все ризиковано. І занадто складно. Зітхає Кір, немов намагаючись відмовити нас, від самої думки про всякий кримінал.

    -Легких грошей, не буває. Філософствує Мег.

    - Ну, погомоніли і досить. Позіхаю я, з думкою вставати з за столу, та чапати до ліжка, на бокову.

    -Все хлопці. Розход. По берлогам. Ми, з усіма питаннями, вирішили. Ми, вже все тут дожерли, і все подопивали. Йдемо спати. А завтра,...завтра. О! Завтра тут знову з’являться їжа та напої, які нам буде потрібно, повипивати і повижирати. А потім, ми рушимо містом до базару, і по дорозі, все що побачимо, геть все, всісеньке, будемо жерти і випивати. На базарі, продовжимо жерти та пити. А потім, можливо, попливемо в далекі краї, і вже там, в далеких краях, теж все зжерем. А ще, у Всесвіті, повно різних планет, на котрих є що пожрать.

    ***

    -Ех! Молодість, молодість. Членом туди, членом сюди.

    Заявляю з ностальгією, щойно ми опинилися серед торгових рядів, портового базару Шатіля. На мій подив, ринок виявився доволі чималим, як для самого міста, яке було досить невиразним, на фоні того ж таки Газвану.

    Моя ностальгія, заявила про себе, мабуть від самої атмосфери людного місця. В своїй юності, я побував торговцем і полюбив своєрідну атмосферу торгових рядів, з її товарами і запахами. Тут теж, пахло і звучало всим чим тільки можна. Їжею, шкірами, залізом, димом, тваринами, гомоном, сміхом, гулом. Тут крутилися різні люди, а головне, тут правили гроші. А це, завжди додає потягу та викликає інтерес.

    -Яка молодість? Ви ж іще, не старі. Зауважує Мег, крутячи головою в пошуках речей, до яких він не байдужий. Наприклад, прилавку зброяря, чи торговця пивом.

    -Ви пане, ще і близько не старі. Заспокоює мене Кір.

    -Точно. Не такі молоді як ми з Кіром, але ще не забуваєте, ляскати дівчат по їх дупах.

    -Головне, щоб в сортирі, ви не забували знімати штани, перш ніж переходити до головного діла.

    -От спасибі вам... любі друзі. От...заспокоїли.

    Відповідаю теж із сарказмом і продовжую:

    - Взагалі то, я це казав, як контекст з анекдоту про те, що в молодості, я був членом суду. Проте, ви хлопці, мої анекдоти сприймаєте буквально.

    -Ви були суддею? Вірніше...членом судді? Дивується легковірний Кір.

    -Не членом. А судовим урядником. Поправляє Мег, який головою, як радаром, сканує торгові ряди, видивляючись діжки, як ознаку місцезнаходження пива: - Точніше, в пана Арта є член, але до члена судді, він не відноситься. В того судді, має бути свій член. Вірніше, пан Арт сказав, що був членом у всього суду. А в суді, можуть бути і баби. А в баб-членів немає. А отже, залишається тільки один суддя. І пан Арт, був його членом.

    -Так. Харош про члени. Вам двом, який анекдот не розкажи, ви його завжди якось та перекрутите, а потім ще й обгидите. Все. Зав’язали з анекдотами. Проголошую я, і подумки, вже в який раз, зарікаюся не розказувати цим двом, свої анекдоти.

    -О. Радіє Мег: - Он дивіться. Там продаються солодощі, із східних земель. Давайте візьмемо, засахарених горіхів або солодких фруктів. Або, сиропу до млинців. Бо в нашій корчмі, подають тільки солодкі коржі, які насправді, не стільки солодкі, як кислі. А надвечір, хочеться зжерти якогось, солоденького смаколика.

    -То купці з Орисси і Австору. Зауважує Кір: - Вони все перепродують втридорога. В них будуть такі ціни, на ті смаколики, що нам дешевше вийде купити власний корабель, та самим плисти за солодощами в Чонджу.

    Я задумуюся. Не про солодощі, а про свій фінансовий стан, і про гроші, які ще є в наявності у хлопців, але вже незабаром закінчаться. Такі справи, як витрати і грошові надходження слід було обдумати вже давно. А я, замість серйозних речей, займаюся боротьбою з власною нудьгою. З таким відношенням, не зчуюся, як буду жебрати. І може, навіть на цьому самому базару.

    -Кір, Мег, ви поки потиняйтеся ринком, а я пройдуся. Подумаю.

    Хлопцям, тільки натякни, як вони вже здиміли в різні боки.

    Залишившись сам, поволі рухаюся між рядами, роздивляючись виставлені товари. Як для тутешніх аборигенів, то в принципі, базар Шатіля, задовольнить будь які вимоги. Їжа, одяг, взуття, інструменти, примітивні прикраси, тварини, рабів у Шатілі, не продають і не купують. Тут своєрідна соціальна культура. Видимість справедливого миропорядку.

    Погано з розвагами. Їх тут взагалі немає. Ніяких. А як я пам’ятаю, по земній історії, навіть у середньовіччі, на ярмарках, були всякі веселощі. А тут, нічого. Ні тобі, турнірів, ні трубадурів, ні лялькових театрів.

    -Така нудьга. Дикі люди. Бурмочу сам до себе: - Де фокусники? Де Коперфільд, із своїми видовищними трюками. Де факіри, з палаючими ведмедями? Стоп. Факіри, наче мають бути з факелами, а ведмеді, мають кататися на велосипедах і стрибати щучкою через обруч. А ще, когось обов’язково треба розрізати навпіл. Таке, людям особливо подобається.

    Проходячи повз прилавок із жіночими прикрасами, я помічаю намисто з перлів. Намисто досить непогане. Майстерно зроблені срібні фігурки по центру всієї композиції, та кругленькі виблискуючі перлини, по всій окружності. В моїй голові, ще несформовано повністю, виникає одна ідея.

    -А скільки коштує, оця прикраса? Підходжу ближче і показую на намисто, що лежить поряд з тим, на яке я, звернув увагу.

    -Пане. Купіть краще оце, намисто. Воно, хоч і дорожче, але в нього перли більші. І срібла, теж більше. Ваша панна, буде вам так вдячна.

    -Сумніваюся що моїх панн, задовольнить якесь моністо з перлів. Напоказ, зітхаю я: - Їм подавай весь мій гонорар за мою роботу, по половині всього мого майна, і по каністрі моєї крові кожній, як компенсацію за «загублені особисто мною, їх молоді роки, плани на життя, кар’єри моделей, кар’єри зірок Голлівуду, і кар’єри впливових політикинь в ООН.

    Продавець, хоч і усміхається до мене, і здивований такій відповіді, та торгової хватки не втрачає. Знову пробує напарити мені дорожчу прикрасу. Бачить, гад такий, який на мені одяг, капелюх і пузатий кошель на моєму шкіряному поясі, який я з обачності, тримаю над своїм пахом.

    «Одна коштовність, має прикривати собою ще більшу, коштовність». Пояснював я своїм хлопцям, коли вони зауважили що кошелі з грошима, носять збоку.

    Я, не ведуся на пропозицію торгаша. Мені, для ідеї яка в мене з’явилася, якраз важливо навпаки, щоб перли були менші. А ще, ті перли, мають бути дрібненькі та кругленькі немов ідеально круглі горошинки.

    План з моєї ідеї, вже почав обростати деталями. Колись, в моєму минулому житті, були такі часи, коли по ринках міст, промишляли шахрайством наперсточники. Для цього світу така діяльність, невідома, і тому, це середньовіччя – просто непахане поле, в плані заробляння легких грошей.

    « А скільки там отримували наперсточники-низові? Намагаюся згадати деталі схеми від якої, одного разу, і сам постраждав. (На злочинному жаргоні зазвичай 25 відсотків отримує сам наперсточник- «низовий». По 10 відсотків - «верхові» (підставні особи), 5 відраховується «маякам» (група прикриття). Половину чи й більше забирає пахан).

    Здійснивши купівлю-обмін, кількох своїх великих срібняків, на маленьке намисто з дрібними, але кругленькими перлами, я все більш рішуче починаю рухатися базаром. Ідея що в мене виникла, потребує ретельної підготовки. І мінімум двох помічників, які, кудись запропастилися.

    «Таакс. Геть нудьга. Зараз, в мене виникла цікава затія, і вона, повинна не тільки стати розвагою, а ще й має принести хороший заробіток. Збільшити мою грошову масу, а не як завжди, применшити її.»

    Думаю я, направляючись до торгового навісу із всякими напоями. Мені потрібне не вино з пивом, а три невеликі стаканчики з дерева.

    На диво, я не помітив Мега, поряд з прилавом де продавалися пивні та винні напої.

    «Мабуть, він вже відмітився тут. Вижлуктив кілька кружок пива, та й чкурнув по базару, вишукуючи цікавинки для себе».

    Потрібного розміру стаканів, у торговця пивом не виявилося. Проте, він мені порадив сходити до торгового намету де торгували всякими випічками, хлібом та коржами.

    -Так ви спитайте у пекарів. Вони таким посудом, луговий пісок, у тісто добавляють.

    Порадив мені торговець алкоголем без акцизів, і без мого улюбленого «Оболонського світлого».

    Прямуючи в бік імовірної пекарні в пошуках маленьких стаканчиків я метикував що воно за луговий пісок (сода) такий?

    Шукаючи потрібний харчовий «бутік», на перехресті рядів, біля прилавку з матеріями, тканинами і готовим одягом, я помітив Мега.

    Той стояв, обпершись ліктем об колесо возика, і дурнувато либлячись до якоїсь кралі, про щось їй розповідав, старанно напружуючи свої біцепси і щосили випинаючи груди.

    Дівчина мала довге і світле волосся, була висока, в тілі-міцно збитою. Можна сказати, діваха була не просто статурна, а монументальна. Під довгою спідницею, проглядалися дебелі ноги, а чималих розмірів груди, давили на сорочку так, що та мало не тріскала. Обличчя, як на мій смак, було занадто округле і якесь простецьке, але Мегу, то все подобалося бо він, мало не пританцьовував перед тою дівахою.

    Та ж у відповідь, майже не звертала на Мега увагу. Стояла, байдуже поглядаючи на хлопця, чухала своєю ногою другу ногу, позіхала, і всякий раз, як повз неї проходив якийсь багато вдягнений купець, розправляла плечі та випираючи ще більше свій бюст, призивно гиготала та либилася до проходячих торговців.

    «Не світить тобі з нею. Ніц нічого, не світить». Подумав я, не відволікаючи свого товариша від процесу флірту.

    «Щоб добитися такої самки, зовнішніх даних буде замало. І діло зовсім не в красі чи сексуальному підтексті. Ця самка, в пошуках стабільного, грошового доходу. А ти Мег, під такий критерій не потрапляєш». Так що, полиш демонстрацію, звукові сигнали, ольфакторний флірт, та ритуалізовані рухи. (набір специфічних дій, для приваблювання самки, у живій природі).

    В торговому наметі пекаря, я врешті знайшов потрібні мені ємкості. Правда ті стаканчики, були зависокі для моєї затії. Тож, покрутивши їх у руках, і заплативши дві срібні пайси за три штуки, я поніс їх до торговця столярного роздрібу.

    Майстер, що продавав дерев’яні ложки, миски, відра, колеса до возів і ще бог його знає що, вислухав моє побажання, покрутив у руках три дерев’яні ємкості, а потім дістав різець і за якісь пару хвилин, підігнав три стакани під потрібні мені форми.

    Щойно я отримав готове замовлення, як мене знайшов Кір. Вигулькнувши з за сусіднього ряду, він підійшов та тримаючи за ремінець чималу торбу, незадоволено поінформував що ціни на цьому базарі, вищі ніж в Талангі яку ми недавно покинули.

    -Грабіжники. Сердито сичав Кір, ставлячи повну торбу собі під ноги і вправним метким оком оглядаючи виставлений теслярський товар: - Ціни, на все...ну геть на все, вищі ніж будь де.

    -Потратився? Співчуваю я: - То нічого. Зараз ми трішки виправимо торговий дисбаланс з цими торговими жмикрутами Шатіля, в нашу сторону. Зараз, полиш свого мішка, та йди он до того намету. Там ти знайдеш Мега. Можливо, поряд з ним, буде дівуля, яка знецінює Мегову мужність навіть більше, ніж тутешні торговці, твою ощадливість. Забирай Мега від тієї алчної профури, та підходьте обоє сюди.

    За хвилину, Кір прийшов назад. Слідом за ним, насуплений, та з ображеним виразом на обличчі, причвалав Мег.

    -Хлопці, задоволено посміхаючися від очікуваних веселощів, звертаюся до них з пропозицією: - мене, якось ображає ставлення місцевих торговців, до таких шанованих гостей міста я ми троє. Ви самі подивіться. Ціни тут, захмарні. Пиво, тільки одного сорту, і його, на пробу, літрами не дають. Прикраси з перлів тут, немов дешева біжутерія з Китая. Дівахи, кривляться та огинаються. Не зважають на компліменти, немов до них, черга з принців та королів.

    При останньому зауваженні Мег, із схваленням та погоджуючись, закивав головою.

    -Хлопці. Я думаю що час для змін, настав. Чаша нашого терпіння, переповнилась. Ми – не терпіли, щоб дозволяти місцевим базаркомам, брати з нас гроші, коли ми заслуговуємо отримувати все, і безплатно. Але ми, і не відморозки, які б, постріляли б тут все і попалили б тут всіх. Так що, ставити на перо торговців, та цицькатих дівок з пвв- (почуття власної важливості), які не дають задарма, ми не будемо. Натомісць, я пропоную провести кримінально-неправову, та антисоціально-підривну акцію під назвою «Розведи лохів на бабло, і отримай в бонус пам’ятну нагороду на шию - «Срібна цепура - від братви».

    Бачу, що мої «ідейні» спільники, не дуже то і прониклися моєю ідеєю, тож я спробував по іншому. По простому.

    -Дружбани. Я вас трішки підучив рахувати. А ви давно займалися підрахунками власних «золотих запасів»? Ви в курсі, що якщо грошики з кишені, тільки тягати і тратити, і нічого назад не класти, то ті грошики швидко закінчаться. Тож я - пропоную нам заробити. Та ще й повеселитися.

    -Пане. Що ви знову затіяли? В тяжких передчуттях зітхає Кір.

    -Не очкуй. Все буде ніштяк. Бацька атаман,- знає шо робить.

    -Ага. Знає. Аякже. Кір начебто і погоджується, проте робить це із сарказмом.

    «Хлопці поряд зі мною, швидко вчаться. От що значить, толковий сенсей, поряд із вдячними учнями»

    -Кажу вам. Ця ідея, краща ніж лушпарити мінял, чоботарів та кравців, мокрим піском по головам, щоб за їх рахунок, збагатитися. В цій затії, люди самі будуть нам віддавати гроші. Добровільно.

    Наголошую на останніх словах, і бачу, що хлопці, задумалися. Щоб не втрачати час, і не давати товаришам час на сумніви, починаю втілювати наступну частину свого плану.

    -Кір. Метнись кабанчиком до найближчої кузні, та принеси мені кілька шматочків вугілля.

    -Мегу. Ти, пробіжись по базару і знайди низенького столика і стільчика. Купи їх, та тягни он на те роздоріжжя між базарними рядами. Я там буду чекати.

    Я обрав для втілення свого бізнес-плану, центральне місце всього ринку. Широкий майданчик, де сходилися проходи і де торгували найдорожчим асортиментом.

    Кір приніс в своїй кишені дві здорові, чорні вуглини. Через хвилину, слідом за ним, прийшов похмурий Мег,в одній руці тримаючи ослінчик, в іншій невеличку діжку з широкою дошкою замість круглої торцевої кришки.

    -Не було столиків які ви просили. Почав сердито справдовуватися , та я його перебив.

    -Слухай Мег, не щастить в коханні, значить пощастить у збагаченні. Не кисни. Ми зараз, заробимо стільки срібла, що ти його в торбі носити будеш. Як покажеш тій дівасі що тебе відшила, повну торбу срібла, так вона за тобою буде до самої нашої корчми бігти.

    Піднявши хлопцям настрій обіцянкою скорого збагачення, я став пояснювати порядок дій наперсточника, яким мав бути я, та «верхових» (підставні особи) якими стануть Кір та Мег.

    -Слухайте уважно, що ви маєте робити.

    Я кілька хвилин втовкмачував послідовність дій спершу Мегу, перевіряючи щоб той все запам’ятав, а затим, став інструктувати Кіра.

    -Хлопці, коли я зроблю знак рукою, ви по одному станете до мене підходити і ставити гроші та вгадувати в якому стаканчику буде перлина. Для вас, я вказуватиму пальцем. Коли я зроблю наступний знак рукою, ви відходите і надалі, тримаєтеся осторонь. А на випадок якогось шухеру, ну це коли мене спробують схопити і відлупцювати, я залишу грошовий виграш в брудній торбі, яку хтось із вас має забрати. На випадок, якщо я дам драла і втечу, не хвилюйтеся. Чекайте мене в нашій корчмі.

    -Тепер, я трішки зміню свою зовнішність. Не треба щоб за мною, цілими днями ходили ображені терпили, і скиглили щоб я їм повернув програні гроші. Ще нажаліються чиновникам. А нам, з судами зв’язуватися, не потрібно.

    Розказавши хлопцям головні правила, я став наносити собі на пику грим, або, як казав у минулому до своїх жінок, коли ті «штукатурилися» перед виходом в люди, по магазинам чи до ресторану, «бойову розкраску».

    Спершу, я розколов вуглину на менші і тонші шматочки, а потім, став наносити на свою пику макіяж. За допомогою Мега, бо зеркалець у цьому дикунському світі ще не винайшли, який хихикаючи та либлячись, координував мої рухи, я підмалював чорним кольором свої очі. Потім, вуглинкою замастив шкіру верхньої повіки у напрямку до скроні. Виділив брови, а потім підмалював собі вуса, борідку та бакенбарди.

    -Ну, як я тобі? Питаю у Кіра, бо Мег, вже давиться від реготу, і не здатен адекватно оцінити мої потуги візажиста.

    -Е,е,е. Таа, я не знаю. Якось дивно і незвично. Витріщається на моє обличчя Кір.

    -Це добре. Добре що не звично. Тепер. Починаємо завершальний етап нашої затії. Розходьтеся і в наступні година-півтори, ми - не знайомі.

    Всівшись на стільчику, та виставивши перед собою на столику, три невеличкі стаканчики, я дістав перлову горошинку і для проби, та розминки своїх пальців, кілька хвилин катав ту перлину по столу, накриваючи її стаканчиками. Спершу повільно, а потім все швидше, я накривав кульку то одним, то іншим стаканчиком. Ганяв її по поверхні столу, намагаючись непомітним рухом ховати перлинку в долоні і повертати назад у стаканчик.

    -Наче, виходить. Запевняю сам себе: - Тепер, голосова замануха для наївних лошар. Бонджорно, шеф! Пурко кантре мантино джорно белиссимо долла. (Здраствуйте, шеф! Вчора я провів прекрасний день в сільській місцевості). Промовляю стиха сам до себе. Повторюю кілька разів, щоб підігнати свою вимову, та по пам’яті згадати всі італійські слова, що колись чув у портах Сицилії та Апеннінського півострова.

    Продовжую тренуватись, і повторювати з більшою швидкістю, поки нарешті не відзначив, що в мене, досить непогано виходить ховати горошину між пальцями та скороговіркою базікати по італійському.

    Знаю по своєму досвіду, що звучна і мелодійна італійська, на слух, дуже гарно впливає та підманює потенційних клієнтів.

    «Ну, як першопроходець нового кримінального напрямку в цьому Новому Світі, почнемо».

    -Ченти аспетенти. Пудоло рапиде . Пароле бова вита, долче вита. (Сотня очікуючих. Швидше йди. Жива корова, солодке життя).

    Я, став голосно вигукувати набір італійських фраз, дивлячись на всі боки, і моніторячи настрої людей довкола.

    -Куоре матто лякоби пьянджи. Дольче вита, гуадро пецци, бербапо Лючио, бамбино мио. (Божевільне серце кричить в мені. Солодке життя, чотири шматка піци, хороший Лючіо, моє дитя ).

    Бачу як люди, що проходять поряд, озираються на мене. Дехто з продавців, почали визирати із за своїх прилавків.

    -Иль капо фаради ноле польпетто. Дольванес дель куи дес фрути да дьяволо.

    (Налийте м’ясний бульйон. Добавте квасок диявола в цей фруктовий сік).

    Люди, які до цих моїх голосних вересків спокійно займалися торговими справами, тепер зацікавлено підтягуються поближче щоб подивитися, хто там репетує, незнайомими словами. Бачу, як із сусідніх торгових рядів, починають виходити торговці і вирішую, що пора. На мій знак рукою, першим реагує Кір.

    Спокійно підходить до мого столика, наче ми зовсім незнайомі.

    -Мама мия, куоль ми тера пенте. Маке вой, ди май дьяволо карфарам, трескадоро крепайотта. ( Моя мамо, чому я такий невдаха. Зроби це, чорт забирай, швидко і міцно).

    Вигукую, либлячись на всю свою розмальовану пащеку.

    -Е,е,е.

    Кір, від незвички ситуації, забув всі мої настанови як діяти, та що казати.

    Швидко крутячи стаканчиками, шиплю йому крізь зуби:

    -Бовдуре, діставай гроші, та клади їх на стіл. Та роби все повільно, щоб всі бачили. Потім, вказуй де кулька.

    -О! Перший гравець. Йому як першому - має щастити. Вгадай де кулька, і отримай втричі більше грошей які поставиш. Гроші. Легкі гроші. Швидкі гроші. Отримай гроші.

    Лементую на всі свої легені щоб мене, почули за сотні кілометрів, навіть у Баронствах.

    -Ну? Ну? Роби свою ставку, щасливцю. Оули дель стретто Миньоли. Комфраттере ностре э миули лемондо (вниз по вулиці Міньйолі. Наші друзі та мої лимони.)

    Голосно репетую, соваючи стаканчики по столу. Кір, озираючись навколо себе, нерішуче та нервово переминається тримаючи срібні монети у руці.

    Бачу що він розгубився, а допомогти не можу, бо перехожі спостерігають за незвичним дійством.

    Ситуацію рятує Мег, який перевальцем підходить до мого столу, тримаючи у руці чималий кухоль, а в другій руці половину рибної тарані.

    -І що це тут, за цікаві ігриська? Відпивши чималий ковток, і залишивши піну на своїх губах, басом вигукує Мег.

    -Що приятелю? Хочеш вгадати, в якому стакані горошина, щоб здерти з цього пройдисвіта, трохи срібла?

    Запитує Кіра, по приятельські штовхаючи його плечем, бо руки зайняті кухлем і таранькою.

    -Горошина-під середнім кухлем. Став на нього один аркот, і отримаєш три, за виграш. Клянуся діжкою пива, що ти виграєш. Бризкаючи піною з губ Мег підштовхує плечем завмерлого Кіра.

    - Ви чого шановний вмішуєтеся? Хай пан, сам вгадує, де кулька. Санте куалке конци аваньяно валоре. Диче вие серо, купо фаруантьяло троппато чизо. (Йдіть вперед. Ви ж сірі, а я нарядився в золотой наряд).

    -Не лементуй. Сам захотів грати на гроші. А ти, приятелю, став срібло на середній стакан. Я тобі кажу. Я спостережливий. Бачив, як горошина туди закотилася. Через пивні ковтки, бугаєм реве Мег. Давай. Виграй собі трохи срібла.

    Кір, врешті набирається рішучості, кладе навпроти середнього стаканчика, велику срібну монету.

    -Ось. Ставлю на середній. Неголосно промовляє.

    -Гей. Тобі підказав оцей невихований бурмило з пивом. Голосно обурююся я: - Так не піде. Без підказок. Пермитте перватто раппапорте лезоло! ( Дайте мені перший рапапорт).

    -Відкривай. Вимагає сердито Мег.

    Бурмочу щось собі під носа і підіймаю середній стаканчик. Під ним горошина. Вдаю ображеного. - Альнечеттуре веркье конци аваньяда! (По цій вулиці йдуть сердиті хлопці).

    Під захопливі погляди кількох сторонніх спостерігачів, дістаю з свого кошеля три срібні аркоти, і віддаю їх Кірові.

    Той, нерішуче бере гроші, і тримаючи їх в долоні, слідкує як я знову соваю стаканчики.

    -Еее, ні, приятелю. Теперачи, моя черга. Я теж хочу заробити грошенят. Мег, відсуває вбік нерішучого Кіра, і встромивши тому в руку пустий кухоль з під пива, витягує із свого кошеля дві срібні секки, та стає навпроти столика, з трьома стаканчиками і однією перловою горошинкою.

    -Ось. Ставлю дві секки. Давай, чужинцю. Крути стаканчики. Зараз я з тебе, витрушу всі твої грошенята. Попливеш назад на свою чужбину, в одному спідньому. Всі твої гроші-мої будуть. Вимахуючи тараниною в руці, реве дурним бичком Мег.

    Людей довкола мого столика більшає. Спостерігачі що стоять близько, вголос перемовляються поміж собою, обговорюючи нову цікавинку. Я ж, піднявши пальцями перлинку, і показавши її всім, повільно кладу на стіл та накриваю стаканчиком.

    -Кручу, верчу, наїба...обкрутити тебе я хочу. За хороший зір –винагорода буде-звір. Сентименто. Ностроль лембе дьятто. Варе куо варе. Куэтто белли буляре мани. (Почуття. Наш хліб і сіль. Що буде, те буде. Які красиві м’ясні кульки).

    Вигукуючи швидко переставляю чашечки місцями. За десяток секунд, різко зупиняю.

    -Ось. Пане. Вгадаєте, під якою чашкою кулька, плачу втричі від ваших грошей.

    -Ха.

    Либиться Мег. Дивлячись як я пальцем непомітно вказую на потрібну чашечку.

    -Зараз, ти чужинцю станеш біднішим, на шість срібних секк. Ось тут, кулька.

    -Бабене. Посміхаюся я, щоб вже за мить, обурено заволати: - Кретино. Come l'hai fatto? ( Добро. Дурак. Як ти це зробив?) Ти якось підгледів. Давай ще раз. Я хочу відігратися.

    За наступні два рази, я «програв» Мегу, ще жменьку срібняків. Затим, роблю йому умовний знак і він, вголос жаліючись на свій переповнений від випитого пива міхур, полишає гру та відходить вбік.

    -Спробую і я, зіграти, в цю кульку. Стає навпроти столику пузатий чолов’яга із цепком та якоюсь емблемою на шиї.

    «О. Представники якоїсь торгової гільдії чи ганзи, підтягуються на запах легких грошей. З цими, потрібно обережно. Не сполохати. Спершу, підманити».

    Тримаю собі на умі свої витрати, та вирішую з трьох партій з цим купцем, програти дві, а виграти одну. Потім, подивитися на реакцію глядачів довкола. Вичекати, потроху зливаючи і підманюючи недовірливих, а затим – стригти бабло, як чинуші 90х, за ваучери.

    Звичайно ж, слід зрідка зливати партію, і давати видимість можливості, зірвати банк, та збагатитися. Ніщо так не спонукає до ризику, як заздрість до великого збагачення твого сусіда, родича, чи приятеля по роботі чи торгівлі.

    За півтори хвилини гри, ганзеєць, задоволено шкірячись, відійшов убік, прилюдно перераховуючи свій виграш, і цим розпалюючи жадібну заздрість у решти глядачів.

    -Я теж спробую зіграти. Стає на місце вибувшого, наступний клієнт.

    -А я, гратиму слідом за тобою. Відпихаючи інших, якийсь товстун, намагається забронювати собі місце, поближче до мого столику.

    -Чекай но, я вже раніше займав. Обурюється високий чолов’яга в шапці, яка до його високого зросту, додає ще сантиметрів тридцять.

    -Та куди ви всі спішите, та лізете нахрапом. Розмальований чужинець нікуди не поспішає. На всіх вистачить.

    -Ага. Якраз така й думка. А що як у нього, гроші закінчаться? А я, хочу купити своїй дружині, нові черевики. А в мене, тільки півтори аркоти. Мені не вистачає. Я – хочу, виграти в чужинця, хоча б, двійко секк. А може і більше.

    Долинають голоси із задніх рядів.

    -Так. Геть усі. Я тут самий перший стояв. Я, перший грав у кульку. Пішли геть...Чіпа, я сказав. Поналазили. Я, самий перший був. Я – маю право і далі, грати в кульку.

    До столика намагався пробитися мій перший клієнт -пузатий ганзеєць із цепком та емблемою на шиї. Виграв у мене дві партії, і мабуть подумав –«грошенят підзаробив, а тепер в сторону». От тільки, бачачи що інші теж хочуть поживитися, схаменувся. От так жадібність, бере гору над розсудливістю.

    -Був та загув. Треба було і далі грати, а ти, в бік відійшов. Чекай тепер, своєї черги.

    -А ти куди пхаєшся із своєю сирітською пайсою? Не бачиш, тут великі гроші крутяться. (1 пайса - крихітна срібна монета )

    -А що такого? Я займав чергу, і маю право грати, як і ті ненажерливі спекулянти.

    -Я пропоную,- не пускати до гри, всяких волоцюг, які нажебракували дрібну грошинку, а тепер думають, що вони -рівня нам, купцям.

    Я, мов автомат, крутив стакани,- і забирав гороші. Потім знову крутив стакани,- і видавав гроші. Мої пальці, мерехтіли як у шуллера зі стажем. Я вже нічого не викрикував, а тільки встигав моніторити наступних клієнтів.

    Тут, потрібно швидко мізкувати. Кого обдерти, а кого підманити виграшем. В мою торбу між ногами, все частіше подзенькуючи сипалися монети, і в мене не було можливості їх рахувати. Все що я встигав, це тільки за долю секунди, пальцями, провіряти як наповнюється грошима, та моя торба.

    Минали хвилини, а натовп біля мене, тільки розростався. Жадібність, вона особливо заразна у натовпі.

    -А за чим оця черга? Що там продають? Стільки людей, що нічого не видно. Одні тільки спини і лемент такий, що от от, поб’ються між собою.

    -Там, якийсь розмальований дурник, роздає всім гроші.

    -Та ви шо? Отак от, просто роздає і все? Задарма?

    -Не просто, роздає. А спершу з ним, з тим дурником, треба зіграти у якусь кульку. А тільки потім, він віддає гроші.

    -А багато грошей дає?

    -Кожному по різному. Кому пайсу. Кому аркот. А кому, і десяток секк, дістається. А один пузатий купець, з торгової ганзи,- сто золотих виграв. Он чуєте? Як він лементує? Назад рветься. Хоче знову до того дурника, розмальованого. Мало йому золота. Ще хоче, загарбати.

    -От ненажера. Сто золотих. Оце багатство. Та я б, за такі гроші...Слухайте. А може, тому купцю, золото дісталося через те, що він пузатий? Так я можу, замісць себе, свою невістку притягти. В неї скоро пологи, і пузо у неї, ого яке.

    -Сусіда мій, Бабело-Кучерявий. Сам у своєму городі, ніц нічого не робить, а тут бачу, і той до чужинця пхається. І йому легких грошей, схотілось. Кажу йому, йди краще сапай свої бур’яни, що вже повиростали вище стріхи. А тому дарма. Преться сліпицею, до гри в кульку.

    -Мотуз, чуєш?

    -Шо?

    -Хняч, що торгує рибою в порту. Десять гран виграв. (10 золотих)

    -Та ти шо? От же ж...мерзотник такий. Як йому вдалося? Краще б, я виграв. Нуу, або, хоча б і ти. Тільки не той Хняч.

    -І не кажи. Як же воно сердить, і навіть бісить, коли такі невмиті вошивці, і раптово багатіють.

    -І то, правда. Бісить аж страх. Треба увечері, тому Хнячу, пику натовкти. Хай знає як багатіти. Нічого лізти в багатство, коли більш шановні люди, перебиваються в середняках.

    -Точно. Хай би вигравав, якийсь ганзейський багатій. Не так би було, прикро.

    -Черепок, Штихер, Шурло. Ви якого біса тут товчетеся? Корабель ганзи Фаріда, вже більше години, стоїть у порту. Хто має грузити мішки? Я? Ви що, забули хто платить вам за роботу?

    -Та зачекайте ви, пане Шмуель. Тут, якийсь божевільний дука (заможна, впливова людина), золото роздає. Бачите, яка черга до нього.

    -Як це, роздає? Може, щось продає?

    -Та наче ні. Треба тільки з тим оглашенним чужинцем, в якусь загадку зіграти. На гроші. Треба вгадати де кулька. Як виграєш -будь яке твоє бажання, виконає.

    -Точно. Всі хто виграють - чомусь вимагають грошей. І отримують їх. А один купець із ганзи, виграв тисячу золотих гран.

    -Що за нісенітниця. Якщо будь яке бажання, то чого ніхто не хоче стати бароном, чи навіть герцогом у Західних Королівствах.

    -Так і я про що кажу. Люди -немов подуріли. Не знають, чого треба просити. От я, хочу дочекатися своєї черги, і витребувати собі, чин намісника в Австорі.

    -А я, хочу керувати монетним двором у Медині.

    -Пхее. От я, буду требувати собі, одне із Західних Королівств.

    -А я, вам зараз випишу батогів, якщо ви негайно не підете грузити човна ганзи Фаріда. Ич. Намісники...какані. Дурня то все. Це я вам кажу. Обдурять вас недоумків, ще й позбиткуються. Марш, бігом у порт. І до роботи. Королі, срані.

    ***

    «Такс. Я думав, що бути наперсточником, то одне задоволення і легкі гроші. Помилявся. Це – охреніти, яка робота. Я, вже майже не відчуваю своїх пальців. Шия ниє. Плечі болять. Голова, немов гуде. Мені, треба закруглятися, бо скоро стану робити помилки і мене «спалять» на шулерстві. І добре якщо тільки поб’ють».

    Не знаю скільки минуло часу від першої гри, але моя торба, між ногами, повна грошей, і останні кілька хвилин, я просто зсипаю видурені монети, на землю біля неї. Так що, я вирішую, що на перший раз, зароблених грошей - досить. Жадібність, як всі знають на Землі, і ніхто окрім мене, не знає тут, на Євразії – фраєра губить. Тож я, починаю операцію прикриття, під кодовою назвою «Атас. Всі, сйобу.ться в ужасі».

    -Таак. А хто це, мені підсунув, фальшивого срібняка?

    Голосом розлюченого бичка, реву я.

    -Це ж хто тут, настільки сміливий, що став вважати себе, безсмертним, і підробляти офіційне срібло? Га? Хто, я вас питаю?

    Репетую так, що тиша довкола мене, встановлюється як на кладовищі.

    -Ніхто? Я, злісно і погрозливим тоном, починаю психологічну обробку натовпу.

    -Нічого. Зараз я покличу когось із охорони, і під батогами, миттю зізнається той пройдисвіт, що став підробляти монети. Якщо треба, всіх хто тут стоїть, допитають з пристрастю. Всіх поротимуть. Е,е,е..в сенсі, - всіх батогами, по хитрим сракам. А правду-дізнаються.

    -Так. Ніхто не розходиться. Всі, стоять на місці, і чекають стражників. Гей. Ти куди це намилився? Так. Ти...жирний і з цепом на шиї. Я кому кажу. А ну, всім стояти. Стояти і боятися. Працює ЦНАП.

    «От же ж. Які несвідомі громадяни. Тільки який шухер – так зразу всі, наступають на педалі. А як же, громадянська свідомість. З таким електоратом, не добрий час, і до влади в цьому містечку, дорветься якийсь шарлатан. Брехливий горлопан. Може навіть, приблудний кримінальний елемент. І чого б ото я, власне, сам на себе, наговорюю? Мій адвокат, мені завжди казав «Не ти надуриш, то тебе, ну от, точно, -обкрутять, і надурять. Хай краще я сам, тебе надурю, чим якісь сторонні».

    Думав я, спостерігаючи з якою швидкістю, «розсмоктується» і зникає, натовп любителів халяви, довкола мене.

    Вже за пів хвилини, я залишився один як сирота на все перехрестя ринку. Слух про те, що сюди незабаром нагрянуть стражники, і будуть всіх хапати на допити, розлетівся по базару, як в сильний вітер, вогонь по сухому бадиллю.

    Звідкілясь збоку, підходить Мег з Кіром. Обличчя у них здивовані, і дивляться на мене, з повагою.

    -Ви, пане Арт, навіть мене, мало не затягли у вашу гру з кулькою. Зізнається Мег, поки Кір зітхаючи від захвату, ошелешено пересипає гроші у додаткову торбу.

    -Так хлопці. Підіймаюся зі стільця, і в мене відразу ж починають судомити ноги.

    Кривлячись, починаю присідати і заодно, керувати евакуацією наших кримінальних організмів, подалі від «спаленої точки».

    -Кидаєм не потрібні меблі. Забираємо гроші. Полишаємо місце дтп, поки сюди, і справді не приблудився якийсь, патруль. Нафіг нам треба, розборки з мусорами. Ті нечестиві негідники, в усі часи, в усіх світах, існують тільки заради шкоди всім оточуючим. А вже настільки вони ласі до грошей, так це немов коти до валер’янки. Стають, неприродно дурнуватими.

    ***

    Хороший виграш в онлайн-казино, карти, чи спорт-лото, треба як слід обмити. Інакше, фортуна і вдача, можуть відвернутися від всяких жлобів, що не відмічають вдале грошове надбання.

    Приблизно такими словами, я і аргументував своїм хлопцям, необхідність витратити частину «кревно зароблених» грошей, на конкретний загул. Ніхто з хлопців не заперечував, бо майже всю продуману мною діяльність під кодовою назвою «Операція, Гроші-на бочку» провів я, і власною персоною.

    Так що, раз я бабло намутив,- то я, бабло і витрачаю. А раз я сказав організовуємо гулянку, то значить і буде гулянка, яка, чомусь, завжди переростає в конкретний загул.

    Власне, сам загул, котрий я уявляв, як типову оргію в стародавньому Римі часів Калігули, відбувся в нашому постоялому дворі.

    На мій превеликий жаль, в цій недо-оргії, не було масованої груповухи, із всякими привабливими жрицями-блудницями, та за присутності вишуканих матрон з імператорської родини, хоча б таких, як сестра Калігули Агриппіна Молодша, чи внучка імператора Тиберія, Лівія.

    Не було гладіаторських боїв з левами, тиграми, скаженими бурундуками і кровожерливими черепахами. Не було імператорського трону, і мене на ньому. Не вийшло мені, воссідати на почесному місці, вдягненним у тогу з простирадла, лавровому вінку із сауни, і сандалетах-кроксах. Не довелося мені зніженим, лінивим рухом свого великого пальця руки, виносити вирок переможеним, які повинні були битися вилами і сітками на внутрішньому дворику корчми. Не було на нашій вечірці і гонок на колісницях, чи хоча б, перегонах на п’яних кнурах, баранах чи цапах. І спортивних змагань, з метання всяких залізяк, хто далі, цього теж, не було.

    А була, проста пиятика. На моє замовлення, пахолки з обслуги, оббігали всі пристойні виноробні та броварні, і притягли діжки алкогольних напоїв. Кухарки, понаготовляли всяких страв. Потім, хазяїн двору, отримавши жменю срібла, та пометикувавши, гайнув до порту і привів з десяток молодих дівок, які за чималу платню, згодилися побути прислугою під час банкету і «жертвами» сексуальних домагань, після.

    Опівночі, я полишив гульбище, до якого приєднався і сам хазяїн гостьового двору з кількома своїми родичами, та в супроводі кількох дівуль, відправився в свою опочивальню, котру для манірного шику, називав словом будуар.

    Наступний день, всі учасники примітивної вечірки, включно зі мною, провели у боротьбі з її наслідками. Похмілля, тривожило організми постраждалих членів гулянки, симптомами нудоти, слабості, головного болю і повної, або часткової відсутності пам’яті. Лікування россолом, допомагало тільки частково, а мої «професійно-лікарняні» рекомендації -чим отруївся-тим і лікуйся, були засуджені критиканством і порадами сходити якнайдалі, і більше ніколи не повертатися.

    Врешті, як казав цар Соломон, котрого єврейські хроністи-журналюги, «спалили» в прорабській, за рукоблудством на агітаційний плакат «Рахіль пече мацу для каменярів», під час зведення Першого Єрусалимського Храму, - Все проходить. І моє «палєво» -теж пройде.

    Так і наші випробування, - минули, і пройшли. А потім, на їх місце прийшли інші. Не знаю як для кого, а для мене, - так точно.

    Рано, рано, вранці. Одного прекрасного раннього, е,е, ранку. Коли вранішнє сонце світить по, е,е, ранковому. Коли в тебе, вже не болить голова від похмілля. Ти просинаєшся і поснідавши, виходиш на вулицю. В тебе, чудовий настрій. І все навколо, чудове. Ти радієш життю, а сам, і гадки не маєш, що твої проблеми, вже стоять купою на вулиці, і в нетерпінні поглажуючи свої ясеневі бити, вичікують, щоб перерахувати твої кістки.

    Отже ранком, за кілька днів після «Калігульської оргії», я в супроводі Мега, вирушив на пошуки зброярської майстерні.

    Передумовою цієї вилазки слугувала нагальна потреба в мілітаризації нашої трійки. Ця потреба, виникла раптово і по дурному. Я підозрюю, що декому просто стало нудно. Від нудьги і від дурних думок, Мег, від нічого робити, вирішив негайно поділитися цією ідеєю, зі мною. Не переймаючись правилами хорошого тону, він припхався до мого будуару, прямо посеред ночі.

    Не дивлячись на пізню годину –я працював. В моїй опочивальні, якраз проходила жвава дискусія між моєю особою, і двома рум’яними та розпашілими «наядами» з іменами Жужанна, і Тюнде.

    Вскочивши в мою опочивальню, Мег, з місця в кар’єр, став озвучувати, що от прямо негайно, і зараз, нам всім потрібна зброя, обладунки, зброя, різна амуніція, а також зброя. А ще, нам потрібно побільше зброї.

    На моє зауваження, що я зайнятий, і якраз проводжу дівчатам лекцію про історичні витоки еротичного масажу, який з'явився багато тисячоліть тому і знайшов відображення в культурах різних народів. І що одним з перших дослідників еротичного масажу був Санджам Паріндхашивара, який написав книгу «Джерела кохання», де досить докладно описав популярні техніки такого масажу, Мег заявив, що він достатньо наслухався моїх обіцянок стати мілітаристом і не піде, поки не отримає моєї клятви, що завтра ми сходимо в зброярню за покупками.

    Я, тактовно натякнув, що дехто, вриваючись без запрошення, не помітив, що в моїх покоях, присутні леді. І вони, тільки но завершили духовну техніку і мають перейти до наступного рівня. І що дехто, а саме власник будуару, в очікуванні гендджобу, і орального сексу. А далі, в нас трьох, намічався прекрасний коїтус. Що означає генітальний контакт для отримання статевого задоволення. І мені, треба виконувати його фрикціями, рухами, та іншими маніпуляціями. В кінці кінців, це все, повинно завершитися моїм, довгоочікуваним, оргазмом. Тож якщо, Мег, негайно не звалить з мого будуару, завтра, замісто зброї, я куплю йому намисто з перлів і на голову, чепчик з пером.

    Зброяр, якого нам порекомендували, тримав свою крамницю на одній з головних вулиць міста. Майже поряд з ратушою.

    По дорозі до крамниці, я старанно розпитував перехожих, де в їхньому Шатилі, знаходиться арсенал з тактичними боєголовками, безпілотниками та термінаторами-вбивцями в рожевих комбінезонах.

    Вивіски над вхідними дверями не було, тож зайшовши всередину, я першим ділом поцікавився асортиментом. А то, був випадок, що мій п’яний приятель, вимагав в аптеці продати йому рис, та курку в кисло-солодкому соусі. А на десерт, кунг- пао, курку з кеш’ю, і курку бідняка.

    -Штурмова гвинтівка Хеклер і Кох є? Тринітротолуол? Пластид?

    Щойно переступивши поріг крамниці, я став сипати питаннями, аби показати що я теж, шарю в темі, і мені не вийде, напарити якесь китайське лайно, що зламається в перший же день, або, взагалі буде стріляти по своїм, а в перервах між боями, вчиняти диверсії, ябеднічати в Гаагу, і зливати військові таємниці, комуняцькому Китаю.

    -Все що тут продається, ондечки стоїть, або лежить на полицях. Проходьте, та самі шукайте, ваші кохи, з еклерами.

    Продавець воєнторгу –здоровенний та волохатий тип, з чуприною яка звисала на очі, навіть не вийшов до нас, із за свого прилавку.

    Я- негайно образився за таке ставлення, до своєї священної особи.

    «Це що за відношення до клієнтів? Я ж тут. А я, тут-не аби хто. І не аби...з чим. А цей продавець на мене не зважає. Теж мені...Гефест, недороблений. (Найвідоміший зброяр. Давньогрецький бог вогню та ковальства. Створив найкращу зброю та обладунки для богів і героїв, включаючи щит Ахіллеса, блискавки для Зевса, чарівні стріли для Аполлона та Артеміди).»

    Починаю швендяти доволі просторим приміщенням. Оглядаю асортимент, але настрій в мене вже зіпсований.

    «Стоїть воно, за прилавком. Люди до нього прийшли, а йому дарма».

    Думав я, кидаючи косі погляди, на власника збройної крамниці.

    «Здоровенний який. Схожий на йеті ( снігова людина, Біґ-Фут. англ. Yeti, -істота заввишки 4,5 метра, що повністю вкрита білосніжною шерстю). Гарантія – це якась біологічна, генно - модифікована розробка місцевих ЦРУшників. Ручища з кулаками, немов від будівельного катерпіллера, волосся на голові, такі довгі і густі, щоб ховати в них тепловізор, супутникову антену, лазерний приціл, і систему ППО».

    Тулуба власника крамниці я не бачив, бо воно було сховане прилавком, але я був певен, що воно на гусеничній базі від абрамса. А обличчя, ліпили генні інженери з полярного ведмедя, акули, і велоцираптора.

    «А на додачу, злостиво думав я розглядаючи якусь фігню, що лежала в купі серед палиць і булав, з ручкою і важкою кулею на цепу, - у власника зброярні, відсутній такт і почуття гумору. А також, ввічливість до покупців. Хоча, можливий варіант, що йому, з ранку, зіпсувала настрій дружина».

    Нагнувшись, я намагався висмикнути з купи збройного заліза, фіговину, що мене зацікавила. Пихкаючи і вистогнуючи, я смикав палицю що чіплялася кулею на цепу, за решту залізяк.

    «Понакладали тут. Понасмічували. І що з того, шо тобі зіпсували настрій. Це не значить що ти, сам тепер, можеш псувати настрій іншим.»

    Витягнувши фіговину, я крутив її в руках, оглядаючи з різних боків, і навіть не уявляючи як цією штукою, можна заподіяти якусь шкоду ворогам.

    «Та ця хрінотінь, швидше самому власнику понаставляє гуль, перш ніж ти уперіщиш нею, свого противника».

    «Уявляю дружину такого громили. Це мабуть, якась габаритна «леді», розміром з фольксваген-жук, і волохатими руками, якими вона хапає свого благовірного, і кидає через бедро на постіль, для жорсткого секасу, з обов’язковою передумовою з куні.(- Їж, мене. Їж. Лизькай ретельніше). Мабуть, так дружина цього Йеті, займається примусовим сексом з своїм супружником».

    «А може бути, що в нього за дружину, мініатюрна жіночка з ляльковим обличчям, тілом балерини і манерами справжньої леді, яка дотримується етикету до дрібниць, і завжди відтопирює свій мізинчик, коли п’є каву, чи робить мінет. Хто цих жінок зрозуміє? Буває глянеш, йде жінка-красуня, а поряд із нею, шкандибає якесь опудало. Якесь «Квазімодо». І та красуня, до того опудала, так і леститься. Дивина і чудасія, в головах тих жінок».

    Так і не розібравшись із залізною палицею з прикріпленою до неї металевою кулею на цепку, я полишив мацати брудне залізяччя і капризним тоном професійного шопоголіка промовив.

    -Слабенький вибір товару, в цьому закладі.

    Незадоволено констатую я.

    -Залізяки тут, явно завезли з країн третього світу. Багато браку, ширпотребу і ніякого ексклюзиву. Все примітивне і однообразне. Made in China, (Зроблено в Китаї) хай би їм. І сюди дісталися. Куди б наш розум, був спроможний зазирнуть – китайці там уже живуть.

    Вголос проголошую я і озираюся щоб сказати Мегу забиратися звідси, і пошукати більш престижного торговця. Хоча б, сходити пошукати Шатільський City Center. (Сіті Центр. ТРЦ на проспекті Небесної Сотні та на вулиці Давіда Ойстраха. Найбільший торговий-розважальний центр Одеси і Південного регіону ).

    Товариш стояв біля іншого кутка крамниці, та з усмішкою крутив у руках якусь булаву, мабуть уявляючи як у бійці, від її посвисту, розлітатимуться в різні боки зуби його опонентів.

    «Небалуване дитя цивілізації. Простенька залізяка, викликає в нього більше захвату, чим моє задоволення від керування дроном, або дистанційного управління катером».

    Нагнувшись над купою залізяк, висмикую з неї якийсь меч, і несучи його за лезо, направляюся в бік прилавку, щоб розібратися з Йеті за його нетактовність.

    -Ви що ж, шановний, торгуєте неякісним товаром. Грубіяните покупцям. Не надаєте консультацій. Не носите бейджик. Досить. Кінчилося ваше самоуправство, волюнтаризм і нонконформізм (поведінка, що прямо суперечать загальноприйнятим у суспільстві). Все. Діставайте свою книгу скарг. Зараз ми, в моїй особі, подамо скаргу в Держпродспоживслужбу. Потім, звернемося до територіальних органів. За допомогою електронної пошти, накатаємо кляузу, і подзвонимо на гарячу лінію омбудсмену.

    -Пане, що вам не подобається?

    Не розуміє моєї справедливої претензії Йеті.

    -Як це що? Ви, під виглядом зброї, торгуєте іржавим інвентарем для садівництва. Цією залізякою, можна тільки діставати з вигрібної ями, мобілу, яка випала з кишені.

    -Це хороший меч. Захищає «китайський ширпотреб» Йеті.

    «Ах значить, хороший?»

    Я роззирнувшись, бачу в підлозі широку щілину, між дошками. Перехоплюю меч за руків’я і встромляю лезом у щілину до половини. Щосили надавлюю і меч очікувано згинається.

    -Ось який він хороший. Підіймаю зігнуту кочергу, і демонструю власнику г-образну залізяку: - От як мені, лицарю Братвурсту Яєчному (Bratwurst- класичні ковбаски), присягнувшому у вірності Рибним Вареникам, виступати на бій з драконом -наркошою Смаугом Аурумозалежним (Aurum –золото. хімічний знак лат.-Au.), з таким зігнутим патиком?

    -Ахх!

    Скрикнув Йеті тоненьким і високим фальцетом. Вискочивши з за прилавку, він кинувся до мене.

    -Та що ж ти витворяєш розбійнику.

    Вихопивши з моїх рук зігнуту залізяку, Йеті, щось сердито бурмочучи собі під носа, потяг зігнутого меча до себе за прилавок.

    «Чого це він? Вирівняти хоче? Як на мене, той брак слід викинути геть, або віддати в кузню на переплавку».

    Мег, тримаючи повний оберемок всяких залізяк, підійшов до мене. Здивовано подивився в бік власника зброярні, який щось бурмочучи, гримів і цокав залізяками за своїм прилавком.

    -Пане Арт, що ви зробили тому волохатому здоровилі, що він так жалібно скрикнув і тепер ховається за столом? Ви ж обіцяли що все буде добре. А тепер, власник крамниці, не схоче до нас виходити. І нічого нам не продасть.

    Тяжко зітхаю і пригадую що ранком, я таки давав Мегу, якусь обіцянку бути чемним, не діставати людей, а за можливості, -взагалі мовчати.

    «От непутящий мій язик. Хто ж дає такі, обіцянки? А якби мені зустрівся по дорозі, представник муніципальної влади, і запитав паспорт, прописку і водійські права. А мені мовчати? Подумають що я, щось приховую, і вмить депортують».

    -Ну гаразд. Погоджуюся з претензіями Мега: - Піду виправляти ситуацію.

    -Агов. Шановний Йеті...е,е. Шановний представник Непалу чи Тибету. Чи, інших, важкодоступних високогірних районів Гімалаїв. (Йеті, або снігова людина - міфічна або досі не знайдена істота, яка, за легендами, живе у важкодоступних високогірних районах Гімалаїв)

    -Тут сталося непорозуміння. Ми, з моїм напарником, пілоти літаків F/18 Hornet. («Хорнет», англ. Hornet — шершень, основний американський палубний винищувач-бомбардувальник). Пілоти ми. Шершні кучеряві, «не ходіть до нас. Бо ви поламали, браму й перелаз». Подумки підспівую своїм словам.

    -Тож ми, як я наполягаю - підводні льотчики. Клянуся Нобелівкою Трампа. Ми пливли на авіаносці, прямо з Оркнейських островів. Моряки ми. Морські приблуди. Просолені чортяки. Клянуся Кім Чен Инівською худорбою.

    «Йеті», зацікавлено вистромив з під прилавку, маківку своєї волохатої голови, і перестав ображено бурчати.

    Бачу що моє патякання, дає результат, тож продовжую свою розповідь.

    -Ми, зіткнулися на своєму кораблі «Джордж Буш Молодший», з Великою корабельною Армадою конкістадорів, і Піратів Карибського моря. Потопили нафіг, їхній флагман «Джордж Буш Старший», ну і наш корабель ми також потопили, на всякий випадок. Коротше, всі «Буші» потонули. І решту кораблів, ми теж потопили на всякий пожарний. І щоб не було завидно. Шершні-форевер. Кораблі-маздай.

    Перевівши подих, я помічаю як Йеті та Мег, роззявивиши роти дивляться на мене.

    -А коли ми, катапультувалися з шершнів, то втратили свою іменну зброю. І я так міркую, ми зробили це, теж про всяк випадок. Я, особливо жалкую за моїм втраченим парадним кинджалом, з гравіюванням «Найкращому Цьомчику та Лизуньчику від шанувальниці «Шицзибін» (Солодкі оладки), чи...Ши..бзди..бін, не пам’ятаю як правильно. Той кинджал, мені подарував дуже здивований такою своєю вихідкою, Великий Кормчий, на параді в Пекіні. Кормчий, передав кинджал, з сотнею поцілунків, як презент, від невідомої актриси Цзян Цін. (китайська актриса, що стала дружиною Мао Цзедуна -«Великий Кормчий»).

    Так от. Хороша зброя - нам дуже потрібна. Хочемо ми з напарником, велетенського Кракена-НеРакена загарпунити. Потім його засолити, закоптити, і розсортувати по баночкам та пакетикам. Напарник мій, пристрасть має до пива, а солоненький кракен, до цього пива, неймовірна смакота.

    Плямкаю і закочую очі, немов від задоволення.

    Мег, обережно підступає до мене.

    -Пане Арт. А коли це ми топили якісь кораблі. Щось я такого не пам’ятаю. Ми ж втрьох до самого Газвана пливли і нічого такого не було.

    «От свята наївність. Вигадувати і брехати не вміє, та ще й у моїх чесних словах, сумнівається».

    -Я кажу, що нам зброя потрібна. Не зважаючи на Мега, толочу своє:

    -Дракона, з «Гри Престолів», чим мені вбивати? Своїм примітивним гумором?

    - Кракен? Ви збираєтеся полювати на кракена? А потім на дракона? Скрикує тоненьким голоском Йеті.

    -Ну так. Якщо хорошу зброю нам продасте, то всім кракенам і драконам, триндець зробимо. Всіх через автоклав і по закруткам. Зима - Все З’їсть! От для цього, нам і потрібні, хороші, гострі залізяки, що не будуть гнутися і ламатися коли я, вночі, ними буду вирубувати двері вашого банку чи скарбниці.

    - Пане,

    Знову шепоче під боком Мег:

    - ви що, і правда хочете на якогось кракена та дракона полювати? І це, заради якихось Престолів? Може, ну їх цих Престолів? Нехай самі, драконів та кракенів собі добувають.

    «Ну чисто тобі діти. Буває, навіть совісно отак дурити їм голови».

    - Шановний.

    Продовжую словесно обкручувати власника зброярні, щоб він відкрив для мене свою підсобку, і як в лихих совкових часах, з під прилавку, продав мені якийсь рідкісний «блат».

    - Я вам, про всі наші пригоди розповім. Повірте, Одісея Капітана Гранта, з Гомером та Дунаєвським, буде вам здаватися дитячими казками. Ну, це якщо ви, звичайно ж, ще не дивилися їх на «Нетфліксі».

    Торговець зброєю, чухає в роздумах своє густе волосся на маківці голови. По його пиці, бачу що моє патякання, наштовхнуло «Йеті» на правильні думки. Вирішую закріпити свої побажання.

    - Нам потрібна хороша зброя. Обладунки. Короткі мечі. Ножі та кинжали. Арбалет, або самостріл. Запас стріл. Бажано, бронебійно-запалювальних, або, із збідненим ураном.

    Бачу, «Йеті» починає розуміти на що я йому натякаю.

    - Є в мене, один самостріл, його ганза Харві з корабелів Таланги заказував. Та тільки й досі не забрав. Мабуть, вже й не забере той самостріл. Тож я його, можу вам продати. І іншу зброю, хорошої якості, вам підберу. Є в мене сховок для вибагливих клієнтів.

    Помнявшись, волохатий Йеті продовжив.

    - Тільки, ви мені про інші землі, плавання морями, та свої пригоди розкажіть. Дуже я полюбляю, слухати всякі незвичні цікавинки.

    «Ооо. Братуха, так ти в нас натура багата на уяву. Допитливість та інтерес до таємниць, творче мислення, емоційність та чуттєвість. Любов до казок, часто супроводжується вірою в те, що добро завжди перемагає зло, а труднощі можна подолати.

    От тільки, не пощастило тобі з епохою. Тут не Земля з її інтернетом. Тут, до друкування казок і масових тиражів літератури, ще не скоро».

    «Казки, міфи, легенди. Хмм. А це, доволі непогана якість для здобування слави, грошей та народного обожнювання. Я тут можу так облаштуватися, що моїй популярності позаздрить кожна Голлівудская зірка».

    ***

    Мейлі.

    З самого ранку, настрій у Мейлі був зіпсованим. Або, як кажуть по народному –«встала не з тої ноги».

    Поганий сон, до того ж, під ранок перерваний гуркотом важких возів у внутрішньому дворику, розбудившись, потім вже не схотів досипати, і Мейлі перевертаючись з боку на бік, пролежала в ліжку до часу сніданку.

    Одягнувшись та спустившись в двір, щоб як слід нагримати на прислугу, Мейлі ту саму прислугу, вже не застала.

    Здоровезні бочки, що і виявилися причиною потревоженого сну, стояли біля вхідних дверей, а вози які їх привезли, залишили після себе тільки мокрі сліди від коліс.

    Прислуга на яку хотілося нагримати, повернулася за пів години несучи повні кошики харчів куплених на вранішньому ринку.

    Гримати на них Мейлі перехотілося і вона затребувала собі сніданок.

    За сніданком, все було якось не так, і все, просто невідомо чого, її дратувало.

    Спечений хліб, був не гарячим і пахнув не так смачно, м’ясо та риба, здавалися жирними і апетиту не викликали. Покуштувавши грибний суп и поколупавшись виделкою в каші з овочами Мейлі випила кружку фруктового соку і встала з за столу.

    Ніяких справ на цей день у Мейлі не було. Її батько, єдиний член її сім’ї, був важливою та впливовою людиною у місті. З ранку, як і завжди, він був у своїй конторі, і йти туди щоб побачитися з ним, їй не хотілося, а навідатися до своїх знайомих подруг, в неї не було настрою. Від самої думки що прийдеться вислуховувати та ще й підтримувати порожні розмови тих дуреп, у Мейлі і без того погіршувався настрій.

    Безцільно пошвендявши якийсь час будинком та внутрішнім двориком, вона, прихопивши із собою двох служниць, вирушила прогулятися містом. По дорозі маршруту прогулянки, знаходилася знайома крамниця з солодощами, а також, зовсім поряд була книгарня.

    Книжкова крамниця була найближче, тож дівчина вирішила спершу зайти туди. Біля її входу, стояв колісний віз якогось вуличного торговця. Обійшовши перешкоду, Мейлі відчинила двері крамниці, та зайшла в напівтемряву приміщення.

    В магазині книг, майже нікого не було, і це було добре, бо дівчину, якраз таки зараз, люди і дратували.

    Хазяїн лавки, стоячи за прилавком, показував якомусь чоловіку книгу. А той, ніяк не міг визначитися купувати її чи ні. Просто стояв, втупившись у ту книгу тримаючи її в руках.

    Підійшовши ближче, Мейлі з усе більш наростаючою неприязню дивилася як незнайомець ніяк не може визначитися, купляти чи не купляти.

    «Набридли мені ці бідні обивателі, що лізуть в такі заклади, зі своїми порожніми кишенями. Замість того щоб відразу ж купити хорошу річ, вони стоять та подумки перераховують свої мідяки, гадаючи від чого прийдеться відмовитися в наступні місяці. От навіщо пхатися в крамницю, коли в тебе все рівно не вистачить на неї грошей».

    Все більше починаючи сердитися, Мейлі вирішила «допомогти» незнайомому горожанину з його вибором. Позбавити його роздумів і підказати куди краще витратити його мідяки, які він заробив прибираючи вулиці.

    «Треба вказати цьому пентюху, що хай краще купить собі хліба та риби, ніж книгу яку не зуміє прочитати, та ще й згодом, здохне від голоду, бо витратив на ту книгу всі свої гроші».

    Труснувши гривою волосся, вона рішуче підійшла до прилавку і стала порядом з незнайомцем.

    - Ця книга, належить мені.

    ***

    Загружені зброєю, ми з Мегом вийшли з крамниці «Йеті» та зупинилися біля входу. Мег, роззирнувшись вгледів перевізника з невеликим возом і різко свиснувши та махаючи йому як на Землі сигналізують таксистам, організував нам транпорт. Я ж, знову нудився. Стояв. Позіхав. Чухав пальцями свій поперк, лопатки, сідниці, і знову поперек. Все не міг вирішити, куди сходити, а головне, що робити сьогодні.

    Можна було б, видвинутися назад, до корчми. Доручити Мегу з Кіром розпаковувати покупки, а самому, поснідати та вкластися подрімати. А по дорозі назад, можна завернути на портовий ринок, і докупити солодощів. А ще, заодно прикупити на ринку чогось солоненького.

    А можна, поки до корчми і не рушати. Завернути до порту, і потинятися поміж складів та кораблів. Мені подобаються морські простори за кам’яними молами, порти, з їх примітивними кранами та причалами, парусні кораблі, вигрузка та погрузка товарів, лемент. В таких місцях вирує саме життя.

    Мабуть, так я нудьгую за своїм минулим.

    Спостерігаю як Мег копошиться, грузячи на воза наші придбання. Через дорогу,

    помічаю крамничку з невиразним написом над входом «Свитки та рукописи».

    Раніше я цього не помічав. Ось чому рекламні банери, мають бути негайним нововведенням, в середньовіччі.

    «Хмм».

    Ліниво раздумую. Може зайти, прикупити собі місцевий комікс про пригоди якогось супер-героя середньовіччя. Такого собі, неграмотного барончика з супер-силою шепелявити і цим, доводити своїх ворогів, до икавки і летального фіналу.

    Все більш схиляючись до рішення відвідати крамницю з рукописами, я провірив скільки в моєму гаманці залишилося «золотого запасу», як казав, Попандопало.

    Мег, закінчивши погрузку амуніції, та відправивши «таксиста» по адресі нашого проживання, пританцьовуючи підійшов до мене.

    - Пане Арт. Пиво з сидром, яких я чималенько випив за сніданком, тепер проситься з мене на вулицю. І вже давненько. Мені треба до вітру. Хутко. Тута не далеко, є хороший закуток, так я до нього збігаю.

    «Треба хвалити за таке терпіння». Думаю я і пригадую давню історію.

    «В минулому, один мій знайомий з торгового корабля, в одній із арабських країн, також подібний «подвиг» здійснив. І теж, через надміру випите пиво. Той знайомий, коли його серед міста прикрутило до вітру, не міг ніяк знайти туалет. А пиву в його організму, на його проблеми з топографією, було байдуже. Пиво, вимагало тільки вихід на «свободу» і негайно.

    Той знайомий, був дуже легковірний, а наслухавшись всяких нісенітниць, вірив їм без всяких сумнівів.

    Тож коли йому хтось розповів, що в арабських країнах, за будь яку провину, навіть дрібненьку, мусульмани забивають іноземців каменями, він просто не став шукати закапелок а терпів, поки не трапився туалет. Свого «стрючка», обома руками тримав. У вузол його замотав, а до туалета - дотерпів. На кораблі, після того випадку, ми його називали «Наш корабельний Сізіф»( Сізі́ф (дав.-гр. напівміфічний цар давньогрецького міста Ефіри. Відомий спробою уникнути смерті, за що був покараний богами, мусив вічно виконувати важку марну працю).

    От і Мэг- молодець. Терпів. Питання з нашим озброєнням – тримав на першому місці своїх пріоритетів. А свої можливі обисцяні штани – аж не другому.

    -Мегу. Я, після роздумів приймаю рішення:

    -Ти мчи в свій закуток, а я тим часом зайду в ту крамничку, через дорогу. Треба кинути оком. Може там, продають якусь заборонену літературу. Може знайду книгу по квантовій фізиці, або журнал «Сільскі вісті», газету «Шатиль Таймс», чи церковний календар з гороскопом.

    - Я миттю гаркнув Мег, і в ту ж мить ракетою стартував в район визначеного ним туалета без букв Ч і Ж.

    «Який прудкий. Коли діло стосується сухих штанів».

    Подумав я, прямуючи в бік магазинної типографії, з непомітною вивіскою «Свитки та рукописи».

    ***

    Частина 8

    ( Похабник та скандалист)

    "- Ні. Середньовічне місто - це відстій. Ну хто так живе? Як казала Проня Прокопівна - "Шо ви со мной делаете? Одягатися - не вмієте. Розмовляти - не вмієте. Зачем било меня по благородному учить?""

    Переходжу вулицю та прямую до торгової лавки.

    В перекладі на наш земний аналог - це якась книгарня. Подивимося зараз, яку заборонену літературу, тут продають з під прилавку. Може навіть «Камасутру» знайду, або місцевий «Капітал» Маркса? Чи якогось, Энгельса? Хтось із них, оту хренотень, і накарябав, а комуняки її ще й заучували.

    От лошари.

    Підійти до дверей "книгарні" заважала чимала двохколісна бричка, завантажена якимись корінцями, рослинами та мішками. Колеса в пів росту людини із суцільних дошок, та ще й, довгий кузов із бортами.

    Ні перестрибнути, ні обійти цей «залізно - деревяний Капут». Ще й довжелезне тяглове дишло, лежить на проході. І воно, як у земному В'єтнамі, здається, не для тварин, а для запрягання людей.

    "Шофер", та одночасно, торговець - селянин, в простих штанах і в залатаній свитці, припаркував свою танкетку, в самому незручному місті, а сам, в цей час, зайнявся вуличною торгівлею.

    - А ну. Киш. Сердито промовляю місцевому «рикші»; - А то, зараз, евакуатор викличу. І поліцію з комунальниками.

    - Чогой? Селянин, як раз, показував перехожому свій "ганджубас". Якийсь, жмуток своєї трави, та якісь корінці. Торгуючись та спорячись, він не розумів що я від нього хочу.

    - Я кажу, Фердинанд, свій, самоходний, прибери с проходу. Ні пройти, ні проїхать.

    - Чогой прибрать?

    - Самоходку свою, кажу віджени. А то, спалю її к чортовій матері, своїм "джавеліном". Згорить, мов кацапи під Києвом.

    «І чого б ото я, злився та психував», думаю я, поки вуличний рикша тягне геть з проходу, свою бричку.

    В лавці пахло стариною, пилюкою, було мало світла, а ще, там було мало місця.

    Стелажі з рукописами, свитками, та стопками паперу, щільно стояли по бокам кімнати,залишаючи по середині, вузький прохід. В кінці, прохід перегороджував прилавок.

    Хазяїн лавки, якраз відраховував грошову решту кільком чоловікам клієнтам. Тихо дзенькають та стукають монети, клієнти чекають, хазяїн спокійний та зосереджений.

    Атмосфера спокою та релаксу. Все чемно та інтелігентно.

    Стоючи між стелажами, я обдивлявся та подумки метикував про свої нагальні потреби.

    «Що мені може тут знадобитися?"

    «Взяти чистих аркушів і почати писати свої мемуари? Тут, як би мене, за мою писанину, не помістили в місцеву дурку».

    Дочекавшись своєї черги, я підійшов до прилавку і оглянув виставлені на ньому стопки книг.

    Кілька стосів з чималими книгами, і кілька з велетенськими "талмудами", які, можна використовувати для жбурляння із катапульт в якусь ворожу фортецю. " - Оце потужність. Печатного слова". На такій книзі, металу стільки, що можна із нього, замовити собі в кузні, якісь обладунки.

    "- Глянемо, що тут у нас?"

    Я потяг з прилавку до себе, товстелезний фоліант, що лежав зверху із собі подібними.

    - Ну і вага. Ледь спину собі не потягнув. Та з таким читанням, грижу можна собі заробити. Обурливо промовляю я в бік хазяїна "тортурної"книгарні.

    - От як мені читати цю книгу, перед сном в постілі, якщо в неї вага, мов у золотого унітазу Януковича?

    Не чекаючи відповіді від хазяїна, що здивовано витріщився на мене, оглядаю титульну сторінку книги.

    « Розповіді про далекі землі та населяючих їх людей та звірів».

    - О. А у вас тут, теж є " В світі тварин та Клуб теле-подорожуючих" Вихваляю я, хазяїна лавки.

    Бачу в низу книги, витиснено дрібними буквами - «Збірка вченого та подорожуючого знавця природи Гійома Лафоне».

    «Ну це ж треба. Француз? Тут? Дюмон Дюрвіль, місцевого розливу?»

    Нашвидку починаю листати цей витвір Євразійської союзпечаті.

    «Мдааа».

    Малюнки - іще нічого. "А-ля" наскельна творчість пітекантропів з науковим підходом. Карти територій, земель та морів вочевидь, зроблені навченими слонами що малюють пензликами примотаними до їх хоботів. Ну просто казковий атлас для дітей самого маленького шкільного віку.

    Купувати таке - це треба бути, або пяним в дим, щоб надалі, по ходу пянки, підкладати вирвані листки книги під кільку в томаті. Або, після прийому смішної речовини, щоб було над чим хіхікати та ржати. З іншого боку, буває що ранком, хочеться поніжитися в ліжку, полежати, що небудь, почитати, послухати новини. Середньовіччя. Нічого такого, тут і близько не має. Забите дикунство. Ніякої цивілізації для естета.

    Наступні книги в стопці, що я переглянув, наганяли смуток та почуття приреченості для всіх любителів печатного слова.

    Тяжко зітхнувши, знову беру «Французькі розповіді із примітивними картинками».

    - Ей. Шановний. Звертаюся до хазяїна; - Ось цей, антинауковий "витвір" - скільки коштує?

    Показую "географічний атлас" місцевого Колумба.

    - 60 секк.

    «Ого. Цілих три золоті».

    Література тут, по ціні годичної аренди офісу. Десь, на Приморському, чи Київському, в моїй Одесі. Хоча, воно і зрозуміло - ручна робота, дорогі матеріали, морока з розмальовкою. Самого металу, тут, якщо його сдати, то на ящик «важкої води» вистачить. А може, й на дозу «похмурого».

    - Вельмишановний пан. Ви будете брати? Хазяїн, та одночасно «торговий агент», підходить ближче і починає радити мені;

    - Ви купіть. Не пожалкуєте. Це праця знаменитого ученого. Він – великий мореплавець і побував майже у всіх куточках світу.

    «Ага. Заливай кому другому. Побував він. Наслухався цей, Лафоне, в портових кабаках п’яних пліток та видумок моряків. Добавив, від себе, розумну хрінь, і переказує тепер, чужі казки, на новий манер. Фантазія у нього є. Спору, тут не має. І працювати з інформацією – вміє. На місцевих наївних дурників це все, справляє враження.

    Проте я, - то інша справа.»

    « От блін. То брати мені цю брехливу писанину? Картинки тут смішні. Можна буде пошукати місцевої коноплі. Курнути, розслабитися, похіхікати. Все рівно, читати більше нічого. Чи може мені, пошкодувати три золоті?

    Поки я стояв та раздумував, мою дилему вирішил випадок.

    - Ота книга, що ти тримаєш, належить мені. Раптом пролунав поряд дівочий голос.

    Повертаю свою голову.

    Молода панянка, дівчина, симпатична. На вигляд - років двадцать. Можливо з плюсом.

    «Ти ба. Яка чікуля» Думаю собі.

    Хоча. Одягнена вона, - по місцевим міркам багато, а по моїм еталонним вимогам – без смаку, шарму та чарівності.

    За спиною незнайомки – іще дві дівчини. Мабуть, її супровід. Судячи по одягу – якісь служанки. Загальний вигляд у дівулі, як у якоїсь капризної, богемной золотої молоді із важких років моєї батьківщини і моєї юності, на Землі після війни.

    Дівчина, дивиться на мене якось сердито і з якимось…викликом. А ще, з краплиною зневажливої зверхності. Мов на якусь декоративну, ручну собачку, що посміла гавкнути на хазяйку.

    Ніколи не любив мати справу з подібною клієнтурою. Навіть якщо вони смазливі красуні. Але тут, якась нахабна дикунка, посміла так себе вести з моєю дорогоцінною особою.

    - Та невже? Ліниво відповідаю я. Не поспішаючи віддавати мамзельці витвір Лафоне, ліниво, млосно і зверхньо, так як я вмів вибішувати всіх своїх минулих дружин та коханок, цікавлюся; - Ну і де тут написано, що ця книга, ваша? Може десь тут, є ваш підпис з фамілією та іменною печаткою «Власність мегерної бібліотекарки» Чи на книзі може десь присутній відбиток вашого пальчика…на нозі?

    Кручу в своїх руках важелезний «талмуд» та оглядаю його в пошуках ФІО, а також, грязного, сального відтиска пальця, цієї наглої дикунки, що не знає, як себе слід поводити із представником Земної цивілізації.

    - Я, замовила цю книгу. Оцей торговець, її сьогодні привіз. Отже – вона належить мені.

    Заявляє нахабна дівуля та вимогливо дивиться на хазяїна лавки.

    - Кхмм. Кахикає той, а потім винувато поглядаючи на мене промовляє:

    - Господиня права. Ховаючи очі, хазяїн лавки продовжив брехати; - Я цю книгу відклав, і забув про неї. А вам я пропонував купувати не глянувши на неї. Вибачте. Закрутився в справах.

    «От же ж. Обманщики. Гаразд. Я гроші заплатити не встиг. Так що, кому продавати книгу, власник вирішує сам. Він – в своєму праві.»

    Я, мовчки поклав книгу. Затим, спокійно беру із стосу інших ту, що лежала наступною. Не показуючи наглій дівиці титульну обкладинку, я голосно цікавлюся у неї:

    - А ось цю книгу? Ви, мамзель, також замовляли? Може вам, і ця книга потрібна?

    В моєму голосі, іронічна та підбурююча інтонація, і вона, спрацьовує як протипіхотна міна, на яку наступив слон.

    - Звичайно потрібна. Очікувано «спалахує» зарозуміла та розбещена місцева богема. Я її теж замовила. І заберу.

    Показово зітхнувши, кладу книгу на прилавок, і співчутливо запитую:

    - Даруйте, панночко. Ну навіщо вам, довідник з назвою «Поради по обробці сплавів та інших металів»

    Голосно зачитую назву книги що поклав до стосу і здивовано дивлюся на молоденьку стерву.

    - Не твого розуму діло. Ніскілечки не зніяковівши, відповідає мені дівиця і дає хазяїну лавки доручення; - Загорніть обидві книги, а гроші, принесе розпорядник мого батька.

    «Так я й знав. Це - дочка місцевого чинуші при владі. У них у всіх, дітях, та родичах, що мають владні повноваження і гроші - мов особлива печать у вчинках і ставленні до інших. Клеймо виродження на моралі і у свідомості»

    Ну от. Знову починаю злитися. Мені б, плюнути та й піти собі, проте, я із своєї шкідливості взяв з полиці згорнутий у рулон свиток і прочитавши напис, голосно і нагло поцікавився:

    - Який цікавий документ. Може, мені його тут продадуть, чи може у молодої панянки тут більше прав на нього, або, вона його також, вже замовила?

    Мій тон, та голосний виклик, заставили хазяїна втягти свою голову в плечі, начебто в передчутті, а служанки, завмерли зляканими статуями.

    - Якщо я тільки забажаю, то будь яка книга, чи рукопис, виявиться замовленим мною. І тобі, наглий чужинець, його не продадуть.

    Повернувшись до мене, видала черговий пасаж місцева богема.

    - «10 методів як видалити бородавки», з посмішкою читаю заголовок, повертаю рукопис із заголовком в бік дівиці; - Ну що ж ви, панночко, займаєтесь самолікуванням. А як же мінздрав? Чи у вас не має свого лікуючого ескулапа?

    - Не твое діло, чужинцю. Не пхай свого носа, куди не слід, і тобі його, не відкусять.

    - Ну, судячи по вашим зубкам, кусаетеся ви панночко, боляче. А от із своїми бородавками, покажіться місцевому цілителю. І противним менторським тоном добавляю; - Самолікування може загрожувати вашому здоровю.

    Кладу назад медицинський трактат і развернувшись, виходжу із лавки на вулицю, не прислухаючись що там злісно бубнить мені вслід «золота молодь», з зарозумілістю принцеси. Хоча ні, не принцеси. А кого? Королівни.

    На вулиці, мого Мега не видно. Покрутив головою, і вирішую постояти поряд зі входом та почекати, а заодно поміркувати, що робити далі?

    Поряд зі мною, купа містян стоїть біля торгової «колісниці», котру я погрожував спалити джавеліном.

    Торговець, перекладає свої трави та роздає поради клієнтам. Що брати. По чім. Мимо торгової «точки» проходять люди, везуть по дорозі вантажі та різну поклажу. Спокійна, тиха гармонія первозданної цивілізації.

    Меланхолійно дивлюся на цей повільний ритм життя і заодно розмірковую. Куди б його попрямувати і чим зайнятися?

    Може зайнятися пошуками шарлатана Себастіана? Сьогодні щось, не хочеться. Можна рушити в наш трактир та й пообідати? Чи, іще рано?

    Прислухаюся до свого жолудку «Ти як, голодний, чи ще потерпиш»?

    Увечері, можна посидіти із своїми хлопцями в місцевому трактирі з вином та дівчатами.

    За моєю спиною стукнули двері, і пролунавший поряд знайомий голосок нагадав мені, що всяку ідилію можна зіпсувати.

    - Ну що селянин, забув у якій стороні твоє задрипане село? Чи ти побудував собі, в місті шикарну халупу із говна та палиць?

    Повертаюся та дивлюся на наглу дівулю із своїм причетом за спиною.

    «От питається, на який ляд, ти до мене причепилася? Книги що ти в мене «відбила», гарантовано в лавці і залишилися. Та ти, може взагалі, читати не вмієш».

    Думаю, і вже збираюся відмовчати, як красива нахаба продовжує;

    - Ти мабуть, переплутав, магазин з рукописами із дешевим трактиром. Чи може в тебе в халупі є своя бібліотека?

    Це вона, знущальним тоном, натякає на мої невеликі гроші та на свою фінансову перевагу; - А може твій пан, послав тебе купити рукопис із закляттями на багатство?

    - Я сам собі пан. І сам себе посилаю. Коли хочу і так далеко, як ніхто інший послати не зможе, а якщо і зможе, то не надто досягне успіху. Так як досягати та процвітати є моя особлива фішка. А фішки я ще в казино «Нагла і стервозна Прошмандовка», тут я виділив слова і виразно глянув на багатеньку дурепу що чіпляється до людей; - в казино, значить виграв. Тому як грати - це і є сутність чоловіка. Тому що чоловіки – за визначенням вищі за всіляких наглих дуреп. Знову виразно і з натяком погляд на дівицю. А ті чоловіки, що не вищі, а нижчі, а можливо навіть не нижчі, а навпаки вищі, завжди і всюди, але не за раз, а за два. Та не два с половиною, а тільки півтора, тому як півтора не може бути більше чим чверть, і якщо вчотирьох не чверть, то можна і не вичетвертити. І чорта підчортити не можна, а якщо не можна то і не нужно, а якщо можно, -« - То зачем же…центр тяжести фигуры тела, это же очень и очень. Да. Да. Но.…Нет.» Закінчую з експресією Голохвастова.

    Дивлюся, місцеві поряд притихли і очі в них, як чималі монети сріблом. Біля торгуючої «тачанки» виникла тиша мов на кладовищі.

    - А шо такоє? Єхидно цікавлюся у місцевої багатенької дикунки, - для вас панянко, вчені слова академіка Покерних Наук занадто складні для вашого розуміння? Так я можу по простому. Хочете? От і громадяни поряд, також не проти долучитися до наук. Показую своїм пальцем на затихлого торговця та його клієнтів.

    Селянин, біля свого торгового тарантасу і біля котрого почалася така дискусія, тільки здивовано переводив очі з одного скандаліста на іншу, і мняв у своїх руках зв’язку корінчиків.

    - Який із тебе академік? Яких наук? Ти все це вигадав. Отямилася моя опонентка і пішла в наступ.

    Проте, я вже перехопив ініциативу.

    - Є такі науки. Говорю таким брехливо – переконливим тоном, немов я заміняю Чуркіна на виступі в ООН від імені спочившої в пеклі рашистської федерації.

    - А ви! Продовжую я і викривально показую пальцем на дівчину;

    - В присутності двох людей, я підійшов до приголомшеного селянина і обійняв його своєю правою рукою; - з університетською освітою, обіймаючи селянина правою рукою, лівою я вказав на себе і на селянина; - дозволяєте собі давати поради, космічного масштабу та космічної дурості. От ви, яку консерваторію закінчували? Ви, ким приходитеся метру сучасної класичної музики Шансону Десдемоновичу?

    - Я, пані Мейлі. І я - благородна дочка одного з управляючих цього міста.

    - Дочка? Який кричущий фемінізм та сексизм. Наголошувати на слові - Дочка. Та це ж - дискримінація по половому признаку. Всім відомо, що спадкоємці своїх батьків бувають тільки чоловічої статі. Тільки чоловіки є альфа і омега цього світу. До речі, ваш папанька, заможна людина? Йому прийомний син часом не потрібен? А зять? Він уже у віці? Не хворіє? Імунітет до отрути він має? Якщо на всі мої питання будуть ствердні відповіді, то…ось він я - шанс.

    Під градом незрозумілих питань, дівчина спершу розгубилася, але, швидко прийшла до тями та пішла в контрнаступ.

    - Ти що базікаєш? Який шанс?

    - Шанс. Шанс, він не получка і не аванс. Фортуна в двері стукає, а вас…дома нема. Наспівуючи промовляю я, а сам собі думаю;

    «Мндаа. Співрозмовник ви люба Мейлі – слабенький. Ну, хоч зовнішні дані у вас не підкачали.»

    Починаю прискіпливо роздивлятися свою майбутню коханку, а може і наречену, або, імовірніше, випадкову супутницю на одну ніч.

    От як баби, дізнаються про такі речі? У них, імовірно, якийсь детектор вшитий у підсвідомість.

    Мейлі, в момент визначила все. І те, що я насміхаюся над нею. І мої пильні розглядання. А ще, імовірно і те, а швидше всього - очевидно, - мою останню думку, стосовно зв’язку з нею, на одну ніч.

    - Та як ти смієш? Ти - нікчема, маєш наглість записати благородну дівчину в блудницю?

    - А звідки мені знати? Я вас перший раз бачу. Може ви і не експерт в обміні сексуальних втіх на матеріальні блага.

    Заявляю я, а сам, своїм хтивим поглядом окидаю фігурку дівчини і прямо визначаю її як образ Мата Харі.

    Крій одягу приховує вигини, але мордочка в неї - симпатична.

    - Ах ти ж, личинка гнуса.

    - Що за манери, де ваша культура, який жах. Пародую «Великого Сліпого».

    - Манери? Та я - благородна пані, а ти, хто ти такий?

    - Я! Містер Шерлок Холмс - есквайр. Двома пальцями правої руки віддаю честь і з гордістю лорда ціжу слова крізь зуби:

    - Мої нагороди, титули та звання, займають в словнику три сторінки. Я – справжній англійський дворянин. Моя світлість вхожа в самі благородні будинки та палаци.

    - Твоя особа - виповзла із ринкової канави. Не погоджується зі мною спорщиця.

    - Беручи за основу мій дедуктивний метод, я роблю висновок, що ви фройлян Мейлі - ница та жалюгідна особа.

    - Щооо? Та ти.… Замовкнувши від обурення та нестачі повітря, Мейлі вирішила перевести подих, та заодно, знищити мене своїм поглядом.

    - Панянкааа? Благороднааа? З сильным сумнівом та слащавим скепсисом підюжую я, поки дівиця збирається з своїми силами:

    -Ви так репетуєте, що благородством тут і не пахне. Ну добре. Якщо ви так хочете, то нехай буде. Стану звати вас Госпожа Шарикова? Вам іще слід довго вчитися стати хоч скільки небудь прийнятним членом соціального суспільства. Наслідую я Професора Преображенського.

    Тааак. Бачу що люди, проявляють інтерес до нашої скандальної перепалки. Натовп, біля нас, почав збільшуватися. На голосні вигуки підтягуються все нові і нові глядачі.

    На шум і викрики, навіть повисували свої голови торговці із сусідніх крамниць, разом зі своїми клієнтами. Перехожі вже не проходять мимо, а підходять.

    " Ну..." Думаю. " Місцевий електорат проявляє цікавість до того що відбувається. Час мені перевести стрілки і уникнути подальшого скандалу." Думаю..." Пора під шум і гам - звалювати в туман. Краще всього, зіграти якусь пропаганду.

    Ще раз звертаю свою увагу на стоячий поряд «фердинанд» - колісну бричку селянина з його нехитрим скарбом. Підходжу впритул і починаю видиратися на неї. На бричці, стаю в позу Леніна, а далі, з його жестикуляцією, шепелявством та експресією, - починаю промову на кацапському діалекті:

    - Товарищи! Вихри враждебные веют над нами. Темные силы нас злобно гнетут. Белая армия - Черный барон, снова готовят нам царский трон. Но от Чонджу до Соннимских морей Красная Армия всех сильней.

    - Чогой? Стоячий поряд якийсь стариган, намагається зрозуміти мою полумяну промову.

    - Пане. Шановний. Та злізьте ви з мого воза. Тягне мене за штанину хазяїн селянського возу з травою та корінцями.

    Я ж, зі свого «броневика», бачу нових "свідомих" громадян, що підходять ближче.

    - Товарищи! Газета «Правда» это главный орган и грозное оружие пролетариата, товарищи. Партия и Рабочий класс. Даешь свободную любовь. Долой самодержавие.

    - Що він там викрикує? Лунають голоси недавно прибувших «революционерів – добровольців», що підійшли із цікавості і цим змінили свій статус на учасників незаконної демонстрації. ( Свята середньовічна наївність)

    - Кричить, що тут, в місті, орудує ціла разбійна банда, якихось там, «Красних».

    - Не банда. Їх тут цільна армія. Поправляє бабця з корзиною овочів; - так сам сказав отой блажений. Вони, армія, на кораблях прийшли. У них за головного - » Чорний Барон».

    - Ох. Знову у тих Вільних Баронствах, новий душогуб обявився.

    - Не схожий цей крикун на блаженого, одяг на ньому хороший. "Похвалив" мій прикид якийсь торговець.

    - Люди. Тута продають чи раздають задарма?

    - Ей. То там, на возі хто стоїть? Проповідник? Що він хоче? Про що розказує?

    - Розказує, що він онук, якогось там, чи царя, чи барона. Погрожує, що скоро змурує собі трон із людських черепів. Всіх, кричить, погублю, незабаром. Як не дасте грошей, - то начувайтеся.

    - Та не штовхайтесь, дайте підійти, послухати.

    - Я не розчув, що блажений проповідник сказав? Що напророчив?

    - Сказав, що всі хто хоче порятунку, мають тікати до моря. Негайно. Бачиш? Він он і рукою показує.

    Я поспіхом опустив свою руку і перестав бути схожим на земний, живий памятник Леніну.

    - Ей. Блажений. То як, мор скоро буде? Чи мо, якась війна? Що робити люду? Буде то мовчати. Проповідуй.

    - Так. Раптом пролунав недалеко грізний та голосний голос.

    "О! В нас, на горизонті обявилися нові персонажі." Вдивляюся я у натовп.

    - А ну. Що тут ви люди зібралися? Що у вас тут таке?

    «Жандарми. Шухер». Я поспіхом міркую "Ща почнеться жорсткий разгон нашого мирного зібрання ЛГБТ."

    - Дик, он де, отой блажений все твердить. Кричить, барони розпустилися. Організували союз з нашими сусідами, - проти нас. З Бихарійцями і Карнагою змовилися. Вже через неділю під стінами нашого міста будуть. Разом з армією якихось красних. Війна і мор буде. Вже завтра.

    - Лжа. Він сказав, що бачив як торгові кораблі з Медини, в наше місто, головорізів вузькооких, із Чанги таємно завезли. Цієї ж ночі чекайте підпалів та грабунків.

    - Ох. Пристрасті які. Оце новина. Треба швидко бігти та попередити рідню.

    Дюжина стражників, що з’явилася на чолі з вусатим сержантом « і чого б то, всі сержанти, заводять собі вуса? Не зрозуміло. Стереотип якийсь.»

    Особливо не дослухаючись до панікерів із натовпу, з їх поразницькими настроями, почали жваво орудувати кулаками, стусанами та держаками своїх алебардних палиць, разгоняючи стихійний мітинг.

    - Паничу. Та злізьте ви вже з мого воза. Селянин все не полишав своїх намірів відстояти свою власність. От же ж, буржуйський елемент.

    Застигши соляним стовпом, я з відкритим від здивування ротом, дивився та слухав, у що вилився мій невинний жарт.

    «Ні, ну це ж треба».

    Зазвичай, я так дію своєю красномовністю та вигадками на примітивних місцевих. А тут. Такий апломб.

    - Щось ви мене, занадто притісняєте, папаша. Злізаючи зі свого «броневичка» я суворо зиркнув на «ганджубасного» пролетарія. Звертаючись до селянина, з ленінським акцентом заявив:

    - А раптом завтра війна? З імперіалістичними хижаками?

    Добившись свого, мій сільський оппонент, тут же хотів зробити кацапський жест доброї волі – почати драпать, але, натовп що утворився, перешкодив його задуму.

    Тяжко зітхнувши, і очевидно змирившись з неможливістю свого негайного відїзду, він всівся на дишло своєї колісниці та глянув з докором на мене.

    - Будете мене бити, папаша? На всякий випадок поцікавився я у нього.

    Охорона, впоралася з упокоренням несанкціонованих лгбт-шників та нарешті дожабралася до зачинщика в моєму прекрасному обличчі.

    Люди стали швиденько разходитися і «Манежная Площадь» закінчилась як завжди. Так і не розпочавшись.

    - Так. Це хто тут в нас, людей баламутить? Сержант оглянув селянського воза, мене, і відразу ж відкинув всі підозри від місцевого пролетарія, залишивши для своєї тіні недовіри тільки мене.

    - Ви хто такий пане? Що ви тут, людей збираєте та мутите їм голови?

    «Сержант, око має митке», думаю собі, « можна вже наступну зірочку, на погон чіпляти» «Гаразд. Перефразую сержанту нашого земного Шарикова».

    - Як сказав Шариков товаришу Преображенському; - Я не пан. Всі пани в Парижі.

    От тягнуть же мене, чорти за язик. І коли вже я подорослішаю?

    - Я думаю, звертаюся до сержанта і глибокодумно починаю вести своє розслідування причин мітингу що відбувся;

    - що тут, відбулася якась жахлива провокація. Затіяна, по всій видимості, Революційною Контрою. А ви, як охоронець порядку, зобов’язані і охороняти, і бути в порядку.

    У сержанта, аж вуса засмикалися, він вже зібрався щось відповісти, як об’явилася скандальна «язва».

    - Охорона. Оцей чужинець - посмів образити мене. Підскочила до сержанта моя «стара знайома».

    « Фройлян Мейлі Шарикова». Примружившись, дивлюся на дівчину.

    « І ти, тут як тут. А я вже гадав що натовп відвадить мене від такої язви. Та тебе, вже твої служниці, мали б тягти додому».

    Дівиця, що підскочила до сержанта звідкілясь збоку, очевидно, не розгубила свого яду. Тепер, вирішила залучити на свою сторону місцевих «силовиків».

    - Я Мейлі Мор. Дочка Джейкоба Мора. Управляючого ганзейскої контори міста Шатиль. Оцей чужинець, або біглий колодник, або якийсь дурнуватий слуга. Він посмів говорити про мене, всяку незрозумілу гидоту.

    «Гидоту? А до чого тоді слово «незрозумілу?» Якщо ти впевнена що ті слова - гидота. І чому це я - дурний? Я – розумний, і в міру вгодований мужчина, в повному розквіті сил»

    Набираю в легені побільше повітря і твердим тоном, рішуче відкидаю всі інсинуації в свою адресу.

    - Ви Мейлі, знаходитеся на самому низькому щаблі розвитку. Я вирішив теж перейти на образи. А що? Всі люди – рівні.

    - Ви, в розумовому відношенні - слабенька істота. Рішуче ставлю діагноз дівулі і добавляю цікаву пораду;

    - Я б на вашому місці, в театр сходив би, а краще, ви б, почитали що небудь. Робінзона Крузо наприклад. Чи переписку Энгельса з отим…як його…з Каутським.

    Сержант міської охорони мовчав. Він тільки повертав свою голову та дивився. То, на бурхливу як лісове полум’я, Мейлі. То, на спокійного як айсберг мене.

    На моїй Землі. В таких випадках. Його земні колеги, зазвичай прикладали до свого вуха мобільний телефон та починали «нарізати» круги, довкола місця дтп, роблячи вигляд, що саме зараз займаються порятунком, по телефону, всієї людської цивілізації.

    У місцевого «мента» телефона не було. Не було чим зайняти собі руки. Тому, сержант, обома руками вчепився за свою портупею.

    Грізно насупивши брови, сержант, мабуть про себе, матюкав благим матом усих цих благородних та поважних панів, що затіяли свою склоку на центральній вулиці і майже поряд з міською ратушою.

    Вирішити питання як завжди, за допомогою стусанів та держаків алебард - не можна. Це не якісь, прості містяни. А інших, інструкцій, як вчиняти в подібних ситуаціях, не було. Їх ніхто і не придумував.

    Мені вже почало здаватися, що я одружений в третій раз, і ці мої сімейні розбірки, - тривають третій день. Психологічно, такі скандали, з бабськими емоціями - дуже виснажують. Але жінкам – це все подобається. Шоколадом не годуй – дай влаштувати якусь істерику.

    - У вас милочка – атавізм. Хвіст на попі, часом ще не росте? Втомлено цікавлюся я і тягну шию намагаючись заглянути за фасад дівочої фігури.

    - Щооо? Хвіст? Та ти.…Не смій витріщатися на…за мою спину. Отака розбещена скотина. Краще слідкуй за своєю...за...Охорона. Він мене знову образив.

    - Не далеко той день, Мейлі. Коли твоя попка, опиниться в моєму гаремі.

    Вангую я, закотивши очі та трясучи вказівним пальцем перед обличчям дівчини.

    - Нагла ти скотиняка. Зіщуливши очі, шипить кішкою Мейлі.

    - І у тому, моєму, гаремі, продовжую пророчити; - я, обовязково познайомлю твою попу, з міцним чоловічим ремнем. Пороть буду акуратно, но сильно. Уга.га… га.

    Від «Папановського» сміху, дівиця здригнулася, про те, своєї стервозності не розгубила.

    - Побачимо як твої сідниці, переживуть зустріч з батогами біля Стовпа Ганьби.

    Обіцяє вона мені і командує сержанту охорони;

    - За образу благородної, молодої дівчини, я вимагаю, щоб чужинця, помістили в холодну. В буцегарню його! До вироку суду.

    І повернувшись до мене, обіцяє;

    - Так от. День коли ти отримаєш батогів - вже зовсім скоро. Вже сьогодні. І це я тобі - обіцяю.

    - Пані. Може нехай чужинець в трактирі посидить, поки суддю сповістять. А мої хлопці за ним наглянуть?

    Сержант охорони, намагається заспокоїти баламутну дівицю.

    - Категорично ні. Тупає ногами склочниця:

    - Відправляйте його, прямиком в холодну, а я, вже сама потурбуюся про суддю. Я зараз же, негайно, сама, відправлюся до пана Карльє.

    «Оце тебе роззадорило, думаю я собі, і вже жалкую за свій язик. Уявляю, що ти тепер судді набалакаєш про мене.».

    - Запамятай мої слова мерзотнику. Будуть тебе батогами, пороть, вже сьогодні.

    Наставивши на мене свій пальчик, Мейлі, пританцьовуючи від злості та збудження, сипала погрозами; - не будь я дочкою Джейкоба Мора. Начувайся.

    Крутнувшись, дівиця з усіх ніг газонула в напрямку міської ратуші. А її служанки, що весь час десь були відсутні, припустили слідом за нею.

    - Дааа. Не весело протягнув сержант, дивлячись услід майбутньому горю та нещастю для того бідолаги, котрий одружиться на такій стерві.

    - От же ж, не пощастило вам. Панночка, як сказала, так і є. Вона, - єдина дочка Джейкоба Мора. Він, в нашій міській раді - головує. Багатий вдівець. Влади у нього теж, вистачає. Його дочка, пані Мейлі, виросла в розкоші. Все по її бажанню робилося ще з малечку. Що б не захотіла, то так і буде. Мор, її батько, він вже в літах. Бачити дочку задоволеною, і поряд із собою, чи не єдина його розрада і щастя.

    - То є так. Погоджуюся я з сержантом; - Щастя - єсть. Воно не може, не єсть.

    - Хто не може єсть? Губиться в словах охоронець.

    - Забий. Раджу я.

    - Кого? Забити.

    Прислухуючись до своїх перших признаків голоду, я перевожу розмову і пропоную охоронцю;

    - Слухай, служивий. А давай ми з тобою, пройдемося до найближчого трактиру, та замовемо собі картопельку з цибулькою. В ній - вітаміни, гострота, і суспільний виклик. Як раз те, чим я тільки но і займався. А ще, замовимо по чималій кружці холодного пива «Оболонського світлого», чи що ви тут бадяжите.

    Помявшись, сержант зиркнув на своїх підлеглих, котрі зачувши про трактирну пропозицію, непомітно опинилися поряд. Немов, виконують свою службову необхідність, пасучи мою персону щоб я не чкурнув геть. Зітхнувши, сержант похитав головою:

    - Не можу, пане. Капітан нашої охорони, призначається міською радою. А Джейкоб Мор…

    - Знаю. Знаю. Перебив я його; - Мор це величезна шишка і може дати тобі коліном під зад.

    - Він цього робити не буде. Заявляє служака і прийнявши рішення подає знак своїм бійцям.

    - Ходімо пане. Ми вас проведемо. Тюрма у нас, в Шатилі, не така і страшна. Там і не холодно, і сидіти вам долго не прийдеться. Якщо панночка до вечора нічого більше не затіє, то ранком вас відпустять.

    - Я воювати нікуди не піду, шиш вам з маслом, про всяк випадок попереджаю я цього воєнкома; - як так, забирати на фронт чужого іноземця, не взятого на військовий облік в міліції.

    - Та яке там воювати. Ми в Шатилі не воюємо ні з ким. Таке скажите. Посидите, до вечера, а молода пані, як раз заспокоється. Ранком випустимо і всі діла. Самі ж почали простолюдинів балачками своїми задурювати. Ми ж вас могли за таке і того…держаками алебард…почухати.

    З такими прибаутками, охоронці підхопили мене під руки, і м’яко потягли в місцеву »Бастилію».

    Я тільки встигав крутити своєю головою та переставляти ноги.

    « От звірі. Примітивні дикуни. Та хто ж так із затриманими няньчиться та церемониться? А де тягання по асфальту? Розбивання обличчя в криваву кашу? Де лупцювання затриманого дубинками по внутрішніх органах? Де сльозогінний газ та ризинові кулі? Немає нічого, з того, що витворяють земні мусора зі своїми сусідами по вулиці, місту і країні.

    Далеко ще вам євразійські хлопці, до справжнього, цивілізованого, мусорського, земного середньовіччя.

    - Ви громадянин, говорите у вищій ступені, несвідомо. Це все, добром не закінчиться.

    Заявляю я, щоб за мною, було крайнє слово.

    ***

    Кінець першої книги.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.