І тільки любов

Життя.

Друга її половина ще не кінець, але вже досить близько.

Хтось скаже це погано. Все добре залишилося в минулому, майже все. Час прискорює та прискорює свій хід. Нічого вже не дивує, не тішить.

Чи може не такий уже й поганий цей передостанній момент життя. Момент істини?

Так, як подивитися. Або як описати. Я не знаю скільки таких, хто сильний по цій частині, особливо серед середньостатистичних, звичайнісіньких, тих кого в натовпі не те щоб виділити помітиш не відразу. Нині візьми будь-який журнал, будь-яку газетку розплющ очі розбіжаться, наскільки різної нісенітниці пишуть, а якщо пишуть, то напевно читають. Це я до того, що якщо прочитаєш може і розберешся що до чого.

Принаймні я спробую написати зрозуміло. У крайньому випадку, якщо нецікаві тобі будуть мої старечо-маразматичні сентенції, можеш хоча б грубку цією писаниною на дачі розтопити.

Буде тепло, те саме якого часом так не вистачає. Дивишся хоч якась від цього користь буде.

Втім, не зовсім про те, що ти подумав піде мова, книги з невизначеним жанром, як жанр літератури теж звичайно непогані у відповідній обстановці та з відповідною компанією, але якось несерйозно воно чи в нашому віці, та за нашого способу мислення. Ми краще просто про життя поговоримо, про саму найболючішу його частину. Природно і про любов пару слів знайдеться, якщо в тебе бажання виникне.

Просто поговоримо, по-дружньому, по-людськи.

Життя воно, знаєш, як. Все залежить від чогось, від факторів, внутрішніх, /стану душі/, зовнішніх, /так мало чого може бути/. Кажуть, в старості, хочеться побути наодинці зі своїми думками, згадати колишні уподобання, підсумки підбити, побути на самоті. І не тому, що ти нікому ти не потрібен, або тобі ніхто тобі не потрібен, просто якась емоційна втома, хочеться просто не поспішаючи пожити, та й заразом обґрунтувати своє життя. Хочеться, підсумки підбити, заповіт, /духовний/, залишити.

Втім, ти ще молодий, звичайно. І розумієш, що й усе у нашому світі до поки. Можливо, ти ще не дійшов до таких духовних потреб, мало того відчуваєш, що ох, як не хочеться доходити. Виправдання, або обґрунтування свого життя ближче до старості шукати, справа гнила, звичайно і в інші часи потроху шукаєш, принаймні намагаєшся. Що з цього виходить питання інше.

Бо виходить зазвичай найлютіша туга, та смуток небезпричинний.

За вікном хтось кудись поспішає. Машини туди, сюди. Життя, воно таке, свого вимагає. Вимагає їхати, йти, коли начебто можна ввечері розслабитися на дивані під телевізором увімкненим.

У житті зазвичай якщо і збігається чогось то тільки навпаки, сидиш на дивані перед телевізором включеним, чого воно там показують, не все одно, думки то зовсім в інших площинах крутяться, життя не таке як в кіно.

Дивишся, а за вікном народ зовсім розперезався, радість не зрозумій від чого, прямо через край пре, живуть люди, молодість, романтика. Чоловічий голос матом, жіночий фальцетом, не зрозумієш, про що там вони воркують, голубки. До інтиму мабуть йде, та так, що і при закритому вікні очей не зімкнеш. Втім, око не зімкнеш з іншої причини, ну та гаразд не будемо надто загострюватися на таких питаннях, це вже з області особистого. Хоча. Тут хочеш, не хочеш, якщо вже почав говорити, не помітиш, як усе потаємне, як на духу викладеш. Викладеш і не помітиш.

Щось незрозуміле вікове твориться у свідомості, ніби паузу взяв між молодістю та старістю, і ця пауза затяглася і котрий рік тягнеться. І ти на цій паузі, живеш втягнувся начебто, звик, чого там, до всього людина звикає. Може у звичці цій і щасливий по-своєму. Щастя воно різним буває, яка людина таке і щастя. Ось у тебе таке, а в нього інше. Побачив людину на вулиці, або ще де й перша думка, нещасна людина, а вона щаслива, тобі не зрозуміти, так само, як їй тебе. Тільки навіщо воно тобі треба. Живи собі радуйся своєму життю в міру можливості.

Начебто і просто це та внутрішній голос все радіти життю не дає, всі протилежні аргументи підсовує.

Життя, воно знаєш, як завжди є про що думати. Просто жити треба, нехай не те, щоб добре жити, просто жити. З претензією на по-людськи.

У тебе залишилася ще парочка учнів, навіть самому не віриться, начебто ще й несеш у незміцнілі уми хороше, добре, вічне. Особливо хотілося б вічне, та знати що там вічне. Точніше тут, поки тут, але збережеться нехай над вічності, нехай деякий час після нас. І ми продовжимося деякий час ще на цій землі. Безглуздо звичайно. Воно то звичайно кожному своє, проте.

Ми навіть не говоримо про те, що у кожного своя війна, бо, і це є, ми поки що говоримо про життя тугою спогадів молодості приправленої, але, якщо вже бути до кінця чесним, кому ти потрібен із цими своїми закидонами старечими.

Туга ж до речі, адже воно теж градації має. Ну одружений, ну діти є, робота, учні та й що з того. Спілкуєтеся, життєвий досвід передаєш, бідами, радощами ділитеся, а шиш тобі. Все в собі тримаєш, все в собі вариться, гримучою такою сумішшю, що в цю ту саму тугу виливається, що не те що вити втопитися вчасно.

Втопитися або може краще повіситися.

Все одно рано, чи пізно. От тільки якось штиркне десь у ділянці серця, а потім як нарине. Спливе з пам'яті. Ранок відкриваєш очі, а з вікна промінь світла сонячного прямо в очі і якось на душі легко і радісно, і здається не жив до того, точніше жив, але якось у чорнову, чи що.

Що передувало тому моменту, якось стерлося з пам'яті, що було потім теж, залишилося тільки хороше. Залишилося десь у минулому, там куди не потрапити за жодного розкладу.

Ти виходиш на вулицю, йдеш тротуаром, нічого нового, та ж рутина, що й рік, і два тому, ті ж обличчя, ті ж вулиці, тротуари, вітрини магазинів. І ти той же, тільки старший став, дратівливішим, усміхатися розучився, радіти життю так як колись.

Через дорогу бар досить пристойний, чому б не зайти. Поговорити з кимось про щось, послухати, що кажуть, розслабиться, філіжанку кави випити. Наскільки того життя. Наскільки того щастя в житті.

- Привіт, - кидає через стійку невизначеного віку бармен.

- Привіт, - Відповідаєш ти.

- Як завжди?

Ти киваєш головою, і тому, як бачиш його вперше, і тому, як сам не дуже добре знаєш, що саме це саме, як завжди.

Він наливає, ставить перед тобою стос із коричневою рідиною, змовницько посміхаючись.

Ковток і тепла, ласкава хвиля повільно проходить стравоходом.

- Як справи, те, нормально? – запитує посміхаючись. Кажуть, усі бармени такі їм тільки балички. Скільки він це вже повторив, скільки ще повторить. І так щодня, з глузду з'їхати можна, як подумаєш. Втім і тут є нюанси, бізнес. Хтось зайде випити, хтось поговорити, а де поговорити там і випити. Проста загалом та арифметика.

Бармен завмер в очікуванні відповіді. Ти багатозначно піднімаєш брови. Нехай судить як хоче, може й погано, а може й добре. Може. Все може бути і тільки тому може і не варто так відразу лізти в душу. Або навпаки, варто залізти, переворошити там все, дивишся і легше буде порядок навести.

Не встиг абсорбуватися, а бармен не вгамовується.

- А чим займаєшся, друже?

Ти мовчиш, дивишся то на телевізор, то на рідину, що залишилася в стопці. Ось тобі і друг намалювався, так буденно і просто, а ти навіть не знаєш, як звати його.

- Та ти не менжуйся, подумаєш зустрічаємося тільки іноді, але слава богу зустрічаємося, значить живі, значить не дарма нишпорим по землі, а земля навколо сонця кола намотує. А знаєш, чисто по-людськи, знаєш сумно, коли про людину нічого не знаєш, хто вона, що вона, може вона і хороша людина, просто ось так зірки зійшлися, що щось пішло не так - бармен дивиться сумними очима, його можна зрозуміти, що він, так лакейська посада, а теж людина, і теж може непоганий, - Адже, знаєш, як воно, буває і поділитися з кимось не те, щоб хочеться, треба, буває радістю, буває горем, щоб хтось щиро порадів разом з тобою, або поспівчував тобі. Інакше те, як жити на світі, це вже й не життя, а скоріше існування скотарське.

- А я так, вчителю потроху, - відповідаєш ти.

- То я подивлюся, людина інтелігентна і п'є інтелігентно, і зайвого не скаже. Поважаю таких. Я можна сказати теж вчителював у своїй сфері природно, недовго, у нас тут премудростей мало, налив у шейкер збовтав, розлив, порахував виторг. Премудростей немає, а я ось сиджу тут котрий рік, а учень мій тим часом далеко пішов, доповім я вам, другий ресторан відкрив, у самому місті Парижі, та в самому центрі.

- Перший ресторан теж у Парижі? – питаєш ти, щоб хоч щось спитати.

- А ось і ні, перший у Марселі, там кажуть ще порт великий, моряки, рух. Я далі нашого містечка щось і не був ніколи, не довелося якось, не склалося. А до нього туди до Франції так захотілося написав йому в «Фейсбуці» повідомлення, думав за старою дружбою знайде у себе містечко тепліше. Та де там згадати та обігріти старого друга, який, на шкоду собі тебе правильного життя навчив. Прикро звичайно було, та якось пройшло начебто, затерлося часом, все минає, та я й не скаржуся, що скаржитися справа минула, так згадалося до слова. Ось бачиш і кантую досі за цією стійкою, поки вік та здоров'я дозволяють, а там не загадувати не буду, хто його знає, як життя обернеться.

Ти мовчиш, теж життя своє кантуєш, і теж не знаєш, як ще життя обернеться і що ще й як у цьому житті буде, якщо звичайно ще буде.

Він наливає ще стос, - Як другу, за мій рахунок, я сьогодні пригощаю.

Ти посміхаєшся, і дістаєш з гаманця купюру, - Та гаразд, не будемо дрібнитися.

Він також усміхається і дає здачу.

І ви обидва розумієте, таке життя.

Вкотре ти кажеш сам собі, що все відносно.

А добрі пориви, пориви душі тим більше.

Ти чомусь подумав про своїх учнів, навіть не про кого конкретно, скоріше про всіх одразу.

Скільки їх у тебе було, ким вони стали, як склалося їхнє життя.

Адже правда за весь час жоден про тебе не згадав, не поцікавився, як ти, що ти, може, захворів, може помер.

Може саме так виглядає самотність.

Людина, в яку ти вклав усі сили, всю душу про тебе забуває. Одна хороша людина забуває іншу хорошу людину просто через непотрібність.

Ми ж звикли, /нас так вчили/, якщо звертатися до будь-кого, то суто у справі. А справи зазвичай вимагають віддачі, ти мені тобі, залізний принцип людських відносин. І боронь бог підійти до людини просто так. Ми ж ділові люди.

Втім, і це минуло, тобі вже ніхто нічого винен, і ти нікому нічого не винен. З одного боку, свобода, з іншого боку, звичайно, сумно.

Таке воно наше життя, і справа мабуть не в тому, що буває так, що і розносить далеко, /доля/, і буває забирає багато часу, /робота/, всяко буває. Але все одно людина може залишитися людиною, якщо захоче, якщо відчуває духовну, а не матеріальну потребу.

А може, ти був поганим учителем, не зумів своїх учнів навчити головному, доброті, любові, точніше може навіть не тільки любові, а ще й людинолюбству.

Запитуєш себе як можна навчити людинолюбству. Може любов до ближнього - це дар, божий дар людині. Але де ті щасливчики, які удостоїлися подарунка.

Може Бог відвернувся від нас, /так, це стосується не тільки тебе і мене, а всіх нас ми ж атеїсти, прагматики, все життя накопичуємо чогось, плітки збираємо, брешемо безбожно/. Може у Господа інші фаворити, чесніші, відкритіші, безкорисливі.

І не варті ми кохання.

І розмова навіть не всесвітньої любові, а звичайнісінької, людської, відміреної часом нашого перебування на землі цій.

Все те воно так, але від таких думок чомусь шкода себе стає, прямо сльози навертаються, і життя те нерівним було і головне, весь час вислизало, ховалося в дрібницях, та й дійти до головного вийшло не відразу, навпомацки ж йти доводилося, ніхто тебе жити не вчив, ніхто не підказував. Спочатку треба було вижити, /робота всі сили забирала/, а тільки після можна було жити, /можна було, та на особисте життя сил не залишалося/. Не до найвищих матерій було, не до сентиментів. Не до кохання. І ніхто тебе не любив і нікого ти не любив. По справжньому.

Ніхто нас усіх не любив і ми зараз нікого не любимо. Таке ось замкнене життєве коло, або навіть цикл. Цикл нелюбові.

Ті дорослі ті, які були дорослими, коли ми були дітьми жили на самоті. Жили, а коли померли, передали нам його у спадок. І ми передамо його у спадок наступним поколінням. А інакше не буває, у нашому поганому світі не буває, точніше навіть по-іншому у цьому світі бути не може.

Бо в нас більше нічого немає. Нічого, що ми могли б залишити майбутнім поколінням. Все просто. Навіть просто.

Кажуть, простота гірша за крадіжки. Можливо. Можливо, і порядність наша там на небесних скрижалях трохи важить, і життєвий зміст там іншими критеріями вимірюється. І цілком можливо, що нам там за справи наші трохи обламається.

Ось тільки, кого звинувачувати та навіщо звинувачувати.

Якщо навіть життя, це іспит, безглуздий іспит на кохання. Безглуздий тому що кохання, яке ти все життя шукаєш у оточуючих, потрібно знайти в собі. І не просто поділишся цією любов'ю, а всю до краплі віддати. Безкорисливо.

Зумієш віддати, вважай склав іспит під назвою життя.

Твоє життя.

Кожна людина має право на помилку, /на помилки/, начебто, і не зі зла, та тільки з пам'яттю своєю, що робити, як бути з правом на прощення, /відпущення гріхів/, і з правом на самопрощення, чи зможеш коли пробачити, чи матимеш моральне право на це.

Чи міг ти подумати, коли був молодий, що суд власної совісті та самобичування така страшна та нещадна штука. Начебто нічого такого поганого нікому не зробив, просто життя прожив не так, як того хотілося, як мав, як міг би. Помилки життєві, адже вони різними бувають, наприклад, нічого поганого не зробив, але й нічого хорошого, і тільки коли життя прожив зрозумів це. Зрозумів, що залишився на старості наодинці зі своїми невеселими думками.

Чи міг ти півстоліття тому подумати, що життя така страшна штука.

Про це можна нескінченно говорити, особливо ввечері, ближче до ночі.

Коли пам'ять послужливо підсовує тобі напіврозміті спогади, все те, що було, було та минуло. І ти за старою звичкою намагаєшся подумки переграти, свідомість підсовує варіанти, де за будь-яким все, що було не так завжди добре закінчується, і всі щасливі.

А насправді життя продовжується. Триває поки ти ще живеш старим, відпрацьованим схемам і час, відміряний тобі час, стрімко несе тебе до небуття. І єдине, що заспокоює в цій ситуації, в якийсь момент все скінчиться, обнулиться і кане в прірву, в ту саму прірву небуття, і все, що здавалося важливим, потрібним, а разом з ним і все, що хотілося б забути, стерти з пам'яті, та ніяк не виходило.

І тільки любов…