Запізніле Різдво

– Владику, ну все ж добре… Ми з татом обіцяли тобі цю мандрівку, от тепер поїдемо, подивишся… Син, ти ж так мріяв, чого такий насуплений? – Мама гладить його по голові, а йому б вивернутися, але ніяк. Влад відміряв кожен свій вдих. Треба, щоб вдихи стали глибші, щоб його емоції лишилися сховані глибоко-глибоко всередині. Але ж нащо? Навіщо їх ховати, коли все з самого ранку йде шкереберть. Надворі березень, а їх машина долає кілометр за кілометром, наче заковтуючи їх навіть не жуючи… До хто б міг подумати! Фабрики ялинкових прикрас! Обурення рвалося у Влада з самого серця. Ну як можна його п’ятнадцятирічного хлопця у березні тягнути на фабрику ялинкових іграшок?! Він мріяв про це колись, коли йому було десять років і він вірив у дива. А тепер єдиний вихідний, коли всі уроки зроблено й можна відпочивати, він має витрачати дорогоцінний час на це. Кругом безнадія, Влад відчував, що нічого хорошого не буде й сьогодні. Такі подарунки постійно невчасно підносить йому життя.

– Ти ж хотів! – підбадьорив його тато. Влад терпіти не міг цих ноток у голосі батьків, що недвозначно сповіщали, що він ще дитина і з ним говоритимуть відповідно, до того ж… Їм, можливо, його жаль. Не на таку підтримку він сподівався. Але час не вернеш, тому Влад давно зрозумів одвічний постулат: «Бійтеся своїх бажань». Правда, десятирічним він нічого не знав про це, тому так палко бажав потрапити у країну казки, місце, де створюють ялинкові іграшки. Він міг годинами розглядати їх, вдивляючись у кольори, малюнки, текстури, пробуючи уявити собі, а що б було, коли б ця іграшка виглядала інакше на тон світліше чи темніше, а якщо намалювати інші сніжинки… А тепер що там робитиме? Невеселі думки наче снігові хмари купчилися у його голові, грозячи прорватися могутньою заметіллю. Але поки він намагався нічим не видати себе.

Асфальт зашурхотів під колесами. Він відчув з першого ж погляду, що зовсім халепа: він тут один екскурсант і всі-всі на фабриці попереджені про його приїзд та будуть розмовляти з ним ретельно підбираючи слова. Влад тільки глибоко зітхнув.

Він за весь цей час не сказав ні слова. Батьки понурені й насуплені ходили разом з ним по цехах, дивилися, як виготовляють іграшки, що вони так завзято кожен рік купують нові. Мама все розпитувала, які цього року будуть модні кольори й малюнки. Ніхто з вимушених екскурсоводів не міг спрогнозувати цього. Та поволі Влад помітив, що розповідь про те, як зі скла видувають кулі, наскільки складно знайти обладнання для цього і яка метафізична праця склодува, пригасила в ньому образу на батьків і білий світ в цілому. Він слухав, іноді, запитував про те, що цікавило.

Все так би й минуло сіро-стримано, якби за стандартною процедурою один з екскурсоводів, той, що провів їх по цеху, де робилося посріблення іграшок, не запропонував звичне й затерте тисячами екскурсантів «розмалювати свою кульку».

– О, це добра ідея, наш Владик у «Дивосвіті» навчається, може, ви чули… Він у нас талановитий! – щебетала мама.

– Ага, я думаю, що малому то піде на користь… – підтакнув батько.

Владу кортіло злитися з поверхнею і не відсвічувати. В нього кожен раз виникало відчуття, що з такими-от візитами весь світ перетворювався на театральну сцену, де грали погану комедію, а для нього й взагалі трагедію. Найогидніше було те, що він не глядач, а безпосередній учасник, а кожен такий спектакль – це його бенефіс.

Холодні плити підлоги заморожували, здавалося, його душу. У цехах серед кольорових фото різних іграшок, різдвяних малюнків та картин панувало холодне, відчужене, зневажене своєю папужою яскравістю Різдво. Воно так недоречно застигло на календарі, вичовгалося серед тих, хто постійно-завжди-повсякчас створює яскраві декорації до нього. Певне, для них це робота, тому позбавлене теплих емоцій, що дають душі натхнення прожити ще один оберт землі навколо сонця. Влад перестав святкувати його ще колись давно. Так, він сидів за столом, силувано всміхався. Але радість його давно вже зникла в невідомому напрямку й повернутися не обіцяла, навіть па-па не помахала. Зараз так хотілося під лагідне ще несміливе березневе сонечко, хотілося посидіти коло річки, хотілося вдихати повітря своєї кімнати, де видно гілля, що малюють арабески по небесній воді. Але Влад тяжко опустився на землю.

За довгим столом сиділи до десяти майстринь. І всі з цікавістю змішаною зі співчуттям дивилися на нього. Кожна з них наче на уроці у «Дивосвіті» обережно тримала в руках пензлик, промальовуючи лінії й кладучи розмашисті кольорові мазки. Вони дуже подібні Владу до його дивосвітівських наставників, такі ж стримані, занурені в свої думки…

– Спробуй, тобі сподобається, – на столі вже все готове для нього. Одну з майстринь поставили доглядати за ним і допомагати йому. Влад не без зболеного задоволення помітив у її очах нерозуміння й трохи навіть розпач, відчай, здивування, коли опинився коло столу. Стіл йому був зависокий, але Влад звик, що меблі хронічно не пристосовані до його особливостей. Майстриня зацікавлено дивилася на нього. Малювати на кульках Влад добре навчився. Це зовсім неважко після пап’є-маше, писанок усіх форм і розмірів, які він розмальовував у школі перед великоднем та на всякі тематичні виставки. Але зараз настрій був просто грозові хмари, а ще й батьки на нього дивляться. Влад часто думав, що вони соромляться його ну хоч іноді. Скільки б не пояснювали йому, скільки б не говорив з ними, але це переконання все одно міцно, майже намертво засіло в його голові. І тепер він мав би дати їм шанс пишатися ним. Розмальовував він дощечки й всяке інше Петриківським розписом. У мами одна така ще й досі на кухні стоїть з часів його молодшої школи. А все ж таки… Що його намалювати?

Раптом Влад відчув себе ніяково. Всі розмови в цеху, що літеплом дзюркотіли й надавали цеху з малюнками й фотографіями на стінах обжитості, казковості – стихли. Він чув тільки пензлі, крапельки фарби й ритмічні вдохи-видихи присутніх. Влад злякався, що зруйнував магію цього місця. А як же він міг її не зруйнувати, коли щойно кілька годин ходив чорний наче грозова хмара, насуплений і незадоволений життям. Йому раптом стало соромно за свої емоції. Здається, ніхто нічого не помітив. Інші не могли розпізнати, що таїлося в його душі. Якщо батьки щось і відчували, то промовчали. Влад ніколи не думав, що сам може зіпсувати погану комедію, в якій він щодня бере участь. А таки може. Для чогось йому дана ця мандрівка? Він потрапив сюди через кілька тисяч днів і мільйони хвилин від того, коли мріяв про це, снив цією мандрівкою. Але що б він зрозумів тоді десятирічним хлопчиком? Мабуть, його віра у казку зміцнилася б, він би згадував ту поїздку як новорічний подарунок… А тепер, що змінилося тепер? Він знає про тонкощі виготовлення іграшок, але це все за рідким винятком міг би і прочитати. Значить, він отримує щось більше? але що?

Влад наче опам’ятався. Він сидів із пензлем напоготові. Чиста кулька чекала його малюнку. На столі палітра з найпростішими кольорами. Влад інтуїтивно відчув, що від нього нічого не чекають. У художниць палітра була набагато об’ємніша, у ній вирували емоції, а не пласкі найпростіші жовтий-зелений-синій-червоний-золото-срібний.

– Це мало, дайте хлопцю крила розправити, – до нього посунули широку палітру. Отут вже було де розігнатися. Влад якусь мить дивився на плавні й точні рухи художниць. Він помітив погляд наймолодшої з них, що малювала однаковісінькі кульки для корпоративного замовлення і складала в ящик. Помаранчево-жовтогарячі кульки сяяли радістю й святом. Влад розмірковував, як важко малювати таких-от близнюків. Він знав, що все одно двох однакових не буває. Дівчина підбадьорливо підморгнула йому.

Влад поволі наносив зелену фарбу. Спокій-спокій-спокій. Як весна, що розливала несміливе тепло по його жилах, так і забуте віддзвеніле Різдво приносили йому спокій під різними масками, у різних шатах, але однаково щільний. У нього можна було закутатися ніби в теплий шарф, ним обгорнутися, всотувати кожною клітинкою тіла і ставати сильнішим. Влад відчув, як починають німіти пальці, трохи трусилися руки. Плавні мазки проймали його аж до серця. Коли ж зеленою стала вся кулька, Влад перевів дух. Він відчув, що тіло напружилося й затерпло. Але кулька не має лишитися зеленою. Пензель завис над фарбами наче бджола над квіткою. Влад впіймав погляд майстра, що так легко дав йому розпоряджатися кількома десятками відтінків замість звичних кольорів, якими важко висловити його емоції. Майстер, імовірно, був головним тут, кивнув і ледве помітно усміхнувся. Влад обережно відміряв кольори, наче хотів створити восьме диво світу. Врешті він наважився і плавними рухами вивів на кульці кілька пролісків. Коли майстер, а за ним інші художниці поглянули на його кульку – по цеху пролетів легенький усміхнений весняний вітерець.

– Гарна ж яка… – сказав майстер, крутячи кульку в сонячному світлі.

– Нічого не скажеш, проліски то дуже оригінально, – сказав тато. Влад не міг розпізнати, що батько хотів цим сказати, чи сподобалося йому. Зрештою, Владу сподобалося малювати навіть попри те, що від кропіткої праці він був вичавлений як лимон, втомлений настільки, що так би й заснув навпроти вікна, звідки лилося лагідне сонячне проміння.

– Дозволиш сфотографувати тебе з іграшкою? Ти крутий, мало-хто з наших екскурсантів потрапляють у музей, – усміхнулася дівчина, що малювала корпоративні помаранчево-жовтогарячі кульки.

– Марто, бери вище, скільки я себе пам’ятаю, то він перший, кого ми просимо сфотографуватися з виробом для виставки, – сказав майстер. Його скромна похвала змусила Влада зачервонітися, а в грудях щось дзвінко-срібно іскристо задзвеніло, проросло ніжно-фіолетовим проліском.