Відпустка та інші літ етюди

Лідія Аніщенко

Відпустка та інші літ етюди

1. Підземелля

У підземеллі фортеці було вогко, але досить таки пристойно. Звісно, будь на її місці людина, вона навряд погодилася б з таким висновком. Але Ні була не людина. А привидам, знаєте, не дуже доводиться перебирати місцями. Так, в підземеллі іноді бувало страшенно самотньо, особливо яскравими сонячними днями, але у похмурі — які панували частіше — сум, на щастя, не був таким сильним. Ні, здається, колись була ВероНІкою, але вона не була стосовно цього повністю певна: потойбіччя іноді відбирає частину пам'яті, перетворюючи людську душу на привида. Словом, для вічності життя у підземеллі фортеці було навіть дуже нічого, якби не одне але: у затишному сховку Ні оселилась людина. Маленький хлопчик, замурзаний безхатько, який не тільки посмів порушити її спокій, а ще й бачив її. Дивина, враховуючи те, що хлопак вже був достатньо дорослим для того, щоб перестати вірити в дива і бачити привидів. Але він не перестав. Кожного разу, коли Ні траплялося проходити крізь стіну, біля якої сидів хлопчик, він налякано зіщулювався, скрещував пальці і махав ними перед собою, немов божевільний. Махав люто і нажахано, але (як не прикро!) ніколи не втікав. Зрештою, одного чудового дня Ні це набридло.

— Або я перелякаю тебе настільки, що ти втечеш, — пробурмотіла вона сама до себе, вперше за нежиття навмисно вишукуючи хлопця у підземеллі. — Або ти покинеш свої дурні фокуси, так і знай.

Ні знайшла хлопчака у найсвітлішому куточку підземелля. На його улюбленому місці — у лігві, щедро засланому соломою, картоном і різним шматтям. На диво, хлопак цього разу не зіщулився, не схрестив пальці і не махав ними (огидно обурливо!) у повітрі. Він був блідим, спокійним і напівпрозорим. Таким, як і Ні. У лігві, на брудному непоказному настилі, лишилось тільки його тіло.

Ні весело гмикнула.

— Бачу, ти вже мене не боїшся.

Хлопчик похмуро глипнув на неї, однак, точно не виглядав переляканим. Мовчав.

— Чого висиш, немов людська білизна? — Ні раптом яскраво відчула, який він розгублений і чомусь забажала підбадьорити. — Ходім, я навчу тебе ходити крізь стіни. Це дуже весело!

В підземеллі фортеці було дуже тихо, але відповідь вона ледь розчула:

— Ходім.

2. Йшла

Йшла повільно. Ступала по світу важко, немов не вона, а увесь той світ йшов по ній. З грудей, навіть старанно вкутаних, продовжувало пробиватися світло: сонце всередині неї. Душила його сльозами. Ховала, немов заразу. Старалася вирвати з єства. Потьмяніти. Не сяяти. Не знала, що того не можна. Не хотіла знати. Не хотіла більше терпіти. Не хотіла більше приймати свою жалюгідну, жалісну й милосердну суть. Йшла. Вперто, далеко. Якомога далі від них усіх. Йшла, аж доки не зненавиділа саму себе достатньо сильно. Тоді й спинилася. Скрикнула люто, у відчаї. Вдарила себе у груди в спраглій, останній надії розбити свій проклятий вічний ліхтар, вбити у собі сонце, що так їй боліло. Подіяло. Не світло вдарило з роздертих грудей — темрява. Морок настільки густий, що вкрив її з головою, мов саван. Вкрив усе, що колись любило її світло, усе, що осяювало його й берегло. Заглушив від світу її переможний і болісний крик. Вбила! Їй вдалося вбити у собі сонце. Воно, зрештою, було нікому не потрібне. А морок... Морок — то вона і є.

3. Сягач

Чотири сторони світу є на землі, а в Моріокеанії, солоній водокрові планети, сторін тих вісім. Й не тому, що простір її удвічі ширший, а тому, що володар її — Сягач — Білий восьминіг. В усі сторони підводного світу дістають його могутні щупальці й не сховається від його суду і гніву жоден моріокеанський мешканець. Сягач — володар незмінно справедливий, але непохитно суворий. Підтвердженням цього є й історія юного тритона Беотія. Величезна Моріокеанія і мешкають у ній не тільки риби та інші істоти: живуть у ній і людиноподібні народи — сирени й тритони. Останні полюбляють проводити час у змаганнях й турнірах. Не дарма тритони так схожі на людей: живе в їх серцях і людська слабкість — жадоба до слави й визнання. Сталося так, що юний і гоноровий тритон Беотій знайшов у закинутій печері скриню, повну дорогоцінних чорних перлин. Всупереч переконанню старійшин свого роду, Беотій був тритоном, який не цурався людського товариства. Особливо подобалось йому пливти за піратськими кораблями і спостерігати, як вони винищують людей. Ганебна поразка, якої зазнав він на останньому турнірі від тритона Салація, досі пекла йому серце, тож вирішив Беотій помститися переможцю. Узяв він скриню, повну чорних перлин, і привіз на острів, де, як він знав, зупинився капітан знайомого йому піратського корабля. Спокусився ватажок піратів такою платою і віддав за неї Беотію смертоносну суміш, спроможну підірвати ціле підводне місто, щоб не тільки Салацій, а й усі його рідні та друзі безславно загинули у руїнах. Та забув кровожерний тритон за могуття Сягача — Білого восьминога. Дізнався про підступ володар і торкнулось його щупальце Беотія як раз вчасно, щоб звернути зло проти нього самого. Розлетівся жорстокий тритон на сотні шматочків і постали з них риби, що й до нині вважаються одними з найкровожерніших у Моріокеанії — акули. Торкнувся вибух і піратського корабля й лишились від нього тільки уламки і харч для акул. Не багато було свідків тієї пригоди, але ті, хто бачив, стверджують, що з'явилась на мить над островом примарна тінь Сягача — Білого восьминога — справедливого й суворого володаря Моріокеанії. З'явилась і зникла, розтанувши поміж хмар.

4. Кладовище равликів

Кладовище равликів — трохи моторошне, але дуже популярне місце у нашому містечку. Кажуть, щоб записати туди покійника потрібно пройти чимало інстанцій, а також — не порожні кишені. Я — звичайний листоноша і не дуже розбираюся в таких речах, але чув, що ініціатором такого незвичного способу утилізації покійників стала Лісса Чатіна, малакологиня (вчена по молюскам), що втратила свою матір у дуже незвичайний спосіб: її зжерли ахатини. Ахатини — найбільші наземні равлики в світі. Я дізнався про це завдяки своїй донці Синтії: вона обожнює цих молюсків і зовсім нещодавно вмовляла мене завести декілька. Однак, після випадку з матір'ю Чатіної я подумаю двічі. Газети потім писали, що ті кілька десятків равликів, які вчена тримала у себе вдома, просто забули зачинити в контейнері. І, авжеж, якщо поруч з тими звірами спав би хтось інший, а не старенька і напівпритомна матір Лісси, жертва, без сумніву, могла б помітити, що її їдять. Проте матір вченої мала якусь хворобу і могла зомлівати по кілька разів на день: де ж тут зауважити момент, коли тебе почали їсти? Лісса ж зауважила напівз'їдену матір надто пізно. Я, звісно, подібної хвороби не маю, але, попри вмовляння Синтії поки не планую заводити вдома цих небезпечних тварюк. Щодо кладовища ж — Лісса влаштувала все дуже і дуже гарно. На кладовищі равликів не викопують жодних ям. Зате там є пречудові склепи у формі мушель, в яких зберігаються труни, наповнені виключно кістками. Якщо вірити чуткам, після звичайної церемонії похорон покійника поміщають у труну, наповнену найбільшими й найвправнішими ахатинами. Кажуть, малакологиня відбирає їх особисто, для кожного померлого. Кажуть, що потрібно не більше тижня, щоб від покійника лишилися тільки кісточки. Вчена завжди повертається, щоб забрати своїх "працівників" особисто: приїздить у великому прегарному фургоні, у формі мушлі. В тому ж самому, в якому привозить їх на "роботу". Зізнаюсь, для мене досі лишається дивним такий спосіб утилізації покійників, але з іншого боку... Кладовище равликів — дуже популярне місце у нашому містечку. І туристи його люблять. І равлики нагодовані.

5. Пляж

Наше місто має найкращий пляж на всьому узбережжі: прозора вода, чистий пісок. Туристи, які відвідують нас вперше, завжди дивуються, чому він залишається диким: ані кабінок для перевдягання, ані кіосків з їжею й питвом. Вдруге туристи не приїжджають. Місцеві давно вже звикли, що милуватися пляжем можна тільки здалеку: мов на картину, що прикрашає місто. Коли я була молода і досить гарна, щоб не соромитися свого тіла в купальнику, я була однією з тих, хто мріяв підкорити той пляж. І однією з тих, хто вижив. Здавна у кожній сім'ї нашого міста з вуст у вуста передається легенда дикого пляжу, але традиційно кожен хоче переконатися у її правдивості на власні очі. Я не була винятком. Того далекого, оповитого минулим вечора, ми з подругою прибігли на дикий пляж у шалі свободи. Шкільний випускний був позаду, попереду — ціле літо і від цієї думки всередині міцніла певність, що жодні заборони нас не стосуються. Лотта запропонувала скупатися, а найближчим до мого будинку був саме він — знаменитий дикий пляж.

— Ми надто довго вірили у байки щодо нього, — сказала подруга. — Ти хоч раз чула про ці таємничі зникнення за свої 16 років?

Я похитала головою.

— Навіть якщо тут щось жило, — продовжувала Лотта, скидаючи туфлі й ступаючи на пісок, досі теплий від сонця. — Воно вже давно померло, повір мені.

Я хотіла вірити. Хвилі, такі заманливі у сяєві призахідного сонця, були зовсім близько. Червневий вітерець тріпав наші легкі сукні й ніби штовхав у спини, запрошуючи скупатися. Лотта грайливо штовхнула мене й помчала до води. Дуріючи і бризкаючись у теплих хвилях ми зовсім забули про можливу небезпеку. Ми навіть не оглядалися на взуття та сумочки, залишені на березі, тому й не помітили рух, що зсував їх все далі від води. Коли ми вибігли на берег, мокрі й щасливі, то по самі кісточки загрузли у розпушеному шарі піску. Лотта озирнулась у пошуках речей, коли грунт під нами здригнувся і ми провалились у глибоку піщану яму. Певно, мене врятувало те, що Лотта впала першою. Борсаючись, я відштовхнулась від неї ногами і видряпалась нагору. Озирнулась лише на мить — мить, яку я ніколи не забуду — щоб побачити, як Лотта падає у жахливий вир з клешень маленьких, але дуже голодних крабів.

6. Мисливець

Мисливець завмер у засідці. Професійно тихо і очевидно не вперше. Жар ледве стримуваного спортивного запалу, заради якого він і був тут, ледь піддавався керуванню. Його жертва, граційний рудобокий олень, завмер неподалік, нашорошивши вуха. Мисливець майже не дихав. Злився зі стовбуром дерева, за яким знайшов укриття. Занурився у тишу. Став нею. Кілька ударів серця — його і жертви — і тишу розірве постріл. Постріл, який принесе йому, професійному мисливцю таке довгоочікуване відчуття могутності. Незрівнянне відчуття влади над чужим життям. Жагучий і спокусливий адреналін переможця. Їжі мисливець не потребував: лише вбивства. Дивовижно, як суспільство не зауважує у йому подібних небезпечні зародки насилля: зародки вбивць, які за крок від того, щоб так само спокійно направити постріл і в серце людини. Олень, врешті заспокоєний тишею і нерухомістю, схилився до води. Мисливець затамував подих і поклав палець на курок. Смерть прилетіла миттєво, але тихо. Якщо не зважати на м'який удар тіла, що впало на траву. Почувши цей звук, олень стрепенувся, блискавкою пролетів над струмком і зник в гущавині. З-за дерев, що скупчилися позаду мисливця, вийшла дівчина. Висока й тоненька, немов молодий пагін. Нечутно ступила до мисливця і висмикнула стрілу з його спини. Кінчик її блищав від крові, випитої з серця.

— Пригощайтеся, любі, — мовила лучниця. — Справжній мисливець завжди нагодує.

У слід їй йшла зграя вовків.

7. Відьма

Нещастя часто не мають жодного відношення до відьом. Але, так вже повелося, що найперше причину шукають саме в них. Рита, як досвідчена відьма, бачила такого немало. Сама вона була шанованою жінкою у їх селищі, не зважаючи на свій статус. Тож коли в односельців траплялися якісь біди, навіть якщо в когось і виникала думка звинуватити в цьому Риту — ніхто не насмілювався висловити її вголос. А от, Мирі, її молодій колезі, геть не щастило. Вже не раз відвідуючи Риту вона жалілась на пакості, які дозволяли собі односельці при найменшій підозрі. Був то зруйнований вулик, чи зіпсоване відро молока, куди хлопчаки поцілили брудом, чи потовчена грядка молодої зелені — не мало значення. Мав значення той факт, що Мира не була причетна до жодних нещасть, але розплачувалась за них так чи інакше. Рита як могла заспокоювала її, хоч і не завжди вдаючись до вірних слів чи порівнянь. Здається, Мира не дуже зраділа втішному запевненню, що її будинок вони все ж не підпалили, а значить — все не так і погано. Однак, несправедливість накопичувалась у ній шматок за шматком, аж доки не лягла на серце нестерпно важкою брилою.

Мира жадала помсти.

— Якщо вони роблять мені зло ні за що — то хай воно буде за діло, — якось заявила вона Риті, куштуючи запропонований чай. — Знатимуть, як ображати відьму.

— Гадаєш, від того вони перестануть тебе мучити? — Рита похитала головою.

— Що ж мені тоді робити? Що? — допитувалась Мира. — Тебе вони ніколи ні в чому не звинувачують. Я теж хочу такої пошани!

— Тобі не сподобається ціна цієї пошани, — Рита невесело всміхнулась і відставила своє горнятко вбік. — Вони не звинувачують мене ні в чому, бо я мертва.

— Але ж, — Мира вдавилась чаєм і закашлялась. — Ти не схожа на мертву!

— Мертві не завжди схожі на мертвих, — мовила Рита. — Я згубила свою відьмацьку душу. Я більше не чаклую. Ось, чого вони шанують мене.

— Але навіщо ти це зробила? — вражено запитала Мира. — Навіщо? Невже через їх пакості?

— Вони не топчуть мої грядки і не кидають бруд в молоко, — тихо мовила Рита. — Але найголовніше, що я не згорю у власному будинку, як згоріла моя мати. Відьмацтво — мистецтво сильних жінок. Я не змогла з ним впоратись. Але ти зможеш. Обов'язково зможеш.

8. Яблуня

Вітер був сильний. Такий, що перехоплювало подих. Штовхав у груди, збивав зі шляху, вперто заважав йти. Чи був той вітер звичайний чи магічний? Ось, що хвилювало Міта. Якщо звичайний — не біда: усі примхи природи рано чи пізно минають. Якщо ж магічний — то там, на Горі, може бути щось набагато гірше, ніж ураган. Гнів магів не минає так швидко, як гнів природи. Мати попереджала, що це може статися. Що хтось з чародіїв Гори буде не задоволений тим, що простий хлопець насмілився забажати їх власність. Якщо чесно, Міт сам був вражений власним рішенням. Однак, життя Фіна — єдине, що мало значення. І якщо для його порятунку потрібні золоті яблука — Міт їх дістане. І жоден вітер, магічний чи ні, йому не завадить. Юнак на мить зупинився, міцніше вперся підошвами у кам'янисту стежку, і визирнув з—під каптура. Вершечок Гори був уже близько. Так близько, що Міт бачив зелену крону яблуні, а у ній — блискучі золотаві плоди. Одного такого яблука вистачить, щоб вилікувати його молодшого брата. Якщо ж маги завадять йому... Міт мав бути готовим до цього, але не хотів навіть думати про поразку. Вітер раптово ущух, але юнак не встиг зрадіти, як занурився в морок. Ніч, настільки густа, якої він не бачив ніколи в житті, огорнула Міта з усіх сторін. Близько, так близько до цілі! Але як він дістанеться вершини крізь цю темряву? Один невірний крок — і він розіб'ється об скелі. У відчаї Міт зробив те, чого й не думав робити.

— Подаруй мені свій плід, люба яблуне! — змолився юнак. — Лише один плід, щоб зцілити мого брата. Благаю тебе!

Немов у відповідь на його прохання морок згустився і повернувся вітер. Шалений, сильний. Він штовхав Міту вниз, назад, подалі від його цілі. Коліна юнака підігнулись і він впав, з усієї сили вчепившись у тіло скелі. Попереду, у глибинах мороку, зблиснуло сяєво. Зблиснуло, і полетіло до юнака. Покотилось, підстрибуючи на невидимій в темряві стежці і зупинилось біля Міта жаданим золотим плодом. Юнак підхопив його і притис до серця, хоча плід був гарячим, немов з вогню.

— Дякую тобі, люба яблуне! Дякую, що дозволила врятувати мого брата!

Під кроною дерева, прихована в темряві, з усмішкою завмерла чарівниця. Плід, який вона метнула, знайшов свою ціль.

9. Ліс

Якщо вже мандрувати лісом, то лише справжнім, в якому можна й заблукати. З щільними хащами, в яких дерева і навіть кущі ростуть так близько одне від одного, неначе змовилися ніколи не відкривати шлях на стежку. В цьому переконання Ігоря були тверді й незмінні. У дитинстві він дав сам собі дивний обіт: щойно йому трапиться такий ліс — неодмінно випробує себе у мандрах. Можливо, якимось шматочком свідомості він сподівався, що такий ліс ніколи і не трапиться. Можливо, такі мандри були йому миліші в книжках, коли той самий герой — не ти. Однак, обіт є обіт. Тож коли одного дня, мандруючи в робочих справах, Ігор зупинився в готелі поруч саме з таким лісом, вибору він не мав: хлопчик, який давно мріяв кинути виклик лісу, вимагав виконання обітниці. Впоравшись з робочими справами, Ігор придбав у найближчій крамниці наплічник, наповнив його усім (наскільки згадав) необхідним для виживання і вирушив до лісу. Ліс прийняв його саме так, як він й очікував. Серед густини дерев не проглядалось жодної стежки. Сухе віття, соснові голки та шишки хрускотіли під ногами, руйнуючи тишу. Тварини, на існування яких вказували різноманітні сліди, поки не показувались. Лише пташки, пурхаючи між кронами дерев, наповнювали ліс своїм співом і потай спостерігали за людиною. Куди він йшов? Ігор не знав. Лише мав надію, що зможе повернутись назад. Шлях він розпочав незадовго після світанку, але дозволив собі зупинитись лише ближче до полудня. Весняне сонечко припікало, дуже хотілось їсти і наплічник ставав дедалі важчий. Ігор зупинився біля поваленого вітром стовбура, всівся на нього, мов на лавку, і відкрив наплічник. Пачка галетного печива, в'ялені м'ясні стріпси і одна пляшка води раптом здалися йому страшенно мізерним запасом. Достатнім лише для легкої прогулянки туди й назад, але аж ніяк не для Справжньої Лісової Мандрівки. Що він собі думав? Ліс вдоволено спостерігав за його міркуваннями. Спостерігав, як назрівають у мозку Ігоря єдині правильні рішення. Вчитися збирати і полювати. Вчитися знаходити воду. Вчитися будувати укриття і співіснувати з тваринами. Він знайшов ліс, в якому так мріяв загубитися, а мрії, щоб там не казали, іноді здійснюються.

10. Колодязь

То був дуже глибокий колодязь. Дійсно глибокий. Доки відерце для води, яке Уля щоразу дбайливо опускала, торкалося вологи минала ціла вічність. Однак, іншого в них не було. Принаймні, про інший вони навіть не здогадувались, допоки одного дня вода не зникла невідомо куди. Хтось має спуститися в колодязь і з'ясувати, куди поділась вода, постановили селяни. Спуститися, не зважаючи на те, чи піде на це ціла вічність. Уля визвалась сама. Колодязь давно манив її. Обіцяв розкрити секрети своїх далеких глибин. Уля не вміла плавати, але тепер це було ні до чого. Селяни підготували для неї найдовшу і найміцнішу мотузку. Бабуся роздобула для онучки коробку сірників та дві товсті свічки. Навіть поклала їй в дорогу їжі та води. Достатньо, щоб вистачило до вічності і назад. Проводити Улю у жерло колодязя не зібралось ціле село, зате нагодився товариш — безхатній пес Кудлань. Пес обгавкав її на дорогу і мало не збив з ніг, намагаючись облизати обличчя. Уля прив'язала мотузку до колодязя так міцно, як тільки могла. Перекинула торбинку з усім необхідним на спину, щоб легше було спускатися, вчепилась у мотузку і ковзнула за край колодязя. Всередині було надзвичайно тихо і нічим не пахло. Кам'яні стіни, від яких Уля відштовхувалась спускаючись, були на диво сухі і шерхаті. Зручні для тих, хто хотів би спуститись в колодязь. Уля спускалася, здається, цілу вічність. Руки вже нестерпно боліли і вона навіть подумала, чи не обв'язати себе мотузкою, щоб трохи повисіти у повітрі й відпочити. Та коли в неї майже закінчились сили, замість чергового відрізку стіни Уля ступила на дно. Тверде і не геть не слизьке. Дно, яке, здавалось, ніколи не знало води. Уля сягнула в торбинку за сірниками і за мить полум'я свічки вихопило з темряви акуратну, блакитну табличку на дерев'яній ніжці, міцно ввіткнуту попід стіною.

"Пішла у відпустку до 13 липня" — сповіщала вона — "Свіжа вода — під липою, в колодязі Дерев'яника. З любов'ю, Криничка"

11. Корона

В одному невідомому королівстві, жив собі король, який не носив корону. Правителі у тому королівстві ніколи її не потребували, адже усі вони мали дуже рідкісне, незвичайне волосся. Як тільки принц, що мав стати королем, досягав потрібного віку — зачіска його сама перетворювалась на корону. Правителі носили таку корону все життя і по цій ознаці завжди можна було їх пізнати. Та одного разу з'явився самозванець. Прийшов у ті краї мандрівний цирульник і з надзвичайним талантом — створювати з людського волосся усе, що тільки забажає. Дізнався про талант цирульника перший королівський радник, який таємно заздрив королю і вирішив цим скористатись. Незабаром мав сходити на престол юний принц, чия зачіска вже перетворилась на корону, але радник мав сина, дуже схожого на принца і понад усе мріяв зробити його королем. Напередодні події запросив він до свого маєтку цирульника і наказав йому:

— Зроби моєму сину зачіску точно таку ж, як у нашого принца.

Цирульник, як чужинець, не знав про особливість тутешніх королів. Послухався він радника, отримав плату та й пішов собі далі. Наступного дня, під час церемонії, коли справжній принц мав отримати свій королівський скіпетр, виступив з-за трону старого короля перший радник і оголосив:

— Принц, якого ви бачите — самозванець! Корона на його голові — не справжня. Її зробив мандрівний цирульник. Ось — справжній принц!

Вийшов з натовпу син цирульника і всі побачили, що на його голові така ж сама корона. Пройшов він червоною доріжкою і став поруч з принцом.

Але підвелася з сусіднього трону королева і мовила:

— Зачекайте. Я вимагаю провести випробування вогнем. Короні справжнього короля він не зашкодить.

Піднесла королева до голів обох юнаків факели, які подали слуги, і спалахнула зачіска самозванця, мов сухий хмиз, а зачіска справжнього принца лишилась неушкодженою.

— Ось ваш майбутній король!

Підступний радник, побачивши ганьбу свого сина, хотів непомітно втекти, але королева це зауважила.

— Радник, який хотів ошукати свого короля не гідний залишатися при дворі, як і його самозванець. До в'язниці обох!

Так мудра королева врятувала власного сина і королівство.

12. Річка

— Всі від вікон! Не висовуватись!

Ару навіть не робила спроби висунутися з вікна, тому лиш тихенько пирхнула. Особисто вона й не думала наближатись до вікна. Навіщо? На що там дивитись? Бабуся розповідала, що в її дитинстві обіч доріг можна було побачити дерева або мальовничі луки. Іноді — річки, озера чи морський берег. Але зараз, коли всі міста такі між собою схожі, на що ж там дивитись? Дороги і будівлі, будівлі і дороги. Та, вочевидь, не всі діти були такої думки, як Ару. Комусь було цікаво подивитись на незвичні скульптури, будинки чи фонтани, які зводили в багатших містах.

— Приїхали! — гукнула вчителька. — Виходимо обережно, по одному і нікуди не розбігаємось!

Ару вийшла з автобусу однією з останніх і долучилась до однокласників, що захоплено роззирались. На сьогоднішній екскурсії їм обіцяли знайомство із заводом, який виробляє справжню питну воду. Вчителька дуже пишалась, що змогла домовитись про таку мандрівку, тому на байдуже налаштованих дітей не звертала уваги. Завод, як і всі будівлі країни, був прикрашений скульптурами, але лишався похмурим. Можливо через те, що погода похмура? Ару глянула на небо, оповите сірими хмарами.

— Не вистачає барв, еге ж? — тихо запитав хлопчик, що стояв неподалік.

Ару обернулась до нього і відказала так само тихо:

— Не починай, Шуре. Вчителька не любить балачки про те, як було раніше.

— Але ж було, — образився Шур. — Балачки не повернуть дерева або річки, які могли тут бути. І справжні квітки, а не ці каменюки. Знаєш, зараз весна, але в нашому класі майже нікому не відомо, що означає це слово.

— Мені відомо, — зізналась Ару. — Це час, коли починає рости листя і квітки. Ніхто не знає цього слова, бо воно нам більше не потрібно, хіба ні?

— Всі захоплюються весною на картинах моєї мами, — прошепотів Шур. — Але ніхто не говорить про те, як її можна повернути.

— Шуре, Ару — не відставайте! — загукала вчителька. — Зараз ви побачите найбільше диво цього міста!

— Завод, який виробляє питну воду, — буркнув Шур, прискорюючи крок. — Хіба найбільшим дивом не було б джерельце чи річка, звідки ми могли б напитись?

Ару змовчала, але погодилась. Річка. Щоб побачити її вона б точно висунулась із вікна. Не варто й сумніватись.

13. Вогонь

Оксамитовими сутінками й синьою ніччю, безкрайнім небом над степами нісся прекрасний білосніжний кінь. На спині його сиділа дівчинка. Худа й замурзана. У довгій білій сукні, що вкривала її тоненькі ніжки аж до п'ят. Певна, ви були б здивовані побачивши таку вершницю навіть на землі, адже на гарячому скакуні сиділа вона навіть не тримаючись ані руками, ані ногами. Зате в долонях дівчинка тримала жменю вогню. Не свічку і не ліхтар, і навіть не скіпку, а справжній сяйливий пломінь. Це був, безумовно, живий вогонь. Вітер тріпав його помаранчево-жовтаві язики і відкидав ледь вловиму тінь на обличчя вершниці. Здавалось, що полум'я жадібно тягнеться до її смаглявого підборіддя, тоненьких губ, впалих щік. Але дівчинка не боялась. Хто ця вершниця і куди несе білосніжний кінь її та її вогонь? Чи, можливо, звідки? Вони летять попід хмарами так швидко й високо, що ми не бачимо дрібних деталей. Таких, як незмивні крихти золи на п'ятах дівчинки. Але я розкажу вам про них. Вершниця не несе вогонь на землю, мов легендарний Прометей. Вона несе його із землі. З пожеж, які спалили ліси, якими вона блукала в дитинстві. З пожеж, які спалили поля й луки, якими гарцював її кінь. З пожеж, які спалили вщент її рідне селище. Тоді її звали Лаурою. Давно, дуже давно. Дівчинка довго блукала згарищем, яке колись було живим, зеленим тілом землі, доки не знайшла на ньому рештки людського вогню, який приніс смерть. У чорному відчаї, у болі й у прагненні, щоб такого більше ніколи й ні с ким не траплялось, дівчинка схопила той проклятий пломінь і забрала його з собою. Ірис, її вірний білий кінь, єдиний, хто вижив у пожежах, став провідником і помічником маленької вершниці. Він відніс дівчинку і проклятий вогонь високо у небо, але не знайшов, де опуститись. Лаура й досі тримає в долонях вогонь, щоб він не зашкодив жодній землі, а Ірис невтомно мчить крізь простір і час, сподіваючись, що колись його вершниця і проклятий вогонь знайде спокій.

14. Серце

Усі, хто хоч трішечки любить зиму, безперечно люблять і сніговиків. Особливо симпатичних: в капелюшках, рукавичках і з довгими носами—морквинами. Кумедні усмішки, ґудзики на круглих частинках тулубу і очі з вуглинок. Як їх можна не любити? А чи люблять сніговики? Мабуть, не варто цього казати ані дорослим, ані малим, але чи втримаєш в таємниці те, що у сніговиків немає серця? Дуже давно, ще в часи панування Великої Зими, один сніговик хотів змінити цю одвічну ваду, але... То був особливо прекрасний зимовий ранок і пані Зима була на диво приязна й добра. Ранок, в який хотілось полюбити увесь світ. Або принаймні спробувати це зробити. І сталося так, що сніговик, якого побратими кликали Вихором, не стримався й висловив пані Зимі одне зі своїх таємних бажань: любити.

— Але для цього тобі потрібно отримати серце, дурненький, — лагідно відказала Зима. — Я ніколи не давала моїм сніговикам серця.

— Тоді я його матиму! — відгукнувся Вихор. — Я чув, що у людей воно є. Чому ж не можна нам?

— Серце — надзвичайно гаряче, — попередила сніговика Зима. — Якщо в ньому буде забагато любові — воно розтопить тебе. Невже ти не боїшся перетворитися на калюжку талої води?

Вихор роззирнувся і пригадав на мить усе своє життя. День, коли він побачив світ. День, коли він дізнався, що його створила одна маленька дівчинка, яка дуже його полюбила. І він хотів полюбити її навзаєм, але не зміг. Чи готовий він знову стати звичайною водою, без думок і почуттів, аби лиш раз відчути те, що люди звуть любов'ю?

— Не боюся, — відповів він. — Я з вдячністю прийму від вас серце.

І Вихор його отримав. Справжнє, гаряче й любляче серце. Таке, якого немає у багатьох людей. Зима зналася на серцях.

Й наступного разу, коли Вихор побачив свою маленьку творчиню, усмішка його вже не була штучною. Хоч він й не міг поворушити руками—гілками, щоб обійняти дівчинку, очі—вуглинки засяяли від радості й серце його сповнилось любові. Останнім, що він почув, був дитячий плач. Вихор знайшов поглядом свою маленьку дівчинку і побачив, що з її очей течуть прозорі струмки. Такі ж, як і з його тіла. Так сніговик розтанув від своєї любові, але забрав пам'ять про неї далеко у надра землі, щоб колись обов'язково повернутися.

15. Валіза

Все почалось з того, що на виході з міжміського автобуса мені переплутали валізу. Звісно, я забирала її сама, але завжди легше сказати, що у якомусь казусі винен хтось, а не ти. Хіба ні? Крім того, я певна, що винен саме той роззява, який забрав мою валізу і лишив замість неї свою, таку непристойно схожу: від подряпаного металевого кутика до дурнуватого бейджа з Губкою Бобом, так само не заповненого. Так чи інакше, а помилку я виявила лише вдома. Доплентавшись до свого заміського будинку, я жбурнула валізу на лавку на веранді і відкрила. Насамперед для того, щоб видобути з неї домашні капці, які я завжди возила з собою. Однак, на мене чекало розчарування. Замість жмута різнокольорових пакетів, у яких я завжди перевозила речі, я побачила купу невеличких скриньок, акуратно викладених по всьому простору валізи. Зауваживши помилку, я без вагань вилаялась на повний голос. Усвідомивши, що єдина надія повернути речі, це зателефонувати в автобусну компанію, я вмовила себе на цей крок. Там мені люб'язно повідомили, що зроблять все можливе, щоб мої речі знайшлися, але ж ви розумієте, що ми не знаємо, хто саме їх забрав, і якщо хтось звернеться з такою ж проблемою і так далі й тому подібне. Поклавши слухавку і дозволивши собі висловити лють лунко захряснувши кришку чужої валізи, я спробувала згадати перелік особливо важливих втрачених речей. Але не встигла. Валізка, не витримавши моєї грубості, гепнулась на підлогу й відкрилась. Я кинула на неї сердитий погляд, але так і завмерла з дурнувато відкритим ротом. Скриньки, що наповнювали валізу, усі як один відкрилися й звідти на мене вирячилось безліч сяючих булькатих очей. Мить — і я розгледіла, що кожна пара очей належить маленькому волохатому монстру. Наступної миті я вже неслась до хвіртки, не тільки лаючись, а й відчуваючи на своїх литках гаряче дихання чудовиськ. Трохи пізніше, сидячи на розлогій груші й спостерігаючи за кошлатими монстрами, що старанно обгризають стовбур я думала тільки про одне: чи встигне автобусна компанія знайти власника клятої валізи швидше, ніж мене з'їдять?

16. Рена

Засохла гілка на дереві відрізняється кольором, але вона досі частина дерева. Так казала моя бабця. Підозрюю, що вона мала на увазі саме мене. Моя сім'я, одна з найповажніших у Сельдарі, мала все, що може мати родина Королівського Радника, але — вона мала мене. Сина, настільки огидного власним батькам, що вони погоджувались бачити мене лише недільними вечорами. Й лише для того, щоб нагадати мені та численним сестрам, що "Сей, як це не сумно, геть не змінився". Мене не любили за зовнішність, успадковану від прабабці, яку мати воліла б забути. У Сельдарі мати таку непристойно бліду шкіру й веснянкуваті щоки — чиста вульгарність. Другою причиною була моя невситима тяга до знань. Тяга, яку дітям із заможної родини мати геть не обов'язково. Батько мріяв вивчити мене на радника, свого наступника, тож я мав би знати виключно те, що потрібно Королю. Я ж вивчав лише те, що любив. Відтінки вод Шану — єдиної річки Сельдару — істот, які в ній мешкали, рослинний світ. Я мандрував вздовж русла Шану аж до Сірого Моря, куди впадала річка, а потім — вивчав і його. Світ, який я зустрічав під водою вабив мене куди більше, ніж світ, в якому я народився. Як я мріяв покинути його! Я перечитав безліч книжок, наукових і художніх, у пошуках способу, що дозволив би людині жити під водою, але не знайшов нічого. Єдиною книжкою, яка давала підказки, виявилась збірка міфологічних оповідей, що познайомила мене з русалками. З дівчатами, яким пощастило залишити своє земне життя й продовжити його у воді. Після цієї книжки я всерйоз задумався над можливостями, які дає смерть. От тільки... Я боявся померти. Жалюгідний боягуз, який не міг піти на такий легкий крок, щоб отримати бажане! Певен, ви переконані, що в моїй сім'ї я не знайшов жодного співчуття, але це було не так. Рена, найстарша із сестер, завжди жаліла мене і чудово приховувала це від усіх, крім мене. Якось вона заскочила мене в бібліотеці з книжкою. З тією, про русалок. Певен, що вона вловила у моєму погляді те жадання і біль. Наступного дня сестра запросила мене на прогулянку берегом Шану. Рена була рішучою, сильною й милосердною жінкою. Її руки були ніжними навіть тоді, коли тримали мене під водою. Сестра подарувала мені мрію.

17. Сусід

Світ, можливо, так би й не дізнався про цю історію, якби не Дірк, мій молодший брат. Він першим зауважив, що наш новий сусід поводиться занадто дивно, як на згорбленого старенького зі вставними зубами.

— Він знову це робить! Він знову поливає ті рослини, хоча він їх вже поливав сьогодні! Тричі!

— Літні канікули не йдуть тобі на користь, Ді, — я була надто зайнята комп'ютерною грою, щоб зазирнути у вікно. — Здохни, клятий зомбі!

Потрібно було зосередитись, але мала болячка ніяк не хотіла відчепитися.

— Вперше чую про рослини, які треба поливати по шість разів на день, — повідомив над моїм вухом Дірк і знову метнувся до вікна. — А я ж відмінник, якщо ти раптом забула.

— З тобою забудеш!

Я розлючено відкинула мишку і спробувала дихати: бісів невмирущий зомбі і бісова гра!

— Треба спитати у тата з мамою, — брат не планував затикатися. — Слухай, а може це прогресивна форма склерозу? Він поливає їх і забуває й знову поливає?

— Мені нема жодного діла до цього стариганя! Хочеш — піди і спитай у нього сам.

Дірк з докором подивився на мене.

— Гадаєш, він буде відповідати на питання восьмирічного хлопця? От якби сходила ти...

— Якщо я сходжу до нього і спитаю про ці клятущі рослини ти даси мені спокійно пограти?

— Абсолютно!

Брат урочисто притис долоню до серця і мимоволі я мало не розсміялась. Чи це обов'язок усіх старших сестер? Робити для малих якісь дурниці аби врешті жити спокійно?

— Гаразд!

Містер Зел зустрів моє питання широкою усмішкою. Злегка моторошною від його надприродне білих штучних зубів.

— Дуже радий, що ви це помітили, моя люба Енн. Ходімо, я покажу вам, чому ці рослини так люблять воду.

Я геть не хотіла йти, але ж малий не дасть мені спокою, якщо я не принесу відповідь!

Тож я попрямувала за старим у будинок і — ну звісно — у підвал. Коріння рослин, які він поливав надворі, пробилося крізь ґрунт і звисало просто зі стелі підвалу. Велетенське коріння, з якого поволі цебеніла вода і падала у виритий в підлозі підвалу басейн. В басейні, заплющивши очі від задоволення, плавала місіс Зел.

— Чиста рослинна вода, люба Енн, — просяяв містер Зел. — Оживляє в буквальному сенсі слова. Правда, дорогенька?

Місіс Зел, яку він поховав минулого місяця, щасливо кивнула.

18. Доктор

— Чи хочемо ми вірити в теорії, де світ не розпадається на шматки, не злітає в повітря від ядерного вибуху і не занурюється на дно океану? Чи хочемо ми втілювати це в життя? Зробити життя нашої країни й всього світу кращим?

— Так!

— Хочемо!

— Ура доктору Гарду!

Їх очі сяяли. Обличчя горіли підтримкою. Руки злітали в повітря і збурювали його, метляючись як метрономи. Ажеж, він не бачив під простим робочим одягом їх сердець, але був певен: вони також палають від усвідомлення, що він, доктор Томас Гард, може дати їм надію і відповідь. Чи може спокій?

Доктор поправив мікрофон, недбалим рухом торкнувся кучми сивого волосся, скуйовдивши його ще більше і додав:

— Тож нам залишилась тільки дрібка роботи, а саме — переконати в цьому людство. Переконати сильних цього світу, а саме — владу не тільки повірити, а й втілити ці прекрасні теорії у життя. Припинити війни. Припинити посягання на природу і обмежити її експлуатацію. Зрештою, припинити усі чвари поміж расами, поміж країнами й поміж окремими людьми. Донести усім і кожному, наскільки це критично і надзвичайно важливо!

Він тактовно змовк, даючи їм можливість подумати, дійти висновку і захотіти ще. Дочекатися їх вигуків, які не забарилися.

— І як це зробити?

— Отож, як?

— Скажіть нам, докторе!

Томас Гард, доктор філософії, задоволено розправив плечі, перш ніж донести їм цю просту життєву істину.

— Ніяк.

19. Пінокіо

Десь невідомо де, у далеких—далечинах, жила собі дівчинка, яка весь час пхала свого носа туди, куди її не просили. Від того ніс тієї дівчинки став довгий—довгий і усі інші діти дражнили її прізвиськом "Пінокіо". Однак, на відміну від Пінокіо, дівчинка та не полюбляла брехати, а пхала свій довгий ніс саме у ті справи, де відчувала, що допомога її буде насправді потрібна. Не сказати, що життя у цієї дівчинки було прекрасне: її сварили, її ненавиділи, навіть погрожували вбити (і не раз!), але — дівчинка залишалась живою, а іноді — навіть не насвареною. Напевно через те, що більшість її друзів та рідних (а пізніше — і колег) згодом усвідомлювали, що вона просто хотіла їм добра. Однак, для всіх, хто хотів би піти її шляхом, дівчинка ця залишила попередження, яке я й передам усім зацікавленим в ньому читачам і читачкам:

"Такі, як я, рідко живуть довго і щасливо (щоб не обіцяли вам казки), але надія є навіть для нас. Тож якщо ви хочете пхати свого носа куди вас не просили так само ефективно, як я, не забувайте: робити це треба дуже обережно і надзвичайно тактовно. І не дивуйтеся, якщо через ваш унікальний ніс (який обов'язково виросте) вас будуть дражнити чи ненавидіти. Будьте до цього готові. Тільки з таким усвідомленням і стають справжніми дівчатами Пінокіо".

20. Кулекс

Коля Кулекс був не просто одним з найголосніших сусідів, яких я знав, він був і надзвичайно дивною людиною. Що зараз означає бути дивною людиною? Спитаєте ви. Хіба у наш час так мало різних диваків? Немало. Але чи часто ви зустрічали людину, яка б при зустрічі з комарами не уникала їх, а навпаки — зупинялась і давала тим бридливим криланям вдосталь напитися власної крові. На усі питання ошелешених товаришів, знайомих та рідних Коля лише хоробро відмахувався і казав, незмінно глибоким й мудрим голосом:

— Кожній живій істоті на цій планеті хочеться бути ситою і доглянутою. Довіртесь Божій мудрості: хіба створив би Бог комарів, якщо б ми не мали їх годувати? Хто, як не ми?

Найбільш морально стійкі відповідали Колі, що окрім людей на планеті є й безліч тварин, у яких також є кров, цілком придатна для харчування його крилатих друзів, але і такі запевнення були марні.

— Тварини — зовсім не те, що люди, — зупиняв такі спроби Коля. — Люди, як відомо, створені по образу Божому, а Бог — ніколи не соромився годувати комарів своєю кров'ю, тож усі ми маємо хоробро наслідувати його приклад.

Якщо поруч з Колею опинялась релігійна людина, добре обізнана у всіх цих навколобіблійних книжках, бідного Кулекса неодмінно закидали питаннями: де ж саме він вичитав про те, що Бог годував комарів своєю кров'ю?

— Читайте поміж строф, — загадково відповідав Коля й інші розпитування були абсолютно марні.

Я бачу, вас цікавить питання, чи був знаменитий Коля таким прив'язаним до когось крім комарів? Чи дозволяв він кусати себе іншим комахам, тваринам й не тільки? Ні. І в тому була його друга дивність. В природі сусід Коля мав зовсім інше, нормальне прізвище, але всі (за виключенням його матусі) кликали його саме Кулексом.

— Culex pipiens, любі друзі, Culex pipiens, — не втомлювався повторювати Коля. — Цей світ тримається на комарах, повірте мені. Вони і тільки вони — справжнє Боже випробування і символ страждань, завдяки яким очищаються наші душі.

Чи не дивак?

21. Безхатько

Безперечно, це було дикою ідеєю. Настільки дикою, що я сам погано усвідомлював, звідки вона з'явилась в моїй голові. Був час ленчу і я саме прямував на обідню перерву, коли побачив того чоловіка. Безхатька. Брудного й обірваного, що клянчив милостиню, розташувавшись біля розваленої будівлі.

— Чи не бажаєте випити зі мною склянку пива за обідом?

Безхатько, здається, здивувався цій пропозиції не менше, ніж я сам.

— Це було б дуже шляхетно з вашого боку, сер, — пробелькотів він. — Але я не маю чим заплатити. Хіба що, вас зацікавить якась з моїх фігурок...

Він витягнув з кишені жменю дерев'яних коротунів, з довгими бородами й суворими обличчями.

— Гноми? — я взяв одну і зацікавлено покрутив у руках. — Цікаво.

Безхатько спостерігав за мною зі зростаючим здивуванням. Мабуть, не часто його запрошував на обіднє пиво чоловік у солідному костюмі. Й так само не часто, ніхто з моєї братії не цікавився його виробами.

— Я хотів вас пригостити, але якщо таке ваше бажання — за келих пива, бургер і тарілку картоплі фрі з цибулею мені вистачить цих двох бороданів.

— Тоді вони ваші! — брудне обличчя чоловіка осяяла приємна усмішка. — Як і моє товариство.

Сьорбаючи своє пиво і закушуючи бургером, я крадькома спостерігав за тим, як безхатько їв. Не жадібно й безпардонно (як можна було сподіватись), а культурно й акуратно, мов справжній аристократ.

— Як ви опинились на вулиці? — не втримався я. — Ви геть не схожі на більшість ваших колег.

— Буває, що дітям потрібна квартира більше, ніж батько, — чоловік безрадісно всміхнувся. — Але нічого! Випереджаючи ваші питання, я не з тих, хто буде заради такого судитися з власними дітьми. Тож...

Безхатько знизав плечима і продовжив їсти.

Я ковтнув пиво, марно сподіваючись, що воно не застрягне у моїй горлянці. Щиро сподіваючись, що цей приємний спокійний чоловік ніколи не дізнається, як мені дістався мій солідний костюм.

— Дружина передчасно померла, авжеж? — майже недбало перепитав я, витираючи пальці об серветку.

— Так і було, — безхатько звів на мене погляд, сповнений неясної підозри. — Вже стикались з подібним?

— Колись давно, в іншому житті, — я клацнув пальцями, привертаючи увагу офіціанта. — Час розрахуватись.

22. Король-воєвода

Колись давно, у Сірому Королівстві Скель, народилось двійко королевичів. Батьки дуже пишались ними і виховували дбайливо. На щастя, у Сірому Королівстві існував давній звичай: посісти трон міг і не один спадкоємець, а й рідні брати чи сестри. Тож розпорядився король дістати забутий двомісний трон і наглядати за ним якнайкраще, аж доки королевичі не будуть достатньо дорослі, щоб на нього сісти. Минули роки й настав той день, коли золотоволосий Тін та чорнявець Рін зайняли місце своїх батьків. Перший ― із захватом, другий ― з почуття обов'язку. І хоч дорослі королевичі залишились такими ж дружними, як були в дитинстві, але життя зробило їх відмінними не тільки ззовні. Тін успадкував спокійний характер матері. Рін ― суворе серце батька й юну його незалежність. Чорноволосий королевич мріяв покинути палацові зали й приєднатись до війська, на чолі якого бачив себе із самого дитинства. Батьки знали про це відчайдушне прагнення, але не схвалювали його.

― Ти народився, щоб правити, синку, ― відказував король.

― Ваше народження повернуло королівству давню традицію, ― всміхалась королева.

І ніхто не зважав на те, що і правління, і традиції Ріну були зовсім ні до чого. Та сталося так, що на початку володарювання братів напали на їх королівство варвари, жорстокі напівмонстри з сусідньої держави. Лютою навалою пішли вони на їх землі і не зустріли сили, яка б гідно їм протистояла. Тін на королівській раді розпорядився послати на зустріч ворогам найкращих воїнів, але не було у них ватажка, який зміг би згуртувати їх і повести у бій, наповнивши серця сміливістю. Не витримав тоді Рін, зламав слово, яке давав батькам й помчав самостійно очолити військо. Чи мав він хист до цієї справи від народження, чи кров його прадіда, що був королем—воєводою, прокинулась у ньому, але стало за Ріном королівське військо, як влите. Відбили вони навалу ворогів і відтіснили їх так далеко, що довгі століття не сміли варвари й наближатись до Королівства Сірих Скель. Довелося батькам прийняти, що царюватиме на двомісному троні тільки один син. А Рін, новий король—воєвода, лишився при своєму війську і тренував його для майбутньої небезпеки й для допомоги сусіднім державам.

23. Легконогі

Їх називали народом легконогих, за здатність пересуватися верхівками дерев, немов стежками. Іда уміла це не гірш, ніж будь хто з її рідних. Початок кожного дня вона зустрічала разом зі своїм народом, на верхівках дерев. Там вони спостерігали, як поволі тане ніч, як незборима сила світанку запалює небо. Спостерігали, як швидко вмирає світанок, немов дивовижна й недовговічна квітка, а з його смерті народжується новий день. Іду завжди засмучувало несправедливо коротке життя світанку. Якби її воля, цей дивовижний проміжок між ніччю і днем тривав би вічно. Іда не знала, якого з їх богів вона могла б попросити хоч трохи подовжити життя світанку. Мрії, особливо не висловлені, збуваються нечасто. Але мрія Іди була підслухана однією з богинь — богинею сну. За дивним велінням серця вона була прихильна до маленької легконогої і вирішила допомогти. Щоб здійснити мрію Іди, богиня наготувала своє найкраще зілля й напоїла ним сестру свою ранкову зорю та брата, сонячного денного бога. Розпочавши світанок, ранкова зоря задрімала, як і її брат, і день так і не прийшов, а світанок — не закінчився. Іда була щаслива. Кольорове небо і сонно застигле над обрієм сонце дивувало легконогих цілий день, аж доки не повернулась богиня ночі. Вона розбуркала сонних брата й сестру і заволоділа світом цілковито. Довго шукали сердиті боги свою лукаву сестру — богиню сну. Шукали та не знайшли, аж доки не потомились й не потрапили у її царство, задрімавши. Сестра зустріла їх з усмішкою.

— Не заперечуйте, що іноді ви обоє потай здійснюєте мрії смертних, — мовила вона. — Чому ж я не могла здійснити мрію однієї маленької, але незвичайної легконогої?

— Ти могла хоча б не використовувати те огидне зілля? — обурилась ранкова зоря, відчайдушно позіхаючи. — Від нього мені й досі смертельно хочеться спати.

Та її сестра лише похитала головою.

— Хіба ви б послухали мене? О, ні. Маленька легконога слухає свою богиню тремтливіше, ніж її брати й сестри.

Богиня сну сумно всміхнулась і зникла, а маленька Іда продовжувала зустрічати її у снах. Однак, легконога ніколи так і не дізналась, що її бажання виконала ця добра срібноволоса жінка, чия усмішка заколисувала навіть бурі.

24. Моллі

Історії не квітнуть на деревах і не падають до ніг, як завжди стверджувала моя дружина. До того, як сама стала історією. Мимоволі живучи із письменницею підхоплюєш від неї дрібку літературної зарази. Я ніколи не хотів писати, але коли трапляється подія, яку твій мозок просто не в змозі забути — текст витікає крізь пальці, немов отрута, якої тіло бажає позбавитись якнайскоріше. Причиною історії стала моя мила сусідка Моллі, а точніше те, що я про неї дізнався. Чи часто ви бачили, щоб юна дівчина проживала у величезному будинку зовсім сама? Я — ні. Але вона проживала.

Більше того — я жодного разу не бачив, щоб вона кликала до себе якихось друзів чи рідних. Завжди сама, але завжди усміхнена і життєрадісна. Принаймні, до своїх сусідів. Я підозрював, що моє захоплення детективними історіями не доведе до добра, але у житті цієї дівчини безперечно мала бути таємниця. Я став спостерігати й шукати її, як той шуліка, що полює на здобич.

Одного разу, прокравшись до її будинку і зазирнувши у вікно я побачив те, чого аж ніяк не сподівався побачити. Моллі сиділа за комп'ютером і, вочевидь, працювала. На її прегарній кучерявій голівці були величезні навушники з мікрофоном, а її діловий мелодійний голос, який було чути навіть мені, розказував комусь про "переваги нашої програми лояльності". Я зі здивуванням приглядався до дівчини, яка, на моє переконане враження, була аж ніяк не комунікативна, хоч і привітна. Закінчивши розмову, дівчина скинула з голови навушники і сумовито підперла рукою голову. Я ледве встиг сховатися, коли вона піднялась з крісла і ступила до вікна. Сховавшись у кущах, я спостерігав, як Молі відчинила вікно і з насолодою вдихнула гірке осіннє повітря:

— Як вони мене всі дістали, — стиха мовила вона. — Ці люди. Всі вони...

На підвіконня, об яке дівчина спиралась, присіла синичка і відповіла на її скарги веселим щебетом.

— А от тебе я завжди рада чути й бачити, — усміхнулась їй Моллі. — Трохи горіхів чи насіння?

Дівчина сягнула під підвіконня і дістала звідти слоїк із зернятками та кілька грецьких горіхів.

— Ходи, моя найкраща госте, я пригощу тебе смачненьким.

25. Яблуко

Якби моє серце було яблуком, я б розрізав його на шматочки і не лишив собі жодного. Я б віддав його людям, яких люблю. Це була б їх відповідальність, а я — лишався б щасливим безсердечним, яким так легко живеться. Однак, усе це — лише мрії. Моє серце досі зі мною і болить, і любить, так само як завжди. Терпіти його не можу. Легше скинути з голови корону, ніж притлумити цей жалюгідний стукіт. Ще й стукіт у двері... До кімнати входить служниця, щоб безцеремонно відсунути завіси і впустити в мою кімнату новий день.

— Сьогодні у вас прогулянка з вашим батьком, — запопадливо мовить вона, доки допомагає мені вдягатися.

Я мовчу. Й без того пам'ятаю, що сьогодні на мене чекає чергова головомийка від короля.

— Мене дуже непокоїть вибір моєї майбутньої невістки, — говорить він, прогулюючись садом.

Я мушу йти за ним, хоч і намагаюсь більше дивитися на скуті першим морозом квіти.

— Чого ж? — відказую я. — Жені чи Елін недостатньо гарні для нашого палацу?

Третє ім'я не злітає з моїх вуст: король не має його чути.

Батько спиняється і я бачу, як у його тілі повільно закипає гнів.

— Ти чудово знаєш, що маєш обрати одну дружину, а не ганьбити наше королівство гаремом. Ми — не сусідня держава дикунів.

Я енергійно киваю і мовчу. Мовчу, дивлячись на райські яблука на завмерлому в осінньому сні дереві. Уявляю, як замість плода на найближчій гілці висить моє серце. Розрізати й віддати, так. Наш шлях раптово перетинає Хейль, двірцева чаклунка. Шанобливо вклоняється батьку і всміхається мені. Всміхається так, ніби вже знає, що я замислив.

— Я не зганьблю королівство, батьку, — щиро відповідаю я. — Я вже обрав.

26. Шін

Повітря над тим Місцем було немов розмите. Здається, навіть коливалось, наче нагріте вогнищем. Але вогнища не було. Шін не витримала і простягнула до Місця руку. Певно, збоку це виглядало дуже дивно: дівчина посеред напівголого лісу, яка обережно випростала руку і торкнулась порожнечі. Чи ні? Рука Шін торкнулася Місця і занурилась у нього, мов у м'яку невидиму течію. Були б там глядачі — їх би добряче налякало, що половина руки дівчини раптово зникла. Але глядачів не було: Шін була сама. І вона не злякалася.

— Портал, — захоплено прошепотіла дівчина, звільняючи руку з обіймів Місця. — Ось тільки куди?

Шін навіщось гралася сама із собою: куди? Хіба це мало значення? Дівчина втекла з дому і стояла серед лісу в цю саму годину як раз через те, що втомилася кожного дня знати, куди вона має йти. Можливо, невідомість, це найкраще, що може запропонувати їй Всесвіт? Невідомість краще за смерть, яка спокушала її час від часу. Шін відступила на крок, стримуючись, щоб не обернутись. Не роззирнутись на цей світ, який вона вже може не побачити. І ступила у портал. Щільна, неосяжна темрява огорнула її. Захопила в обійми, немов сон без сновидінь. Заколисала на руках, до блаженної дрімоти і — грубо виштовхнула назовні. У той самий ліс і те саме місце.

— Інші світи не врятують тебе від себе самої, — почула Шін тихий мелодійний голос.

Дівчина озирнулась і побачила високого юнака з довгим зеленим волоссям. Одяг його був дивний, ніби зітканий з туману, а очі — золотаві, мов жито: зовсім не людські.

— Цей портал, — пояснив незнайомець. — Приводить тебе туди, де ти маєш бути. У цьому часі й у цьому просторі ти маєш бути тут, Шін. Розумієш?

Дівчина мовчки підійшла і торкнулась його руки.

— Розумію, — мовила вона і пальці юнака міцно стиснули її пальці у відповідь.

27. Сни

Заради деяких снів варто спати. Ходити примарними коридорами сновидінь і дозволяти собі дрібку віри у те, що все навколо — справжнє. Та хіба ж ви повірите, якщо я скажу, що у мене одного разу світ сновидінь дійсно став справжнім? Я заснув міцним сном у теплому ліжку, а прокинувся у лісі. Хотілося б вірити, що це був сон, але крижаний дощ та холод забезпечили надто яскраві відчуття. Вже зараз я пригадую, що перед тим жахливим пробудженням мені снилась мандрівка тропічними джунглями. Щоправда у моєму сні було сонце, солодкі тропічні фрукти і деякі принади місцевого племені. Сонце раптово затулила хмара і гримнув грім. Такий гучний, що мої туземні подружки закричали. Я закричав разом із ними і прокинувся...Але не в ліжку. На щастя, той ліс виявився трохи мені знайомим. Він ріс неподалік від готелю, де я зупинився у надії провести спокійну відпустку на березі моря. На ранок, коли я дістався готелю промоклий і змерзлий до кісток, відчуття нереальності було слабшим за втому. Лише надвечір, після склянки бренді й міцного сну, я дозволив собі усвідомити це в повній мірі. Я заснув у ліжку, а прокинувся в лісі. У лісі, який мені наснився. Чому? Я досі не знайшов відповідь, але я досі шукаю. Я написав книгу в якій помістив свій досвід, але ніхто не вірить і їй. А якщо повірять, то хіба ті, хто хоча б раз у житті засне у власному ліжку й прокинеться у сні. Як би дико це не звучало.

28. Відпустка

Справжні дракони ніколи не літають у відпустку, але це не означає, що їм би цього не хотілось. Проте у кожного з них є важливе завдання — стерегти скарб. Саме тому їм ніяк не вдається відпочити. Гострик розумів це не гірше за інших, але думка про відпочинок не зникала. Гострик згадував про час, коли він був звичайним, вільним від скарбу драконом. Згадував, як літав над лісами, чіпляючи крилами верхівки дерев; як кружляв над горами, лишаючи на снігу й льодовій глазурі малюнок кігтів; згадував, як занурювався в тепле море. Гострик дуже скучив за морем, але тепер, коли він став справжнім драконом зі скарбом, чи побачить він його колись? Іноді, у нападах суму, Гострик навіть мріяв про хороброго лицаря або загін гномів, які б прийшли за скарбом і перемогли його. Не вбили, ні, але поранили б достатньо, щоб він нарешті зміг (не зганьбившись перед іншими драконами) залишити свій скарб і податись до моря. Часом Гострик запитував сам себе: невже зовсім нікому в цілому світі він не може довірити свій скарб? Довірити, хоча б на тиждень, на зовсім крихітну відпустку. Одного разу, коли дракону вкотре наснилось море, Гострик не витримав і вигукнув своє питання вголос. Видихнув разом із полум'ям, таким гарячим, що частина його добра мало не перетворилась на розплавлене золото.

— Я могла б наглянути за твоїм скарбом, доки тебе не буде, — раптом пролунав голос.

Злякати дракона непросто, але переляканий Гострик миттю роззирнувся навкруги.

— Хто ти? — запитав він у темряви. — Чому вирішила, що я довірю тобі свій скарб?

— Я — гора, — відказав голос. — І ти і твій скарб ховаєтесь у моїх надрах. Я однаково наглядаю за вами обома.

— Гора? — здивувався Гострик. — Але ти ж...нерухома. Як ти зможеш захистити мій скарб, якщо по нього прийдуть?

— Ти наситив мене своїм вогнем, драконе, — відказала гора. — Пробудив мою сплячу душу. Тож навіть якщо тебе не буде — я зможу захистити скарб твоїм полум'ям.

Гострик насилу міг повірити у власне щастя. Невже він дійсно зможе вирушити до моря? Дракон ніяк не міг знайти потрібні слова, щоб висловити горі свою вдячність.

— Я привезу для тебе найкращі морські перли, — врешті мовив він. — Це буде твій особистий скарб.

2025 рік