Сніговиця

- Люблю коли ви приходите до мене. Дивлюсь на вас, у молоді ваші очі, сповненні завзяття і веселості, на ваші усміхнені обличчя - і сам починаю радіти. Це немов на осінньому небі, низькому, сірому, важкому, раптом на коротку мить розійдеться хмаровиння і з’явиться клаптик блакиті. А разом з ним сонячний промінчик. Ось так усміхнеться небо в останній раз перед довгою зимою. Ніби скаже - я тут, я є, я обов’язково повернусь. Але вже з весною.

- Єх. Добре, що у світу Божого після зими завжди приходить весна. Якби ж так було і у людей! Якби і мені повернути ті далекі літа молодії!

- Але у вас, козаченьки мої любі, все ще попереду. Перед вами увесь світ - немов розгорнута хартія. Тільки читай і радій кожному новому дню. А я дивлюся на вас і собі радію. По-своєму, по-дідівськи. Та все ж радію…

- Чуєте, як пахне? А як шкварчить? То на вогні стоїть баняк з рибною юшкою. Славною юшкою. Порибалив сьогодні вранці. Там і гарні ковблі, і карась, і кілька кленів. А ще кинув до баняка трійку боровиків, які підібрав край дороги у лісочку.. Хоч і рано ще для грибів - добрих дощів поки не було, та все ж примітив кілька гарних. Вже після Варвари, коли почне кропити, ось тоді і треба йти до лісу по гриби.

- Так що он беріть на полиці ложки і чекайте - скоро буде славна вечеря.

- Ось ви усе просите мене - розкажи бувальщину, щось загадкове і страшне. Ех, повірте моєму слову - буде, обов’язково буде на вашому шляху багато і страшного, і загадкового. Не зможете оминути. Цього ні одній людині обійти не вдається. Такий вже цей світ. Тільки у Бога просіть допомоги. Він милосердний - він допоможе.

- Ось і я не раз зустрічав таке, чого бажав усім серцем оминути. Бо встиг я у повоювати, і товаришів вірних втратити. І у неволі у турка був… Таке бачив своїми очима…

- Але одного разу я торкнувся чогось такого… щось страшне пройшло поруч зі мною. Молю Бога, що те не лишило своєї частини у всередині моєї душі. Так як бджола лишає своє жало з отрутою у тілі.

- Напевно думаєте - що ти верзеш старий діду? Зовсім у тебе кебета догори дригом стала?

- Не спішіть так промишляти. Ось почуєте мою оповідку, а тоді вже самі вирішуйте - чи здурів дід Андрій, чи є у моїх словах яка правда.

- Сталося те дуже давно. Був я ще зовсім молодим козаком. Взяв мене під своє крило старий сотник Степан Недбайло…

Старий сотник Степан Недбайло сидів у світлиці і незадоволено зиркав з під косматих брів на осавула, отаманів і писаря, які влаштувалися навпроти. Коло дверей переминалися з ноги на ногу ще троє простих козаків - молоді і невисокі, але видно міцні завзяті і добрі вершники.

У світлиці було натоплено. Пічка тихо і приємно гуділа.

Андрій Легкоступ який був одним з тих трьох молодих козаків. Він с уважно слухав кожне слово пана сотника і у довгих частих паузах чув, як вітер кидає оберемки снігу у стіни хати. Ще вночі східний вітер приніс низькі темно-сірі хмари і справжню зиму. За кілька годин намело снігу вище халяви і до цієї пори завірюха усе ніяк не вщухала.

Андрій дивився на пана сотника, а сам у цю саму мить думав про Явіра - молодого коника, свого вірного бойового товариша, який хоч і був під стріхою біля конов’язі, та все ж не в стайні. Не встиг Андрій відвести Явіра у тепле місце. Тільки-но повернувся з дозору, як прибіг козачок від пана сотника.

І ось тепер підпирав Андрій Легкоступ двері світлиці у товаристві поважних і усіма шанованих козаків, отаманів і самого пана сотника.

- Я, батьку, - вів розмову один з отаманів Омелян Вітер - невисокий худорлявий вже немолодий козак з широкою засмаглої лисиною і чорними густими вусами. Омелян Вітер тримав у підпорядкуванні загін пластунів і посильних і був одним з найближчих товаришів самого пана сотника.

- Я, батьку, розсудив так - як не повернеться моя людина через тиждень від Яреми Банькатого - одразу доповім…

Пан сотник і Омелян Вітер були майже одного віку, ще і товаришували з давніх-давен, та у сотні якось прижилося називати сотника батьком. І навіть старі козаки, які були старші від Степана Недбайла, звертались до пана сотника не інакше як батько.

- На зимівник до Банькатого дві ночі ходу, - пан сотник гримнув важким кулаком по столу так, що жалібно задзвенів посуд у дерев’яній шафі коло віконця.

- Ти мені ще вчора повинен був доповісти, дідько тебе дери!

На обличчі Омеляна, яке ніби було зроблене з бронзи, не смикнувся ні один м’яз. І голос його був м’яким і спокійним.

- Тиждень минув сьогодні вночі та напевно затримався мій хлопець через хурделицю. Ось-ось прибуде. Так я вважаю, батьку.

- Ти чоловіче добрий вважай як собі знаєш, але у нашій справі надіятись на краще - то те саме, що залишитися у дурнях. Завжди думай, що сталось гірше. Ще на Варвари повинен був прибути посильний від Яреми Банькатого. Посильного не було. Уже це повинно викликати підозру. Ми вирішили послати свого хлопця до них. І той пропав. І хто тепер знає де твій Микита - чи гріється на печі у Банькатого, перечікуючи негоду, чи лежить у степу зі стрілою у спині.

- Моя вина, батьку, - тихо мовив Омелян Вітер, та очі не опускав і уважно дивився на пана сотника.

- Тут і моя вина, - сотник укотре гримнув кулаком до столу. І знову жалібно задзеленчав посуд у шафі.

- І що будемо робити?

- Сьогодні відправлю трійку хлопців на зимівник до пана Яреми.

Сотник підняв очі і уважно подивився на Андрія Легкоступа і інших козаків, які стояли поруч - Сашка Бойка - кирпатого, міцного в плечах і рудого худорлявого Міхала Чайку.

- Ось цих? - спитав сотник і молоді козаки враз розправили плечі і витягнулись. Андрій відчув як вуха його запалали від приливу крові. Бо очі не тільки пана сотника, а і усіх присутніх поважних козаків були тепер спрямовані на нього і його товаришів. Андрій знав за собою, що у такі ось відповідальні моменти вуха його червоніють. І це незважаючи на його вже немалий бойовий досвід, на участь у вилазках на бусурманів і походи морем.

Ось тепер стоїть немов школяр якийсь з червоними вухами і усі почнуть сміятись з нього, - думав сам собі молодий козак.

Та ніхто з присутніх і не думав посміхатися. Усі разом з паном сотником уважно розглядали трьох козаків ніби оцінюючи - чи справляться вони з важливим завданням.

Нарешті пан сотник після довгого мовчання вимовив:

- Двох, міркую, буде достатньо. Їм і в дорозі буде легше, і не такі примітні. Міхал хай лишається.

- Так, - сказав Омелян, - сьогодні і поїдуть.

Андрій і Сашко швидко переглянулись і посміхнулися. А ось рудий Міхал опустив очі. Йому також хотілося розім’яти кісточки, а не лише цілими днями колоти дрова і чистити за худобою і кіньми. Та наказ є наказ.

- Ти хлопче не журись, - сказав йому пан сотник, помітивши невдоволення на обличчі Міхала.

- Ти молодий і ще на своєму віку встигнеш послужити. Я може би і одного посланця відправив - та негода здається насувається. І до того ж перший чомусь не повернувся.

Сотник знову кинув незадоволений погляд на Омеляна, ніби той був винний у цьому.

- Не подобається мені усе це…, - вже задумливо ніби вже сам до себе тихо вимовив пан сотник, - ох, не подобається…

Вже через півтори години Андрій і Сашко, добре пообідавши і одягнувши теплі кожухи виїхали у дорогу. Зброя була прилаштована, мішки з припасами ладно приторочені, коні свіжі і ситі.

- Будьте обережні, - давав останні настанови Омелян Вітер Андрієві і Сашкові, які перевіряли міцність ременів.

Сашко посміхнувся, показуючи міцні рідкі зуби.

- Ти не шкірся, хлопче. Не шкірся, - сказав Омелян.

- Пан сотник правильно каже - може Микита і перечікує негоду десь на печі. Та можливо і інше.

- Не схоже це на нашого Микиту Гусака - перечікувати на печі, - задумливо сказав Андрій, ховаючи гострий невеликий ніж за халяву теплого високого чобота.

- Ось і я так думаю, - сказав Омелян, розглядаючи невелику кучугуру снігу, яку намело через погано зачинені двері до стійла.

- Та моя помилка - усе думав що минеться.

Потім ніби пробудившись зі сну підійшов до Андрія.

- Ви дивіться там. Усе робіть так, ніби у поході і навколо вороги нишпорять. Зрозуміли?

- Так, пане отамане!

- Не в перший раз!

- І не лізьте вперед у пекло. Ходіть як коти навколо миші. Ви ж пластуни! Не забувайте про це!

Коли вже на дорозі Андрій обернувся щоб помахати рукою, то побачив, як старий козак Омелян Вітер хрестить їх.

- До зустрічі! - крикнув Сашко і пришпорив коня.

Вітер трохи вщух і мілкий сніг тепер сипав майже вертикально. Хуртовина посунулась у бік річкової долини, що було козакам на руку. Шлях їх лежав у протилежний бік, на південний схід. Коні прилаштувалися до снігу і набрали потрібний темп. Дорога була неблизька. До темряви козаки планували доїхати до Кривої балки і переночувати у корчмі одноокого Якова. А зранку знову відправитись у дорогу. Дні тепер були короткими і вони мусили поспішати. Але не треба було і забувати про коней, яким необхідний був відпочинок і їжа. Без коня козак і не козак зовсім.

Але тепер дорога лише почалась, коні були свіжі і морозне повітря ніби спонукало до швидкої веселої ходи.

Андрій натягнув шлик майже на самі очі, підняв високий комір кожуха. На руках були ладні шкіряні рукавиці. Лише поглядай, аби Явір не зійшов раптом зі шляху. Коник біг вперед впевнено, підіймаючи за собою снігову куряву.

Дорогу добряче замело і тепер вона мало чим відрізнялась від степу. Та вершники були впевнені у своїх конях. Не один раз, було і вночі, і в негоду вони ходили цим шляхом. Тож коні знали, куди прямувати.

Сашко теж підняв високій комір і закрив обличчя шерстяною хустиною. У дорозі зазвичай він любив побалакати про те і про се, але у цей раз через мороз і негоду довелося їхати мовчки.

Андрій не дуже полюбляв порожні балачки. Він їхав мовчки, вдивляючись у безкрайні білі простори і постійно вишукуючи щось нове і незвичайне. А ще з самого дитинства у нього була така гра, яка дозволяла йому не нудьгувати у довгій дорозі - Андрій постійно вишукував на місцевості місця можливої схованки чи порятунку. Ось якщо раптом на виднокраї з’являться вороги - що він буде робити? Куди буде ховатися чи тікати? І тепер він вдивлявся то у недалекий лісок праворуч, то видивлявся шлях до яру, що темнів ліворуч у долині. А ось і одиноке старе кошлате дерево посеред степу, за яким можна сховатись і перечекати небезпеку.

Дорога поступово почала забирати праворуч, оминаючи пологий пагорб. Вітер поміцнішав і знову почав падати густий схожий на крупу сніг. Андрій згадав як колись у дитинстві він з друзяками у саме таку погоду перед Різдвом на дошках катались з гори, зупиняючись перед самою річкою. Не дай Боже зловити ґаву - швидко опинишся у Смотричі. На річці тоді хоч і стояв лід - але він був тонкий, так що навіть дитину не міг витримати. Думки поступово повернули у бік дитинства, рідного Кам’янця, батьків, друзів, дівчат.

Тим часом інший козак, Сашко Бойко, який їхав поруч, думав зовсім за інше. Він згадував, як колись малим хлопчиком, спекотним літнім днем сидів у літній кухні і спостерігав за матінкою - невисокою жінкою з міцними засмаглими ногами і змореним круглим обличчям, схожим на таріль. А ще з таким самим як і у Сашка задерти догори носом. Матінка куховарила, готуючи у баняку борщ. Сашко тоді зачаровано спостерігав за тим, як мати січе буряк і капусту, як миє пшоно і смажить цибулю і моркву і все дивувався - як це можливо з різної за смаком провізії раптом створити щось одне - смачне і унікальне, дивне і вічне. Для нього борщ справді був майже сакральним. Напевно ось так Господь Бог створював світ і в ньому людину з нічого, - думав тоді малий Сашко. І тоді мати ставала у його уяві чимось схожим на Бога - бо вона теж створювала борщ майже з нічого.

Сашко замріяно посміхався, втискав голову у плечі, намагаючись зберегти тепло і майже відчував аромат смаженої цибулі і буряку. Сашко посміхався сам собі і білий пар вилітав з його усміхненого рота.

Кілька разів на шляху вони бачили невеликі хутори вдалині і сизий дим, що підіймався з димоходів. Але мандрівники не звертали з дороги і їхали далі. Дим - це добре. Це означає, що у тому домі є господар. Що там готується обід, там тепло і затишно. І там безпечно.

Після обіду сніг став сипати ще густіше. Сонце швидко, майже на очах, котилося на захід. За увесь час на шляху вони зустріли лише одну людину - старий чоловік возом віз дрова. Він стягнув шапчину показавши широку лисину, обрамлену сивим скуйовдженим волоссям. Козаки у відповідь поклонилися.

- А що, батьку, чи спокійно дорогою? - спитав Андрій, притримуючи Явіра.

- На околицях спокійно, панове козаки, - відповів старий, посміхнувшись у густі вуса.

- Та я тут поруч. Дрова з урочища везу на хутір. Але ж і сипле! Нівроку!

- Добра зима! - відповів йому Андрій.

- Добра! Але мандрівнику у таку зиму важко.

Старий натягнув свою куцу шапчину назад на голову, розгладив сиві вуса.

- Під вечір вітер почнеться.

- Нам би до корчми одноокого Якова дістатись, а там вже і переночуємо.

- То це недалеко. До сутінків, з Богом, дістанетесь.

Вони попрощалися. Старий поїхав своєю дорогою, а козаки своєю. Андрій через кілька хвилин обернувся, але воза через заметіль вже і видно не було. Так, ніби його і не було ніколи.

Через півтори години Сашко весело крикнув:

- Корчма!

І дійсно, Андрій і собі побачив високий частокіл і темні широкі ворота праворуч від дороги. Явір, увесь вже білий від снігу, сам пришвидшив хід.

- Вчасно ми натрапили на корчму, - весело казав Сашко, коли вони зайшли до теплої хати.

- Ще півгодини і дороги вже б видно не було.

Він батогом обчистив сніг з кожуха і стягнув з голови шлик. Андрій почистив верхній одяг віником що лежав у сінях коло дверей.

У корчмі пахло смаженою цибулею і квашеною капустою. У печі весело потріскували дрова.

Андрій не раз бував тут і добре знав господаря. Цього разу одноокий Яків сам вийшов на зустріч гостям. Це був немолодий згорблений чоловік, високий і худий як ті палиці, з яких був зроблена огорожа навколо корчми. Він дивився на прибульців каламутним риб’ячим оком, заклавши руки назад.

- Бог у поміч! - привіталися козаки.

- Не чекав я гостей у таку негоду,- відповів старий і криво посміхнувся, показуючи беззубого рота.

- Та добре, що ви тут.

Андрій, стягуючи мокрий від снігу одяг і розтираючи холодні долоні, посміхнувся у відповідь. А Сашко навпаки лише незадоволено покосився на господаря. Можливо через те, що коли він знімав кожух, сніг посипався йому за комір. А можливо через те, що був голодний і зморений.

Крім двох подорожніх козаків, більше у корчмі гостей не було. Поки Андрій із Сашком грілись коло печі, господар встиг погодувати коней. А згодом виніс до столу баняк з гарячим капусняком.

- Горілки щоб кістки зігріти? - спитав одноокий Яків.

Та козаки відмовились, хоча Сашко і глянув на свого товариша і в погляді його було щось схоже на прохання.

Та Андрій, який і так не дуже любив хмільні напої від яких у нього завжди боліла голова, лише махнув головою:

- Завтра рано знову у дорогу.

Господар блиснув оком, та нічого не спитав, лише потиснув кістлявим плечем і поплентався до шинквасу.

Капусняк виявився дуже гарячим і смачним. Поки Андрій із Сашком мовчки гримали ложками і сопіли, Яків приніс квашених огірків, квасу, а ще хліба і велику пательню з дюжиною смажених яєць з цибулею і часником. Тепер навіть і Сашко радісно посміхнувся, побачивши смачні наїдки.

А тим часом на дворі швидко стемніло. Вітер знову нагнав завірюху і час від часу кидав у невеличке слюдяне вікно щедрі жмені снігу.

У печі гуділо, з кожухів, які висіли на мотузці і сушилися, на земляну підлогу капала вода. Десь у темному кутку за лавами тихо шаруділа миша.

Впоравшись з усіма справами, господар нарешті сів поруч з гостями. Потекла некваплива бесіда. Андрій більше слухав, а Сашко, розчервонівшись від тепла і смачної вечері, розповідав про те, як на початку літа ходив у похід до самого моря і як привіз звідти мішечок турецького тютюну - ароматної сухої трави, яку насипають на ніготь великого пальця і нюхають. Сашко дійсно дістав з-за пазухи невеличку торбинку бурякового кольору і відсипавши трошки тютюну, дав понюхати його Якову. Той на задоволення козаків почав голосно чхати, аж заслинився. З єдиного ока потекли рясні сльози.

Але на диво, корчмарю сподобався ароматний тютюн.

- Усю нечистоту з мого нутра витратила ця турецька бісова трава, - казав він, витираючи око брудною хустиною.

- Добре її нюхати, коли нежить мучить.

- Так. Добре, - відповідав йому Сашко, регочучи, як молодий віслюк.

Андрій і собі посміхався і позіхав після смачної вечері. Він усе прислухався до скрипу стін під тиском вітру і завірюхи і думав про тих хто міг опинитися у таку негоду без даху над головою. Від цих думок у корчмі ставало ще тепліше і більш затишно. Хотілося у постіль на м’яку подушку набиту сухими ароматними травами і під теплий кожух.

Одноокий Яків ніби відчув думки Андрія.

- На ніч віддам вам найтеплішу кімнату. Он за тими дверима, - сказав старий, витираючи мокре око і ховаючи зім’яту хустину за комір. Він вказав кривим пальцем у бік вузьких дверей коло печі.

- Відпочинете до ранку. А там, дасть Бог, і хуртовина пройде.

Андрій спав міцно і без сновидінь. А пробудився під самий ранок. Раптом відкрив очі і сів на лаві. Так, ніби і не спав. Він сидів не рухаючись і прислухався до навколишніх звуків. Серце у грудях колотилося швидко-швидко, ніби він тільки-но пробігся.

Що сталося?

Ось тихо сопе у ві сні Сашко на лаві коло вікна. Ось вітер час від часу налягає на стіни у сліпій люті. Ось десь у темному кутку ледь чутно шарудить миша.

Але у Андрія було таке відчуття, ніби щось сталося. Щось погане трапилось тоді коли він спав.

Андрій опустив ноги і торкнувся пальцями холодної підлоги. Скрипнула дошка на лаві і миша у кутку одразу ж перестала шархати. Андрій кілька разів глибоко і повільно вдихнув і видихнув, намагаючись заспокоїти серце. Це йому вдалося. Неслухняні пальці намацали під подушкою руків’я захалявного ножа.

Андрій повільно встав на ноги і тихо, як кіт, почав рухатись у бік дверей. Хоч у кімнаті і було темно, та все ж очі призвичаїлися і Андрій міг розгледіти обриси предметів, темну фігуру Сашка на лаві під кожухом, сірий прямокутник вікна.

Андрій підійшов до дверей і завмер, прислухаючись.

-Тук-тук. Так-тук.

Щось постукувало ледь чутно там, за дверима.

-Тук-тук. Тук-тук.

Андрій облизав гарячі губи, міцніше стиснув ножа у долоні, повільно видихнув і обережно штовхнув двері.

Корчма була порожньою. Одноокого Якова ніде не було. Вхідні двері були незамкнені і вітер з вулиці гупав ними раз за разом. Саме цей звук чув Андрій зі своєї кімнати.

Андрій визирнув на вулицю, та у ранкових сутінках майже нічого не побачив - лише біла імла і мілкий сніг що сипав без кінця.

Андрій зачинив двері, а потім повернувся і розбудив Сашка.

- Може він вийшов до вітру? - тихо сказав Сашко, сівши на лаві і почісуючи скуйовдженого чуба.

Але коли він побачив стривожені очі Андрія - більше нічого не сказав і почав швидко одягатись.

Через хвилину вони вже разом, з шаблями у руках перевірили кімнату господаря, комору, зазирнули до стійла - але одноокого Якова ніде не було.

- Він мені одразу не сподобався, - говорив Сашко, коли вони вже відв’язували коней.

- Тільки і блимав на мене тим оком. А сам напевно вже собі щось погане надумав. Куди він міг дітися? Він сам живе? А де його дружина, діти?

Андрій нічого не відповідав на це, лише перевіряв надійність кріплення ременів і амуніції. І що йому було відповідати? Про господаря корчми він сам мало що знав. Так, знав про хутір, про те, що господарює тут одноокий Яків. А більше нічого і не знав. А тепер усе у господі було на місці - і стара кобила, і кури, і кози, випивка і припаси у коморі. Та сам господар кудись подівся. А ще Андрія усе не залишало те саме відчуття, ніби щось сталося. Щось погане. Та на довгі роздуми у нього часу тепер не було - у них своє завдання, яке треба було виконати. Тому у решті решт він повернувся до Сашка і тихо сказав:

- Хай би того Якова чорти взяли - нам до того мало справи. Нам треба дістатись до зимівника пана Недбайла - ось наша справа. Тож їдемо.

Вітер під ранок стих, але мілкий сухий сніг все сипав і сипав. Дорогу можна було впізнати лише по високим тополям, що височіли вздовж шляху. Коні відпочили і тепер самі просилися пробігтися. Вже через четверть години корчма позаду перетворилася на темну крапку на білому обрії. А ще через хвилину, коли Андрій озирнувся востаннє - і чорна крапка зовсім пропала. Лишилася тільки біла імла.

Андрій роздумував про дивне зникнення господаря корчми. Куди цей старий негодящий чолов’яга міг піти серед ночі, серед хуртовини? Може десь сховався? У такому місці, де вони з Сашком не змогли його знайти? Але чому тоді він заховався? Боявся чогось? Залишив усе господарство, не взяв плати за вечерю і нічліг…

Усе це було дуже дивним. Особливо у купі з тим, що вони їхали до зимівника Яреми Банькатого, який чомусь не прислав у визначений термін своїх хлопців до отамана. А ще до усього того не повернувся Микита Гусак - козак, якого послали дізнатись, що сталося на зимівнику.

Щось тут було не так. Усі ці історії - від них, як казав старий козак Фома Джіль, тхнуло поганим.

Андрій глянув на Сашка, який їхав ліворуч і трохи попереду. Той, ніби відчувши погляд - повернувся і посміхнувся, обтерши рукавицею білі від снігу вуса.

Від снігу, що летів у обличчя у самого Андрія постійно чесався ніс і боліли очі.

- Он іде хуртовина. Прямо до нас, - Сашко показав ліворуч на темну низьку хмару що повільно повзла уперестріть. Він посміхався, показуючи ряд міцних зубів.

Андрій подивився на товариша і відчув якимось новим для себе відчуттям, що для Сашка ця негода і ось ця подорож були просто черговими пригодами. Той не роздумував багато про дивне зникнення одноокого Якова, про можливу небезпеку, про те, що сьогодні до темряви вони повинні перетнути річку і опинитися на полях Яреми Банькатого. Сашко не турбувався усім цим - він просто насолоджувався черговою пригодою. Так, як це робив сам Андрій у свій перший похід.

Але тепер сам Андрій змінився. І хоча вони із Сашком були ровесники, та Андрій відчував - вони зовсім різні. Вже різні.

Коні, ніби відчуваючи наближення хуртовини, самі собою прискорили хід. Білий пар тонкими довгими струменями виривався з широких ніздрів Явора. Добрий кінь. Надійний товариш.

Через деякий час праворуч вони побачили невелику гірку з темним величезним каменем. Це був курган Порожня могила. Коло кургану основний шлях повертав на південь, але вони повинні були їхати далі на схід трохи меншою дорогою.

Сашко весело крикнув і пришпоривши коня, поскакав вперед. Андрій спостерігав як шматки білого снігу підіймались з під копит і здавалось що Сашко разом з конем летять у тій білій хмарі над землею.

Вже через кілька хвилин Сашко був на вершині кургану. Андрій посміхнувся і сам ледь прискорив свого Явіра.

Але наступної миті посмішка враз щезла з обличчя. Андрій навіть піднявся у стременах. Він побачив, як Сашко на кургані зіскочив з коня і впав на сніг. Андрій побачив як Сашко потягнув коня до себе і той слухняно також опустився на сніг. Усьому цьому була лише одна причина. Сашко з вершини кургану побачив когось. Когось небезпечного.

Через хвилину Андрій вже лежав на вершині кургану Порожня могила, ховаючись за великий камінь і спостерігав як три десятки вершників щодуху неслись степом. Вони підіймали за собою хмару білого снігу і здавалось що та хмара їх переслідує і ось-ось наздожене. Вершники неслись на південь.

Це без сумніву був татарський чамбул - передовий летючий загін для розвідки чи полювання на людську здобич. Незважаючи на відстань Андрій одразу примітив мілких, але витривалих і швидкий татарських коней. Загін пронісся на відстані з півтисячі кроків від кургану і здається не помітив двох козаків які ховалися серед каменів на вершині Порожньої могили.

- Поскакали на південь, - тихо мовив Сашко, проводжаючи чамбул поглядом.

- І несуться, ніби звірина під час пожежі у лісі. А нам то на руку. Господь відвернув небезпеку. Якби ми трошки раніше опинилися на перехресті - не бачили б світу білого.

- Це точно. Христос вберіг,- також тихо відповів на ті слова Андрій, спостерігаючи як татарський загін щохвилини ставав все менше і менше, ховаючись у білій імлі.

Коти чамбул нарешті пропав за виднокраєм, козаки швидко спустились з кургану і почали обстежувати слід. Було одразу зрозуміло, що загін прийшов саме з того напрямку, куди Андрій і Сашко прямували. А саме з боку зимівника Яреми Банькатого.

Деякий час козаки мовчки ходили, розглядаючи сліди від татарських підків. Потрібно було приймати рішення. І Андрій заговорив першим.

- Тобі треба повернутися. А я поїду далі.

В очах Сашка на мить з’явилось що схоже чи то на страх, чи на розгубленість. Але то був лише короткий момент.

- Може разом повернемося?

- Ні. Ми отримали наказ. І його треба виконати. Я дістанусь до зимівника, а ти попередиш пана сотника про чамбул.

Андрій сам дивувався собі, своєму впевненому голосу. Хоча всередині відчував таке хвилювання, що перехоплювало дух.

Удвох подорожувати і виконувати завдання було набагато легше. Андрій міг порадитися з товаришем. А тепер він лишався один і увесь тягар був лише на його плечах. Але Андрій помітив той розгублений погляд Сашка. І його товаришеві було не по собі лишатися одному. І від цього Андрієві, як не дивно, стало трохи легше. Дивлячись на товариша він відчував деяку впевненість у собі.

- Будь обережний! - почув він крик Сашка у себе за спиною.

- І ти бережи себе, друже!

Далі їх шляхи розійшлися. Сашко щодуху поскакав назад, у бік табору.

А ось Андрій продовжив свій шлях. Він об’їхав курган і на перехресті повернув на трохи меншу дорогу.

Андрієві не треба було підганяти коня - Явір ніби відчував, що треба спішити і нісся вперед примруживши обсипані снігом очі. Андрій постійно озирався - йому здавалось, що ось-ось позаду він побачить переслідувачів. Та окрім білої імли нічого більше не було видно. Сліди від татарських коней також швидко замело. Немов розбійники налітали пориви холодного вітру з півночі. У густу гриву Явіра набилися грудочки снігу які швидко перетворились у лід.

Андрій усе скакав і скакав. Спочатку він думав про свого товариша - Сашка Бойка. Чи далеко вже той? Чи доїхав до корчми одноокого Якова і чи застав там господаря? Згодом думки повернули у інший бік і тепер Андрій роздумував про місце свого призначення. Що сталося на зимівнику пана Яреми? Що Андрій там застане? І тепер він немов би бачив перед собою чорних мерців, які сиділи за столом і їли вкриті зеленим слизом вареники. Мерці дивилися на Андрія білими очима і кликали до столу. А наступної миті Андрій здригався і відкривав очі. Це він задрімав, притулившись до теплої шиї коня.

Андрій промовляв про себе Богородицю Діво радуйся дванадцять разів що відігнати дрімоту і залишки поганого сновидіння. Явір нісся вперед через степ і білий морок. Вітер то стихав, то знову, ніби прокинувшись, починав кидати у лівий бік снігове куриво, ніби намагаючись зігнати мандрівника з дороги.

Коли Андрій побачив попереду білого коня, Андрієві здалося, що це він знову задрімав і вбачає примару. Кінь стояв край дороги і косив своє темне око на мандрівника. Андрій притримав Явора і торкнувся долонею шаблі.

- Чи не засідка це? - промайнула думка.

- Чи не кинеться хто на нього, коли він зупиниться?

Андрій ще міцніше стиснув рукоять шаблі і притиснувся до Явіра.

Але навкруги нікого не було. Лише білий кінь під порожнім сідлом, сніг, степ і вітер.

Від того вітру боліли очі.

Андрій одразу ж впізнав цього білого коня. Це був кінь Микити Гусака - козака, якого першим послав пан сотник до зимівника Яреми Недбайла.

- А де ж твій вершник? - тихо, собі під ніс сказав Андрій і обережно взяв задубілі від морозу поводи. Білий кінь нервово захрипів і притиснув вуха, але не відсахнувся, ніби впізнавши свого.

Андрій нашвидкуруч оглянув коня - здається з ним усе було добре. Хоча усе це виходило дуже дивно - де подівся Микита? Але довго роздумувати часу не було. Андрій приторочив поводи до свого сідла і поїхав далі у новій компанії.

Напевно коли Микита Гусак повертався із зимівника, то натрапив на татарський чамбул. Іншого пояснення у Андрія не було. Він згадав невисокого вузькоплечого Микиту, завжди усміхненого, з жовтими міцними зубами і швидкою вимовою. Андрій немовби побачив як цей ще зовсім молодий козак, колись такий балакучий, веселун і розбишака, тепер лежить холодний десь серед степу зі стрілою у горлі і з відкритими зеленими очима. І сніг ховає його тверде як камінь тіло…

Андрій силою волі відігнав від себе ці страшні думки і боляче вкусив себе за нижню губу. Не про те він думав, не про те. Тепер йому слід міркувати, як самому не втрапити у халепу. Але ж чамбул пронісся у інший бік, на південь. Завжди обережні татари чомусь тепер проскакали стрімголов, не ховаючись, ніби тікаючи від погоні. Неначе звірина тікає з охопленого пожежею лісу. Хто ж тоді налякав клятих бусурман?

Тим часом вітер ніби трохи стих, але сніг сипав тепер так густо, що став схожий на побілену стіну. За десяток кроків нічого не було видно.

Явір зморився і пішов повільніше, загрібаючи ногами кучугури. З кінських губ спадала схожа на сніг піна, у тіло тварини парувало так, що попона стала геть мокрою. Кінь Микити йшов позаду, нахиливши обсипану снігом голову, ніби вишукуючи траву серед снігу. З його очей текли сльози і майже одразу замерзали білими вузькими струмочками.

- Ось доберемося до теплого місця - відпочинете, нап’єтесь, поїсте, відігрієтесь.

Андрій поплескав Явіра по шиї.

Тим часом дорога пішла краєм широкого яру, з іншого боку якого темнів ліс. Андрій колись вже їздив цим шляхом і здається пам’ятав цей глибокий яр. Але усе те було улітку і місцевість виглядала зовсім по-іншому. Тоді ліс був зеленим і привітним, від нього пахло папороттю і річкою. А тепер Андрій ніби опинився у білому сні, тривожному і холодному. Пекуча снігова крупа не давала змоги толком роздивитися усе навкруги. Дороги майже не було видно. Але Андрій точно знав, що їхати треба вздовж яру і рано чи пізно шлях виведе його до невеликої річки.

А там вже буде рукою подати до зимівника.

Ця думка трохи покращила настрій. Андрій завжди вишукував у собі якісь такі судження, які у непрості хвилини походів, труднощів, негараздів внутрішньо допомагали, слугували йому як служить свічка у темряві. Щось таке, що не дасть опустити руки і зійти з

важкого шляху. Андрій посміхнувся сам собі, відчуваючи щоками гострі голочки льоду на внутрішній частині коміра.

Андрій подивився ліворуч у біле провалля яру, потім погляд ковзнув повз тінь лісу і зупинився на похилих білих пагорбах що поступово розчинялися у хуртовині.

- Напевно коли я помру, за гріхи моя душа загубиться серед таких ось пагорбів і буде вічно блукати, шукаючи виходу, шукаючи весни. І цей сніг вічно буде усе сипати і сипати, ховаючи мої сліди, ховаючи усе.

Ці думки самі собою немов іскри з’явилась у голові хлопця. Він сам дивувався собі. Чого це йому роздуми про смерть приходять? Чи він вмирати збирається? Молодий козак, сповнений сил - ще поживемо!

Андрій щоб одігнати від себе ті думи, мотнув головою, згодом смикнув віжці і легко вдарив Явіра каблуками у боки. Кінь здивовано мотнув головою, але все ж прискорив ходу, загрібаючи ногами снігові намети. Але вже через хвилину знову пішов звичним кроком.

Кінь Микити впав коли вони переходили річку по льоду. Йшов-йшов і раптом зупинився. А згодом видихнувши клуб пару останній раз і захрипівши, завалився набік. Явір від несподіванки смикнувся і сам ледь не впав на слизькому льоду.

Андрієві спочатку здалося, що хтось пустив стрілу тому він відпустив віжці і швидким рухом вислизнув з сідла і впав у сніг, притискаючись до землі. Але наступної миті подумав, що у таку хурделицю і з таким вітром навіть дуже вправний стрілок не зможе пустити стрілу хоч якось точно.

Андрій обережно підняв голову і роздивився навкруги. Нікого. Вичитавши ще хвилину він під повз до коня, що лежав з відкритими очами. Ніякої стріли не було. З ніздрів і рота на лід текла чорна кров. Карі очі ніби заволокло туманом. Андрій зачаровано дивився на гарні сніжинки, які опускались прямо у ті відкриті темні очі. Сніжинки торкались і танули. А згодом перестали танути і вже лягали одна на одну, утворюючи химерні візерунки.

Андрій піднявся на ноги. Ще раз озирнувся. Лише білий нескінченний степ.

Що то торкнулося цього серця? Липке, важке, неприємно-тягуче.. Він знав, що то є страх. Не те що би він боявся чогось. Андрій не зважаючи на свій юний вік, вже встиг побачити, як помирає живе. Було, що і товариші по зброї помирали поруч, і від кривої турецької шаблі, і від розриву ядер. Одного разу йому довелося діставати з морської води розпухле липке тіло хлопчини. Той хлопчина за два тижні до цього марно намагався доплисти до берега з потопленого турецького галіоту.

Але тепер все було по-іншому. Щось приховане, щось неконтрольоване і первісне піднялось з самого споду його душі. Щось таке, чого Андрій не міг сповна контролювати.

Явір, обсипаний снігом стояв в стороні і косив темним своїм оком на господаря, не звертаючи увагу на мертвого коня.

Андрій зняв рукавицю і обережно торкнувся долонею шиї тварини. Холодне і тверде мов дерево тіло. Як швидко смерть вступає у свої права!

Андрій лишив палу тварину і поїхав далі.

І знову нескінчена череда роздумів.

Можливо кін був поранений і у цій хуртовині і поспіху він не побачив ран. Можливо…

Андрій укотре силою волі відігнав з голови ці думки, які виснажували, витягували душевні сили. Тепер треба було цілком зосередитися на тому, щоб дістатись зимівника і при цьому самому лишитися живому. Занадто багато перешкод було навколо - і чамбул, і хуртовина, мороз, швидке наближення сутінків . Крім того він лишився один. Не було з ким порадитись, спитати, як краще діяти.

По його підрахункам, до зимівника лишалось зо три чи чотири години ходу. Але заметіль дуже його сповільнювала і тепер Андрій, прихилившись до набитої снігом кінської гриви, усе частіше думав про те, що доведеться ночувати десь у яру, ховаючись від завірюхи і холодного вітру. Зимівник нікуди не дінеться, а у таку негоду дуже просто заблукати і пропасти.

Мертвий кінь залишився десь позаду у білій імлі. Від нього лишився лише тільки неприємний спогад - повільний струмочок темної крові, який витікає на сніг з розкритого рота.

Андрій прочитав про себе молитву «Богородиці Діво радуйся» кілька разів для того щоб відігнати примарний докучливий спогад.

Чому до серця завжди намагається заповзти усе бридке, погане? Чому усьому нечестивому так легко знайти дорогу до душі християнина?

А для благочестивого і радісного треба застосовувати силу молитви?

Андрій помолився і на диво йому стало легше. Він зрозумів що погані думки - то від утоми, постійної напруги, голоду.

І тільки тепер він відчув, що не погано було би з’їсти чогось гарячого. В уяві одразу почали виникати запаморочливі образи баняків з паруючими наїдками. Ось би тепер тарілочку гарячого капусняку зі сметанкою! Чи рибної юшки з м’якими пампушками, зеленою цибулею і кропом!

- І від вареників зі сметаною і шкварками я б не відмовився, - мріяв Андрій, ковтаючи слину.

- І обов’язково щоб були великі, такі, як робила його бабця! Тільки вона вміла так смачно ліпити…

Андрій згадав, що десь у дорожній сумці у нього лежить невеликий шматок засоленого сала. Але при такій негоді, коли мілкий сніг заліплював очі і вітер діставався через найменші щілини у одязі до тіла, Андрієві не хотілось зупинятися і порсатись у сумці. Дотерпить до привалу, а там вже і повечеряє.

Андрій натрапив на невідомий хутір несподівано.

Зазвичай Явір відчував наближення до житла і починав прискорюватись і мотати головою на всі боки. Але не цього разу. Андрій повільно підіймався черговим схилом і раптом побачив ліворуч тьмяний вогник. Кроків за триста від дороги, під самим лісом знаходився невеликий хутір, який власне складався зі старої присадкуватої хати, хліва і стодоли. Перед хатою чорнів викладений каменем колодязь, поруч з яким лежав перекинутий човен-довбанка з довгим веслом. У віконцях хати було темно, а ледь світився край димаря, з якого на зустріч хуртовині сипали яскраві іскорки і йшов дим.

- Хутір?Хутір!- спочатку тихо прошепотів а згодом голосно і весело повторив Андрій, погоджуючи Явіра по міцній шиї.

- Буде нам сьогодні гарна вечеря! Дякувати Богові!

На дворі тим часом швидко сутеніло. Чи то від завірюхи, чи через те, що короткий зимовий день вже добігав кінця. Сіре низьке небо ніби опускалось усе ближче і ближче до землі. Білі пагорби, степ, чорний ліс за хутором - усе поступово сіріло і ніби вкривалось непроглядним туманом. І навіть сніг тепер здавався не білим, а сірим.

Андрій зупинився коло хати, зіскочив з коня, стягнув рукавицю і протер мокрою долонею обличчя.

Він піднявся на поріг і почав гупати у двері.

За дверима було тихо. Андрій нерішуче обернувся до Явора, який мотав головою, обтрушуючи сніг.

- Господарю, відчиніть!

Андрій знову постукав. А згодом рішуче натиснув на залізну клямку.

Двері безшумно прочинилися у темряву сіней.

- Чи є хто?

Андрій намагався надати своєму голосу рішучості, але серце у грудях все одно зачастило. Долоня торкнулася рукояті шаблі. Андрій ступив у сутінки. Майже одразу вітер з гуркотом зачинив за спиною двері. Андрій здригнувся від несподіванки і голосного звуку. Тиша, яка прийшла за різким звуком була ще більше дзвінкою. Але і це безголосся швидко відступило. Андрій почув як тихо потріскують дрова у печі.

На мить йому здалося, що він бачить два зеленуваті вогники у темряві. Немов би хижак спостерігає за ним із мороку. Рука сама собою почала тягнути шаблю із піхов. І майже в ту саму мить зеленуваті тьмяні вогники щезли і з’явився новий вогник свічки, який одразу з освітив сіни і кімнату.

Під стіною на лаві сидів дід і тримав у руці запалену свічку. Дід уважно дивився на гостя з під темних косматих брів.

- Господи! - видихнув Андрій.

- Думав, що у хаті нікого живого немає!

Старий криво посміхнувся, показуючи беззубого рота.

- А чого мені свічки дарма палити? А тебе, хлопче, що у таку негоду потягнуло у дорогу? Сидів би коло печі і горя не знав. Пропасти у таку хуртовину - усе одно що носа прочистити.

Вже через півгодини Андрій сидів коло печі і дивився на пательню у якій весело шкварчало сало з цибулею. Кожух сохнув на лаві. За слюдяним віконцем у сутінках завивав вітер, але вже не загрозливо, а затишно і навіть лагідно. Явір у хліву відпочивав з дороги, напоєний і нагодований. А тепер і Андрій сидів у теплій хаті, босий, з червоним з морозу обличчям і дивився як дід неспішно перевертає дерев’яною лопаткою смажене сало на пательні.

Дід запалив каганець і пару сальних свічок, розігнавши морок по кутам. Запах смаженої цибулі і сала навіяв Андрієві думки про далекій дім, про батьківську хату.

Дід неспішно помішував у пательні, згодом розбив туди півдюжини яєць. Андрій спостерігав за жилавими старечими руками.

Коли Андрій спитав у старого, як того кличуть, той відповів низьким якимось трубним голосом, що його усі кличуть дідом.

- І ти, хлопче, називай мене дідом. Таке у мене прізвище. А тебе як кличуть?

- Андрій Легкоступ.

- Андрій, - повільно повторив дід, ніби пробуючи те слово на смак.

- Як Апостола Первозваного. От і добре.

За вечерею Андрій розказав, що їде до Яреми Банькатого і почав розпитувати старого, чи чув він щось про зимівник.

Дід подивився з під косматих брів банькатими блакитними очима. Широка лисина виблискувала у тьмяному світлі каганця. Старий трохи помовчав, рухаючи густим чорним вусом, ніби йому ніс чесався. А потім повільно заговорив:

- Не треба тобі туди їхати. Пропадеш дорогою. Ось закінчиться завірюха, тоді і їдь.

- Але краще вертайся.

- Чому? Що сталося? Я бачив чамбул. Це татари були на зимівнику?

Дід зморено зітхнув. Знову порухав вусами.

- Як би ж то одна татарва. Але і вони були на зимівнику. Але тепер поїхали.

- Того чамбула вже немає.

- Як це немає? Втекли?

- Хіба можна від смерті втекти?

Дід потиснув кістлявими плечима і налив у дерев’яні кухлі потрохи горілки.

- Ось випий трошки, щоб зігрітися.

Андрій не дуже розумів дивні слова старого, який говорив так, неначе п’яниця ногами заплітає. Але не став перепитувати, розваживши, що під час подальшої розмови отримає відповіді на свої питання. Час у нього був. До ранку точно.

- Добре, що я на вас, діду, натрапив, - сказав Андрій, перехрестився і випив. Горілка віддавала копченою сливою і була смачна.

Одразу по тілу розлилося приємне тепло. Андрій відчув як обличчя і вуха стали гарячими.

Дід і собі випив, поклав кухоль на стіл і підсунув миску з квашеною капустою і грибами ближче до Андрія.

- Ти їж, хлопче. Он хліб. У глечику кисляк.

Наїдайся і напивайся. А потім відпочивай.

Андрія не треба було просити два рази. Він спритно орудував дерев’яною ложкою, запивав наїдки смачним кисляком. А дід собі посміхався у сивий вус і виблискував примруженим оком. Інколи дід встав і йшов то печі підкинути дрова. А бувало просто підходив до віконця і дивився кудись у темряву зимньої ночі. У ці моменти і сам Андрій на мить переставав жувати і прислухався до завивання вітру там, за стіною хати. Хлопець мимоволі здригався, думаючи про те, що би він робив там, серед снігів і холоду, коли б не натрапив на цей хутір.

Тим часом тиха неспішна розмова текла сама собою. Дід розпитував Андрія про його життя, про службу. Він знавав і пана сотника, і пана отамана Омеляна, якого пам’ятав ще молодим хлопчиною.

- Давно я відійшов від справ, - тихо оповідав дід.

- Старий вже. Але усіх побратимів пам’ятаю і Богу молюсь за кожного.

- І не нудно вам, діду, одному?

- Хіба я один? Господь завжди поруч ходить. Ти їж, їж, хлопче.

Андрій наминав смачну вечерю і слухав старого. Інколи говорив сам. Розмова то набирала обертів, то поступово згасала і була схожа на снігопад на дворі.

Низький дідів голос був здається таким знайомим. Андрієві здавалось, що він вже колись чув його, але чомусь забув де і коли.

Андрій розпитував старого про життя-буття, про козаків, які могли проїздити поруч.

Дід голосно зітхав і все застерігав Андрія:

- Ось стихне хуртовина, тоді і їдь собі з Богом. До зимівника зовсім недалеко, але через таку негоду згинеш і ніхто тебе не знайде. Така ось сніговиця буде і перед кінцем світу, коли Господь змориться дивитись на людей і на світ білий.

- А що то ви говорили про чамбул? Чи є у вас вісті які?

- Татарва гадала поживитись, та вийшло не так як гадалося. Хижак сам потрапив у пастку, яку готував для іншого. Зима їх поглинула.

- Як це поглинула? - Андрій навіть перестав пережовувати і шматок капусти так і лишився висіти у кутику рота.

Дід зиркнув на хлопця, потім посміхнувся беззубим ротом.

- Відомо як. Так як море ковтає кораблі. Тоді нічого не лишається - ні людей, ні звірини якої, ні добра награбованого. Лише одні хвилі і вода. Лише білий сніг. Так, ніби нічого і не було.

Андрій враз подумав про те що напевно Ярема Банькатий пустив своїх хлопців по сліду чамбула і ті наздогнали татарву. Дід щось знає, але чи то не хоче говорити. А може і боїться чогось.

Андрій безтурботно посміхнувся і продовжив набивати рота смакотою - квашеними опеньками, цибулею і хлібом, щедро змащеним смальцем зі шкварками.

Дід знову підкинув дрова, покрутив всередині печі кочергою.

Він ніби хотів щось промовити. Але так і нічого не сказав, лише зітхнув і обережно поклав кочергу на підлогу.

Андрій відчував, як вітер напирає на стіни хати, як поскрипують двері у сінях, ніби хтось намагається пробратись у хату. Андрій подумав про те, що б сталося, якщо він проїхав тут на годину-дві пізніше. Чи запримітив би він хутір? Під час такої хурделиці - міг просто проїхати поруч і нічого не побачити. Тоді довелося ночувати десь у яру чи низині.

Не одного разу йому доводилося ночувати зимою під зорями. Розводив багаття, грівся, але приємного мало, особливо під ранок. Саме перед світанком чомусь найхолодніше. Але тепер, дякувати Богові, він у теплі, ситий. І тепер ті звуки нічного вітру, зими навіть заколисують його. Щось в них є приємне і заспокійливе. Саме в такі ночі добре спиться. Андрій позіхнув, заплющивши очі. Ось завтра прокинеться зранку і тоді вже вирішить, що йому далі робити. Дай Боже і хуртовина припиниться.

Дід приніс набиту курячим пір’ям велику м’яку подушку і сінник. Накрився Андрій своїм кожухом, який вже встиг підсохнути. Собі дід розстелив на печі.

Тільки коли Андрій вмостився у своєму кутку, розтягнувся на лаві, скинувши чоботи, лише тоді він відчув, як стомився. В усьому тілі, а особливо у руках і шиї відчувалась напруга і важкість. Повіки боліли. Андрій лежав і солодко зітхав і деякий час ще дивився з під напівопущених важких повік на діда, який стояв коло темного вікна і тихо молився. А вогник від каганця тріпотів у кутку на невеличкій поличці під іконою Божої Матері з Немовлям на руках. Тьмяне світло ледь освітлювало лики і здавалось, що Матір Божа із Сином сидять десь у степу перед багаттям і задумливо дивляться на полум’я. Андрій згадав далеку червневу ніч. Як дідусь взяв його, малого, з собою у нічну - сторожити коней. Як вони, з іншими пастухами сиділи опівночі коло багаття під прозорим зоряним небом, під Чумацьким шляхом, що виблискував срібними діамантами. Малий Андрійко тоді вдивлявся у засмагле дідове обличчя і воно також було схоже на лик святого з прокопченої старовинної ікони.

Як добре тоді було! Дідусь ще живий, його добрі зелені очі ще сповнені сили і мудрості. Його засмаглі руки з обшерхлими долонями ще такі теплі. Ще усе літо попереду. Ще таких зоряних ночей коло багаття зі страшними і інколи кумедними історіями нескінчена кількість. І все щастя світу у нього, у малого Андрійка сховано десь під сорочкою…

Андрій не вчувся, як пірнув у глибокий міцний сон без тривог і сновидінь. Він дихав рівно і тихо під теплим кожухом. Андрій спав і вже не чув, як десь у темряві тихо шкребла миша. Не бачив, як дід ще довго стояв коло вікна, прислухаючись до стогону завірюхи там, на дворі. Не відчував, що через деякий час вітер поступово почав стихати, ніби перелетів деінде. І сніг, мілкий і невагомий тепер сипав не вздовж землі, а майже простопадно, ховаючи усе під собою.

Піднявся Андрій вдосвіта. Він прокинувся від незвичної тиші. Перша його думка після сну була про те, що дід кудись зник, так само як одноокий Яків. Але коли Андрій вийшов у двір, то побачив згорблену постать старого, який неспішно розчищав кучугури снігу коло хліва. За ніч снігу насипало майже під самі вікна, так що роботи у господаря було багато.

- Доброго ранку! - весело привітався Андрій, прикриваючи долонею очі від сліпучої білизни. Він відчував себе бадьорим і повним сил.

Дід завмер на мить, згодом встромив лопату у сніг і пішов до Андрія.

Вони поснідали смаженою яєчнею з цибулею і грибами. Запили сніданок ще теплим коров’ячим молоком вприкуску з медом. Дід майже не торкнувся до їжі, лиш дивився на те, як Андрій наминає смаколики. Андрій помітив в очах діда, в його повільних, але вивірених рухах, у скупих словах якусь думку - поки не

висловлену і таку, яка немовби тривожила старого. Але Андрій нічого не випитував - лиш наминав сніданок і думав про подорож.

Дід як схоче то сам скаже те що його хвилює. А як не схоче - і випитувати марно.

- Як думаєте, діду - до обіду дістанусь зимівника?

- Моли Бога, щоб хуртовина знову не почалась, - не одразу відповів дід.

Андрій хотів сказати, що він стільки разів ночував просто неба. І під час грози, і у морі, та чомусь стримався. Він згадав вчорашній вечір і відчуття непереборної стихії. Напевно такі відчуття були у багатьох людей під час Всесвітнього потопу. У людей які були сповнені сил, молодості. Усі вони вміли плавати, пірнати, але хіба хоч одному з них допомогли ці уміння чи молодість?

Дід приготував сніданок і не затримував хлопця у себе. Навпаки, все наказував вирушати у дорогу, поки немає негоди.

- Господь до тебе милостивий - не дав тобі згинути. Їдь з Богом, - промовляв дід ніби сам собі, пораючись коло печі. А Андрій їв хліб з медом, запивав кислим молоком і чомусь згадував свого померлого дідуся, який теж полюбляв розмовляти сам із собою. І взагалі дід цей дивний чимось був схожий на його померлого дідуся. Чи то очі - прозорі і блакитні, чи у голосі…щось таке невловиме…

Вже через півгодини Андрій виїхав у дорогу. Дід стояв коло колодязя і мовчки і якось боком дивився на вершника. Андрій наостанок обернувся і помахав дідові рукою, посміхнувся. Та в горлі відчував ніби яку грудку, що застрягла.

Андрій раптом подумав - ось стара людина, прожила довге життя. Яка також колись була молодою, сповненою сил. І ось вони зустрілися і може вже ніколи в житті більше не побачать одне одного. Та все ж дід прихистив його, чужого. Нагодував, зігрів і ось стоїть і проводжає ніби рідну дитину.

Андрій каблуками штовхнув Явіра у боки і той одразу ж прискорився.

Андрій вирішив, що на зворотному шляху обов’язково заїде до діда. Погріється коло його печі, розпитає старого про його життя-буття. Обов’язково залишить гостинців. Та спочатку треба було виконати наказ пана сотника. Козацька служба - ось його обов’язок. А усе інше - опісля.

Сніг скрипів під копитами і розлітався тисячами яскравих іскорок. Між білими важкими хмарами синіло небо. Вітер стих і їхати було одне задоволення. Явір після нічного відпочинку нісся вперед легко і весело. Спочатку настрій у Андрія був гарний, навіть бадьорий. Він думав про відпочинок, про те, що нарешті припинилась ця клята хуртовина. Думав про наближення до цілі своєї подорожі. Усе, здавалось було добре.

Та чим далі він віддалявся від хутора, тим ясніше відчував що щось не так. Щось поволі, непримітно, але невпинно наповнювало його серце. Спочатку Андрія охопило таке відчуття, ніби він щось забув. Якийсь неприємний ледь відчутний свербіж у глибині серця. Він ще посміхався, роздивляючись нескінчені білі пагорби, темну смужку лісу ліворуч коло виднокраю, сірі низькі хмари що швидко сунули зі сходу. Ще підбадьорюючи Явіра, плескав коня по міцній кудлатій шиї, але те дивне відчуття вже отруювало душу, розповзалося всередині серця як непереборна хвороба.

Андрій став у собі вишукувати причину, перебирати у думках вчорашній день, ніч. Та все те було не те. Щось інше гнітило серце. І цей гніт повільно наростав.

- Невже я боюся? - питав сам себе козак. І якийсь тонкий неприємний голос у голові відповідав:

- Так. Боїшся.

- Чого це мені лякатися? Татарви? Лихих людей? Але ж зі мною вірна шабля. І кінь мій спритний і повний сил…

Та тонкий медовий голос знову торочив швидко і облесливо:

- Куди б ти не їхав - тебе скрізь чекає смерть. Як швидко б Явір не скакав - є дещо таке, що спритніше від твого вірного коника. Гостріше, від твоєї шаблі.

Андрій із дивом і відразою відчував, що той тонкий ледь чутний голос у його свідомості дуже був схожим на його голос.

Невже він і не козак зовсім, а насправді боягуз і мотузяна душа?

І тоді пальці у рукавицях самі собою стискались у кулаки. І зуби у роті починали поскрипувати так, що зводило шелепи.

Ні! То лише бісівські штуки! Це рогатий посилає у душу слабкість. То його голос!

Андрій стягнув зубами рукавицю і повільно перехрестився. Потім поправив шаблю на боці.

Він сам підбадьорював себе і скоро відчув, що стало трохи краще.

Те погане відчуття нікуди не щезло, але ніби мовчки відступило у густу тінь. Відступило до часу.

Білий пух виблискував на пагорбах до різі у очах. Пухнасті низькі хмари швидко проносились над білою землею, а над ними синіло непорушне небо - холодне, нескінчене і байдуже. Сніг гучно скрипів під копитами Явіра і через деякий час з запізненням верталося відлуння. І тоді Андрієві здавалось, що ще хтось, невидимий вершник мчить поруч з ним.

Андрій побачив зимівник ще здалеку, коли дорога вивела його на вершину перегірка. Перед ним відкрилась широка долина, яку з півночі на південь перекреслювала змійкою невелика річка. Зимівник чорнів серед білого царства чорними вугільними плямами.

Було схоже на те, немов би величезний песиголовець розпорпав землю на місці будівель.

Андрій довго стояв на вершині і уважно розглядав місцину. Він вдивлявся у кожен клаптик долини, вишукуючи чи то людей, чи ще щось небезпечне. Серце його прискорилося і вистукувало у грудях з такою силою, що той стукіт віддавався у скронях. Явір нервово топтався, тихо іржав, чекаючи команди на рух.

Андрій напружено озирав місцевість, але ні людей, ні тварин не бачив. Хати, стодоли, курники, комори, хліви - усе здається було на місці, але зі споруд ніби хтось позмітав біле.

Андрій повільно рушив вперед, напружено стискаючи віжці.

Усі двері у хатах були прочинені.

Ні коней, ні худоби, ні свиней, ні птиці не було. Собачі буди також були порожні - лише задубілі від морозу мотузки лежали на голій витоптаній землі.

Андрій зазирнув в одну із хат. Холодна піч, перекинуті лави, розбиті горщики і один лише мертвий холод. На мотузці під стріхою замість тарані похитувались на вітрі лише білі риб’ячі кістяки.

Здавалось, що усі люди поспіхом покинули це прокляте місце, забравши із собою усю живність. Андрій навіть зазирнув у кілька накритих соломою вуликів, але і бджіл не було. Нічого живого.

Андрій бродив між порожніх будівель і відчував ніби знаходиться у вві сні. Дивному і страшному. Сновидді з дитинства.

Жах м’якими і важкими хвилями накочував на тіло.

Явір, який йшов поруч, мілко тремтів і впирався. Та все ж йшов у поводу за господарем. І це, як не дивно, давало Андрієві хоч трошки впевненості і внутрішньої сили. Якщо кінь може впоратись з жахом і слухатись, то чому я не зможу?

Щось погане трапилось на цьому місті. Щось дуже недобре.

Розум і логіка говорили що можливо на козаків чатувала небезпека і вони, забравши з собою усю живність, пішли у інше більш безпечніше місце. Але вози, брички - усе було тут. Лиш не лишилося нічого живого. Андрій не бачив слідів боротьби чи бою. Зазвичай, у разі нападу, козаки загороджували табір возами і тоді ні один бусурман чи лях не міг нічого вдіяти чи то пішим чи верхи. Можливо на зимівник напали зненацька? Але слідів боротьби і крові ніде не було видно.

Андрій повільно йшов від однієї будівлі до іншої. Сніг скрипів під чоботами, а здавалося ніби то скрекотять зуби у пересохлому від спраги роті.

Виставивши перед собою шаблю, яка виблискувала на холодному сонці, він раз за разом зазирав у темні провалля сіней.

Нікого не було. Але скрізь пахло смертю. Не так, як пахне на кладовищі. Там відчувається лише запах трави, поля, вітру, нагрітого каменю. Там спокій і відпочинок. Там мир і тиша. А тут, серед порожнього зимівника Андрій відчував зовсім інше. Він ніби пробирався у темній кімнаті де знаходиться покійник. І десь тут поруч у мороці його чекає і сам вбивця.

До свого табору Андрій повернувся під кінець другої ночі. Один раз він переночував серед лісу, на березі невеличкого потічку, що булькотів по дну вузького глибокого яру. Андрій зовсім не спав - лише підтримував вогнище і тужливо чекав ранку.

Ще вдосвіта, коли на сході почало рожевіти, він поїхав далі, намагаючись якнайшвидше дістатись рідних місць.

Як Андрій не видивлявся і не шукав - дідового хутора він так і не знайшов.

Там де йому здавалося що мав бути той хутір - там був лише степ і далі нескінчені білі пагорби.

На місці корчми одноокого Якова Андрій побачив темне попелище. Від хати лишилася лише піч.

Коли нарешті Андрій дістався рідних хуторів, то застав лише обозних і старих козаків. Майже вся сотня кинулась у погоню за татарським чамбулом.

У безлюдному таборі було незатишно і тривожно. Андрій ходив по хутору, як по пустці, прислухаючись до кожного шурхоту. Зайшов на кухню, де зустрів Петра Качура - старезного діда - лисого як коліно з сивими рідкими вусами які прикривали беззубого рота. Старий козак сидів коло печі і задумливо вдивлявся у полум’я. Коли Андрій зайшов до кухні, Петро повільно повернув голову, глянув на гостя ніби намагався пригадати хто це. Та згодом знову став дивитись на вогонь, ніби щось силуючись там розгледіти.

Андрій постояв трохи і тихо вийшов.

Холодні зорі виблискували у чорному небі. Знову потрохи почав сипати мілкий сніг. Час від часу між хатами тихо проходили обозні, але Андрієві здавалось, що то зовсім не люди, а лише тіні. Що усі живі істоти щезли з табору, пропали без сліду. А це лишилися лиш привиди, подоби людські.

Але і вони скоро зникнуть. Пропадуть серед холодної ночі і безкрайніх снігів. І він лишиться один. Один серед хутора. Один в усьому світі.

А ось те, страшне і безповоротне чатує на нього, шукає його, йде за ним слідом. Чекає, поки він зостанеться сам. І рано чи пізно знайде його. І тоді щезне і він. Ніби його і ніколи не було. А тут лишаться лише ось ці мертві зорі. І сніговиця.

Баняк з рибною юшкою давно вже стояв порожній. Коли дід Андрій закінчив свою оповідку, усі ще довго мовчки дивилися на старого, ніби чекаючи продовження. Але дід лиш зітхнув, крехтячи піднявся і пішов за дровами для вогнища. Через деякий час він повернувся, знову всівся на застеленій свиткою колоді.

Потрохи усі розговорилися. Нарешті хтось пошуткував, тихо засміявся. Десь у селі забрехали собаки - напевно проводжаючи парубків з дівчатами.

Зі степу повіяло нічним прохолодним вітерцем. Та вітер швидко вщух і знову стало тепло і затишно.

Коли хлопчаки вже почали збиратися, хтось із темряви спитав старого:

- Діду, а що ж було далі? Чим усе закінчилося?

Старий знову зітхнув. Очі його заблистіли у червоному світлі вогнища.

- Далі? Та що було? Третього дня сотня моя повернулася. Чамбул того разу не дістали. Казали, що наче встиг бусурман перейти річку. А в степу попробуй його знайди. Та я в це не вірю.

- А далі життя пішло своєю чергою. Сотня почала готуватись до походу. Згодом відновили і зимівник Яреми Банькатого. І все, здається, повернулось як було раніше.

- Але…щось у мені тоді змінилося. І інколи як прокинусь серед темної ночі, здається мені ніби я досі там, загубився серед снігів і вічної зими. І все блукаю, все шукаю дорогу. А тієї дороги і немає. І людей немає. А навколо лише тіні і привиди. І сама смерть у вигляді сніговиці вже давно забрала мене. І я сам - та тінь і привид. Господи, допоможи мені і усім чесним християнам!