Як Гел і Марк Різдво святкували

Марка й Інґрід вивели з підземелля без зайвих слів. Кіридові кайдани зняли обережно, майже шанобливо — метал розкрився, мов зітхнув, і впав на кам’яну підлогу.

Марк ледве встиг потерти зап’ястя, як його вже повели далі.

Нові двері відчинилися — і вони опинилися в кімнаті, настільки розкішній, що це виглядало майже образливо після підвалу. Мармурові стіни, світлі, холодні, відполіровані до дзеркального блиску. Висока стеля, срібні світильники, м’які крісла, товстий килим, у який провалювалися ноги.

— Ого, — пробурмотів Марк. — А можна було одразу так?

Інґрід фиркнула.

— Це ж очевидно, — сказала вона, скидаючи волосся з плеча. — Спочатку травма, потім компенсація. Класика.

На столі вже чекала їжа — м’ясо, фрукти, хліб, щось дивно ароматне й тепле. І, звісно, вино — темне, густе, налите в кришталеві келихи.

— Нас годують, — задумливо мовив Марк. — Це або добрий знак, або дуже поганий.

Інґрід вже налила собі вина.

Вона зробила ковток і задоволено зітхнула.

— Ммм. Холодне. Але якісне.

Марк сів у крісло, обережно розпрямив спину.

— Це що, тепер “золота клітка”? — запитав він.

— Саме так, — кивнула Інґрід. — Крампус може й дав слово, але довіряти друзям драконів — не його стиль.

Вона окинула кімнату оцінювальним поглядом.

— Зате якщо вже сидіти під замком, то з вином. І без кайданів.

Марк підняв келих.

— За прогрес, — сказав він сухо.

Десь далеко, за крижаними стінами, вирішувалася їхня доля.

А тут було тепло настільки, наскільки взагалі дозволяв цей світ.

І це вже було щось.

Крампус прийшов без стуку — двері самі розчинилися, мов чемні, злякані слуги. Мармурова зала світилася м’яким холодним сяйвом, вино в келихах було вже наполовину випите, а Марк якраз встиг переконатися, що крісло справді зручне, а не чергова форма катування.

— Отже, — мовив Крампус, складаючи руки за спиною, — за тобою прийшов твій друг. Чорний дракон. Говорить багато, обіцяє ще більше. Каже, що допоможе владнати… ситуацію.

— Він такий, — хмикнув Марк. — Якщо вже обіцяє — то або світ урятує, або спалить половину.

— Саме тому ви поки що посидите тут, — спокійно продовжив Крампус. — Під охороною. Їжа є. Вино є. Комфорт — на найвищому рівні. Але, не дай якийсь там древній бог, ви спробуєте втекти і тоді я перестану бути гостинним господарем.

Він усміхнувся. Усмішка була ввічлива. Дуже.

Коли двері зачинилися, Інґрід мовчки допила свій келих, уважно оглянула стелю, стіни, підлогу, і знову налила.

— Знаєш, — сказала вона задумливо, — мені це все не подобається.

— Що саме ?— припустив Марк.

— Древні боги, — вона нахилилася ближче. — Вони завжди так роблять. Спочатку годують. Потім поять. А потім — різдвяна вечеря.

— Інґрід…

— Ні, ти послухай, — вона серйозно кивнула. — Гуся відгодовують так само.

Марк зітхнув і зробив ковток вина.

— Ми не гуси.

— Ти бачив Крампуса? — вона примружилась. — Я б не ризикувала.

Вона раптом усміхнулася — трохи хижо, трохи сумно, і, не питаючи дозволу, подалася вперед, обхопивши його за шию.

— Тому, — прошепотіла вона, — якщо це мій останній вечір, я хочу провести його правильно.

— Це жарт, так? — невпевнено уточнив Марк.

— Для тебе — так, — відповіла Інґрід і поцілувала його.

За дверима стояла охорона. Древні боги, якщо й існували, мали зараз значно важливіші справи.

— Давно хотіла це зробити.

Марк несміливо посміхнулася у відповідь.

— Краще більше не роби цього.

— Чому? — дівчина хитро посміхнулася. — Тобі не сподобалося?

Марк раптом зашарівся.

— Не те, що не сподобалося... Зовсім навпаки... — швидко виправився він, не маючи бажання образити красуню. — Але я одружений.

— Той що?

— Моя дружина чарівниця.

Інґрід лише байдуже повела плечем і ще налила вина.