Перстень Замла

— Марко, ти взагалі чув, що я сказала?

— Що? Ні... Вибач... Ти... Ти просто дуже гарна. Ця синя сукня так пасує до твоїх блакитних очей, — замріяно сказав він, а тоді стиха додав. Так, щоб я не почула. — Вони як два озера, в яких можна потонути. Я б нарешті знайшов спокій для свого неспокійного серця.

— Ти не думав стати поетом? — під’юджую його я, намагаючись так приховати рум’янець на щоках, який так невчасно з’явився.

— Ти що чула, що я сказав? — Марко почервонів аж до самих кінчиків вух.

Я усміхнулася. Він так мило ніяковіє.

— Пропоную нам поки розділитися. Я обійду залу з лівої сторони, а ти з правої? Що скажеш?

— Але ж ми пара. Що якщо пані Зоя нас запідозрить?

— Після того, що ти зробив у передпокої, навряд чи хтось подумає, що ми не пара.

Наші очі на якусь мить зустрілися. Ми обоє подумали про той недолугий поцілунок перед гостями та пані Зоєю Двірецькою, яка дала нам ще й своє благословення.

Дивно. Це був лише дотик моїх вуст до вуст Марка, а мене наче вдарила блискавка. Тіло все затремтіло, а серце ледь не вистрибнуло з грудей.

— Потрібно було додати більше емоцій, та й наш поцілунок був недостатньо довгим, щоб переконати присутніх.

— Ну годі вже.

Я незадоволено подивилася на Марка. Він усміхався. Йому подобалося мене під’юджувати.

— Гаразд, гаразд. Як скажеш, кохана.

Він вклонився мені, взяв за руку й поцілував її. Через рукавичку я знову відчула це дивне поколювання, тож хутко забрала її.

— Іди вже, — я розвернулася й пішла у бік столів з андрутами, штрудлями та іншою горою пляцків, сподіваючись, що таки знайду Мері.

Шкода її. Мері вигнали з громади ельфів, магією змінили ельфійські вуха, що було ганебним знаком.

Серед натовпу юних дебютанток складно було знайти ельфійку. Всі присутні у залі були привабливі, граційно рухалися у руках своїх партнерів.

Цікаво з ким тоді Мері прийшла на бал? Невже з тим юнаком, в якого закохалася?

Я так захопилася роздумами про Мері, що не помітила, як натрапила на чиїсь широкі груди.

— Вибачте, — пробурмотіла я. Я зробила крок назад і хотіла вже було продовжити пошуки, коли мене затримали за руку.

— Пані кудись поспішає? Можливо б пані подарувала мені один танець?

Я підвела голову й натрапила на хижі темні очі, які оцінювали мене з голови до ніг і навпаки.

— Хіба пан тут сам? — я поглядом шукала Марка.

Чоловік засміявся.

— Ви ж знаєте, що до моєї бабусі потрапити можуть лише пари. Самотнім тут вхід заборонено.

— О! То пані Зоя ваша бабуся.

— Саме так. То не відмовите внуку господарки?

Чоловік вклонився й подав мені руку до танцю.

— На жаль моя наречена змушена відмовити. Адже всі танці вона пообіцяла мені.

Марко! Я й не помітила, як він підійшов.

Марко взяв мене за руку й повів на середину зали. Я відчувала, як той недобрий пан дивився нам вслід.

— А казала треба розділитися. Тебе залишити на мить не можна. Як відійдеш, то тебе вже кличуть до танцю.

Марко покрутив мене навколо себе й притягнув ближче. Я відчувала його руку в себе на талії, а його дихання на шиї. Я зробила більшу дистанцію, щоб моє тіло не дало хибних знаків.

— То ти знайшов її? — запитала я, не звернувши жодної уваги на його попереднє зауваження.

Марко зітхнув.

— Ні. І бачу, що ти також не можеш похвалитися успіхом.

Він знову покрутив мене навколо себе. Як гарно Марко вальсує.

Я кивнула, уникаючи його погляду. Мені все важче і важче дивитися йому у вічі.

— Що ж. Принаймні моя мрія сьогодні здійснилася.

Я здивовано подивилась на нього.

— Це ж яка?

— Потанцювати з тобою.

Ми зупинилися одночасно з музикою. Однак Марко не забирав руки з моєї талії.

— Ірен, ти знаєш. Я…

Його губи перестали ворушитися. Він пильно розглядав мене. Я здогадувалася, що Марко хотів сказати, але не була готова до цих слів. Крім того, я побачила її. Мері. Це точно була вона. Та дівчина дивилася на нас з Марком, і я відчувала, як магія йшла від неї теплими хвилями. Мері злегка кивнула мені.

— Це вона!

— Хто? — нерозуміючи запитав Марко.

— Мері, — квапливо відповіла я, минаючи танцювальні пари.

Побачивши нас, Мері повільно підійшла до трьох м’яких крісел і сіла на одне з них.

— Мері. Ви ж Мері? — звернулася я, коли ми з Марком підійшли ближче.

Ельфійка уважно розглядала нас. Вона, наче, бачила нас наскрізь.

— Тільки можна без цих формальностей? Мені хоч і сто з чимось років, та все ж можна звертатися до мене на ти.

— Яке полегшення. А то вже я думав, що ми будемо мати справу з ортодоксальною ельфійкою, — усміхаючись сказав Марко.

Мері, яка до того часу мала суворий вираз обличчя, усміхнулася й собі.

— Ви обоє маєте добрі серця. Не хочете знайти персня Замла для влади, тому я скажу, де він. Я відчуваю, що вам можна довіряти.

— То ти емпат? — знову вставив своїх п’ять копійок Марко, не давши мені й слова сказати.

— Вибач. Мій напарник іноді ставить забагато запитань, — я легко штурхнула Марка.

— Як Дон, — на обличчі у Мері промайнув сум, але усмішка не згасла.

— Дон? — зацікавлено запитав Марко.

— Мій найкращий друг, — зітхаючи сказала Мері.

— А як ти сюди потрапила? Сюди ж лише парам можна заходити, — не вгавав Марко.

— Так я і не одна, — Мері подивилася на трьох юних чоловіків, які стояли неподалік. Один з них, помітивши її, усміхнувся, піднявши свій келих шампанського.

— Не може бути, — у Марка ледь щелепа не відпала.

— То перстень Замла. Де він? — нарешті втрутилася я.

— У печері, яка захована, під водоспадом Правди. Він розташований за десять кілометрів від моєї громади в горах Итапрак.

Ми з Марком перезирнулися. Дорога туди далеченька.

— При вході у село стоїть Дон. Він вас поселить в одну з ельфійських хатинок. Просто скажіть, що ви приїхали на щорічний фестиваль Золотої ельфійської осені. Ельфам не варто знати справжню причину вашого приїзду. Не всі так довіряють чаклунам. Про людей я взагалі мовчу.

Мері знову подивилася на трьох молодиків. Той, який усміхався їй раніше, шепнув щось іншим і прямував до нас.

— Що ж. Думаю, що вам пора. Адам дуже любить говорити, — сказала Мері, кивнувши головою на білявого чоловіка. — А вам важлива кожна хвилина.

— Дякую, Мері, — я вдячно потиснула їй руки.

— Дякую, Мері. А можна останнє запитання?

Я незадоволено подивилася на Марка. Проте він не звернув на мій погляд жодної уваги.

Мері усміхнулася.

— Так, звісно.

— Адам знає, що ти ельфійка і чи знає про наш світ?

— Звісно, що ні. Навіщо йому забивати голову єдинорогами.

— І п’яними гоблінами, — додав Марко.

Мері засміялася.

— І п’яними гоблінами, — повторила вона.

— Що ж. Нам справді вже час, — знову обізвалася я. Адам вже був за декілька кроків від нас.

— Так. Бувайте. Рада була знайомству.

— Ми також, — в унісон відповіли ми з Марком.

— Ледь не забула. Пам’ятайте, що не всі мають такі чесні серця як ви і зрадники серед вас, — її голос був якимось містичним, не людським.

— Зрадники? Що це має означати?

Та Мері не відповіла. Вона граційно підвелася з крісла й підійшла до Адама, шепнула йому щось на вухо, і вони обоє подалися до балконів.

— Цікаво. Чи ельфи знають де перстень Замла? — запитав мене Марко у передпокої, подаючи мені пальто.

— Навряд чи.

— Але чому Мері тоді їм не сказала?

— Напевно тому, що не всі ельфи мають чисті думки та добрі серця і також прагнуть влади, як і чаклуни. Як і люди.