ХЛІБ

ХЛІБ

Літо 1963 року в Радянській Україні видалось занадто спекотним, засушливим, дощів майже не було. Вигоріли цілі поля пшениці, жита, ячменю, поганий урожай був і на присадибних ділянках у селян. Люди панікували, вони боялись голодомору. Боялись повторення 1933 року.

Реальна історія моєї родини, яку розповіла мама.

1

У великій, щойно вибіленій кімнаті, більшу частину якої займала величезна піч — справжня гігантка (принаймні, мені, малому, вона здавалася саме такою),

стояв спокій і тепло.

Сонячне світло ледь пробивалося крізь малесенькі, чисто вимиті віконечка, що виглядали, мов очі лялькового будиночка.

Товстий, важкий сволок темнів угорі, тримаючи тишу над головами.

На покутті — ікони, дбайливо прикриті вишитими рушниками з червоними та чорними візерунками,

а в кутку стояла велика, добротна скриня — мов скарбниця минулих поколінь.

Посеред кімнати — простий, трохи незграбний дерев’яний стіл, застелений світлою, святковою скатертиною.

За ним сиділи троє: дві дорослі жінки й дівчинка років десяти.

У малесеньке віконечко заглядало весняне ранкове сонечко. Воно пускало своїх пустотливих зайчиків просто в обличчя дівчинці, яка мружилася й кумедно відвертала голову, намагаючись сховатися від променів.

Дівчинку звали Оля.

Ліворуч від неї сиділа мама — Ніна, стримана й трохи втомлена. Праворуч, у білій хустці, — бабуся Настя, з обличчям, зморщеним, мов яблуко з осінньої комори.

Усі снідали. У цій родині під час їжі не розмовляли — така була звичка.

Олина тарілка вже була порожня: вона швидко з’їла товчену картоплю з яєчнею, складеною лише з одного-єдиного яйця. Але ситою себе не почувала.

Погляд її ковзнув на тарілки бабусі та мами — там яєчня ще парувала.

Оля з надією, майже благанням, дивилася на них, чекаючи, що, може, хтось віддасть бодай шматочок.

Та ні. Всі порції — порівну.

Такий був закон дому.

Мамі й бабусі ще доведеться працювати весь день, і їм потрібні сили більше, ніж мрійливій дівчинці.

Оля знову подивилася у віконечко. І саме в цю мить один прудкий сонячний зайчик стрибнув їй в око.

Вона мружилась і, зітхаючи сердито, подумала:

«Кляті кури… Знову не хочуть нестися!»

Повільно, ніби вагаючись, Оля встала з лави.

— Я піду на вулицю, мамо.

— Іди. Тільки щоб була у дворі! — озвалась Ніна, не відриваючись від своїх справ.

Цей короткий діалог і досі звучить у її пам’яті. Минуло вже п’ять років, але в грудях досі стискає при згадці.

Ніна ніколи собі не простить того, що тоді зробила. Вона й досі вважає: перестаралася з покаранням… Та нічого вже не зміниш.

Було це одного серпневого дня. У двір бабусі Насті привезли цілу гарбу жита й висипали просто перед старою тарасовою хатою — з підрум’яненою солом’яною стріхою та недавно вибіленими стінами.

Настя, запнувшись білосніжною хусткою, застелила двір ряднами, взяла до рук ціп — і заходилась молотити.

Молотила завзято, по-господарськи. Жито підлітало вище голови, а пил, мов примара, застилав усе навколо, забивав у ніс, осідав на хустку. Настя зупинялась хіба що чхнути. Піт котився її зморшкуватими щоками, а ціп встигав, здавалося, за двома руками одразу. До вечора треба було впоратись.

Оля тим часом сиділа неподалік — на м’якій зеленій травичці — і гралася з лялькою. Мами Ніни вдома не було.

Дівчинка зосереджено знімала з ляльки одяг і знову його вдягала. Аж раптом побачила: сукня забруднилась.

Оля поклала ляльку на траву, зібрала її вбрання і — мовчки, не сказавши ні слова — подалася кудись.

Куди?

Бабуся, заклопотана працею, продовжувала вимахувати ціпом, поки її не окликнула донька…

— Мамо! А де Оля?

Настя озирнулась навколо. Очі її зблиснули страхом, а на обличчі застиг вираз розгубленості й тривоги.

— Вона ж була під кущем свищиків… Лялькою гралася… — мовила вона, наче виправдовуючись, і похолола всередині.

Ніна, не гаючи ні секунди, кинулася до акацієвого куща. Там, серед трави, лежала лялька — гола, без одягу.

Жінка зупинилась на мить. Серце її стиснулося, в голові майнула одна-єдина думка:

— Тільки не ставок…

І вона рвонула туди — до Курячого ставка. Бігла, як уві сні, не відчуваючи землі під ногами.

Курячим називали невеличкий ставок на околиці — неглибокий, мілкий, такий, де, жартували, і курка не втопиться. Але для дитини… хто знає?

І тут вона побачила її. Здалеку — маленька фігурка сиділа на березі.

Оля схилилась над водою і старанно прала ляльчин одяг. Ніби справжня господиня.

Ніна не зупинилась. На ходу зірвала лозину, підбігла, схопила дочку, відтягла від води. Рука сама здійнялась… Раз! Другий! Третій!

На Олиних руках проступила червона, жирна п’явка.

Дівчинка скрикнула й заплакала. І в ту ж мить Ніна наче прокинулась.

Вона кинула лозину, впала навколішки біля доньки, обійняла її міцно-міцно і теж заплакала. Сльози матері й доньки змішались в один пекучий потік.

А маленький шматок дитячого одягу, той, що Оля прала, плив собі далі — ставочком, між лататтям і сонячними відблисками.

Пізно ввечері, коли сонце вже ховалось за лісом, а бабуся Настя сиділа на порозі, втомлена, але спокійна — бо мішки з молоченим житом вже стояли в хліві, — до неї підійшла Оля.

Вона простягнула руку, на якій ще залишився слід — червона, блискуча п’явка сиділа просто на передпліччі. І, дивлячись бабусі в очі, тонко, жалібно запитала:

— Бабусю, а я не вмру?

— Ні, золотце, — м’яко промовила бабуся, притискаючи онуку до себе. — Не вмреш. Ти ще довго житимеш.

Не скажу, що завжди щасливо — бо життя, воно знаєш яке… Сьогодні — до тебе лицем, а завтра — сракою.

Та все ж пам’ятай: лицем воно буде обертатися частіше. Я в це вірю. Дуже вірю.

Ця розмова закарбувалася в пам’яті Олі назавжди. Минали роки, та вона не раз згадувала той серпневий день, і особливо — своє дитяче запитання, вимовлене зі сльозами в очах:

«Бабусю, а я не вмру?»

Оля вже було рушила до дверей, коли позаду пролунав тихий голос:

— Олю...

— Що? — озвалася Оля, обернувшись.

— До Параски, не хочеш з’їздити? — запитала бабуся з хитринкою в очах.

До баби Параски, рідної сестри бабусі Насті, яка мешкала в сусідньому селі Салогубівці, Оля їздила із задоволенням. Їй подобалося там: усе здавалося трішки казковим і трохи інакшим, ніж удома. Бувало, гостювала не один день — допомагала відпасти корів, а за це баба Параска з дідом Петром пригощали її всілякими смаколиками.

У тому дворі був чудовий сад: яблуні, груші, сливи, кущі ягід — малина, порічки, аґрус. У бабусі Насті такого саду не було. А ще — за городом починався справжнісінький ліс, який тягнувся аж до самих Ріпок. Там росла рясна ліщина, восени — опеньки, а навесні цвіли ніжні квіти.

— Я згодна! — зраділа Оля, очі засяяли. — Коли я можу піти?

— Навіщо йти — ще находишся за життя, — усміхнулась бабуся. — Гриша після обіду підводою їхатиме — от з ним і поїдеш.

— У неділю до смерку щоб була вдома! — строго додала мама Ніна. — Щоб я не хвилювалася!

— Добре, мамо, — тихо відповіла Оля. Вона добре знала мамин характер: іноді нервова, часто налякана, особливо після пережитого.

Мама працювала техпрацівницею у Гришинській школі. Узимку вона чергувала в школі через ніч. Уночі треба було топити грубки, підтримувати тепло в класах, щоб вранці діти приходили на уроки в затишні приміщення. Але мама дуже боялася залишатися сама. Колись хтось пожартував — постукав у шибку посеред ночі. Після того вона більше ніколи не чергувала самотньо. Страх залишився, і вона завжди брала з собою маленьку Олю, а часом і бабусю.

Оля заходила в улюблений клас, сідала за вчительський стіл і виконувала домашні завдання, уявляючи себе вчителькою. Потім неспішно блукала порожніми класами. У школі панувала особлива, майже чарівна тиша. Лише зрідка було чути, як мама з бабусею гримали дровами чи брязкали залізними дверцятами груб.

Тоді в школі ще не було окремого спортзалу — його роль виконував великий коридор. Уздовж стін лежали акуратно складені спортивні снаряди: гімнастичний кінь, дошка для розбігу й купа матів, зібраних один на один.

Саме на цих матах і спала Оля. В усьому цьому була навіть певна перевага — вранці не треба було йти до школи. Адже ти вже в ній!

А мама з бабусею всю ніч носили дрова, по черзі топили груби, дозволяючи одна одній хоч трохи перепочити.

Було й інше. Якось Оля поверталася додому зі школи. І раптом — просто посеред дороги — на неї вже чекала мама...

— Олю, щось мені сьогодні зле... Сходи, приведи врачиху.

Нічого не вдієш. Дівчинка лишає портфель під кущем бузини, просто в бур’ян, і рушає по допомогу. Тим часом мама повертається додому. Оля приводить сільську фельдшерку — Степанівну, так усі її в селі й називали.

Степанівна уважно міряє Ніні тиск, посидить біля неї, поспівчуває, поговорить тихо — і мама трохи заспокоюється. А потім, як завжди, Степанівна починає лаяти:

— Та ти, Ніно, хоч про дитину подумай! Накрутиш себе бозна-чим і бозна-чому. І сама спокою не маєш, і всіх навколо з ніг збиваєш. А мені що, ноги бити до тебе? Наступного разу, як просто поговорити хочеш, — приходь ти до мене. Домовились?

Ніні вже полегшало. Вона винувато усміхається, трохи ніяковіючи:

— Добре, Степанівно. Домовились.

Але наступного разу все повторюється. Тільки тепер Оля вже біжить не до врачихи, а до дядька Грицька, і приводить його дружину — тітку Ліду.

Тож якщо мама каже повернутись додому до недільного вечора — краще так і зробити.

Оля вийшла надвір і сіла на призьбі під біленькою, чепурненькою хаткою бабусі. Двері лишила навстіж — комарів та іншої мошкари ще не було, а тепло нехай собі заходить у хату.

Під сажем, біля хати, ще лежала не допалена за зиму купка хмизу. І вже крізь сухі гілочки вперто пробивались зелені стебла — напевно, якоїсь бур’янистої рослини, але живої, весняної, з впертістю нового життя.

З самого дитинства Олю привчали до роботи — саме тому при погляді на хмиз її накрила хвиля спогадів.

Осінь. Мама на роботі, а бабуся бере зовсім маленьку Олю з собою в Стрижавку — ліс за селом. Іде з двома мотузками: одну, довжелезну й міцну, бере собі, а другу, меншу — для Олі. Накладає собі на плечі велику копицю хмизу, а Олі — невеличкий в’язочок. Потім Оля теліпає свій тягар услід за бабусею Настею через усе село. Не така вже легка це була справа для малої дівчинки... Але саме тим хмизом і топили взимку. Як тільки вистачало — хто його знає?

Так само й траву для корівки — бабуся косила в шовковичнику, який колгосп посадив за селом, аби вирощувати шовкопряда. Косить, накладає собі повне рядно, а Олі — в торбинку. Вдома розстеляли по подвір’ю й сушили. Було важко. Але звично.

З хати вийшла мама.

— Мамо, а коли дядько Грицько під’їде?

— Та звідки я знаю... Чекай, — кинула через плече і пішла у своїх справах.

Олі довелося чекати довго. Нарешті, під самий обід, на подвір’я заїхала підвода. Коні, розігріті бігом, голосно фиркали, трясли гривами, били копитами об землю.

— Гриша, не жени так коней! Пожалій тварин, — навчала сина бабуся Настя.

— Та вони, мамо, за зиму застоялись. Самі несуться — як той вихор, — сказав дядько Грицько, відкидаючи з очей пасмо волосся, що вибилося з-під картуза.

— Іди вже, вихор, обідати, — сміялася Настя. — Олю, і ти давай, поїж, а то Параска — хто її знає, коли тебе погодує.

— Ні, бабусю, я не хочу, — замотала головою Оля.

— Як знаєш...

Бабуся пішла за сином до хати, а Оля стрімголов — до підводи. Застрибнула на воза, розкинула руки і з насолодою розтягнулася на пахучому сіні, солодко потягнувшись. Сіно пахло літом, теплом і безтурботністю.

2

Дядько Грицько казав правду бабусі: коні бігли самі — не бігли, а летіли, почувши простір і волю. Так, волю! Хай навіть були в упряжі, але не в стійлі. Довкола — простір, а не темна конюшня, зелена трава, а не сухе сіно в яслах, чиста джерельна вода, а не привізна з бочки. І вони неслися, мов вітер, не відчуваючи ваги підводи, в яку їх запрягли люди.

Оля з дядьком Грицьком підстрибували на возі так, що аж зуби цокотіли.

— Тп-ру-ру, навіжені! — натягував дядько віжки.

Коні не слухались, рвалися вперед, сердито повертали голови й косували назад — хто ж їм заважає? Невдоволено фиркали й пришвидшували хід.

— От чорти! Ще трохи — й колеса розлетяться, — бурчав дядько. — Треба було гнідого запрягати, він спокійніший. Не коні, а демони!

Попри тряску, Олі було весело. Дівчинка підстрибувала на пахучому сіні й розглядала все навколо.

Весна. Ще недавно вони з бабусею та мамою сиділи під хатою і слухали, як гуде вода в ярку. То танув сніг на полях, і потоки, мов гірська річка, несамовито мчали в Курячий ставочок. Там їм було тісно, і вода переливалася через греблю, текла до озера, що розкинулося на лузі Кормового кутка. Розливалася по городах, часом затоплювала обійстя й погреби, стелилася широким лугом, аж доки не доходила до Олави — невеличкої сільської річечки. Навесні Олава перетворювалася на повноводу ріку, що виходила з берегів і ставала непрохідною.

Куди ж поділась та сила води?

Земля всотала її. Дасть Бог — буде врожай. Озимина вже зеленіє, стоїть, немов щітка. А на горбах, за літнім табором для корів, пробиваються молоді берізки. Он там, над яром, білим цвітом обсипалася дичка-груша.

— Олю, дивись, — прошепотів дядько, вказуючи батіжком на горбок.

На горбку, як вартовий, стояв бабак. Побачивши, що його помітили, хутко шмигнув у нору, та за мить знову визирнув, спостерігаючи за підводою, яка неслася до яру. Коли та проторохтіла повз, бабак знову виліз. До нього приєдналася, певно, бабачиха. Вони разом запищали, засвистіли, мов би відганяли навіжену підводу, що порушила їхній спокій.

Почали спускатися до яру. Дядько натягнув віжки й таки змусив коней трохи пригальмувати. Оля вже злякалася, що влетять у Липки.

Липки — ставок між Гришиним і Салогубівкою, що розкинувся на два гузирі в глибокому ярку. Гузирі заросли очеретом, у якому кишіло рибою. Це вже не рівня Курячому ставку. Тут і вода глибша, і розливи ширші. Вітерець гнав хвилі до греблі й грався поплавками рибалок — підкидав, опускав, завалював набік, мов намагався завадити риболовлі.

На греблі сиділи хлопчаки з вудками. Оля їх не знала — мабуть, із Салогубівки. Один, щоправда, виявився знайомим — Гришинським.

— Тп-ру-ру! Стій, — скомандував дядько.

Віз зупинився. Коні незадоволено фиркнули.

— Ну що, хлопці, щось упіймали?

— Та впіймали, дядьку, — не озираючись, буркнув чорнявий хлопець у темних, задовгих штанях і білій майці. Глянув спідлоба на Олю, пригладив неслухняного вихора, зашарівся й відвернувся. — І немало.

Оля теж зашарілася й опустила очі.

— Та це ти, Ваню? Привіт!

— Здрастуйте, дядьку Грицько.

— А що це ти на риболовлі? Ви ж сьогодні череду пасете. Як Олексій тебе відпустив? Чи втік?

Хлопець насупився, підтягнув короткі штани, зиркнув на Олю й відповів:

— Батько відпустив. Свято ж сьогодні, він удома. Корів погнали з дядьком Петром. — Усміхнувся й додав: — Пляшку взяли.

— Ага, зрозуміло, — засміявся дядько. — Ну, покажи улов, рибалко.

Ваня нахилився до води, витяг сітку — звичайну торбинку, з якою ходять по хліб. У сітці борсалися два чималенькі коропці.

— Ого! Молодець! — здивувався дядько.

— Один — дзеркальний! — гордо сказав Ваня, глянув Олі прямо в очі.

Цього разу вона опустила погляд.

— Ну що ж, може, ввечері зайду на рибу.

— Заходьте, — усміхнувся Ваня. — Чекатимемо.

— Та я жартую. Бувай! Удачі!

— До побачення! — відповів хлопець впевнено.

— Но! Поїхали! — смикнув віжки дядько.

Коні тільки того й чекали — рвонули, мов шалені. Оля не втрималась і завалилася в сіно. Хлопці зареготали. Не сміявся тільки Ваня.

— Чого гигочете?! — гримнув він на товаришів.

Підвода вже піднімалась на гору. Ваня проводжав її поглядом, сподіваючись, що Оля озирнеться. Але вона не озирнулась.

— То хто це був, Ваню?

— Та… дядько Лапко... тьху ти! — сплюнув хлопець. — Грицько з Гришиного.

Він опустив сітку в воду, сів біля вудок і вже не відривав погляду від поплавків.

А підвода вже піднялася на гору і зникла.

3

Попереду з’явилася Салогубівка. До села залишався ще добрий кілометр. Хат поки що видно не було — вони ховалися за квітучими садами, потонули в зелені берізок і запашних лип. Коні, здається, теж відчули близькість відпочинку — жвавою риссю рушили вперед. Віз почав підстрибувати на ямах, і в Олі знову зацокотіли зуби. Село наближалося швидко — кіньми їхати хоч і трясе, зате скоріше.

Нарешті заїхали до села. Чепурні хатки привітно поглядали на підводу, весело підморгуючи чисто вимитими віконцями, ніби казали Олі: «Не бійся, дитино, тут усі свої — ніхто не образить».

Двори підметені, узбіччя викошені, у палісадниках палахкотіли червоні бутони тюльпанів. Поруч із ними гідно походжали гуси, а під тинами неквапливо греблися кури. Зненацька великий півень залопотів крилами й загорлав на все село:

— Ку-ку-рі-ку!

— Проснувся, — буркнув дядько Грицько. — Вечір на носі, а він співає. Бачиш, Олю, який ненормальний півень у Салогубівці живе. У нас таких нема!

Оля посміхнулася.

Під самісіньким парканом у когось розцвів пишний, розлогий кущ бузку. Пахне так, що дух перехоплює — аромат струменить просто на дорогу. Оля зупинилася, глибоко вдихнула — бузкова хвиля ніжно торкнулася серця. Але... он ще щось! Сильніший, терпкіший, ніби гостріший аромат — і теж напрочуд приємний. Дівчина озирнулася довкола, намагаючись розпізнати джерело.

— Черемуха! — здогадалася вона.

Так може пахнути лише вона — весняна, біла, з квітами, ніби обсипаними снігом. Над квітами гудуть бджоли — невтомні, метушливі трудівниці, що з ранку до вечора носять мед, не знаючи відпочинку. Все летять, усе збирають, усе працюють... Як бабуся з мамою. Ті теж бігають, як ті бджоли, — ніг під собою не чують. І все — заради дітей, заради хати.

Дід Іван Кузьмич пройшов через пекло війни. Намучився, набідкався... Повернувся, здавалося б, живи собі та радій. Але невдовзі захворів і згас. І вся ноша лягла на плечі бабусі й мами.

Мамин брат, дядько Грицько, приїздив допомагати — та в нього вже своя сім’я. Тітка Вера, мамина сестра, теж нечасто з’являлася. А ще був дядьків брат Микола — герой, що загинув у Німеччині, коли форсував Одер. Там і похований — у братській могилі, серед таких самих хоробрих.

І вся робота лягла на жіночі плечі. Бабуся з мамою трудилися, а Олю змалечку привчали до праці.

Слава Богу, що хоч свята є — тоді можна трохи перепочити, — подумала вона.

Та й ті вже не такі, як колись… У церкву б сходити, помолитись, душу полегшити. Але ж ні — прокляті, краснопузі іроди церкву в селі спалили. Люди тепер вдома моляться — хто як зуміє.

Ось і Зарічка. Маленький, тихий куток Салогубівки, де біля самого лісу стоїть хата баби Параски. Там вона й живе з дядьком Петром. Як вони там не бояться, серед гущавини — один Бог знає...

Баба Параска вже чекала. Сухорлява, висока, з хусткою, зав’язаною «по-бабськи», і з гострим, проникливим поглядом. Поруч стояв дядько Петро — кучерявий, усміхнений, з очима, в яких світилася доброта. Чекали.

— Здорові були, тітко! — першим привітався дядько Грицько. — Добрий день, дядьку Петре!

— Здоров будь і ти, племінничку! — відповіла Параска, посміхаючись щиро, хоч і трохи втомлено.

Дядько Петро підійшов до підводи, простягнув руку до Грицька й, мружачись від сонця, усміхнувся до дівчинки:

— А кого ти це нам, Гриша, привіз? Що за дівча, очей не відвести?

— Та невже не впізнаєте? — засміявся Грицько. — Та це ж наша Оля!

— Оля?! — здивовано підняв брови дядько Петро. — От тобі й маєш… Не впізнав. А ж глянь, якою дівкою стала! Справжня красуня. Скоро хлопці чергу біля хати триматимуть — сватів засилати.

Оля вмить знітилася, зашарілася, сховалась за дядькову спину, ніби мале дівча.

— Петре! Відчепися від дитини, — втрутилася баба Параска, наближаючись до воза. — Збентежив дитину, язикатий. Злазь, онучко, ходімо до хати.

І до Грицька:

— Заходь і ти, племіннику. Не щодня гостей маємо.

— Ні-ні, тітко, вибачайте. — Грицько похитав головою. — Мушу ще на ферму заїхати, до темна треба картоплю вивезти. Завтра зранку садити збираємося.

— Ви, бачу, вже обсадилися? — кивнув він на свіже чорне поле. Вітерець злегка ворухнув його довге чубатеньке волосся.

— Не зарано? — спитав.

— Та в самий раз! — прищурився Петро. — Ми за посівним календарем, у «Сільських вістях» прочитали. Все по науці. То як, таки зайдеш?

— Дякую, але ні. Наступного разу. Прощавайте!

Грицько ляснув коня по крупу, і віз поволі покотився далі по сільській дорозі, залишаючи за собою запах пилюки й свіжо зораної землі.

Олю тим часом посадили до столу. Баба Параска поставила перед нею тарілку паркого супу. Дід Петро сів навпроти, засмоктав ложку з апетитом. Оля повільно бовтала ложкою, обережно виловлюючи картопельку — навіть шматочок м’яса трапився. Але їла нехотячи. Вона чомусь чекала… чогось доброго, солодкого.

— Параско! — озвався дід Петро, трохи хитрувато, дивлячись у тарілку.

— Ну? — озвалася баба, не відводячи погляду від супу.

— Принеси-но нам грушок, жінко.

Параска зітхнула, взяла глибоку глиняну миску й вийшла в сіни. За хвильку повернулася й поставила на стіл тарілку з чотирма закатаними грушами — жовтобокими, ніби з полиском сонця.

Оля проковтнула слину, але руку не простягнула. Вона не знала: брати одну? Чи можна дві? Їх троє, а грушок чотири — все розраховано. Тож дівчинка знову втупилася в суп, але очима не зводила з тарілки.

— Параско?! — нахмурив брови дід Петро. — Ну й де груші?

— Та хіба ти сліпий, чи що? — обурилась баба. — От же вони, лимонки!

— Та бачу, що груші… — проворчав Петро, підвівся, взяв тарілку й мовчки вийшов.

Параска здивовано глянула йому вслід. Навіть суп припинила бовтати.

За кілька хвилин дід Петро повернувся — і поставив перед Олею велику, з горою накладену тарілку жовтобоких груш. Ті блищали в прозорому сиропі, аж дух захоплювало. Поряд — чашка із солодким, густим сиропом, у якому купалися груші, мов у золоті.

— Оце груші, — з усмішкою промовив дід Петро, підморгнувши Олі. — Їж, дитино. Смачного!

— Дякую! — щиро посміхнулася Оля і нарешті простягнула руку до тарілки.

Параска відвела очі, щоки її налилися червоним — зрозуміла, що трохи переборщила. Щоб залагодити незручну ситуацію, вона лагідно усміхнулася до Олі:

— Олю, а ти б не хотіла завтра зі мною до Ромнів з’їздити? І з хлібом допоможеш, і морозива поїси.

Дівчинка аж завмерла з ложкою в руці. Її очі засяяли, немов вогники на святвечірній ялинці. Рідко коли їй випадала нагода вирушити до міста, а морозиво — то вже справжнє свято.

— Згодна! — закивала вона головою так запально, що косички підстрибували в такт її радості.

— От і добре, — задоволено сказала бабуся, кинувши погляд із викликом у бік чоловіка. — Завтра зранку потягом до Ріпок, тому довго не засиджуємось. Лягаймо раніше спати.

Але дід з Олею не послухались бабу, не пішли спати. Вечір був чудовий, дід Петро сидів із Олею на лаві під сливою. Він скручував махорку в клаптик газети — певно, знову з тих самих «Сільських вістей». Дівчинка тим часом просто мотляла ногами, вбираючи на повні груди теплий вечір. Сонце вже сховалося за обрієм, але ніч ще не вповні огорнула село. У повітрі зависла м’яка сутінкова пелена. Бджоли повернулися до вуликів із повними лапками пилку, і на зміну їм вилетіли хрущі — гуде й гуде над головою, аж волосся ворушиться.

— Беее… — скривилася Оля, скидаючи одного з комах зі свого русявого пасма.

Дід усміхнувся, втягнув дим і, зітхнувши:

— Зараз я їх трохи розжену, цих навіжених, — сказав і випустив хмару густого диму прямо над головою дівчинки.

Оля закашлялася і відвернулася.

І тут — як грім серед ясного неба — з хати пролунав пронизливий крик. Кричала баба Параска, і голос її був такий, що дід аж випустив з рота тільки-но прикурену цигарку.

— Ой лишенько! — вигукнув він і, шкутильгаючи, кинувся до хати. Видно, схопило ногу від різкого руху. Перелякана Оля, затиснувши рот долонею, побігла слідом.

Крик перейшов у стогони, а потім — у глухе ридання. На порозі з’явилася заплакана бабуся, тримаючи щось у долонях.

— Що сталося?! — дід зупинився, притискаючи рукою забиту ногу.

— Ось! — простягнула Параска руку.

На дворі вже майже стемніло, і Оля не одразу розгледіла, що саме бабуся тримає. Здавалося, то якесь гниле листя чи мокрий папір.

— Що це за маячня? — сердито пробурмотів дід, підходячи ближче.

Параска, вся в сльозах, схлипуючи:

— Гроші… Це були гроші… Згнили, Петре!

Дід витріщився на те, що лежало в її руці. Те, що колись було п’ятдесятьма карбованцями, тепер перетворилося на мокру кашу.

— І де ти їх на цей раз заховала? — скрипнув зубами дід.

— Під лінолеум… у ямочку в коморі…

— Та йо… майо… — дід смачно сплюнув під ноги. — Я ж тобі казав! Уже втретє! Ну хто ж так ховає? Та ще й під лінолеумом — там же сирість!

— А з чим же я тепер по хліб поїду? — завила Параска, стискаючи груди. — Як же ж так… П’ятдесят карбованців…

Дід нічого не відповів. Лише важко зітхнув, розвернувся й пішов до хати. Минуло п’ять хвилин. Можливо, десять. Нарешті він повернувся і мовчки простягнув дружині кілька купюр.

— Параско, — мовив тихо, але твердо. — Наступного разу, як ховатимеш гроші, — питай у мене.

Баба шморгнула носом, поглянула на чоловіка очима, повними сорому й вдячності, і тихенько кивнула.

4

Потяг важко тягнув пасажирські вагони, наче з останніх сил, невдоволено чмихав, пихкав і гучно зітхав, випускаючи клуби пари, що виляли вгору, мов сиві духи степу. Він брязкотів і стугонів, як старий велетень, що прокинувся після довгого сну. За вікнами лінькувато миготіли електроопори, ряди польових кущів, рідкі дерева з тонким літнім листям, що тріпотіло під вітром. Десь ген-ген у полі жовтіли соняшники, мов маленькі сонця, що тягнули голови до небес. Над ними пропливали легкі білі хмари, а в повітрі вже відчувалася перша легка прохолода серпневої осені.

Оля сиділа біля вікна, носом притиснувшись до скла. Очі блищали від захвату. Усе довкола здавалося новим і незвіданим — адже вона вперше в житті їхала потягом. Струмки світла перебігали по її обличчю, коли сонце пробивалося крізь верхівки дерев. Їй здавалося, що вона пливе чарівним кораблем крізь простори світу.

Але захоплення тривало недовго. Дорога була коротка: з Ріпок до Ромен — усього нічого. Потяг швидко під’їхав до станції, гальмуючи зі скреготом, ніби з неохотою відпускав пасажирів.

Ось і місто. Ромни зустріли їх спокоєм провінційного ранку. Вокзал — старенька, але ошатна будівля з облупленими колонами й червоною черепицею — виглядав ніби з давнього фільму. Людей було небагато: кілька солдатів, дідусь із ціпком, жінка з дитиною, яка тягнула кульок із бубликами. Пахло гарячим асфальтом, кавою з вокзального буфету і ще чимось важким, залізничним — якесь поєднання мастила й старого дерева.

Оля роззиралася навсібіч, крутила головою, вбираючи кожну деталь: як вітрило, майорів прапор на флагштоку, як тріпотіло прання на балконах вокзальних будиночків, як блимала червона лампа на стрілці.

До крайнього товарного вагона під’їхала гудуча полуторка. Її кузов скрипів, коли вантажники закидали в неї коробки та мішки. Поруч, широкими кроками, неквапом походжав міліціонер — у білому випрасуваному кітелі, з чорним ременем і великою кобурою на боці. На лисині збиралися краплини поту. Він зняв кашкета, витер голову рукавом і знову натягнув головний убір, після чого підкрутив вуса, що виглядали куди бравіше за решту його зачіски.

Пильним оком він розглядав прибулих. На мить його погляд зупинився на високій, худорлявій бабусі з дівчинкою. Він усміхнувся Олі — ледь, майже непомітно. Дівчинка ніяково відвела погляд.

Та раптом його увагу привернуло інше. Дві огрядні жіночки, тягнучи за собою важкі торби, почали перелазити через рейки, ігноруючи перехід. Обличчя міліціонера спохмурніло, брови зійшлися в одну грізну лінію. Він рішуче схопився за свисток, що теліпався на мотузці в нього на шиї. Засунув його до рота, надув щоки, як хом’як, і так засвистів, що в Олі аж у вухах залящало.

Жіночки, ніби застиглі, глянули на нього винувато. Міліціонер ледь усміхнувся і мовчки вказав на безпечний пішохідний перехід.

— Ходімо швидше, — буркнула Параска, беручи Олю за руку. Їхні кроки загубилися серед гамору міста, яке вже потроху прокидалося до нового дня.

В одній руці Параска тримала Олю, в іншій — згорнутий мішок, затертий і прошитий старим шнуром. Дівчинці кортіло запитати, навіщо їм той мішок у місті, та вона лише зиркнула на бабусю і змовчала. Відчувала: це не той момент.

Вони вийшли з перону повз будівлю вокзалу — облуплену, з високими вікнами, які виблискували на сонці, мов розплавлене скло. Ліворуч, за широким майданчиком, виднівся автовокзал. Біля нього стояли автобуси, як різнокаліберні іграшки: старі круглобокі ГАЗ-651, пофарбовані в бляклі кольори, новіші ПАЗи з жовтуватими фіранками на вікнах, і навіть один зовсім новенький — червоний ЛАЗ із великими панорамними вікнами. Його червона кабіна блищала на сонці, мов лакований журавель.

Але Параска впевнено рушила в інший бік, праворуч від автовокзалу. Оля все озиралася, намагаючись краще розгледіти автобуси, упиралася і пригальмовувала крок, та бабуся не дозволила зупинитися ані на мить. Її хода була тверда, наче вона знала: часу в них обмаль.

Дійшли до головної дороги. Повз них з гуркотом промчала знайома полуторка, яка ще недавно стояла біля товарного вагону. Мішки й коробки в кузові дрижали, підскакуючи на вибоїнах, неначе от-от мали висипатися просто на дорогу.

З автовокзалу виїхав червоний ЛАЗ, виблискуючи полірованими боками. Він сигналив рудій дворняжці, що вільно, із гідністю господаря, переходила дорогу, навіть не озирнувшись. Собака зупинилася просто посеред шляху, кинула байдужий погляд на автобус і лише тоді ліниво побігла далі. Водій обурено жестикулював, його губи ворушилися у беззвучній лайці — скло заглушувало емоції.

Коли автобус порівнявся з Олею та Параскою, з-під нього вилетіла хмарка густого чорного диму. Машина закашлялась, сіпнулася, ніби хотіла зупинитися, але враз оговталася, заревіла двигуном і помчала геть, залишаючи за собою слід, схожий на мазок сажі на блакитному полотні неба. Він звернув на Коржівську вулицю. Туди ж повернули і Параска з Олею.

— Підемо до гастроному, — коротко сказала бабуся.

Олі було все одно, куди йти. Вона мріяла лише про одне — щоб там було морозиво. Хоча б пломбір у вафельному стаканчику…

У гастрономі вже вишикувалася довжелезна черга за хлібом. У повітрі стояв змішаний запах муки, картону, лінивого сонця і людської втоми. Давали по одній буханці в руки. Параска поставила Олю поперед себе і прошепотіла:

— Візьмеш сайку. Білий хліб, він із трьох зліплених частин.

— Добре, — кивнула дівчинка і почала прислухатися до розмов навколо.

— Кажуть, мука на складах закінчується… — пошепки мовила одна жінка до іншої, наче боялася, що слова можуть долетіти кудись далі.

— Не дотягнемо до нового урожаю… Кажуть, усе за кордон вивозять, — відповіла та, блискаючи очима.

Тут до розмови долучилася третя. Вона тривожно озирнулася довкола і прошепотіла майже нечутно:

— Кажуть… голодомор хочуть зробити знову.

— Господи, помилуй… — прошепотіла четверта й перехрестилася.

У черзі стояли лише жінки. Усі мовчки перемовлялись — обурено, тривожно, але не вголос. Вони боялися. Влада — десь далеко, і водночас страшенно близько. Її тінь стояла у кожному погляді через плече, у кожному заниженому голосі.

Нарешті підійшла черга Олі.

— Мені сайку, — мовила дівчинка і простягла гроші, відчуваючи на собі вагу бабусиної присутності, а може — і чогось більшого, що висіло в повітрі мов передчуття бурі.

Параска також купила хлібину, і вони вийшли з магазину. Прямо на тротуарі бабуся розгорнула старий мішок — пошарпаний, із потертою латкою на дні — і обережно вклала в нього обидві буханки. Потім подала мішок Олі:

— Тримай. Чекай мене тут, — коротко мовила, не пояснюючи нічого, і знову зникла за дверима гастроному.

За якийсь час вийшла. В руках тримала ще одну буханку. Підійшла до Олі, відкусила добрячий шмат від хліба — так, щоб було видно слід зубів, — і мовчки вкинула її в мішок.

— Чекай, — буркнула і пішла знову.

Оля мовчки стояла, дивилася, як бабуся знову й знову заходить до гастроному, а потім щоразу повертається з новою буханкою, надкушує її прямо на вулиці і вкладає до мішка. Надкусила — вкинула. Надкусила — вкинула. І так п’ять разів поспіль. На шостий раз вийшла вже втомлена, дихання збите, але в руках тримала чергову буханку.

— Олю, надкуси. Я вже не можу, — прошепотіла і простягнула хліб.

Дівчинка слухняно взяла, надкусила. Хліб був ще теплий, із хрусткою шкіркою, окраєць трохи присмажився — смакота, аж захотілося ще. Та вона стрималась.

— А навіщо надкушувати? — запитала, пережовуючи.

— Щоб не забрали назад, — зітхнула бабуся. — Дають же тільки по одній в руки… Ти ж бачила.

Параска забрала надкушену буханку й поклала до мішка, який уже добряче важчав. Потім знову рушила до гастроному — і так, поки не наповнила мішок по вінця. Хліба було стільки, що сам запах від нього уже насичував. Навіть Оля, яка спочатку хотіла лише морозива, тепер не була певна, чи влізе в живіт ще щось.

— Все, — нарешті сказала бабуся й перекинула мішок через спину, тримаючи його обома руками. — Пішли.

Вона рушила повільно, важко, як вантажівка на підйомі. Оля залишилася стояти. Дивилася їй услід — розгублено, з прикрощами в серці. І хоча не вимовила ще ані слова, бабуся вже відчула, що щось не так. Зупинилася. Озирнулася:

— Олю, що сталося?

— А морозиво… — ледь чутно, майже шепотом, мовби боялася образити, відповіла дівчинка.

Параска насупила брови, зітхнула, скривилася, наче зібрала всю волю докупи — й повернулася назад. Обережно поставила мішок біля Олі.

— Чекай, — сказала сухо й зникла в гастрономі.

Усередині, біля холодильника, стояла продавчиня в білому халаті, з червоною косинкою на голові. Параска підійшла ближче:

— Скільки коштує морозиво?

— Двадцять вісім копійок, — безтурботно відповіла та.

— Скільки?! — жахнулась Параска, аж у голосі задзвеніло.

— Та це ж “Каштан”, київський, шоколадний! — обурено кинула продавчиня. — Його залишилося тільки три. Завезли годину тому. Більше буде… ну, хіба що наступного тижня.

— Шоколадний… Та який же він шоколадний, — буркнула бабуся. — Там те какао лишень зверху насипали, ні смаку, ні користі…

Вона не могла повірити: двадцять вісім копійок — за морозиво, тоді як хлібина коштує сім! В голові не вкладалося.

— То берете? — нетерпляче перепитала продавчиня.

Параска сердито махнула рукою, мовчки розвернулася та вийшла з гастроному. Оля залишилася стояти біля мішка з хлібом, тримаючи сподівання, ніби ту нитку морозивного чуда.

Бабуся підійшла, опустила очі.

— Морозиво розібрали, Олю… — тихо мовила, не зводячи погляду з асфальту.

В дівчинки заблищали очі. Вона ковтнула сльозу. Параска одразу помітила.

— Не переймайся, золотце. Приїдемо додому — натовчемо маку, напечемо коржів, джерельної водички наберемо, додамо меду, горіхів. Ще й вишень сушених знайду.

— Зробимо свято Маковія? — очі Олі засяяли, мов світанок після довгої ночі.

— Зробимо, обов’язково зробимо. Пішли швидше, бо вже вечоріє.

Оля поспішила за бабусею, притримуючи мішок, що подзенькував надкушеними буханками. Так вони й ішли: попереду згорблена Параска з тінню хресної ноші на спині, а позаду — дівчинка з поглядом, повним запитань, на які не кожна доросла душа знайде відповідь.

Цілу дорогу Оля мовчала, але в середині щось свербіло. Вона вже здогадувалася, навіщо бабусі був той мішок, але не розуміла — навіщо стільки хліба? Та ще й надкушеного?

Коли вони повернулися додому, і маковійська страва вже парувала в глибокій мисці, а Оля розмальованою дерев’яною ложкою виловлювала в ній коржі з солодким маком, вона не витримала:

— Бабусю Параско, навіщо ти купила стільки хліба?

Бабуся подивилася на дівчинку, вуста трохи здригнулись, а в очах — щось блиснуло. Вона сумно посміхнулася:

— Поріжемо його, посушимо. Сухарі будуть. Повкидаємо в торбинки. На чорний день…

Оля наморщила лоба. Їй хотілося зрозуміти. Але серце дитини не знає темних сторін життя.

— Але навіщо? Хіба нам не вистачить?

Параска замовкла. Погляд її знову потонув десь за обрієм — не в кімнаті, не в хаті. Він линув далі, через поля, ліси, крізь пшеницю й бур’яни, через покоління — назад, у 1933-й.

Вона бачила, як мама з тремтячими руками викладала жменю колосків на стіл, як із лободи та тирси ліпила маторженики — щоб обдурити голод. Пам’ятала, як у борщі варили батьків пасок, сподіваючись витягнути хоч якусь поживу з шкіри. Як діти плакали ночами, а вдень збирали липовий цвіт, гіркі жолуді й корінці, що вже ні на що не годилися — лише б щось покласти в рот.

І як старші мовчки дивилися одне на одного, мов шукаючи відповідь, кого вже завтра не стане…

— Бабусю! — Оля торкнулася її руки, ніби витягла з того далекого болю.

— Га? — Параска повернулася в реальність, кліпнула очима.

— Навіщо ми купили стільки хліба? Для кого?

Бабуся вдихнула глибоко. Сухі груди повільно піднялися і знову впали, ніби відпустили давній тягар.

— Якщо, не дай Боже, хліба не стане… ти, Олечко, прийдеш до мене. Я відкрию торбинку, ми розмочимо сухарика в джерельній водичці… і матимемо що їсти. Не зголодніємо.

— Як це — не стане хліба? Зовсім? — щиро дивувалась дівчинка. — Його ж завжди багато!

Параска погладила Олю по голові, але в очах не було радості.

— Може не стати, дитинко. Може таке бути. І хліба, і тиші, і правди… усього може не стати.

І знову її погляд застиг — дивився вже не на Олю, не на миску. Він йшов крізь стіну, крізь роки, до тих, кого вже немає, але хто досі живе у кожному крихті хліба, що не з’їдена дарма.