Товариш майор не піде льодом

— Я лечу на Свальбард! Вітай мене, полярна ноче!

Молодий науковець Марк де Бакер на крилах натхнення влетів у квартиру брата. Вжу-ух! Торнадо щастя. Шквал надпориву. З радощів заплутався ногами в килимку, мало не розклався посеред коридору, але кого хвилюють ці дрібниці в таку радісну мить?

Уявний оркестр у голові Марка заграв тріумфального маршу: мідні духові виводили патетичну мелодію, величні баси неквапом перевалювалися через кварти…

— Воу-воу, тихіше, — скривився Ханс. — Ти такий наелектризований, що в мене телевізор заряхтів.

Брат неохоче натиснув «стоп» на пульті. Посеред великого екрану завмер вишкірений зомбі, вбраний у рештки шахтарського костюму. За спиною монстра тривожно коливалася темрява підземелля. «Якось зловісненько. Ну дякую, Доле», — невдоволено подумав Марк. Наукове містечко Ні-Олесунд[1], до якого він так прагнув потрапити вже кілька років і куди збирається летіти зараз, зародилося як шахтарське поселення. Трясця! Це ж треба, такий недобрий знак перед подорожжю.

Уявний оркестр похнюплено стишився.

Зі спальні прожогом вискочив племінник Марка — дванадцятирічний Кристіан. Власне, саме йому насамперед Марк приніс чудову звістку. А Ханс… Та що від цього обмеженого міщанина дістанеш, крім бурчання.

— Круто! Агінь! А привезеш мені шкуру білого ведмедя? — Кристіан спочатку повиснув у дядька на шиї, а потім застрибав навколо, захоплено сяючи усмішкою.

— На Свальбарді не можна полювати на ведмедів, дурнику. Це заборонено норвезьким законодавством. Хіба ти не читав? — Марк скуйовдив племіннику волосся. Той роздратовано пирхнув.

— Ну тоді череп шахтаря! Наприклад, російського.

— В Ні-Олесунді не було російських шахт. Це ж тобі не Баренцбьорг[2].

— Гей, не здумайте волокти в Бельгію російських покійників! Ні цілком, ні частинами, — раптово озвався Ханс. Його голос бринів занепокоєнням. — Бо раптом ескалація. Не можна. Побачите російський череп — не чіпайте.

Марк розгублено покліпав. «Ага, жартівник. Як я дізнаюся, що то саме російський череп, а не, скажімо, норвезький? На ньому буде наліпка? Він гімн співатиме?»

— То ти їдеш на Свальбард? Точно? — здається, до Ханса нарешті дійшло. Сприйняв братову звістку серйозно. — Це вже вирішено, чи знову обіцянка-цяцянка від начальства?

— Точно їду, — з гордістю відказав Марк. — Леклерк сьогодні підписав офіційне призначення.

— Круто! Агінь! Хай живе бельгійська гляціологія[3]! — знову застрибав Кристіан. — Дай п’ять!

— Хай живе бельгійська гляціологія! — Марк несильно ляснув племінника по розкритій долоні.

— Ти мені писатимеш, дядьку? Хоча б сфоткай черепа, якщо побачиш.

— Та вгамуйтеся! — цикнув Ханс. — Пам’ятайте: ес-ка-ла-ці-я. Утримуйтеся від необережних дій.

# # #

Полярне літечко обдарувало подорожніх погідною… кхм, дниною[4]. Корабель бадьоро відчалив від Лонг’єрбіна — адміністративного центру Свальбарда, поторохтів на захід, а потім звернув на північ. Відверто безсоромне сонце пестило палубу й заїжджих учених, які висипали з кабін — порозглядатися на полярні принади, що пропливали за бортом.

Марк радів, як дитина Різдву. За неповні три години він встиг забити майже всю пам’ять телефону знімками гір та різномастного льоду. Його товариш Ерік — біолог із Баварії — не міг відірвати об’єктиву від моржів.

— Дивись, який красень! — млів Ерік, тицяючи пальцем у черговий екземпляр, що розлігся на уламку льодовика.

Марк, якому ці ікласті тварини здавалися потворними, тупими та геть однаковими, без охоти повернув голову… і зустрівся очима з пронизливим, цілком усвідомленим поглядом моржа. З несподіванки Марк виструнчився та затамував дух. Протер очі, не слухаючи балаканину Еріка. Знову глянув на моржа.

Та нічого не змінилося. Величний житель півночі невідривно дивився на гляціолога, що зухвало прибув на його землю, але не знає про неї ніц. Наче попереджував: «Чи тямиш ти, ЩО очікує тебе попереду, о чоловіче, радісний у своєму невіданні?»

Було щось дуже зловісне в цьому сумному й мудрому погляді: морська пучина та земна твердь послали своє дитя, аби попередити мандрівників про небезпеку, що чатує за рогом.

Оркестр у голові Марка заграв хроматичну акордову прогресію — моторошну, як тринадцяте коло пекла. Туби зайшлися ритмічним хрипом: різкий, неприємний ритм, немовби агонія велетенського чудовиська. Потойбічний голос Хвиль Мартено[5] — рідкісного та майже забутого в наш час музичного інструменту — натякав на якесь давнє зло.

Де Бакер одразу згадав напівобвалені закинуті шахти Ні-Олесунда…

«Ви всі приречені. Приречені!» — долинуло беззвучне попередження.

Марк, задихаючись від жаху, звісився через поруччя, не бажаючи впустити поглядом моржа. Але той невпинно зникав із поля зору. Секунда, друга — і вже не видно мудрого вісника, лише дрібні уламки льодовика сиротливо плавають на поверхні байдужого фйорду. А корабель приречених прямує на зустріч із Долею.

«Годі! Треба опанувати себе! Ханс часто мені каже, що я перенасторожений. Може, так воно і є? Може, то мені просто ввижається всяке?»

# # #

«… Разом із Джеймі безпечно, він добре стріляє, на відміну від мене. Тож можна виходити за місто й не боятися ведмедів. А Ерік іноді мене тягає дивитися на різну звірину і птаство. А я його тягаю на льодовики, з десятого разу цей опеньок навіть навчився в’язати «вісімку». Словом, розваг вистачає, роботи теж. Життя без вайфаю та блютусу[6] існує, просто треба звикнути. Як западе полярна ніч, відмокатимемо в джакузі просто неба, милуватимемося північним сяйвом. Ну, бувай здоровий, Кристіане. Передавай привіт моєму вічно набурмосеному братові».

Марк відправив електронного листа в політ інтернетрями, підхопив рушницю та наплічника — і почвалав на пірс. Сьогодні вихідний та морська прогулянка з Еріком. Полярні лисиці самі на себе не повитріщаються, та й льодовик Крюнебрен сам себе не пофотографує…

Першу зупинку вони зробили не так уже й далеко від міста. Сумне сіре небо, якесь неохайне та зім’яте, скидалося на нечищений фільтр від старого пилососа. У менш сухому, ніж Свальбард, місці за таких умов уже б дощ періщив. Зойки лисиць долітали з гір аж до води — та розлягалися далі жалібним камланням, ледь торкаючись зморщеної поверхні фйорду. Маркові здалося, що в цьому лементі явно чується відчай.

— Сьогодні вони чимось стривожені? — запитав він у Еріка.

— Та ні, усе як завжди, — відповів товариш, не відриваючись від бінокля.

Де Бакер і собі поялозив озброєним оком крайкою узбережжя. Побачив сірувату, майже в тон каміння, невеличку пухнасту тварину. Лисиця дріботіла пляжем, часто зупиняючись, прислухаючись і довго вдивляючись удалечінь. Іноді крутилася на одному місці, ніби не могла обрати напрямок. Щось винюхувала, кидалася то сюди, то туди. Її нервові рухи породили в Марка відлуння тривожності.

«Вона чимось налякана. Як істота, що передчуває наближення чогось страшного, але не знає, звідки прийде біда».

Несподівано лисиця зупинилася та глянула просто йому в душу. Здавалося, вона посилала невербальне повідомлення: «Будь напоготові, людино. Щось станеться. Щось таке, що до дрижаків лякає мене й моїх родичів».

У Марка похололо всередині. Внутрішній оркестр затягнув майже статичну, вистуджену, в’язку тему. Акорди важко повисали в повітрі, тяглися до нескінченності, потім загрузали самі в собі та згасали, задушені власною вагою. Глухе віолончельне піцикато, що раптом виринуло на цьому фоні, було схоже на прощальні удари замліваючого серця.

Марк прибрав бінокля та щосили вчепився в лавку, на якій сидів. «Якщо це дійсно попередження, а не мої розхитані нерви, то звідки Доля завдасть удару?»

# # #

Цього вихідного Марк, Ерік та Джеймі вирішили прогулятися пішки, оглянути старі шахтерські артефакти, повитріщатися на вхід у закинутий тунель. Звісно, той був надійно замкнений уже багато років.

Так думали трійко товаришів, які аж вклякли на порозі, коли побачили, що двері вибито. І схоже, що зсередини.

— От лайно! У нас на трьох усього один ліхтар, — зажурився Джеймі. — Я не розраховував на підземну прогулянку. Може, повернутися в місто за світлом?

— Ти здурів? Яка, у біса, прогулянка! Шахти небезпечні. Тунелі і в кращі часи обвалювалися, а що там діється зараз? — не підтримав його Ерік. — Але в одному ти маєш рацію: треба повернутися в місто. Для того, аби повідомити про відкритий прохід. Нехай щось із цим зроблять.

«Це кінець, — подумав Марк, важко сковтуючи в’язку слину та переборюючи нестримне бажання впасти, де стояв. — Давнє зло пробудилося та вийшло у світ тут, на майже безлюдному архіпелазі, де нікому чинити опір».

І тут із тунелю почувся чоловічий голос. Він говорив англійською з дуже дивним акцентом:

— Ей, ви міня слишитє? Люди! Што ето за мєсто? Гдє ми?

Товариші вклякли повторно. Потім Джеймі обережно спитав, скидаючи з плеча рушницю:

— Чуємо. Ви в Ні-Олесунді, на архіпелазі Свальбард. А ви хто? Як і навіщо ви опинилися в цьому тунелі?

— Ми русскіє! С намі бог! І… і Навальний…

— Що, трясця?! — разом вигукнули Ерік та Джеймі.

— У нас тут расійськая опозіция і харошиє рускіє. В аснавном, лібєрали. Ми прішлі под зємльой. Прогризлі тонель із Баренцбьорга.

Ерік та Джеймі синхронно присвиснули.

— Від Баренцбьорга до Ні-Олесунда по прямій — кілометрів сто десять! Ще й під Ісфйорденом треба копати, а це найбільший фйорд Свальбарду, — вражено вигукнув Ерік.

— А чому ви досі в тунелі? Чому не вийшли? — спитав Джеймі.

— Ми нє можем даждаца ночі, солнце нікак ні заходіт. Но можетє зайті ви. К нам сюда.

Після ультракороткої наради трійця друзів обережно покрокувала всередину, присвічуючи собі ліхтарем. У тунелі вони побачили брудний натовп, від якого йшов вельми неприємний запах.

— Я Юрій Дудь, — відрекомендувався співрозмовник, що у світлі ліхтаря скидався на хвору собаку. — Са мной Кара-Мурза, Яшин, Шульман, Каспарав, Хадарковскій, Кац, Варламав, Латиніна, Фєйгін, і многіє другіє. Даже адін Арістовіч імєєтса, очінь нас паддєрживал: гаварил, еще двє-трі нєдєлі — і ми найдьом вихад.

Марк помітив кришталеву кулю в руках у «гіда».

— А ета — наша нєйросєть «Жиріновскій», — пояснив Дудь.

Куля ожила й заговорила різким пронизливим голосом. Слів було не розібрати.

«Нам точно гайки, — подумав де Бакер. — І навіщо тільки я сюди попхався?! Мене ж і телевізор попереджав, і морж, і лисиця…»

— А ета… тіпа наша каралєва матка, Юлія Навальная. У нєйо єсть Оскар.

Оточена напівколом зашморганих тіл, прямо на підлозі тунелю сиділа жінка, що однією рукою притискала до себе статуетку, а іншою пестила висохлу мумію.

— А ета наш будущій прєзідєнт і сімвол мучєнічєства русскаго народа — Алєксєй Навальний.

Декілька російських лібералів із гордістю підняли мумію та спробували поставили її вертикально. Простояла вона недовго, за пару секунд впала обличчям у купу гівна.

Юрій Дудь зітхнув та розвів руками:

— Он всєгда падаєт маслом… то єсть, літсом вніз.

— А єслі би пашол на СВО, то в мєня сєйчас била би бєлая «Лада»… — озвалася з підлоги жінка, яку назвали Навальною.

З глибини тунелю почулося гарчання. Навіть сміляк Джеймі здригнувся, а Марк — узагалі мало в чоботи не надзюрив.

— Я більше не можу чекати!

Розпихуючи лібералів, наперед проштовхалася жінка зі скуйовдженим волоссям.

— Знакомтєсь, ета Юлія Латиніна, — відрекомендував Дудь, про всяк випадок втискаючись у стіну.

І раптом живіт жінки тріснув. Латиніна заточилася і відхилилася назад, ніби була під солями. Під утробне плямкання з неї почала вибиратися на світ велика потвора.

— Трясця! Чорт! Бісова ковінька! — тремтливими руками Джеймі намагався послати хоча б один постріл у чудовисько, але рушницю, схоже, теж заціпило від жаху, як і присутніх тут учених.

Оркестр у голові Марка на повну гучність заграв реквієм.

А потвора вже стояла перед натовпом, випроставшись на весь свій чималий зріст. Хороші росіяни впали на коліна, молитовно повторюючи:

— Таваріщ майор!

Десятки рук здійнялися до закопченої стелі, випрошуючи монструозного благословення.

— Падйом, скоти! У нас многа работи здєсь, на западє! — прогарчав товариш майор. — Расія, вперьот!

— Фперьот! — підхопив якийсь ліберал, хутко спинаючись на ноги. — Почіму расійскій нарот должен нєсті колєктівную отвєтствєннасть, еслі у вайнє расіі с Украінай вінават калєктівний запад?!

— Ета с народом расіі вєдут вайну! Наших людєй отправляют ф тюрьми! — заволав інший хороший росіянин. — Ета вайна путіна, рускіє ні в чом нє вінавати! Ета рускій нарот — самая бальшая жертва вайни!

— Абвінять рускіх — ета нацизм совершенно нєпрілічного віда!

— Ета в Украінє нацисти, савєршенно атвратітєльниє люді, ми всє відєлі еті свастікі!

— Нє дадім дєкаланізіровать расію!

— І санкциі нужна снять, а то ані нє работают!

— Как гаваріл Іосіф Бутербро… е-е-е, проста Бродскій: «Строчькі з Алєксандра, а нє брєхню Тараса»!

Останнє, що у своєму житті бачив Марк — як товариш майор одним ударом важелезного кулака зносить Еріку голову.

# # #

«Агов, дядьку! Ти куди подівся? Чому не відповідаєш на мої листи? У тебе там усе гаразд? Хоча що тобі зробиться, ти ж на краю всесвіту, далекий від небезпеки. Це в нас тут якийсь капець. Невідомі дрони регулярно ширяють над нашими військовими базами й навіть над Брюселем. Я регулярно бачу за вікном Примару Третьої Світової, але дорослі тільки сміються з мене. Кажуть, що не існує ні примар, ні третьої світової. Батьки поїхали дахом і серйозно обговорюють перспективу всиновити «скривдженого долею російського ліберала». Ну поооовний капець! Скоріше б ти повернувся додому, бо щось мені лячно.

Твій люблячий племінник,

Кристіан».

_ _ _

Примітки:

[1] Ні-Олесунд — невеличкий населений пункт на архіпелазі Свальбард (Норвегія). Найпівнічніше у світі поселення, де постійно мешкають люди. Був заснований у 1916 році для видобутку вугілля. З 1960-го року починає розвиватися як міжнародний науково-дослідний центр, де наразі 10 країн мають свої постійні дослідницькі станції з геології, біології, гляціології, океанографії тощо.

[2] Баренцбьорг — російське шахтарське містечко на архіпелазі Свальбард. Хоч і розташоване воно на території Норвегії, росія користується цим місцем на правах концесіонера.

[3] Гляціологія, у вузькому значенні — наука про льодовики: походження, розвиток, склад, будову, фізичні властивості, взаємодію з географічним середовищем.

[4] У північних широтах можна спостерігати явище, що називають полярний день: коли сонце не заходить за горизонт понад одну добу. На Свальбарді влітку сонце не сідає вдпродовж приблизно чотирьох місяців (і взимку, відповідно, не встає приблизно стільки ж).

[5] Хвилі Мартено́ — одноголосний електромузичний інструмент, що видає звук «інопланетного» вайбу. За звучанням чимось подібний до терменвокса («голос» якого можна почути, наприклад, у темі серіалу «Доктор Хто»).

[6] Через чутливу апаратуру, що її використовують геодезисти, Ні-Олесунд живе в режимі радіомовчання: у місті (та 20 км навколо) існує заборона на будь-які радіопередавачі, які віщають у діапазоні від 2 до 32 ГГц. Wi-Fi — це зазвичай 2,4 та 5 ГГЦ, Bluetooth — від 2,402 до 2,480 ГГц. Отже, їх не можна. Це стосується не лише смартфонів чи лептопів, а й бездротових навушників, бездротових мишей, смартгодинників, слухових апаратів, акумуляторних батарей, інструментів, смартлампочок, автомобілей тощо.