Аптека

Це все сталося пізно, коли прийшла ніч.

Разом із дрімотою з’явилося коротке сновидіння. Колись почуте чи побачене; нудний чоловічий голос казав про психосоматику та ще щось, пов’язане з тілом. Мовляв, усі захворювання та фізичні стани людини є прямим наслідком її життєвого устрою. Кожне слово чи дрібна дія матимуть наслідки для організму.

Інколи їх важко передбачити.

Я розплющив очі різко. Згадав. Напередодні випите відступило перед жахливим усвідомленням.

— Чуєш… Інно. Інна, вставай…

Темно за вікном.

— Що?

— Я закінчив у тебе. Протизаплідні є?

Спершу вона тихо стогне, тому що я потривожив. А далі підводиться поряд:

— А? Ну…

— Не «акай»! Нема в тебе нічого! Потрібен Постинор. Є гроші на карті?

Поки Інна приходила до тями, я вже одягався. Телефон закинув до кишені, навіть не глянувши, котра година.

Я завжди користувався презервативами, а сьогодні не проконтролював цей момент. З Інною ми бачилися вдруге. І востаннє.

У паху заболіло. Потягнуло. Мені ще подумалося, що це організм дав знати. Мовляв, я тут, я розумію, що моя частина зараз зароджуватиме нове життя всередині цієї дівки.

— Зачекай… Паш!

Мислити важко. Нудить. Підлога та світло лампи на кухні похитуються, переливаються одне в одного.

Інна вийшла слідом, тримаючи в руках гаманець і мобільник. Біля під’їзду я завмер на мить, щоб відчути себе.

Тиша ночі. Надто пізно для людей довкола. Серце розганяється все дужче, а у скронях гепають думки про наслідки.

Двадцять шість років — надто рано для батьківства. Всередині випадкової кобили зараз діляться мої клітини. Вона була точно не тією самою.

Ми прямуємо до аптеки разом. Перекидуємося фразами, які нічого не означають. Інна продовжує балакати, обвинувачувати. А я роблю наступний крок так, щоб мене не занесло вбік.

— Чуєш, Паш… А може… може не…

— Навіть не думай, — повертаюся до неї та дивлюся в набряклі очі, розмазані тушшю. — Ще раз спробуєш на цю тему говорити, відправишся до сраки.

Замовкає. Ми йдемо далі, залишаючи позаду самотній ліхтарний стовп.

Через арку вийшли до центральної вулиці. Ця аптека поряд із домом чимось мене відштовхувала. Я міг пройти зайвих сорок метрів до іншої, щоб купити щось від застуди чи похмілля. Навіть погляд на тій будівлі ніколи не затримувався.

Аптеки ж повинні сяяти зеленим, правильно? Тут же діоди навколо медичного хреста відбивали примарне червоне. Незвичайний колір вивіски та наглухо закриті вікна білим папером викликали дивне відчуття. Якесь нерозуміння. Особливо коли я ввечері проходив повз після роботи.

— Не скигли. Карту діставай.

— У мене платить з телефону…

Шморгає. Вибігла напівгола.

Порожньо, без машин та прохожих. Частина вивісок теж вимкнена. І сам не можу собі пояснити, чому мандражую.

Звертаю увагу, що на дверях жодної інформації про графік роботи аптеки. Я взявся за дверну ручку та потягнув на себе. Важкі двері до аптеки повільно прочинилися.

В очі одразу вдарило білим. Я заплющив їх та вилаявся, а Інна увійшла слідом.

— Постинор дайте, — кричу я, підійшовши до каси наосліп. Протираю очі від пекучої білизни, приборкую нудоту. — Ви є тут?

За прилавком я зміг помітити мужика. Блідий, здається, неголений. Очі його сидять настільки глибоко в голові, що їх взагалі не видно. Лишень чорні провали, як у скелета.

І тут сопіння Інни раптом обривається. Вона боляче мене щипає.

— Що у вас сталося? — запитує фармацевт.

— Ну, Постинор, я ж кажу, дайте. Що, бляха, могло статися по-вашому?! — я закипаю, висмикую руку від дівчини.

— Постинор використовують для екстреного переривання небажаної вагітності. Він не скасовує вчинок, а лишень розчиняє його видиму частину. Ви впевнені, що витримаєте хімічне очищення власного духу таким чином?

Хочу вирячитись на нього зі злістю, однак не можу, бо очі сльозяться.

Примружив погляд. Мужик робить крок назад від каси, і його обриси стають більш темними, нечіткими, поки замість людини воно остаточно не перетворюється на чорну пляму.

— І водичку малу дайте.

Не варто було змішувати пиво, горілку та ще дещо. Взагалі добре, що у мене мозок працює бодай трохи. І добре, що Інна не дуже багато брала.

Я повернувся до дівчини. Вона знову вщипнула. Принишкла, не відриває погляду від місця, де щойно стояв фармацевт.

Щось не те.

— Чого щипаєшся? Карту готуй.

Дивне місце. Шафи з ліками зачинено, вітрин немає. Стоять тільки комірчини з замками, як у супермаркеті. Були там також плакати з…

— Пане, оцінюючи ваші кондиції, я повинен уточнити. Чи розумієте ви, в якому закладі знаходитеся?

— В аптеці. Приймай оплату, давай таблетки з водою. Ти мене що, дістати вирішив, га?

Мужик не продовжив цей діалог, а я ледь поборов підступ нудоти. Подумки повернувся до великих шматків паперу на стіні. Там було зображене щось схоже на внутрішні органи, з надписами й стрілками.

Через свій стан я не міг розгледіти все це детально, однак запам’ятав слова: «Живи правильно, щоб жити».

Фото усміхнених людей, що займаються фізкультурою. Фото храмів. Повністю голі тіла щасливого чоловіка та жінки.

А збоку — великий мозок, серце, горлянка. В окремому стовпці — перелік гріхів та невідомих мені захворювань.

«Ваші вчинки — це ваші пухлини. Запізніле каяття призводить до гангрени».

Руйнація душі. Некроз вибору.

Схематичне зображення людини з розрізаною грудною кліткою, де замість серця — чорний поліетиленовий пакет.

— Ох, бляха… — прошепотів я, потрохи усвідомлюючи, що зайшов не туди.

«Пролікуй душу зараз, поки тіло не вдарило!»

Термінал пискнув, приймаючи оплату. Забринів телефон Інни. Тихо гуде лампа над нами, і її світло в’їдається в сітківку.

— Ось ваш чек, — каже мужик без очей.

Та чого ж у мене руки затремтіли?! Заболіло над бровами та в потилиці.

— Паш, Пашулечко, п-пішли звідси, будь ласка… — Інна заливається тривогою, і я її розумів.

Однак я не знаю, скільки часу пройшло після сексу. Не пам’ятаю, коли вже запізно приймати таблетку. І чітко розумію, що додому можу не дійти. Впаду. Забуду.

— Пий, — хриплю, тицьнувши їй пляшку та коробку з таблетками. Жодних надписів на ліках, світло-коричневий прямокутник нагадував цеглину. З блістера я витиснув таку ж безбарвну таблетку. Хотілося швидше з цим закінчити.

— Це правильно, що ви вирішили відновити ваш дух прямо на місці. Багато хто не відважується.

Темна клякса знову стала чоловіком у халаті. Таким же немічним та блідим. Я не розумію, що він каже. Я взагалі ледь можу розгледіти його рух крізь сльози та зачинені шафи. Таблетка на долоні мені здається значно важчою, ніж повинна бути. Я не відповідаю фармацевту. Натомість приспішую Інну:

— На, запивай, ну!

Дівчина зробила кілька ковтків. Свій непропорційно великий смартфон вона спробувала запхати до сумки. А я, слухаючи, як серце перемикає наступну передачу в грудях, беру Інну за руку. Тягну до виходу. І тут розумію, що вона тремтить.

— Ой…

— Шо?

— Болить…

Зупинився. Долоня з облупленим манікюром лягла на живіт. Інна згорбилася. І загуділа, як включений бойлер. Вмить стала гарячою й твердою.

— Це що? Що ти…

Живіт дівчини стрімко надувався, оголюючи пупок, все збільшувався. Інна витріщалася то на мене, то на фармацевта:

— Пааааш, болить… Паш!

Щось хруснуло, наче розірвалося полотно. Шкіра на животі Інни натягнулася до синіх прожилків, крізь які проступили контури маленьких, гострих пальців. Вона видала короткий, вологий хрип.

Все сталося швидше, ніж я встиг що-небудь зробити. Живіт — розійшовся. Я відпустив її руку та відскочив назад. Зсередини дівчини виштовхувалося щось кремезне та поділене нитками на фрагменти. Пульсувало. Збиралося до купи десь між ребрами, пальцями та спиною Інни.

Вона розгублено закивала головою перед тим, як вибухнути бризками.

Мене нудить. Ціпенію. Стискаюся. Повітря вмить просочується запахом заліза та гарячих нутрощів.

Кров Інни швидко заповнює прогалини у білому кахлі на підлозі.

А на світ продовжує лізти інше. Овальний шар замість голови, на якому з’являються очі, носи, роти різних відтінків та розмірів. Поки нарешті воно не застигає, і нелюдська морда починає заходитися у пронизливому дитячому вереску.

Істота в прозорій рідині стоїть у тілі дівчини, реве, скрививши маленькі губи.

— Це ваш ненароджений син, — десь збоку байдуже говорить фармацевт.

— Таааааа… — воно тягне нерозбірливо та пускає криваву бульку. — Я... єдине... в тобі... не гниле... Не вбиваааааай... бо… порожній… Я ж… твій…!

Далі у моїй пам’яті тільки спалахи. Голос, що свистить з товстих грудей без жодної волосини. Витягую свого ножа-метелика. Голосно й сильно кричу.

Я прийшов до тями вже вдома, коли світало. Зовсім не пам’ятаю, як прав одяг чи мився. У ванній — червоні плями всюди. Мій ніж-метелик у раковині. Я його так і не дочистив.

Похмілля било по голові, однак я не звертав уваги. Вранці швидко зібрав речі. Наступні кілька тижнів жив у друга, поки підшуковував нове житло. Номер змінив. А з роботи звільнився. Мені здавалося, що так правильно.

Ніхто мене не шукав. Можливо, я б міг узагалі забути це все. Якби не з’явився цей біль у паху. Вперше воно кольнуло ще в тій квартирі, коли ми прокинулись. Тепер воно турбує значно сильніше й частіше.

Інколи вночі я чую голос. Не можу зрозуміти, чи то говорить фармацевт у червоній аптеці, чи монстр, що виліз із живота Інни. Воно каже, що забирати життя, яке тільки-но зародилося, — велика біда. Що за все потрібно сплачувати, і не завжди лишень власним здоров’ям.

Близькість із жінками тепер у мене значно рідше.

Ненароджена людина дивиться не кліпаючи, поки я вбиваю лезо ножа в м’яку шкіру. Просить про щось, намагається мене вдарити або обняти. Бачу це все частіше.

Він дивиться з глибин ванни, коли я миюся після любощів.

Поки мию руки, поки вода з-під крана відносить моє сім’я каналізаційними трубами.

Воно шелестить упаковкою контрацептивів, знущаючись. Ріже болем нижче живота щоночі. Знаю, що доведеться йти до лікаря. І я майже певен, що на рентгені вони побачать не просто пухлину. А спотворене обличчя.