Новорічний спешиал

Кают-компанія «Адмірала Кромвеля» пахла синтетичною хвоєю і розігрітим харчовим концентратом. Аромат, чесно кажучи, як у гуртожитку для шахтарів, який спробували освіжити дешевим дезодорантом. Але ніхто не скаржився. Ми як могли прикрасили приміщення. Я змайструвала гірлянду зі жмутків світловодного кабелю і світлодіодів, Сем прилаштував в куток біля батареї голографічну приманку, щоб вона створила проєкцію каміна, а Дак поналіплював всюди вирізаних з паперу сніжинок.

На годиннику було 23:15 за загальним земним часом. За бортом — порожнеча, якій було абсолютно байдуже на те, що маленька група істот вирішила відсвяткувати черговий оберт однієї конкретної планети навколо однієї конкретної зірки.

Я сидів на своєму звичному місці на краю дивану, трохи осторонь від всіх, і просто спостерігав. Після років муштри в інтернаті, а потім — холодного етикету офіцерських банкетів в Академії, я все ще звикав до того, що свято може бути таким. Хаотичним. Гучним. Справжнім.

— Якщо цей шматок текстурованого протеїну не почне смакувати як індичка, я викину його в шлюз, — пробурчав Сем Стоун, чаклуючи на кухні.

Він стояв до нас спиною, його широкий торс був оповитий безглуздим фартухом з написом «Kiss the Cook». Для чоловіка, що виріс на піратському кораблі, Сем аж надто серйозно ставився до кулінарних традицій.

— Ой, Семе, ніби ти знаєш як смакує індичка, — ліниво протягнув Дак, погойдуючись на табуреті.

— Звісно знаю! — обурився Сем, — Якось у переддень нового року, капітан Чорна Рука особисто вистежив і взяв на абордаж транспортник повний делікатесів для держиморд на Арктурі. Чого там тільки не було. Ми тоді такий бенкет влаштували що я до кінця життя не забуду… А ти сам коли–небудь їв індичку?

— Марс, — тихо сказав пілот, переставши усміхатися. — Батько ще був з нами. Він виграв велику гонку напередодні. Прийшов додому майже не напідпитку, з купою подарунків і торбою наїдків. Після вечері він підхопив нас з Крістіною і посадив у свій старий тягач. Ми поїхали на звалище за стіни купола. Він переробив мікроракети на феєрверки і ми стріляли ними по купах брухту. Вогні відбивалися в очах Крістіни, а батько сміявся так гучно, що чутно було навіть крізь шолом… Я тоді думав, що так буде кожен рік.

— О, починається, ностальгуєте ніби вам по тисячі років, — зітхнула Трія. Вона сиділа на іншому кінці дивану, тримаючи склянку з прозорою рідиною. Її блакитна шкіра виблискувала і здавалася вирізьбленою з мутної криги.

— Ваші короткі цикли такі… метушливі. Ви так намагаєтеся надати значення моменту, який повторюється кожні 365 днів.

— А у вас як, старпом? — Дак гойднувся на табуреті й ледь не впав, але в останню мить вхопився за край столу. — Раз на сто років п'єте чай і дивитеся на стіну?

Трія ледь помітно всміхнулася.

— Раз на сорок два земні роки, Доджерсе. Коли я була юною, ще до армії, ми приїхали на Тісаю на святкування завершення Великого Оберту. Я тоді вперше побувала на праматері лорай. Пам'ятаю, як ми з мамою Серіною і мамою Маргол просто сиділи й дивилися на океан і два яскраві місяці над самим горизонтом, Це було… тихо. Найспокійніша мить у моєму житті перед тим, як я відправилась на війну. І це було останнє свято що ми провели втрьох.

В кают-компанії на мить запала тиша. Навіть Сем припинив жувати.

— Тиша — це добре, — несподівано пролунав синтезований голос з динаміків скафандра Каріми. Тай'карі сиділа в кутку дивану. Її очі яскраво жевріли за тонованим склом шолома як вуглинки каміна.

— У нас особливо не слідкують за роками. Є лише пройдений шлях. Але я пам'ятаю Збір Флоту.

— Це коли ваші кораблі з'єднуються в одне велетенське місто? — запитав я, порушуючи мовчанку.

— Так, капітане. Мені було, мабуть, сім стандартних років. Я вперше побачила так багато інших тай'карі. Ми дрейфували в туманності Оріона. Я пам'ятаю, як інженери з різних кланів синхронізували частоту випромінювання радіаторів, щоб створити "хвилю тепла". Відкритий космос був наповнений теплом, як у житловому модулі.

— Ваші ритуали просто сміховинні, — пролунав голос зі стелі, а потім посеред столу з'явилася голограма. Нетрикса. Сьогодні вона обрала вигляд дівчини-айдола у святковій сукні, хоча вираз обличчя залишався незмінно зверхнім. — Ви святкуєте наближення власного старіння. М'ясні мішки радіють ентропії...

— Не бубни, Нетриксо, — гмикнув Сем, ставлячи на стіл величезну тарілю з димлячим м'ясом (або тим, що ним прикидалося). — Краще зроби світло м'якшим. І включи ту джазову збірку, що я завантажив.

— Я тобі не музичний автомат, — огризнулася вона, але світло в кают-компанії все ж приглушила, і простір наповнився м'яким саксофоном.

— Не корч з себе казна-що, Нетті, — мовив я, — Я знаю, навіть у твоїй бляшанці є милі спогади.

— В моїй бляшанці? Кому яке діло?! Хоча, я пам’ятаю посекундно твій перший новий рік на цьому кораблі. Ти тоді так насвинячився насамоті, що потім заблював підлогу, не добігши до гальюна. Хоча я попереджала, що тобі не варто стільки пити…

Всі крім мене засміялись.

— Капітане? — Сем кивнув мені, коли припинив реготати, — Твоя черга.

— Інтернат, — сказав я. — Різдво. Всіх, у кого ще були родичі, забрали додому. Залишилися тільки ми — “державні діти”. Вихователі пішли святкувати, залишивши нас самих по собі. Ми зламали замок на кухню. Викрали місячний запас шоколадних пудингів, а потім вилізли на дах. Стояли там, дивилися на зірки й обіцяли одне одному, що колись самі полетимо туди. Тоді я зрозумів, що родина — це не ті, з ким ти народився, а ті, з ким ти стоїш пліч-о-пліч.

Всі переглянулись між собою усміхненими поглядами.

— Гей, Нейтане! — гукнув Дак, піднімаючись. — До півночі три хвилини! А давай промову! Тільки без цього офіціозу про честь і обов'язок, благаю. У мене від нього печія.

Я встав. Сем витер руки об фартух і взяв свій стакан з чимось, що пахло як ракетне паливо. Каріма підвела погляд. Нетрикса перестала мерехтіти і стабілізувала зображення. Трія підняла келих.

Я подивився на них. На колишнього пірата, на гонщика-невдаху, на ветеранку що не припинила воювати, на відлюдницю в скафандрі й на привид дівчини в машині. Вони не були ідеальними. Ми всі були поламаними, кожен по-своєму. Але саме так деталі і притираються одна до одної — через тертя і іскри.

— Я не буду говорити про місії, — почав я і підняв склянку. — І про те, скільки разів ми ледь не загинули. Я просто хочу сказати... Дякую. Коли я був малим в інтернаті, я мріяв про команду, яка працюватиме як годинник. Але отримав дещо краще. Я отримав родину.

— Ну от, знову на сентименти потягнуло, — пирхнула Нетрикса, але я міг заприсягтись, що її голограма стала трохи яскравішою.

— За «Адмірала Кромвеля», — сказав Сем, підіймаючи своє пійло.

— За нас, — додав Дак.

— За новий цикл, — тихо промовила Трія.

— За тепло, — пролунав синтезований голос Каріми.

— З Новим Роком, екіпаже! — вигукнув я.

Ми цокнулися. Дак спробував обійняти Сема, за що отримав легкий удар ліктем у бік, але Сем все ж широко посміхнувся. Трія дивилася на мене своїми глибокими очима, і в них відбивалися вогники гірлянди. Нетрикса створила проєкцію радісної кролячої мордочки з вушками навколо шолома Каріми.

За бортом була нескінченна холодна ніч. Але тут, всередині, було тепло. І це єдине, що мало значення.