Чорний вбивця. (Перевертень)

До ночі пішов сніг — рясний, лапатий, немов клапті вати, що сипалися з бороди Санта-Клауса. Вітер ніс його, закручував, заметав усе навкруги, насипав кучугури, засипаючи припарковані обабіч дороги машини. То тут, то там із-під снігу виглядали підстрижені кущі, а серед них височіли дерева — мов безмовні титани, що гнулись під поривами пронизливого північного вітру, розмахуючи гіллям, наче руками, відганяючи низькі, важкі хмари. Колючий, крижаний вітер жбурляв жмені снігу в обличчя, змушуючи рідкісних мовчазних перехожих щільніше загортатися в шуби. Вони поспішали додому, пробираючись крізь глибокий сніг, щоби нарешті зігрітись біля теплого вогнища.

Як зазвичай у такі довгі зимові вечори, ми збиралися в старовинному маєтку Коулів — просторому, затишному будинку. Сидячи біля палаючого каміна, ми вели гарячі суперечки, розважаючи одне одного страхітливими, фантастичними небилицями. Щедрий бар гостинної родини не давав нам сумувати: напої лилися рікою, а з ними — й оповіді, від яких кров стигла в жилах. Кожен мав у запасі чимало моторошних історій — чи то пережитих особисто, чи то почутих на інших зібраннях. Іноді чиясь фантазія брала гору, й той, хто зголошувався вести розмову, розповідав усе нові й нові пригоди.

Того вечора міс Беррі розповідала про привидів, що нібито мешкали в стародавньому родовому замку Пепперів, коли пролунав дзвінок у двері, й до нас приєдналися нові гості — літнє подружжя Холленів. Розчервонілі від морозу, вони дихали свіжістю й життєрадісністю. Ми знали про Холленів небагато: Білл колись служив детективом десь на півдні, а Анет була його дружиною, подругою, господинею — усім тим, ким може бути кохана жінка.

Ми любили старого Холлена — за його харизму та захопливі історії, яких він знав безліч і завжди охоче розповідав у такі вечори. У ці дні слуг відпускали раніше, й за гостями наглядав двадцятирічний Джек — син господаря дому. Ось і зараз він вручив Біллу келих улюбленого бурбону й радісно вигукнув:

— Ну що, сержанте, сьогодні ви від нас так просто не втечете! Ми хочемо почути якусь страшну історію — з пригодами та жахами.

Білл Холлен усміхнувся Джеку, вдячно кивнув, приймаючи келих, і сів у крісло, що його дбайливо посунули ближче до каміна, всім своїм виглядом показуючи, що волів би більше слухати, ніж розповідати. Анет тим часом вмостилася на сірому шкіряному дивані поруч із міс Беррі, виявляючи щирий інтерес до її розповіді.

Попри те, що дружина Білла була нечастою гостею в домі Коулів, їй тут було затишно й цікаво. Вона з захопленням розглядала розкішні, добре збережені старовинні гобелени із сценами полювання та лицарських турнірів, портрети далеких предків у масивних позолочених рамах, важкі іранські килими під ногами, стародавні інкрустовані золотом і слоновою кісткою келихи на камінній полиці між срібними підсвічниками. Погляд її ковзав від однієї раритетної речі до іншої, а в уяві розгорталися цілі історії. Та найбільше її вражав витончений різьблений годинник з червоного дерева в кутку кімнати — він відбивав кожну годину довгим маятником. Подейкували, що майже весь їх механізм виготовлений із дерева.

Анет подобались заможні будинки й веселі, але не надто галасливі компанії. В домі Коулів вона завжди почувалася як удома.

— От я вам точно скажу! — заговорила міс Беррі, відкинувшись на спинку дивана. Її голос був глибокий, грудний, з легкою задишкою. Вона глянула на співрозмовників маленькими блискучими очима. — Коли привид налякав мене… О, це було жахливо! Я мало не втратила свідомість. Тепер ні за що не залишусь ночувати в замку Пепперів!

Міс Беррі — красива, доволі заможна пані за п’ятдесят, у темно-малиновій оксамитовій сукні. Трохи повнувата, з коштовним кольє на шиї та діамантовою шпилькою в густому каштановому волоссі. Поруч на журнальному столику стояв її келих із апельсиновим соком. На кожному «страшному» моменті свого оповідання вона зітхала, плескала в долоні й складала руки в молитві.

Молодий Джек Коул, уже зручно вмостившись у кріслі, повільно, трохи розтягуючи слова, промовив:

— Те, про що ви розповідаєте, мабуть, трапилось дуже давно… Здається, в наш час привиди вже зникли. Вони лишились у минулому.

— Ах, що ви таке кажете! — міс Беррі зітхнула, піднявши очі до стелі, ніби вдивляючись у далеке минуле. — Чи багато з вас чули історію про страшного монстра — Чорного убивцю? Напевне, ніхто…

— Це трапилось дуже давно, ще в моєму дитинстві, і та майже забута історія стала легендою. Навіть зараз, у місцевості, де я виросла, Чорним убивцею ще лякають неслухняних дітей. Люди, згадавши його, міцніше замикають двері, а решта моторошних історій здається безглуздими казками в порівнянні з… ним.

Усі обернулися до леді, спрагло чекаючи продовження. Почулися прохання. Міс Беррі театрально сплеснула руками.

— Ах, пробачте мене, але я не зможу розповісти про ті часи — я їх майже не пам’ятаю. Була ще дурненькою дівчинкою, коли з’явився і зник Чорний убивця. Згодом зовсім забула ті страхи, якими ми тоді жили… Ви ж знаєте, як то з дітьми буває. Та люди ще довго згадували про нього…

Почувши ім’я «Чорний убивця», Білл Холлен посерйознішав. Його обличчя затягло хмарами, він насупив брови й дивився на присутніх з-під білих кущуватих брів, виразно даючи зрозуміти, що тема йому не до вподоби.

— Я знаю, хто може розповісти про Чорного убивцю! — раптом вигукнув Джек, схопившись на ноги. — Це ж наш шановний сержант Білл Холлен! Кому, як не йому — поліцейському, що служив тоді на півдні, знати про Чорного убивцю? Сержанте, ми вас просимо! Розкажіть нам про таємничого вбивцю! Тільки не відмовляйтеся! — додав він, помітивши, як змінилось обличчя Білла Холлена. — Ми справді хочемо знати!

Білл підняв руку.

— Джеку, прошу… Минуло вже стільки років. Я навряд чи зможу згадати всі подробиці. Це було дуже давно…

Хоча Холлен завжди охоче розповідав різні історії, цього разу він явно не бажав повертатися до теми Чорного убивці.

— Розкажіть хоча б те, що пам’ятаєте! — не вгамовувався Джек. — Щоб ми нарешті дізналися: хто ж такий той Чорний убивця? І чи справді він був таким страшним?

Усі присутні затамували подих і уважно прислухались до діалогу…

Білл Холлен не змусив себе довго вмовляти — допивши бокал, зітхнувши і розпаливши сигару, він почав свою розповідь. І ми справді поринули в історію, сповнену жаху, що ще довго змушувала багатьох здригатися вночі. Поліцейський умів розповідати яскраво.

Він сидів, тримаючи в одній руці знову наповнений фужер бурбону, а в іншій — сигару, з якої повільно пускав дим собі в вуса. Його щоки палали, очі блищали, а голос був хриплуватим і збудженим.

— …І хоча минуло вже понад сорок років, я досі чітко пам’ятаю те, що тоді сталося. Це була моя перша, але далеко не остання зустріч із надприродним. Перемога над «Чорним убивцею» принесла мені величезне задоволення. Я ніколи більше не відчував такого глибокого полегшення від виконаної роботи, як тоді, коли не стало того монстра в людській подобі. Але найбільшу радість і щастя я відчув завдяки зустрічі з однією дуже милою людиною, яку доля привела до мене за трагічних, фатальних обставин.

Я чув багато розповідей, що їх видавали за страшні історії — відверто кажучи, все це нісенітниця. Шахраї, самогубці, вбивці — звичайна поліцейська рутина. Якщо хтось скаже вам, що зомлів при вигляді трупа — поставтеся поблажливо. Побачити мертве тіло — не так уже й страшно, як здається. За кар’єру я бачив їх силу-силенну, по кілька одразу, і по частинах, порубаних і порізаних — ніби на засол. Але якщо вже й була якась по-справжньому моторошна історія — то це історія про «Чорного вбивцю». Щоправда, після тих подій живими лишилися одиниці, а ті, хто пам’ятає, воліють мовчати, бо ніхто вже не вірить таким розповідям.

Білл Холлен відпив трохи з фужера, затягнувся сигарою і, випустивши хмаринку диму в бік каміна, після паузи продовжив:

— Так, гадаю, я останній з тих поліцейських, хто безпосередньо був причетний до справи Чорного вбивці. Але я ніколи не любив говорити про нього. Як би мені не подобався Джозеф — це трагедія. Руйнування життя, особистості, основ, моралі — всього святого, що ми звикли вважати непорушним.

І ще одне. Часто, коли говорять про «Чорного вбивцю», помилково приписують мені повну заслугу знищення чудовиська. Та це несправедливо. Був ще один чоловік, без якого, ймовірно, вся ця історія й не сталася б. Я спробую виправити цю несправедливість — і сьогодні ви дізнаєтеся, як усе було насправді. А почалося все так…

За календарем вже настала осінь. Тепла, суха — чудова пора бабиного літа. Дерева ще стояли зеленими, але вітер уже гнав сухе листя вздовж тихих вуличок і розносив тонкі нитки павутиння. Небом ліниво пливли хмари, несені вітром, що так і не могли пролитися дощем. Птахи збиралися в зграї, готуючись до перельоту на південь, ближче до тепла. Все навколо здавалося безтурботним і нічого не віщувало біди.

Одного з таких вечорів, коли багряне сонце щойно сховалося за далекими пагорбами, хтось переліз через огорожу старого кладовища. Засунувши руки в глибокі кишені світло-сірого плаща, він неспішно брів алеями між могилами та склепами. Це був молодий, худорлявий рудоволосий хлопець.

Його видовжене обличчя ще не знало бритви, хоча на вусах і підборідді вже пробивалося рідке світле волосся. Косий чуб спадала на широкий лоб, майже затуляючи очі. Ніс був прямим, губи — тонкими і блідими. Нервове обличчя час від часу здригалося. Він довго ходив, насторожено озираючись, ніби боявся когось зустріти. Аж поки його увагу не привернув старий, занедбаний склеп, що стояв на самоті. Складений із потемнілого вапняку, він виглядав мертвим навіть серед могил.

На той час уже остаточно стемніло. Землю поглинули тіні, а на небі з’явилися перші рідкісні зорі. Підійшовши до склепу, хлопець озирнувся. В його великих очах як і на обличчі відбивалася тривога.

Насувалася ніч.

У кущах щось зашурхотіло, й зелені очі блиснули в темряві, повільно наближаючись. Десь неподалік ухнув пугач, зашелестіло листя, і порив вітру вдарив у груди. Здавалося, сама природа жене його геть із кладовища.

Нервово, раз по раз озираючись, він відчув, як у глибині свідомості прокидається чорний, волохатий звір на ім’я Страх — і звір цей був дуже голодний. Страх стрімко пожирав розум, паралізуючи тіло. Кожна клітина вже волала про пощаду, поглинута нічною тишею. Довгі лапи страху вп’ялися в серце, стиснувши його до болю. Воно затремтіло, забилося, як пташка в тенетах.

Притискаючи руку до грудей, хлопець ледве стримував паніку. Він цілком піддався владі ночі. Тремтячи, як осиковий листок, був готовий у будь-яку мить утекти. Але те, що привело його сюди, було, мабуть, сильніше за страх. Згорбившись, він кутався в плащ, мов черепаха ховався в панцир. Збожеволіло озираючись, обережно підійшов до склепу. Його лихоманило. Дрижачими пальцями він торкнувся важкого кільця на дверях.

Двері виявилися не зачиненими. Він потягнув її на себе — і ступив усередину.

З боку могло здатися, ніби хлопця лякає більше саме кладовище, а не те, що ховається там, у глибині склепу. Широкі сходи вели донизу, у пітьму. Тримаючись за ручку дверей, він кинув останній погляд назад. Повний місяць уже піднявся над деревами, яскраво освітлюючи хрести й пам’ятники — вони мовби дивилися на нього десятками невидимих очей.

Стоячи на ватяних ногах, хлопець намагався зібрати рештки розуму, що вислизав. У голові було тільки одне: виконати задумане.

— Я розплачусь із вами за все. За брехню. За зраду. Всі поплатяться. Особливо ти, Гаррі Вінс… — шепотів він сам до себе, і в його очах спалахували злі вогники.

Нелюдська лють додавала сили, страх відступав. Він стояв на верхній сходинці, втупившись у темряву, що була густою, липкою, сліпучою — здавалося, сама пітьма проникала в легені з кожним вдихом.

— У-уа… У-уа… Ха-ха-ха-ха-ха!.. — пролунав у нічному повітрі крик птаха.

Парубок голосно зачинив за собою двері. Тремтячими пальцями став метушливо діставати з кишені коробку сірників. Ламав сірники, намагаючись запалити. Чимало їх уже валялося біля ніг. Та нарешті спалахнув вогник, слабкий, тремтячий — ледь розганяючи морок...

Він підніс свічку, і вогник схопився за крихітний ґніт, майже згасаючи і знову спалахуючи, ніби якась невидима сила смикала полум’я в різні боки, не даючи йому розгорітися. Юнак стояв на верхній сходинці, все ще не наважуючись розпочати спуск. Попри те, що його била лихоманка, він відчував жар, а волога сорочка липла до тіла. Тримаючи свічку і захищаючи полум’я долонею, він чув удари свого серця, які гучно віддавалися у скронях, а горло пересохло, дозволяючи лише хрипкі зітхання вириватися з його худих грудей. Полум’я тремтіло, слабко розганяючи пітьму, кидаючи химерні тіні і ліплячи гротескні обличчя на нерівностях стін. Його очі металися навколо, хапаючи поглядом старі камені, що виринали з темряви.

Повільно, спотикаючись об вибиті сходинки, він спустився вниз.

Сухе, затхле повітря, просякнуте тліном, ускладнювало дихання, дерло в горлі, змушуючи його задихатися й кашляти. Невловимий пил плавно кружляв у повітрі, здіймаючись навіть від найменшого руху. Парубок стримував звуки, що рвалися з грудей, ніби боявся потривожити вічний спокій давно померлих. Трохи перевівши подих і насторожено оглядаючись, він підняв свічку над головою, вдивляючись у кам’яні підвищення, на яких стояли відкриті труни з муміями покійників, прикритих прозорими покривалами. Різьблені лаковані віка, зняті з кількох трун, припадали пилом сперті на стіни біля голови. У стінах виднілися забуті, затягнуті павутинням, запечатані й порожні ніші з символами та написами.

Десь у темряві чулося пищання й шарудіння щурів — істот, які зневажили страх перед цвинтарями та склепами.

Юнак глянув на чоловіка в труні перед собою. Це був старий у військовому мундирі початку минулого століття. Поряд з ним лежала срібна шпага в багатих піхвах, інкрустованих золотом і слоновою кісткою. Суха шкіра обтягувала череп, мов пергамент, а довге світле волосся ніби німбом розсипалося навколо голови. Здавалося, що в труні лежить не мумія, а просто чоловік, який занурився в спокійний сон. Гострий гачкуватий ніс, малинові губи, складені на грудях руки — усе це незнайомець вдивлявся, важко дихаючи. Нарешті, задоволено кивнув, певно, знайшовши те, що шукав.

Підійшовши до стіни, він з зусиллям підняв віко труни, вставив його в пази й закріпив. З глибоких кишень почав витягати атрибути чорної магії: чорні сальні свічки, дзеркала, перевернутий хрест та інші речі. Діставши баночку з охрою, намалював на стіні велику пентаграму, а в центрі — символ Асмодея. Завершивши нехитрі приготування, зиркнув на годинник, витяг з бічної кишені флягу, ковтнув трохи, спокійно закрутив і сховав назад. Чекав. Час ще був. Страх полишив його, але, бачачи довкола труни, він відчував себе скуто, немов тіло стало дерев’яним.

Опівночі він запалив чорні свічки й почав свою нескладну молитву. Спершу пошепки, потім усе голосніше, поки його хриплуватий, ламаючийся голос не залунав під склепінням. Що дужче він промовляв, то виразніше відчував, як страх покидає його, а на його місце приходить відчуття сили. У його словах був заклик, прохання про допомогу в боротьбі з ворогами. Він кликав потойбічні сили, звертався до диявола. Та відповіддю йому була тільки гнітюча тиша. Лише луна, відбиваючись від мохом вкритих стін, повторювала його прокляття. Він кричав, розпалюючи себе ненавистю до всього живого.

— О, Асмодей! Володарю Пекла! Дай мені сили знищити їх! Покажи, що ти чуєш мене! Допоможи мені! — волав він, обертаючись на місці, стискаючи кулаки, уявно трощачи своїх ворогів, вигукуючи їхні імена, бризкаючи слиною. У шаленстві він уже мало скидався на людину, продовжуючи закликати диявола. Страх зник, поступившись місцем сліпій люті. Піна виступила на тонких губах.

І раптом — шурхіт під склепінням. З темряви зірвалася величезна чорна летюча миша, видала дивний вереск і зникла у зачинених дверях. Юнак здригнувся, а вже за мить з розширеними очима з піднятими до неба тремтячими руками впав на коліна і переможно вигукнув:

— Він почув мене! О, Сатано, візьми мою душу — я твій! Я раб твій! Я належу тобі!

Не встиг він договорити, як з нізвідки зірвався вихор і погасив свічки. У темряві блиснула блискавка, вдарила у труну, на якій стояли магічні предмети, і яскравою кулею вилетіла крізь вентиляційний отвір. Від удару віко труни розлетілося на друзки — і перед ним постало перекошене злобою обличчя покійника, якого розбудили серед вічного сну. Очі мерця палали гнівом. І в цю ж мить хлопець відчув, як у нього тріщать кістки, видовжуються кінцівки, виростають пазурі.

Його нутро здригнулося від жаху, з горла вирвався стогін, що перетворився на моторошне виття, яке прокотилося над кладовищем. Його велика вовча паща була повна гострих зубів. Знову пролунав виття, і зі склепу вискочив звір…

Почувши бій годинника, Білл Холлен замовк. Він насупився, ніби не міг згадати, що було далі. Потер лоба пальцями, помовчав трохи й простягнув свій уже порожній фужер. Джек поспішно взяв пляшку з візка й плеснув йому бурбону. Сержант ковтнув, смакуючи повільно, і, задивившись крізь скло на полум’я в каміні, поставив фужер на столик біля крісла. Усі мовчали, чекаючи.

Підкинувши в камін поліно, Білл Холлен відкашлявся, прочистив горло і продовжив:

Настала ніч, і місто занурилося в темряву. Гаррі Вінс і Джанет, потягуючи колу, базікали й дивилися телевізор. Хлопець запросив дівчину до себе додому, і був на сьомому небі, коли вона погодилася. Вони сиділи на дивані, ласували фруктами й кексами, і не помічали, як спливає час.

Гаррі був закоханий у Джанет і радів, що вона обрала його, а не Джозефа. Він знав, що Джозеф сердиться, провокує сварки, але ті не впливали на їхні стосунки з Джанет. Джозеф підставляв Гаррі, переслідував дівчину, нав’язував їй свою присутність, коли вона цього не хотіла. Гаррі бився з ним і таємно пишався синцями — для нього це були шрами битв за кохання, за Джанет.

Тепер же, в затишній домашній обстановці, він милувався нею — білявою, тендітною, з легкою посмішкою, що не відводила погляду від екрана, і ніжно прибирала з обличчя неслухняне пасмо. Його губи світилися відчуттям щастя. Пройде трохи часу — і Джанет зрозуміє, як сильно він її любить. А поки… він не поспішав. Адже попереду — ціле життя.

Та він і гадки не мав, що за вікном уже причаїлася смерть. Блідий лик місяця ховався за пухнастими завісами хмар, лише зрідка виринаючи з-за них, аби поглянути на жахіття, провісником яких і сам був. Джанет кинула погляд на маленький наручний годинник і поспішила додому. Гаррі провів її до дороги, довго прощаючись, цілував і шепотів освідчення в коханні, поки не зловив пізнє таксі. Потім повернувся до будинку. Його душа співала — він кохає! Навіть Джозеф зараз здавався йому чудовим хлопцем. І прохолодний вітер, і важкі чорні хмари викликали в ньому лише радість.

Кімната, де він сів перед телевізором, була на другому поверсі. Той, хто чатував за вікном, певно, доклав чималих зусиль, щоби вибратись на вузенький карниз між поверхами. Гаррі майже не звертав уваги на те, що йшло по телевізору. Завмер перед екраном із пляшкою коли в руках — перед очима стояла Джанет. Він не бачив пари палаючих зелених очей, що пильно спостерігали за ним, але почув моторошне виття істоти, яка передчувала помсту. Його охопив паралізуючий жах.

Зненацька вікно вибухнуло бризками скла, і до кімнати ввалилося щось величезне, вкрите темно-сірою шерстю. Гаррі, напівобернувшись, застиг, втупившись через спинку крісла в звіра — з подивом і жахом. У його скуйовдженій свідомості проносились уривки думок: вовк? Ні, не вовк. Ведмідь? Не схоже. Хто це?! Але це вже були його останні думки.

Перед ним постав живий кошмар. Потвора піднялася на повен зріст, стрибнула до Гаррі й вихопила його з крісла. Хлопець, будучі паралізований жахом, мовчав. Він хапав ротом повітря, задихаючись. У кімнаті чулося тільки низьке гарчання, більше схоже на завивання. Монстр підняв його за плечі й впився довгими іклами в горло. Пролунав хрускіт переламаних кісток. Гаррі, судомно сіпаючись, захлинався власною кров’ю й повалився на підлогу. Потвора труснула закривавленою пащею, глянула на жертву й полоснула лапою по тілу, розриваючи одяг. Побачивши випадаючі, ще теплі нутрощі, воно переможно заричало і, обернувшись, зникло у вікні. Його поглинула ніч.

Так загинув Гаррі Вінс. А Джанет… Про неї й піде далі наша розповідь. Адже ця дівчина зіграла аж ніяк не останню роль у подальших подіях.

Вона була вродливою — білявка з довгими ногами, немов пуп’янок, що тільки-но починає розквітати. В її тендітній незавершеності була якась особлива, магнетична принада. Погляд, хода — усе в ній змушувало забути про все на світі й обертатися їй услід.

До знайомства з Гаррі вона вважала, що кохає Джозефа. Вони зустрічались, сварилися й мирилися. Та безпричинна ревність Джозефа руйнувала щирість їхніх почуттів. Як у ясні дні бувають похмурі, так і в їхніх стосунках пролітали хмари непорозуміння.

Одного дня Джанет зустріла Гаррі. Відтоді її життя набуло нового сенсу. Якщо Джозеф дарував їй яскраве, безмежне, майже божевільне кохання, то Гаррі виявився тонкою, чуттєвою натурою. Він не нав’язувався — це приваблювало дівчину. Вона сама стала шукати зустрічей з ним. І день за днем, зустріч за зустріччю, їхня дружба міцнішала.

Джозеф же не знаходив собі місця. Він переслідував Джанет, благав про любов, але в її очах втрачав гідність. Вона стала його уникати. І коли Джозеф зрозумів, що все втрачено — наважився. Викликав диявола… І жахливо, жорстоко розправився зі своїм суперником, а потім і з усіма, кого вважав винними у своїй зламаній долі.

Він з ними розправився. Але зупинитися вже не міг. Адже коли ти продав душу дияволу — повернути її майже неможливо…

— Саме тоді настали кошмарні часи. Щодня ми жили без спокою. Щоранку містом ширилися новини про розірвані навпіл тіла — не лише людей. Жертв знаходили в квартирах, на вулицях… І всі — зі спотвореними від жаху й болю обличчями, на які неможливо було глянути без тремтіння. Газети здійняли страшенний галас. Вони не визнавали жодних пояснень, вимагали дій, лякали публіку заголовками та моторошними фото, щоденно виводячи їх на перші шпальти.

Наш комісар, Джеф Годфрі, щоранку тремтів від люті, розмахуючи купою газет і пакетами гнівних листів. “Ми бездіяльні нероби, якщо досі не впіймали виродка, що тримає місто в страху!” — кричав він. Ми мовчали, розводили руками, але від того нікому не ставало легше.

Увечері ніхто без крайньої потреби не виходив з дому. Та що там — навіть удень на вулицях людей ставало все менше. Всі поспішали сховатися у своїх фортецях. Купували зброю. Замки й засуви зникали з полиць крамниць. Патрулі виходили по чотири, боячись нападу.

Місто панікувало, ширились неймовірні чутки: про маніяка, що вирішив винищити всіх; про величезну горилу — нового Кінг-Конга; про ягуара, який нібито втік у передмісті… навіть адресу називали! Але все це — не те. Ніхто не знав, що саме відбувається. А ми тільки губилися в здогадах і гадали, де може з’явитися жахіття наступного разу. Адже вбивства були хаотичні й надзвичайно жорстокі. Маніяк з’являвся, коли хотів, і зникав безслідно.

Із столиці викликали кращих криміналістів. Та все дарма. Собаки не брали слід. Вони або завивали, або жалібно тулилися до ніг, підібгавши хвости. Залишалося лише чекати. І ось… вбивця нарешті з’явився.

Пів на першу ночі. Повний місяць яскраво осяює безлюдні вулиці, поодинокі авто повільно прямують додому, а в небі мляво пливуть рвані хмари. Поліцейські патрулі прочісують місто, уважно придивляючись до всього підозрілого, намагаючись вислідити жорстокого маніяка.

У диспетчерській черговий потягує каву. У розгалуженому хорі поліцейських переговорів зненацька лунає дзвінок — різкий, як удар грому. Сонливість зникає. Черговий тягнеться до кнопки, приймає виклик.

— Алло, поліція?! — стривожений жіночий голос тараторить щось про страшні крики. Розібрати слова складно — лише чути пришвидшене дихання і відчутний у голосі жах…

— Приїжджайте! Він тут, я його бачила! Це точно він — «Чорний убивця»! У будинку навпроти! О, це жахливо... Я чую його виття і ці волання про допомогу... Приїжджайте якнайшвидше... Це справжній кошмар...

Вона, захлинаючись словами, назвала адресу. За кілька хвилин поліцейські машини з усіх куточків міста, за сигналом чергового, із виттям гальм мчали до вказаного місця. Наша машина того вечора патрулювала саме цей район, тож ми прибули першими.

Що відбувалося в особняку, ми не бачили, але за відчайдушними криками було зрозуміло — там коїться щось жахливе. Ми вихопили пістолети й перебіжками рвонули до дверей. Вона виявилась незамкненою. Ми увірвалися всередину — і побачене приголомшило нас.

Посеред вітальні, на чотирьох лапах, схилившись над кимось, сиділа велетенська, потвора й гарчала. Темно-сіра вовна клаптями звисала з її тіла. Величезна паща з виваленими іклами була заляпана кров’ю, як і груди, лапи, вся навколишня підлога. Жахливі лапи з викривленими кігтями шматували тіло й закидали його частини просто до пащі.

У кутку, притиснувшись до тумби, з пронизливим вереском ховалась жінка. Очі в неї лізли з орбіт, обличчя, перекошене від жаху, вже нічим не відрізнялось від божевілля. Розірваний, закривавлений одяг ледь тримався на зраненому тілі.

Почварина нарешті помітила нас. Вона видала моторошне виття й піднялася на задні лапи. Її вовчі, розкосі очі палали злобою. Попри високі стелі, звір майже торкався їх верхівкою голови. Від нього несло гниллю й кров’ю. Ми, скривившись від смороду, зняли запобіжники та відкрили вогонь.

Але кулі не справляли на нього жодного враження — ніби не помічав їх. Я бачив, як мій напарник із подивом поглянув на свій пістолет. Потвора гарчала й рушила в наш бік. З боків її текла чорна, густа кров, що одразу запікалася на шерсті.

Охоплені жахом, ми кинулись геть. Назустріч підбігали щойно прибулі поліцейські. Звір вирвався на поріг, оголив свою скривавлену пащу й упився в нас палаючими червоними очима. Усі завмерли. А потім чудовисько стрибнуло вбік і зникло у темряві.

Попри те, що воно втекло, ті з нас, хто бачив його на власні очі, полегшено зітхнули. Та ще довго кожен питав себе — хто, або що це було? Що за створіння: вовк із тілом ведмедя й лапами лева? Звідки взявся цей мутант? Ніхто не знав відповіді. Дехто, дивлячись услід чудовиську, хрестився й шепотів молитви.

Джозеф, закинувши ногу на ногу, лежав, витягнувшись на ліжку, й дивився в стелю. Рани, яких він раніше зазнав, уже затягнулися. Загоюючись, тіло самочинно виштовхувало кулі з ран, і вони валялися тут-таки, на постілі, на підлозі. Хлопець почувався втомленим і виснаженим. Він не міг згадати, де був і що робив уночі, але знав: правда буде жахливою, і він боявся її. Чуючи по телевізору й читаючи в газетах про безжального вбивцю, він упізнавав у ньому себе. Тоді, у склепі, думаючи лише про помсту, він був готовий на все, а тепер відчував, що звір пожирає його зсередини.

Джанет після трагедії з Гаррі Вінсом замкнулася в собі й нікуди не виходила з дому, а він хотів її бачити, сподіваючись на співчуття. Його любов до дівчини палала, вабила й кликала до неї. Він вирішив зателефонувати й набрав номер. Джанет не хотіла нікого бачити, однак погодилася на зустріч — це відволіче їх обох від тих похмурих думок, якими вони жили.

Джозеф провів рукою по щоках і для більшої привабливості вирішив поголитися. Проходячи повз кухню, він зупинився, відзначивши про себе, що йому не хочеться їсти, повернувся й відчинив холодильник. Зіпсовані продукти виглядали неапетитно — та й давно він сюди не заглядав, як, утім, і до продуктового магазину, куди раніше заходив часто. Треба буде навідатися, — подумав він і грюкнув дверцятами холодильника.

Заліпивши порізи й загорнувшись у банний халат, він вийшов із ванни, у піднесеному настрої наспівуючи Kiss is for me, вмостився в кріслі й заходився гортати газети.

На годиннику була полуднева пора. Джозеф і Джанет зустрілися в парку й мовчки пішли алеями, не зустрічаючи перехожих, попри те що парк вважався улюбленим місцем відпочинку багатьох містян. Джанет була сумна, та це анітрохи не применшувало її краси. Припухлі очі й тужливе обличчя видавали, що зовсім недавно вона плакала.

Парк, яким вони йшли, був місцем їхніх зустрічей. Тут вони мріяли, будували плани на майбутнє, говорили про кохання; у них навіть була своя лавка, на якій вони сиділи, довіряючи їй свої таємниці. Але все це лишилося в минулому — до того, як Джанет зустріла Гаррі. Тепер він мертвий, ставши жертвою «Чорного вбивці».

Джанет похмуро дивилася собі під ноги, де шаруділо опале листя. Нарешті вона порушила мовчання:

— Місто ніби вимерло. Жахливо те, що сталося й досі відбувається — ці моторошні, жорстокі вбивства. Подивися на рідкісних перехожих — багато хто в жалобі. Усі бояться й остерігаються стати черговою жертвою «Чорного вбивці».

Джанет зупинилася й подивилася хлопцеві в обличчя.

— Джо, мені страшно. Ніби я відчуваю небезпеку — вона ходить поруч зі мною. Це неминучість, від якої не втечеш і не сховаєшся. Наче настав кінець світу. Я боюся ночі, — прошепотіла вона.

Її великі карі очі так часто кліпали, ніби вона ось-ось заплаче. Джозеф насупився, не знаючи, що відповісти. Він спробував обійняти дівчину за плечі й заспокоїти, але Джанет відсторонилася. Хлопець схопив її за руку й гаряче заговорив:

— Не бійся, Джанет. Нічого не бійся — я з тобою. Ти пам’ятаєш цей парк? Ми тут разом блукали, і ти кохала. Ти ж кохала мене, Джанет? Скажи мені зараз, що кохаєш, не мовчи. Я для тебе на все готовий. Я шаленію, коли ти з кимось говориш, на когось дивишся, усміхаєшся. Ти моя. Ти створена для мене, і ти будеш моєю.

Його очі блищали. Голос, підхоплений вітром, хрипів, а рука так стисла лікоть дівчини, що вона мимоволі скрикнула від гострого болю.

— Відпусти, Джо, мені боляче. Ти справді божевільний. Як ти можеш говорити про кохання, коли Гаррі… десь над нами?

— Схаменися, Джанет, життя триває. Не можна ж увесь час плакати. Не смерті ж, зрештою, вирішувати, як нам жити, — хлопець тряхнув головою. — Не розумію, і коли ти встигла до нього прив’язатися, адже мене ти знала довше.

Джанет сіла на найближчу лавку й озирнулася. Парк був порожній — лише вітер грався в кронах, зриваючи листочки й носячи їх разом з уривками паперу. Не було звичних торговців булочками й хот-догами, морозивників, не було перехожих. Джанет з полегшенням зітхнула, побачивши полісмена, що йшов алеєю. Джозеф перехопив її погляд, і дівчина повернулася до нього.

— Джо, твоя любов страшна. Що з тобою відбувається? Ти раніше таким не був.

— Любов, Джанет. Лише любов до тебе робить мене таким. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю, — його голос уже не тремтів. — Я хочу, щоб ти згадала наші мрії, ті слова, що ти мені казала, що я тобі казав.

Дівчина зітхнула.

— Джо, кохання — це довіра. Ходімо звідси, мені тут не затишно.

Вони мовчки, кожен думаючи про своє, вийшли з парку й пішли вулицею.

Минув майже місяць відтоді, як зник «Чорний вбивця», і місто потроху почало повертатися до звичного ритму. На вулицях побільшало людей і усмішок. Люди взагалі швидко забувають чужі біди, якщо ті не стосуються їх безпосередньо. На різних танцмайданчиках місцеві рок-гурти співали пісеньки про Чорного вбивцю — щось таке, і Белл Холлен спробував виконати бойовик тих часів:

Спустошу твою душу й вип’ю твою кров,

Я тобі пропоную свою вірну любов.

Я хочу, щоб у долонях продовжувало серце битися,

І щоб ти мені шептала: «Мій милий убивце», —

і вся публіка в якомусь екстазі хором підхоплювала:

— Чорний убивця!!!

Поліція не змогла розшукати труп убитого мутанта, але, оскільки він не з’являвся протягом тривалого часу, справи закрили. Було вирішено, що його застрелили під час нічного інциденту. Моторошні спогади й розповіді ще й досі тривожили уяву людей, змушуючи вечорами відсиджуватися вдома.

Джозеф дрімав, відкинувшись у кріслі. Минуло багато часу відтоді, як він переставав бути монстром, і він був цьому радий, хоча десь шостим чуттям розумів: це ще не кінець. Він помирився з Джанет, і вони часто зустрічалися — сиділи в кафе, гуляли парком, будували плани на майбутнє. Почуття, що спалахнуло знову, зблизило їх. Джозеф наполіг — і відбулися заручини. Щаслива пара готувалася до весілля.

А сьогодні вони вирішили піти в кіно — демонстрували новий фільм за участю якоїсь голлівудської зірки. Життя здавалося Джозефові прекрасним: усього, чого він хотів, він досяг. У нього було все. Джанет його.

Фільм був чудовим: погоні, бійки, кохання. Збуджені, вони вийшли з кінотеатру досить пізно, занурюючись у прохолоду ночі. Згори на них дивилося море зірок, втішаючись тихому щастю. Вулиці спорожніли. Джанет усміхалася й притискалася до Джозефа. Вона була щаслива, відчуваючи схвильоване биття серця й теплу руку на талії. Місяць сяяв і заливав вулиці сріблястим світлом.

Настала нова повня — час, коли всяке породження пекла набуває нечуваної сили, бо воно вічне й безсмертне. Дорога пролягала через парк. Джанет не могла не пам’ятати про жахливі події, якими нещодавно жило місто, й, вдивляючись у темряву порожніх алей, відчувала скутість та страх.

— Джо, мені страшно.

Він, заспокоюючи, притискає її міцніше. На міській ратуші годинник пробив північ.

Раптом Джозеф зупинився й обома руками схопився за голову. Його обличчя перекривила гримаса болю. Заплющивши очі, він стогнав, не в змозі стримати пекучий біль. П’яно хитаючись, нічого не помічаючи перед собою, він пройшов алеєю й, щоб не впасти, схопився за стовбур дерева.

— А-а-а-а-а… — вив він від болю, що прошивав його вогнем.

Джанет метушилася довкола, заспокоюючи його й не розуміючи, що відбувається. Та раптом, наче по тілу пройшов струм, вона здригнулася. Відскочила вбік, круглими від жаху очима дивлячись, як тріщить під тілом костюм, як витягуються руки з величезними кігтями, а обличчя перетворюється на вовчу пащу. З тієї пащі вирвався жахливий виття, змішуючись з несамовитим криком дівчини. Останнє, що вона побачила, була величезна вовча голова, білі ікла й піниста слина, що капала з пащі. Ноги її підкосилися, і вона впала там, де стояла.

Монстр схилився над дівчиною й заглянув їй у обличчя, потім підняв морду й моторошно завив.

Почулася сирена, і в парк з різних боків в’їхали дві поліцейські машини. Промінь прожектора заметався між деревами, доки не наткнувся на тіло дівчини, пробіг уперед, повернувся й яскраво освітив силует, що лежав на землі, а поруч — величезного звіра. Загрюкали дверцята машин, і поліцейські вискочили з пістолетами в руках. Пролунав тріск пострілів, але там, де ще мить тому сиділо чудовисько, вже нікого не було. Потвора з виттям утікала.

Сержант замовк, запалюючи від скіпки давно згаслу сигару. Не поспішаючи, підніс фужер, злегка сьорбнув, поставив на столик і втомлено поворушив кочергою в каміні, розгрібаючи попіл. Червоний відблиск полум’я освітило зацікавлені обличчя. Усі мовчали, чекаючи продовження. Хтось сидів, хтось стояв — але всі вже збилися ближче до каміна, тепло якого навіювало спокій.

— Невже це правда? — не витримав хтось. — Хіба можуть існувати такі монстри, як «Чорний убивця»? Це ж протиприродно, і виходить за межі нашого розуміння. Білле, навіть попри те, що ви все так серйозно розповідаєте, я не в силах у це повірити.

— І справді, важко в це повірити, — озвався глава родини Коулів, витягуючи з рота трубку. — Розум відмовляється сприймати таке як правду. Але я й сам давно чув про «Чорного убивцю», хоч і не в таких подробицях.

Кожен почав висловлювати свої думки, і в кімнаті знову загострилася атмосфера. Джек Коул плеснув у долоні, намагаючись привернути увагу:

— Джентльмени! Це нечесно щодо Білла Холлена. Ви ж самі хотіли почути про «Чорного убивцю», а тепер не хочете вірити.

— Вибачте, — пролунав ще один голос, і всі обернулися в той бік. — Але, на мою думку, не можна підходити до такого питання з кашею в голові, лише на основі "вірю — не вірю". Кожен залишиться при своїй правді. Хто вірить — залишиться на своєму. Хто ні — теж.

— Так, усе, що розповів Білл — жахлива правда, — підхопила міс Беррі. — Я згадую деякі випадки й можу підтвердити: я не тільки чула, а й бачила жертв «Чорного убивці». Боже, який це був жах...

Білл Холлен мовчав, занурившись у спогади, аж поки хтось не окликнув його:

— І що ж було далі, коли чудовисько втекло?

Сержант здригнувся, ніби прокинувся, зітхнув і, з якоюсь внутрішньою вагою, заговорив далі:

— Так, воно втекло. Але ми довго не могли зрозуміти, чому ця люта тварюка, яка безжально вбиває всіх, не торкнулася дівчини. Ми, світивши ліхтариками в кущі, відчували — воно десь поруч, затаїлось. І волосся на голові ворушилося під картузом. Адже ми з напарником уже знали, що це за чудовисько. Ви навіть не уявляєте, з яким відчуттям, озираючись на кожен шурхіт, ми підходили до дівчини — щомиті очікуючи на його повернення.

Ми бачили, що кулі для нього — нічого. І це лише посилювало наш страх. Ми схопили безсиле тіло дівчини під руки — не до ніжностей було — і швидко запхали її до машини. Загуркотів мотор, тільки вітер засвистів позаду — ми тікали, як боягузи. Але що поробиш? У цій істоті було щось надприродне, не з нашого світу. Щось настільки загрозливе й страшне, що не залишало жодного сумніву — ця тварюка піднялася з самісіньких глибин пекла...

Дівчина була жива, і це нас неабияк потішило. Та водночас ми дивилися на неї зі смутком. Ми знали: зустріч із чудовиськом лишить слід у її душі, яку жах просто випотрошив. Вона була другою, хто вижив після зіткнення з чудовиськом. Якщо пам’ятаєте, я згадував випадок у квартирі — тоді жінка, що перебувала там, збожеволіла й померла в закритій клініці.

Машина мчала нічним містом на шаленій швидкості. Незабаром ми вже стукали у двері шпиталю. Дівчина виявилась напрочуд вродливою, і в мене з’явилося бажання піклуватися про неї, захистити. Я взяв її знесилене тіло на руки й обережно заніс до приймального відділення. Вона почала приходити до тями, металася, стогнала, кричала й боролася з кимось невидимим. Ми пояснили медикам, що з нею сталося. Їй зробили заспокійливий укол, а нас запевнили — зроблять усе можливе. На щастя, нерви в неї були міцні, але щоб повернутись до нормального стану, довелося пройти повний курс психотерапії.

Мене до неї не пускали, та я все одно навідувався — приносив фрукти, невеличкі подарунки. Я дізнався її ім’я. Джанет. Залишався для неї таємним другом. Вона швидко одужувала, і лікарі були задоволені прогресом. Джанет могла говорити на будь-які теми, але щойно розмова торкалася тієї страшної ночі — вона замикалася й ішла в себе. Зрештою, вирішили залишити її в спокої. Вона сама хотіла забути про той кошмар.

Ми так і не спіймали чудовисько — ні тієї ночі, ні наступними. Хоча часто його чули, влаштовували облави, ставили пастки — воно щоразу вислизало, наче в ньому був розум. Дехто навіть бачив, як звір ночами бродив під вікнами госпіталю й дивився вгору, у вікно палати, де лежала дівчина. Їх щось пов’язувало. Але що?

Настав сонячний, як на осінь — незвично теплий день. Дерева шепотіли листям, створюючи власну неповторну музику. Джанет виписали зі шпиталю. Вона ще залишалася блідою й замкнутою, але її життю нічого не загрожувало. Вдома вона відпочивала, лежачи в ліжку біля напіввідкритого вікна з затягненими шторами, задумливо вдивляючись у простір.

Як сказав лікар — у її випадку найкращий лікар — це час.

Вона не бачила Джозефа від тієї ночі, коли вони ходили в кіно. Але постійно думала про нього. Чула вночі виття під вікнами шпиталю, шепіт персоналу — й розуміла, про кого йдеться.

Що ж сталося з ним у парку? Як людина може перетворитися на звіра, на такого жахливого монстра? Це що, хвороба? Чи щось інше? Які темні сили так спотворили Джозефа, перетворивши його на тварюку?

Це було неприродно. І самі думки про це вводили її в депресію.

Так минали дні. Розмірковуючи про Джозефа, зіставляючи його образ з описами «Чорного убивці» з газет, Джанет раптом усе зрозуміла. Саме Джозеф — той, кого боїться все місто, кого не можуть спіймати. Вона була приголомшена своїм відкриттям. Джозеф — «Чорний убивця». Вбивця Гаррі Вінса. І багатьох невинних людей.

Цього не може бути.

Джозеф — добрий. Він не може бути вбивцею.

Це неправда. Це не так...

Джанет стрімко підвелася, швидко одяглася, накинула плащ і, застібаючи на ходу ґудзики, поспішила до міської бібліотеки. Вона взяла підшивки місцевих газет за останні кілька місяців і почала їх переглядати — дату за датою, починаючи з перших коротких згадок, що з часом перетворювалися на повноцінні статті, а згодом і на цілі шпальти, присвячені жахливим убивствам. Заголовки на першій сторінці кричали великими літерами: «Жертва вбивці», «Поліція спить», «Маніяк-вбивця», «Чорний убивця приходить уночі» та інші.

Дівчину зацікавило те, що появи монстра не були регулярними, він з’являвся лише в певний час — у дні повного місяця. Отже, подумала Джанет, звір повертається раз на місяць, у повню. Переглянувши місячний календар, вона з тривогою зрозуміла: незабаром знову почнеться хвиля вбивств. Новий місяць тільки-но розпочався. Її серце стискалося від усвідомлення: повня викликає до життя цю потвору. І вона знала, як її звати — перевертень.

Свідомість Джанет розривалася на частини — вона не хотіла вірити в очевидне. Але до повного місяця залишалося лише кілька днів. І треба встигнути. Треба щось зробити.

— Боже мій... — прошепотіла вона, стискаючи руками скроні й опускаючи голову. — Джозефе... коханий... що з тобою відбувається? Як тобі допомогти?..

Розгублена, вона сиділа над купою газет, не знаючи, що робити. Але раптом її погляд вихопив на стенді обкладинку книги з моторошним монстром, напрочуд схожим на те, що вона бачила тієї ночі. Заворожено Джанет підвелася, підійшла ближче й уважно розглянула обкладинку. Так — саме він. «Чорний убивця». Але найдивовижніше було інше — автором книги виявився професор, який викладав у них у коледжі філософію.

Дівчина взяла книжку, перегорнула кілька сторінок, прочитала заголовки. Це було саме те, що їй було потрібно: вампіри, зомбі, перевертні… Вона схопила книгу й поспішила додому — хотіла в спокійній атмосфері все прочитати й обдумати свої подальші дії. Можливо, саме в цій книзі буде підказка — як урятувати Джозефа.

Вдома, сидячи на ліжку, вона почала читати. Сторінка за сторінкою. Але чим далі читала, тим більше на її обличчі проступало розчарування. Усі випадки, усі історії, які наводив професор, він же й спростовував. Немає зомбі. Немає вампірів. Немає перевертнів. І крапка.

А якщо це так — то ким є Джозеф? — думала Джанет.

Книжка була тоненька, і вона швидко її прочитала. Але все ж вирішила подзвонити. Треба бути сліпою, щоб не бачити, що коїться довкола.

Відклавши книгу, вона підійшла до телефону, трохи поміркувала, зітхнула й нерішуче набрала номер. У слухавці пролунав довгий гудок, щось клацнуло. Джанет відкинула з чола світле пасмо й тихим, рівним голосом мовила:

— Алло? Вибачте за турботу. Можна, будь ласка, до телефону професора Яна Гудмана?… О, це ви? Добрий день, професоре. Чи не могли б ви приділити мені трохи часу для особистої розмови? Для мене це дуже важливо. З якого приводу? Перепрошую… Мені трапилася ваша книжка про перевертнів, і я дуже хотіла б поговорити з вами про це, розповісти один випадок і попросити поради.

Професор, що пишався своєю працею, люб’язно запросив дівчину на обід у кафе навпроти коледжу — о третій годині дня, щоб і поговорити, і перекусити.

Вже сидячи за столиком, Джанет усе ще ламала голову — з чого почати? Як сказати йому про Джозефа?

— Отже, ви кажете, що хочете дізнатися більше про те, що я описав? — без жодних вступів почав професор. Голос у нього був трохи картавий.

Це був сивочолий, невисокий дідусь із залисиною, вузенькою борідкою-клином, у старомодному сірому костюмі, кольору мокрої миші.

— Вас щось конкретне цікавить? — він трохи нахилив голову набік, дивився з-під брів поверх окулярів і з зацікавленням та легкою посмішкою спостерігав за юною дівчиною. — Чи це просто... цікавість?

— Ні, професоре, мене цікавить усе. Наприклад, чорна магія, чорні меси, воскресіння мертвих — зомбі... І особливо — поява перевертнів. Адже це страшенно цікаво — коли людина перетворюється на вовка. Вибачте, я прочитала вашу книжку, але ті факти, які ви наводите, все ж не пояснюють, чому людина перетворюється на перевертня…

Професор із явним захватом дивився на Джанет, яка, ніяковіючи, опустила очі й злегка зашарілася.

— Ви не боїтеся торкатися таких тем? Підіть у ніч, 30 квітня, на цвинтар — можливо, потрапите на шабаш відьом, — пожартував він. — Але, якщо говорити відверто, нічого містичного ви там не знайдете. Я багато років збирав свідчення очевидців, паралельно вивчав старовинні трактати про вампірів і перевертнів, тексти про чорну та білу магію. Я опитував людей, і, уявіть собі, жодного разу не зіткнувся з чимось по-справжньому надприродним.

Його голос лився, наче річка — ніби він і досі стояв за кафедрою.

— Якщо це й не був чийсь злий жарт, то, як правило, виявлялося фізичним явищем, психічним розладом або ж просто — страхом. Люди часто бачать те, що їм підказує уява, навіяна жахом перед незрозумілим, невидимим, таємничим. Немає ніяких перевертнів. Є страх. І не тваринний, а свідомий. Тварини бояться інстинктами, і цей страх допомагає їм вижити. Вони не настільки дурні, щоб вигадувати упирів, вовкулаків та іншу нечисть. Це робимо ми, люди. Тому я скажу вам: страх — це щось глибше, ніж просто емоція. Це прадавній страх, що народився ще до появи людини розумної.

Професор не торкався їжі, тільки зробив ковток молока і, дивлячись на мовчазну Джанет, продовжував...

— Так, так. Як я вже казав, усе це — страх. Страх, що малює в уяві найрізноманітніші жахи. Ви здригаєтесь, коли темної ночі десь поруч раптом сміється сова, завмираєте, почувши шурхіт чи хрускіт гілки, а потім вам здається, ніби з темряви за вами стежать чиїсь палаючі очі. Ви боїтеся, але в цьому немає нічого надприродного. І все ж спробуйте. У вас є цікавість, а отже, можливо, перед вами й справді відкриється сезам — і ви зумієте довести, що існують перевертні, упирі та інші пожирачі трупів.

Професор допив молоко й підвівся.

— Вибачайте, мій час вичерпано. Вклоняюсь.

Розчарована Джанет мовчки слухала, і коли він уже повернувся, щоб іти, тихо запитала:

— Пробачте мою настирливість, професоре, але що ви думаєте про Чорного Вбивцю? Хто він? Це ж звір — його, за словами поліції, описали всі газети. А поліцейські, як відомо, люди серйозні. Хіба не так?

— Що я про це думаю?

Професор, який уже зібрався йти, сперся руками об стіл і нахилився до дівчини.

— По-перше, поліції не завадило б працювати краще. А по-друге… Ви що, вважаєте, що «Чорний Вбивця» — це перевертень? Та ні. Тварина, яку описували в газетах — це не більше ніж страх. Я ж казав вам: страх здатен на все. Навіть собаку можна прийняти за лева. Такої істоти, як описали поліцейські, не існує в природі, як і не існує перевертнів. Його змалювала уява, злякане свідоме. Повірте мені.

І професор ляснув долонею по столу.

— Гаразд, професоре, але уява не може завдати стільки лиха. Погляньте на ці вбивства — вони трапляються з певним інтервалом, кожного повного місяця. Ви ж знаєте, що це означає.

Джанет збуджено говорила, а потім, попередивши, щоб він нікому не розповідав про почуте, розповіла про ту страшну ніч, коли її коханий перетворився на монстра прямо в неї на очах. Професор слухав і не міг повірити своїм вухам.

— То це ви? Про вас писали всі газети? Так, так… і почуваєтесь ви добре? А як щодо наркотиків — не вживаєте?

Джанет зрозуміла: тут допомоги не буде. Людина, яка колись сама цікавилась містикою, не повірила їй. Утомлено вона запитала:

— Гаразд, професоре, та, думаю, це не секрет — чим або як можна вбити перевертня?

Професор витер руки серветкою й підморгнув їй.

— Викиньте це з голови, любонько — вампіри, перевертні… Краще займіться коханням. Не жіноча це справа — ловити диявола за хвіст. Утім, скажу: це не секрет. Вбити нечисть може срібна куля або осиковий кіл, вбитий просто в серце. Загалом перевертня важко знищити смертному. Але якщо він сам себе вб’є — уже не воскресне. Так написано в старих книгах.

— Що ж, і на тому дякую. Ви дуже допомогли, професоре.

Джанет ще трохи посиділа, спершись головою на руку, поглядаючи вслід професорові, що віддалявся, похитала головою, повільно підвелася й пішла до виходу. Вона була виснажена, та ще так багато треба було зробити. А час летів, не залишаючи надії, що все зміниться на краще.

Джанет не могла звернутись до поліції — їй усе одно ніхто не повірить. Та й Джозефа вона не хотіла зраджувати. Їй був потрібен хтось — той, хто підкаже, як діяти, і допоможе в тяжку мить.

Сержант підняв келих, відпив трохи, підкинув у камін смоляних полі́нь і продовжив:

— Я виходив із комісаріату, коли мене окликнули. Озирнувшись, побачив дівчину, яка ніяково дивилася на мене. Я одразу впізнав її. Це була Джанет. Моє серце здригнулося — саме цю дівчину ми знайшли непритомною в парку і доправили до шпиталю. Ось вона — біленька, мініатюрна, але така струнка, що очей не відвести, — наближалася до мене. На ній був яскраво-блакитний плащ, розстебнутий, а під ним — ніжна блузка й чорна вельветова спідничка, перехоплена на талії широким блискучим паском. Як зараз пам’ятаю той день, коли ми познайомились. Я підібрав найчарівнішу усмішку, яку тільки зміг зобразити, але вона швидко згасла — переді мною стояла стомлена, чимось стривожена дівчина. Я підійшов ближче:

— Ви виглядаєте не надто добре. Чим можу допомогти?

Мені так хотілося обійняти її, втішити.

— Джанет, вам не слід було ще вставати з ліжка.

Дівчина здивовано звела на мене очі:

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Як же… Ах так, вибачте. Ви мене не знаєте.

Поліцейський простягнув руку:

— Білл. Білл Холлен. Це я разом із напарником відвіз вас до шпиталю. Я навіть приносив вам квіти й фрукти, дуже радий, що ви одужали.

Джанет, трохи збентежена, потисла мою руку.

— Дякую.

Я помітив, що вона хоче щось сказати, але не знає, як почати. Можливо, це було щось для неї болісне. Вона нервово озиралася, теребила ґудзик на плащі й розглядала щось під ногами. Я мимоволі нахилився ближче. Вона підняла на мене погляд з довгими, пухнастими віями:

— Давайте зайдемо до кафе. Мені конче потрібно з кимось порадитись, але не знаю, з ким. А оскільки ми трохи знайомі й ви в курсі того, що відбувається в місті, мені буде легше почати розмову.

Ми зайшли за ріг у кафе й сіли за столик біля вікна. Я замовив морозиво та каву і приготувався слухати. Звісно, я й гадки не мав, що почую, але не міг не відгукнутися на заклик гарної дівчини.

Глянувши на неї збоку, я бачив усю боротьбу почуттів — вона ніяк не могла наважитися на якесь важке рішення. Вона вже хотіла щось сказати, але її стримував якийсь сумнів, який гриз її зсередини. Її почуття, як у дзеркалі, відбивалися на ніжному обличчі. Я не квапив Джанет, даючи їй змогу самій зважитись. Нарешті вона зібралася, поставила чашку і випалила:

— Якщо ви мене вислухаєте й повірите, то зможете врятувати місто від Чорного Вбивці. Я знаю його. Я знаю, де його шукати.

Вона сказала це з такою переконаністю, що я, захлинувшись, пролив на себе трохи кави. Відставивши чашку, витираючись хустинкою, я здивовано підняв брови. «Чорного Вбивцю» шукала поліція не лише нашого міста — а ця дівчина каже, що знає його, мовби це її знайомий.

— Як? Ви знайомі з цим жахливим монстром? Ах, тепер розумію…

— Не так важливо, звідки я його знаю. Головне зараз — зупинити чергову хвилю вбивств. Ви зі мною згодні? Ви допоможете мені?

Її гарне обличчя затьмарилося. Здавалося, вона ледь стримує сльози. Я був цілковито на її боці. По-перше, мені дуже хотілося дізнатися про неї більше. А по-друге… Я вже брав участь в облаві на…

Я зустрічався з «Чорним убивцею» віч-на-віч — і розумів, наскільки небезпечною є ця тварюка. Але водночас думав і про інше: якщо мені пощастить, я зможу пожинати лаври слави. Так, я був трохи самозакоханий. І, як виявилося, надто самовпевнений.

Я із зацікавленням дивився на тендітну, невисоку дівчину й усміхався в душі з того, що вона, можливо, знає щось про монстра і навіть — як його знищити. Ми ж стріляли в нього — кулі не брали його зовсім.

А Джанет, трохи збиваючись, розповідала про Джозефа й Гаррі Вінса, про те, що сталося в парку, про розмову з професором Яном Гудманом і ще про безліч речей, про які я, звичайний пересічний громадянин, навіть не задумувався. Її розповідь була такою фантастичною, жахливою й незбагненною, що я одночасно вірив і не вірив у неї.

Я дивувався Джанет — скільки в ній було рішучості, навіть мужності, попри блиск сліз у її очах. Вона все більше й більше мені подобалася, і я несподівано відчув заздрість до того перевертня, якого вона, схоже, кохала.

Джанет зняла з шиї срібний хрестик на тонкому ланцюжку й простягнула його мені.

— У мене немає срібла, але нам потрібна срібна куля. Можливо, це єдиний спосіб його зупинити.

— Добре. У мене є знайомий, який зможе зробити кулю. Але ти впевнена, що це допоможе?

— Абсолютно, — відповіла вона серйозно.

Я взяв хрестик — трохи потьмянілий, але красивий — і, зібравши його разом із ланцюжком у жмені, сховав до кишені штанів.

— Мені треба поговорити з професором. Усе змішалося в голові: «Чорний убивця», Джозеф, перевертень... Я вже не знав, про що думати. Мені стало душно, здавалося, ще трохи — і череп трісне, як переспілий кавун.

Очевидно, Джанет побачила мій стан.

— Ходімо, я покажу тобі будинок, де живе Джозеф.

Вона підвелася, не чекаючи на мене, й попрямувала до виходу. Я поспішив слідом.

Попри яскраве сонце, дув прохолодний вітерець. Він розгойдував верхівки дерев, шелестів опалим листям, підіймав поли мого плаща й розвівав трохи хвилясте світле волосся Джанет. Мені було приємно йти поруч із такою чарівною дівчиною. Я дивився на неї і навіть не одразу помітив, як біля нас зупинилося таксі. Джанет глянула на мене з подивом, хитро усміхнулась і легко, майже граційно, сіла в авто. Я відчув ніяковість, ніби мене піймали на чомусь непристойному.

Назвавши адресу, вона повернулась до мене — на її обличчі грала легка тінь усмішки. Машина рушила з місця, і я з полегшенням зітхнув.

Їхали ми мовчки. Побачивши мисливський магазин, я попросив зупинити таксі. Я добре знав Чарлі Слоуна — завзятого мисливця й надійного товариша. Він не раз виручав мене у складних ситуаціях. І цього разу я сподівався на його допомогу.

Зайшовши до магазину, я побачив знайоме обличчя за прилавком і поклав на точні ваги срібний хрестик.

— Привіт, старий! Як здоров’я, Чарлі? Як справи, бізнес процвітає?

Чарлі кинув погляд на хрестик і, нахилившись ближче, змовницьки прошепотів:

— Щось у місті знову не так? — поглядом вказав на ваги. — Ти теж здогадався? Тут без срібної кулі не обійтись, я це точно знаю.

— Домовились, — я махнув йому на прощання, натягнув капелюха і вийшов з магазину. Джанет чекала в таксі з явним нетерпінням.

Ми під’їхали до будинку, де мешкав Джозеф, саме опівдні. З вікна авто відкривався краєвид на доріжку, якою ніхто давно не користувався, обабіч — дерева, підстрижені кущі, лавки, завалені опалим листям, і невеликі газони, де ще квітнули білі, рожеві й червоні хризантеми. Сірий будинок у глибині виглядав похмурим і занедбаним. Розрахувавшись за таксі, ми рушили алеєю, що шаруділа листям, уважно розглядаючи похмурий котедж.

Вікна були в пилюці, зсередини затулені важкими шторами, які не пропускали світло. Пошту в ящику ніхто не забирав уже кілька днів. Здавалося, що господарі давно покинули дім.

Я поправив і розстібнув кобуру, жестом покликав Джанет і підійшов до головного входу. З-за дверей не чулося жодного звуку. Натиснувши на ручку, ми виявили, що двері не замкнені, й зайшли всередину.

У просторій передпокої панував напівморок, в який ледь проникало світло з вулиці. Всюди був безлад: взуття абияк кинуте біля стіни, плащі та одяг звалені або звисали зі спинки дивана. Нас огорнув різкий, задушливий запах — важкий, тваринний. Ми не стали вмикати світло — тільки прикрили двері, залишивши вузьку шпарину, крізь яку пробивалося сонце. Морщачи носа, ми стояли, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви.

Від задушливого смороду паморочилося в голові, шлунок зводило судомами — здавалося, сніданок ось-ось підніметься назад. Я дістав пістолет, зняв його з запобіжника й обережно рушив уперед. Джанет шепотом вказувала напрямок — ми йшли до спальні.

Притиснувши долоню до дверей, я трохи відчинив їх. У кімнаті було темно — важкі штори майже не пропускали світла, але я розгледів: книги, одяг і газети валялися на стільцях, кріслах і підлозі, на тумбі біля ліжка — порожні пляшки з-під алкоголю. В ліжку хтось спав.

Я різко натиснув на вимикач. Світло освітили кімнату. Я став у дверях, тримаючи «Магнум» обома руками. В повітрі нависла гнітюча тиша. Здавалося, вона давила на нерви, стукаючи у скронях.

Нічого не відбувалося. Я обережно сів навприсядки, не випускаючи зброю з рук, підняв із підлоги журнал і жбурнув його на ліжко.

З-за мого плеча визирала Джанет — насторожена, напружена.

Пружини ліжка заскрипіли. Долоні спітніли, руки тремтіли. Я не почувався впевнено, особливо зважаючи на те, кого ми тут шукали. Та й атмосфера будинку діяла гнітюче.

Я чекав побачити звіра — але з-під ковдри підвелася розкуйовджена голова. Почулося хрипле:

— Хто там?..

Поки вона знову не впала на подушку, я встиг розгледіти бліде обличчя, запалі очі, налиті кров’ю, губи, зведені в болісній гримасі — усе це обрамлювалося скуйовдженим рудим волоссям. Перед нами був молодий чоловік. Я з полегшенням видихнув.

Та в ту мить уперед вийшла Джанет.

— Джо, це я. Ми прийшли поговорити. Ми знаємо, що з тобою відбувається.

Пружини знову заскрипіли, і той, хто лежав, прохрипів:

— Пізно... Надто пізно. Я вже не людина...

Після цих слів я інстинктивно підняв пістолет вище. Мене пронизав холодний озноб. І коли він спробував підвестися, мій голос здригнувся…

— Гей, як тебе там... Хто б ти не був, сядь на ліжко і руки на коліна. Щоб я їх бачив.

— Не треба так, — вигукнула Джанет, обертаючись до мене. — Ви ж бачите, він хворий! Сховайте пістолет!

— Так, звісно... Але якщо це той самий «Чорний…» — я знизав плечима, не знаючи, що сказати. Тим часом Джанет підійшла до хлопця й присіла поруч із ним.

— Джо, що з тобою коїться? — лагідно промовила вона, торкаючись його щоки, колючої від щетини. — Я хочу тобі допомогти, але не знаю як. Це жахливо...

Вона здригнулася, згадавши звірячу гримасу, яку бачила. Джозеф підняв голову, глянув на неї, потім на мене — я досі стояв біля дверей, спершись на одвірок, і, відвернувшись, втупився в підлогу.

— Бачу, ти читав, що відбувається в місті, — Джанет кивнула на розкидані по підлозі газети й підняла одну. Заголовок на першій шпальті кричав: «Чорний убивця — хто він?»

— Люди живуть у страху, ніхто не знає, що це за істота, звідки вона з’являється, коли нападає. Ми маємо щось зробити. Це треба припинити. Як звільнити людей від цього жаху? Джо, ти маєш зібратися з духом і... — вона запнулася. — ...і більше не вбивати. Ти ж зупинився тоді, в парку.

І хоч я тепер знав напевно, що переді мною сидить убивця багатьох людей — людина, яка перетворюється на монстра, що прагне крові й вбиває без жалю, — мені було дивно цікаво дивитися, як Джанет читає йому мораль, ніби вчителька розпекає школяра, який провинився. А Джозеф, босий, з опущеною головою, обійняв себе руками й монотонно гойдався вперед-назад. Його глухий голос пробився крізь тишу.

— Запізно... Голова болить. Ідіть. — Він підвів на неї очі. — Це ти винна в тому, що я з собою зробив. Тільки ти.

Обличчя його спалахнуло гнівом.

— Чому ти мене покинула? Ти насміялася з мене і пішла з Гаррі Вінсом. Чим він кращий за мене? Я зненавидів його. Ти йому усміхалася, а я не знаходив собі місця. Я злився на тебе, на всіх. Там, на старому цвинтарі, в склепі, я віддав душу дияволу. Я більше не людина...

Він знову зронив голову, змахнувши рукою в бік відчаю. Джанет м’яко погладила його плече, голос її тремтів.

— Джо, я кохаю тебе і залишаюся з тобою в цій біді. Пробач за біль, який я тобі завдала. Але я все ще вірю в наше майбутнє. Знайди в собі сили побороти себе.

Я мимоволі саркастично усміхнувся, уявивши собі безхмарне майбутнє для цієї парочки — монстра й крихкої, дещо наївної дівчини. Це було страшніше за кохання Кінг-Конга. Джозеф раптово повернувся до неї й заговорив гаряче:

— Що я можу зробити?! Здається, я втрачаю розум, коли перетворююсь... А коли прокидаюся — нічого не пам’ятаю. Тільки кулі на ліжку... Це настільки жахливо, що я сам собі боюся в цьому зізнатися. Я читав у газетах про чорного вбивцю — і не був певен, що це я. Ти кажеш — зупинися. Я намагався. Я не знаю, як повернути себе. Хотів піти до церкви — не зміг увійти. Щось невидиме мене не пустило. Я приніс додому розп’яття, хотів молитися... Але вночі, у приступі люті, зламав його. Шляху назад більше нема. Запізно...

Він замовк, мляво змахнувши рукою. Джанет зітхнула.

— Джо, що ж робити? Ти сам розумієш, усе це мусить скінчитися. Як звільнити людей від цього жахливого звіра? З газет ти знаєш, що на монстра полюють. І рано чи пізно його застрелять. Ти сам повинен знищити звіра в собі. Це твоя відповідальність перед людьми. Я хочу, щоб ти зрозумів мене, повірив і пробачив. Ти очистишся, якщо твої думки й дії будуть спрямовані на те, щоб позбутися зла — демона, який живе в тобі...

Вона замовкла, вдивляючись у темне обличчя хлопця.

— Пробач мені, — ледь чутно прошепотіла вона. — Невже від цього не можна позбутися?.. Як жаль... А я вірила, що всі мої нещастя вже позаду...

Джозеф підняв голову, глянув у її вологі очі й, нічого не сказавши, затулив обличчя долонями.

— Я дуже втомився. Ідіть...

Джанет зітхнула, підвелася, оправила плащ, поправила комір.

— Добре, Джо. Ми підемо. Подумай про те, що я казала. Ти маєш прийняти рішення вже сьогодні. Завтра буде пізно. Завтра вночі все повториться. Я молитимусь за тебе...

Вона поцілувала його схилену голову і, переступаючи через розкидані газети, попрямувала до виходу. Ми вийшли з будинку, зачинивши двері за собою.

Я підвів очі до сонця, яке все ще дарувало нам теплі дні, посміхнувся й глибоко вдихнув. Свіжий вітер закружляв у голові.

— Наче в могилі побував... Як ви себе почуваєте?

Джанет зморщилася.

— Не дуже... Мені здається, я несла якусь нісенітницю. Казала зовсім не те, що хотіла. — Вона замислилася, занепокоєння не полишало її обличчя. — Завтра вдень кулі мають бути в нас. Інакше ми його не зупинимо...

— А може, краще його ізолювати? Посадити в клітку, зв’язати... А в крайньому випадку — застрелити, поки він ще не став звіром?

— Що ви! — вигукнула Джанет, здивовано подивившись на мене. — Хіба не розумієте? Тоді він встане з могили, стане зомбі, з ним уже й не поговориш... Та й не вірю я, що знайдеться клітка, яка втримала б диявола...

— Ви, мабуть, маєте рацію, — зітхнув я. — Ну що ж, до завтра...

— До завтра... — тихо відповіла вона.

Джанет відмовилася, щоб я її проводив, і ми, попрощавшись, розійшлися в різні боки.

Наступного дня опівдні ми зустрілися біля кафе неподалік від поліцейського управління. У моїй кишені лежали срібні кулі, які відлив мій друг. Чарлі запевнив мене, що додав більше срібла «для надійності», і зробив рівно три кулі. Очікуючи на Джанет, я нервував, мов на голках, без упину думаючи про те, що сьогодні вночі на нас чекає зустріч з перевертнем. Ще вчора я говорив з Яном Гудменом, і, здається, його скепсис трохи згас.

Поглядаючи на годинник і машини, що проїжджали повз, я відчував тривожне хвилювання. Та коли побачив, як Джанет виходить із таксі, мене охопило величезне полегшення.

Вона вийшла з авто, поправила берет і розвіяне вітром волосся, тримаючи за поли плаща. Усміхнена, вона йшла мені назустріч. На плечі висіла сумочка на ремінці. Я мимоволі замилувався нею. Худенька, струнка, Джанет здавалася підлітком, що виріс занадто швидко. Але щось у її рухах, погляді, поставі — щось невловиме, жіноче, хвилююче — відразу видавало в ній дорослу жінку. Ця таємниця, недомовленість, незавершеність — тягнула до неї.

Розстібнутий яскраво-блакитний плащ не приховував короткої джинсової сукні, яка пасувала їй, а засмаглі ноги, мов магніт, приковували погляд. Я не знав, чим закінчаться наші пригоди, але вже тепер був вдячний долі за знайомство з нею. Вона мене зачарувала.

Я поспішив їй назустріч. Джанет почала вибачатися за запізнення, але я незграбно її перебив, сказавши, що міг би чекати її хоч...

Цілий день… Дівчина дістала з сумочки загорнутий у тканину предмет і простягнула його мені. Я розгорнув пакунок. На світлі спалахнуло срібло клинка з глибоким кровостоком, а різьблена рукоять із кістки у формі дракона лягла мені в долоню. На лезі витончено вигравіювані руни загадково виблискували.

— Оце річ! — щиро захопився я кинджалом. — Де ти його дістала? Йому ж не менше двох сотень років.

Джанет задоволено усміхнулася.

— Так і є. Його мені дав дід. Я сьогодні зранку навідала його. Розповіла про «Чорного вбивцю», ознайомила з нашим планом. Він тоді відкрив свою заповітну шкатулку і сказав, що знає про нечисть не з чуток. Утверджує, що цей клинок не раз був заплямований кров’ю — і жертв, принесених Маніту, і тих, хто сам став на шлях зла. У ньому є сила Маніту. Сказав, що з радістю згадав би молодість, та вже надто старий для такої справи, як полювання на диявола.

Я запросив Джанет до своєї машини, і ми вирушили до Джозефа.

Дім, як і раніше, стояв похмурий, занедбаний і, здавалося, ще більш відштовхуючий, ніж раніше. Здавалося, що всі сили зла й руйнування оселилися тут, і зовсім скоро від котеджу не залишиться нічого, крім купи каміння.

Я постояв на ганку, вдивляючись у фасад, і, слідом за Джанет, переступив поріг. Двері залишив прочиненими — можливо, так буде легше дихати. Джозеф виявився у трохи кращому стані — принаймні трохи прибрався в кімнатах, хоча вікна, як і раніше, були щільно завішані шторами. У спальні панував напівморок і прохолода. Слабке світло, що просочувалося з вулиці, не могло розвіяти темряву.

Джанет увійшла, увімкнула люстру, окинула поглядом кімнату і рушила до Джозефа. Той підвівся їй назустріч.

— Привіт, Джанет. Я радий, що ти прийшла, — сказав він, потиснувши їй руку й кивнувши мені через плече. — Кави не хочете?

— Дякую, Джо. Ми щойно перекусили в барі, — відповів я.

Парубок криво усміхнувся:

— Так, звісно...

Я навіть уявив собі, як п’ю каву, коли не можу вдихнути на повні груди. Ми сіли на вільні стільці. Джанет поклала загорнутий кинджал на столик. Джозеф, попри показну бадьорість, виглядав похмуро, і в його посмішці мені вчувався хижий оскал. Як і минулого разу, я не бажав із ним говорити — розмову вела Джанет. Вона наполегливо про щось просила його, благала тихим голосом. А я мовчки спостерігав, готовий до будь-яких несподіванок.

Срібні кулі, які я раніше показував дівчині, вже були заряджені в пістолет.

З боку здавалося, що Джозеф зовсім не слухає Джанет, а лише ухмиляється й метається кімнатою, наче дикий звір у клітці. Але я помилявся. Раптом він зупинився перед нею, розвернув до себе, взяв за плечі й глянув просто в очі.

— Ти й справді мене любиш? — хрипко запитав він. — Якщо так, то чому просиш про мою смерть? Чому ти, а не він? Я люблю тебе, Джанет… безумно люблю. І ким би я не став — все одно любитиму. Я не хочу робити тобі боляче… але чи знаєш ти, як болить моя душа? Цей біль — нестерпний. Від нього не втекти. Думаєш, у мене немає душі? Є. Але щось її роз’їдає, точить. Після кожної ночі щось у мені зникає. Можна втратити руку, ногу, навіть усе тіло… але як жити людині без душі?

Він замовк, потім узяв до рук кинджал, який принесла Джанет, доторкнувся пальцем до леза.

— Не знаю… навіть страшно подумати, що буде далі. — Поглянувши на дівчину, що мовчала, Джозеф додав: — Я постараюся зробити те, про що ти просиш. Думаю, я зможу...

Сонце сховалося десь за дахами, лишивши лише полум’яний край, що ще тлів над обрієм. Попри ясне небо, осінь, як завжди, принесла ранній вечір, і місто швидко поринуло в темряву. Лише світло ліхтарів та рідкісні спалахи неонових вогнів мерехтіли над ним.

Ми довго були в квартирі Джозефа, а потім вийшли, щоб спостерігати за домом з вулиці. Джанет прощалася… прощалася з тим, кого щиро й болісно кохала. Обіймала й цілувала його, шепочучи ніжні слова, не соромлячись сліз, що стікали по щоках. Джозеф витира́в їх і мовчки кивав, погоджуючись із її проханнями й порадами.

Я… я грішний — із гірким болем і, мабуть, тихою заздрістю спостерігав за ними. Мені було не зрозуміло, як вона може любити монстра-убивцю. І якщо я його вб’ю — то в цей постріл я вкладатиму щось більше, ніж просто кулю в серце перевертня.

Утрьох ми вийшли на ґанок. Осінній туман обгорнув нас своїм холодним серпанком. Джозеф, злегка зібгавшись, ще трохи постояв, кидаючи прощальний погляд на світ, частину якого вирвав із ночі вуличний ліхтар. Потім повернувся в передпокій і прикрив за собою двері.

Я глянув на заплакану Джанет, на двері, що закрилися за Джозефом, на ліхтар, що освітлював ґанок, дерева й кущі поблизу… Підняв комір куртки й повільно зійшов зі східців.

Мені було щиро жаль Джанет, але я не став її втішати. Хай поплаче — так легше відпустить біль. Ще раз озирнувся.

За мовчазною згодою між нами, якщо Джозеф не зможе вбити себе сам, я мав застрелити його на порозі — без вагань.

Я відгорнув купу опалого листя і сів на лавку недалеко від дому. Кілька разів діставав пістолет з-під поли, прицілювався в двері, крутив його на пальці й знову ховав у кобуру. Потім відкинувся на спинку лави й глянув на годинник. Залишалося чекати недовго.

Ми сиділи мовчки, не дивлячись один на одного. Кожен думав про своє. Та й про що говорити, коли нерви натягнуті до межі в очікуванні невідворотного?

Джанет крадькома витирала сльози.

Так ми й сиділи, поки мене не почало хилити в сон. Голова схилилася, і, зарившись у комір, я задрімав…

На міській ратуші пробило північ.

Раптом сержант замовк, прислухаючись до бою годинника, що лунав з кутка кімнати. Усі мимоволі обернулися туди, звідки доносився цей рівномірний, невблаганний звук.

— От збіг, — зітхнув хтось. — Опівніч.

— Джанет не стала мене будити, — напружено продовжив Білл Голлен. — Вона тихенько піднялася й пішла до будинку. Хотіла побачити все на власні очі, переконатися, що станеться саме те, чого вона очікувала. Вхідні двері легко піддалися, і Джанет навшпиньки підійшла до кімнати, де був Джозеф. Звідти долинав стогін. Скрип пружин підказав, що хтось упав на ліжко. Потім — різкий рух, і раптом — жахливий, металевий грюк, а за ним звіриний, шалений рик, сповнений болю та відчаю. Почулося, як хтось бігає, падіння, тріск ламаючих стільців, дзвін скла — і тиша. Але ненадовго.

Її прорізав моторошне, тужливе виття. Джанет стояла біля дверей, прислухаючись. Це вже не був просто виття — то було завивання, повільне, хрипке. Вона вирішила, що Джозеф заколов себе кинджалом, і обережно прочинила двері, заглянувши в середину.

У кімнаті панував справжній погром. Перекинуті й поламані меблі — стіл, крісла, стільці. Постіль була розірвана й розкидана. В кутку валявся розбитий телевізор, а над ним, мов вирваний із землі пень, — покручене, зігнуте ліжко. Із обдертих стін звисали клапті шпалер. Перевертень стояв на задніх лапах, тримаючись передніми за голову. Його тіло гойдалося з боку в бік, і він вив — довго, болісно.

Вирішивши, що звір доживає останні миті, Джанет увійшла до кімнати й стала недалеко від дверей. Але раптом її погляд впав на тумбочку, в кришці якої стирчав кинджал, — і серце дівчини стислося. Монстр помітив її, глухо гарикнув і вмить опинився поруч. Він схопив заціпенілу Джанет за руку й потягнув до себе. Вона ледь не впала, але звір без зусиль підняв її в повітря й поставив навпроти себе, уважно вдивляючись налитими кров’ю очима.

Зростаючий жах стискав її горло. Вона дивилася прямо в чорну пащу з гострими іклами. Зібравши всю волю, Джанет тихо прошепотіла:

— Джо… відпусти мене… Мені боляче…

Монстр нахилився до неї.

— Я… люблю тебе, Джанет… — прохрипів він, а тоді відштовхнув дівчину й вихопив кинджал. Джанет впала, вдарившись головою об перекинутий стіл. Монстр торкнувся леза пальцем, відсмикнув лапу, мов обпікся, постояв у нерішучості — і з розмаху ввігнав клинок собі в груди.

Рик, що пролунав потому, збудив, напевно, всі будинки в окрузі. То було не просто ревіння — це був дикий, розпачливий крик, який паралізував свідомість, заповнюючи кожну клітину мозку жахом. Незважаючи на охоплений мене страх, я миттєво підхопився з лави. Поруч не було Джанет. Я, витягаючи пістолет просто на ходу, зірвався з місця й помчав до будинку.

Джанет стояла біля дверей, витираючи хустинкою кров, що сочилася з розсічення над бровою. Я взяв її за руку — вона плакала й пручалася, — і вивів надвір. Потім сам обережно повернувся до будинку й, тримаючи зброю напоготові, прочинив двері.

Перевертень стояв біля вікна. З його грудей стирчав кинджал, що світився сріблястим полиском, а з рани текла майже чорна кров. Він застогнав, підніс морду до місяця й простягнув до світла свої лапи з довгими, закривавленими кігтями. Його погляд, що відбивав холодне світло нічного неба, палав фосфоричним полум’ям. Мене охопила нудота — від запаху крові, від самого цього створіння.

Та він не збирався тікати. Тільки стогнав, розгойдуючись, ніби слухав музику, яку чув лише він один. Монстр хитався, трясся — і раптом обернувся до мене. Зробив крок… ще один… і впав, трощачи все на своєму шляху. По його тілі пробігли судоми. Нарешті він завмер.

Я стояв, затамувавши подих, коли до мене, нечутно ступаючи, підійшла Джанет. І на наших очах почалося перетворення. Тіло почало змінюватися: лапи коротшали, кігті зникали, шерсть осипалася. Морда втрачала свою звірячу подобу. Перед нами лежав оголений Джозеф. Ми підійшли ближче, напружено вдивляючись у знайомі риси.

На вулиці завила сирена, і в кімнату ввалилися поліцейські. Невдовзі з’явився і Джефф Годфрі — наш комісар. Він мовчки оглянув погром, плями чорної крові, задав кілька коротких запитань про те, що сталося. Я відповідав стримано й чітко — не так, як хотіли допитливі репортери, що вже нишпорили по всіх кутках.

Я не хотів, щоб преса вплутала в історію з «Чорним убивцею» Джанет. Як тільки комісар увійшов, я одразу ж відвів його вбік і прошепотів, хто саме лежить на підлозі. Годфрі мовчки кивнув і заборонив мені згадувати про справжню суть подій навіть натяком. І додав:

— Для протоколів — це «Чорний убивця». Не для газет.

Після цього він натягнув капелюха й вийшов.

Джозефа повезли до моргу. Наступного дня його поховали коштом міста. Кинджал залишили в серці — я переконав комісара. Не хотів ризикувати, чекаючи якогось вечора повернення зомбі.

Джанет плакала. Можливо, відчувала перед ним провину. А, може, просто оплакувала кохання. Крім комісара, правду знали ще кілька високопоставлених осіб. Приховати це від них було неможливо — інакше нам не дозволили б поховати Джозефа без розголосу.

А в ранкових газетах надрукували, що такий-то, такий-то з ревнощів спробував убити свою кохану, а потім наклав на себе руки.

Ось така історія про «Чорного убивцю». А якщо хтось не вірить — відкрийте підшивки газет сорокарічної давнини. І жахніться. Хоч газети й не знають і десятої частини з того, що почули ви.

А тепер... на добраніч.