КОД ПІСНІ ЖИТТЯ

Якщо хочеш зрозуміти чого ти вартий в цьому світі, просто глянь на небо. На зоряне небо. Дозволь собі зануритись у безмежжя та велич чогось прекрасного й страшного водночас. А якщо почнеш цього звіра ще й досліджувати, то просто усміхнешся і станеш добрішим, адже зрозумієш найпростіше, найважливіше: Ти його витвір.

Ти його дитя.

Здається, сама я це зрозуміла ще десь в підлітковому віці. Вечорами в моєму селі було темно, і небо аж скрапувало зірками на моє чоло. Їх не можна було не помітити, не можна було не задерти того чола вище і вже тоді, просто пірнути всередину мерехтливого загадковорго світу.

Виходячи пізно увечері на город, і там задерши голову уверх я розмовляла з зірками, щось їм розповідала і щось у них замовляла. Відчувала якусь незрозумілу таємничу спорідненість з небом. Вже тоді, ще несміливо, навідували мене здогадки, що не лише зірки, а й сама я – є його витвором.

Цьому чуду-юду треба було мільярди років для того, щоб дійти до точки де його Витвір почне його ж спостерігати й вивчати. Його витвір задивлятиметься увись і від захоплення й страху придумає собі спершу Велику Матір, що й логічно – все з материнського лона винирнуло. А потім суворого й вимогливого Батька, – якось треба було організовувати життя поза лоном матері.

Витвір цей від Природи, де все працює її законами, почав помалу віддалятися, а до чогось ясного і свого власне, ще не дійшов. Так виникали міфи, духи, боги і богині. Царі і цариці, і ще всілякі небелиці.

А що ж то таке до чого має дійти, оце дивне створіння космосу?

Спромоглося на усвідомлення себе, що було першим етапом. А далі буде важче. І цей наступний етап – здобуття свідомости. Хтось ще назвав це здобуттям Душі – індивідуальної Душі.

Адже, хай не дивує те, що з погляду метафізики, не у всіх відразу є душа. Точніше, вона ніби і є (як потенційна можливість), але в більшосі випадків спляча. Як і ота свідомість. Тому, тут будуть паралелі.

Та все ж, краще розпочати подорож з того моменту коли ще панувала всюдисуща Темрява, невідомість, відсутність. Хаос. Хоча, коли нічого нема, то де той Хаос...?

Скільки вона тривала ніхто не знає.

І раптом – БАМ!

Щось гикнуло, щось позіхнуло і само себе злякалося...

Темрява вибухнула і з’явився перший рух. Не відразу, не різко, а потихеньку, малу-помалу. Це період приблизно від 380000 років до 100-200 млн після ВВ, коли нарешті, після дооооовгого замішування тіста (чи бродіння вина!) почали запалюватися перші зорі, а разом з ними і світло.

Тож період до часу першої Зорі, «витвори небесні» назвали Темними віками. Трохи чи не Середньовіччя...

Що було в цьому середньовічному просторі? – переважно водень і гелій. Як на Сонці, еге ж. Адже всі зірочки із цього матеріалу збудові, ну плюс там 2% кисню, заліза, вуглецю – це якщо про наше миле Сонечко.

Таким чином, світло увімкнуло Всесвіт, як електрична лампочка хату.

До того ж, ці важчі елементи – вуглець, кисень, залізо, кальцій народилися вже у Сонцях. І для того, щоб вивільнитись із Зорі потрібна була умова – для багатьох із них Зоря має вибухнути. Иншими словами – померти.

Усі ці елементи, що створює кожна прегарна зірочка, пізніше мали створювати масу – форми точніше: сонячні системи, планетки, супутники, кометки і – правильно ! – дерева, мінерали, звіряток і розумних дитяток, цих самих, що почали спостерігати свого Творця.

Але, ці дитятки окрім небес дуже полюбляли золото, що теж родом звідтам. Не зовсім від зірок, а від злиття зір! І не будь-яких, а нейтронних. Це злиття колосальних енергій, і всередині цього варива чи борщу утворюється не лише золото, а ще платина і уран.

Тож, кожна золота прикраса на людській руці чи шиї родом із цього неймовірно потужного і прекрасного процесу. Це такий собі космічний Акт Кохання, що результатом його є не будь-що, – а саме Золото.

Тому, по суті, створювати золото штучно можна хіба що ціною, від якої здоровий глузд утече світ за очі

Простішими, прозаїчними словами можна сказати, що золото це уламки загиблих зір.

Ну, щось як ікла мамонта...

А чому ж має відбутися Акт Кохання, оці феєричні космічні любощі?

Бо зорі, самі по собі, зупиняються на виробітку заліза. Далі – ні руш.

Іншими словами, щоб створити щось краще, довершеніше заліза треба... (ах, нехай буде так поетично) – Любов! (ну, воно не зовсім любов, а скажімо щось, як кохання богомолів де не виживає ніхто). Але! Без жертви ніщо не рухається вперед!

(ось вам і міфічні чи архетипічні моделі жертвопринесень).

Золото рідкісне не лише на Землі, воно рідкісне в космосі, бо такі глобальні жертвопринесення відбуваються рідко. Та й те, що викопує із грунту «дитя космічне з ознаками розуму», то вже залишки. Більшість золота поглинуло ядро. Серце Землі.

Звідси, серце та золото мають спільні асоціації.

«У неї-нього золоте серце» – авжеж, там найцінніше сховано, ота Любов. Чи її залишки...

Космічний пил космічної любови.

Та й сама людина – як сказано – продукт цього космічного пилу, що вивільняється знов через жертву – вибух зірки. Її смерть.

І якщо б хтось захотів зробити золото штучно, то 1грам коштував би як цілий комічний корабель.

І якщо дивлячись на небо, ти зможеш уявити собі всі ці процеси, то матимеш таки привід для гордощів – бо ж не погана кар’єра, як для пилу, твоя особа. Правда ж?!

Але. До тебе, «витворе», ще далеко.

Ще далеко до мене, що стою огорнена темрявою на городі голову в небо задерши...

Бо ще не утворилася Сонячна система, де все має запрацювати як годинник і рухатись по відведених шляхах, магістралях, орбітах.

Бо ще не затихли вулкани й урагани на планеті, що в її водах (теж до речі, космічний елемент), народиться перший мікроб.

Вода, то суголосність водню, правда? А той кисень, що його народили зорі, наколи приєнався до водню – сталася ВОДА.

Тож є версія, що половина води чи то океанів земних прилетіли теж з космосу. А оскільки усередині Землі був водень, то ймовірно, що вона його утворювала й саменька разом із вулканічними процесами, чи внаслідок.

Це вже дрібниці, так би мовити...

Але до тебе, «витворе», й досі ще далеко. До мене, що стою на городі, ще мільярди років. Хоча ми вже на порозі.

Води все ж буде замало для того щоб розквітло Життя, та не будь-яке – а великих форм і їхнього розмаїття.

Для цього треба було «сісти» планеті Земля не просто на спеціальній відстані від Сонця, а ще й попрацювати попередньо добряче, щоб утворити магнітні поля, як обійми ніжної Матері для дитини, що має з’явитися. А джерелом магнетизму планети є її рідке ядро, чи метафорично, серце, та його рух, підтриманий обертанням Землі навколо своєї осі – як ото крутяться дервіші!

Їхній круговий танець зачаровує, як саме небо.

Зачаровує своєю рухомою непорушністю! Невидими хвилями що линуть навколо і лише спідниця виказує існування цих хвиль...

Хвиль, що течуть через рух від точки спокою. І нема їм кінця...

Постійне накопичення кисню для дихання, теж її, матері Землі, робота.

А ще, їй треба було прилягти (ну, майже як Жінці для зачаття) на певний визначений кут. Цей кут є віссю земною, і має він 23,5 градусів.

Саме такий градус дозволив Землі мати пори року і кліматичні зони, різну тривалість дня і ночі. Якщо нахил зменшиться або збільшиться – зачаття не відбудеться, або ж плід буде втрачено. При нахилі 10 градусів літо стане слабким, а сніг не встигатиме танути і станеться льодовиковий період. Якщо кут збільшиться лише до 30 градусів, то полярний лід розтане, літо буде надто спекотним, зима надто холодна, часті повені й посухи, страшні постійні шторми. Приємного мало. А якщо нахилу взагалі нема, нуль – то Земля стала б менш придатною для життя взагалі. Коли б лягла на 90 градусів – вічна зима її огоргула б і катастрофічні вітри, як дикі коні, гуляли б поверхнею.

Якщо направду, то нахил Землі змінюється, але дуже повільно і не у великих межах, це зумовлено прецесією – конусом у просторі, що має цикл 26000 років. Прецесія майже не змінює сам кут, але впливає на клімат. Тепер ми маємо Полярку зірку, як вершину осі, прецесії тобто. А колись це була зірка Вега, і знов до неї повернеться в майбутньому.

(...а ще Тубан з Альфа Дракона, Кохаб з Малої Ведмедиці, Денеб з Альфи Лебедя, Альраї з Гамма Цефея...)

Але все це побічне. Є дещо головніше.

Що ж тримає Землю саме під цим кутом, і вона не коливається, як Марс, скажімо? Та ще й хаотично... ( життя там, на Марсі, неможливе, тим паче на поверхні, через радіацію і сонячні вітри, ну, хіба заритися так собі на шість метрів під поверхню... а на хіба, питається?... і чим? ...але це не наша тема...)

Отут я вас хочу, «витвори космосу»... ЩО ТРИМАЄ?

Мовчите? (Ну, хтось таки начитаний і знає...)

«Ой, не світи, Місяченьку, не світи нікому!

А лиш світи миленькому, як йтиме додому...»

Так, нашу Матусю тримає Місяць!

А чи дарма в українському фольклорі Місяченько то чоловіче начало? Та не дарма! Бо ж тримає! Сильний! ... ну, Сонечко там жіноче начало, але то таке, все відносно... мати ж та Сонячна руйнівна, як хтонічне жіноче божество, тому Земля і ще раз Земля, наша Мати! ...після космосу... тут такий собі Родовід, будь-ласка, у СІМ поколінь.

Хтось когось все народжував.

Отже, Місяць.

А що буде без Місяця?

Земля втратить стабільність, коливання осі будуть від 0 до 60 градусів, різкі зміни пір року – льодовикові періоди різко змінюються на тропічні, а отже, важка адаптація для всього живого.

Зникнуть приливи. Ах, така ніби проста непомітна річ... А Місяцю належиться приблизно 70% приливів. Без цього океани стануть непорушними, як озера, зменшиться кількість кисню у воді, почнеться масове вимирання побережного життя. Або як кажемо, – стояча вода стає болотом. А в болоті що водиться? Еге ж...

Тут, на Землі, могла б бути інша біосфера без Місяця, ну і – можливо, зовсім інша історія складного життя. Де були б динозаври, та оцей «витвір», що має стати (!) ще в процесі (бо як пам’ятаємо це надбання, а не умова) – свідомости.

І – Душі.

Ну, й звісно були б темніші ночі, а звідси – зміни біоритмів рослин і тварин.

Місяченько одна із причин, чому планета Земля придатна для цивілізації.

Крапка. Ну, може кома...

Що ж до жіночого циклу, то він хоч і синхронізований із Місяцем, але загалом є – внутрішньокосмічним. Яйце космосу... жіноча яйцеклітина.

Цей цикл гнучкий, автономний і індивідуальний, працює навіть у космосі (перевіряли). Але чи був би він можливий без тієї ж жінки, бо без Місяця, якось втратиться комфорт і взагалі можливість жити і рухатись далі клітинних організмів.

А тепер, нарешті, на мить, уявімо собі ЧАС затрачений на все це, і на те, щоб нарешті, після водню, кисню, золота, діамантів, і динозаврів з’явились ви, ми, ... і я на городі під зоряним небом.

Щоб стояли ми отут, під цією безмежністю повною краси і страхіть, і не думали про сенс своєї з’яви, а про сфери впливу на мацюнькій планетці, що лише на її зародження витратилось купа енергії й відбулися акти смертельної любови, жертвопринесень і хто знає чого ще?!

Ось тут, відходимо від фізики й приходимо до метафізики.

Сенси.

А ще до сенсів: що найкрасивіше і найжахливіше там, куди задерта моя і ваша голова? Туманності і Чорні діри. Одне як життя і смерть водночас. Друге – страшна загадкова відьма. Там, межа знання... там мовчання... вся магія всесвіту, там...

І враз, ти розумієш який маленький... який вразливий і залежний. І це не принижує, не знецінює. Усвідомленння цього – звільнює.

Небо дає свободу.

Космос є, і ти маєш право бути. Ти ж його дитя.

Я – є. Де це сказано?

Tat-Tvam-Asi. Ти єси То – у Ведах.

Вони знали...

Небо таки лікує. Воно безплатна терапія від егоїзму і дурості.

Сенс – у твоєму виборі: що робити в цьому просторі, що він дає мені?

І знову ж... уже метафізичне: усе це створено. Воно творилося. Отже, завдання твоє «витворе» зрозуміти, що і ти маєш бути за подобою його (космосу) – Творцем.

А звідки ж тоді ота, Душа?

Про неї фізика мовчить, бо довести її не уміє.

Душа не об’єкт, це – процес. Але вже твій власний. Душа потік. Свідомість – потік. Вільний. Бери не хочу. Щось, як світло й тепло від Сонця. Але як не вмієш, не готовий брати – обпечешся. Треба дозами, обережно.

Душа вона проявляється, набудовується, зрощується.

Темно-темно, як у тих Темних віках (всередині «витвору»), а потім легке світіння і спалахує перша Зоря. Потім приноситься перша жертва – щоб здобути більше світла. Потім ота неймовірна Любов – що є початком твого власного творення.

І якшо повернемо свій погляд ще й до символічної астрологічної системи, то там любов,_діти,_творчість в одному астрологічному домі – 5му.

Там і серце. Там і знак Лева, а з ним золото.

Бо найцінніше золото отримуємо не з надр земних, а від Любові.

Потік, еманація, хвилі: вони безкінечні і невпинні. Їх багато, а Океан один.

Цей Океан людина назвала колись Космічним Розумом, Абсолютом, Дао, Атманом. Звідси початок всьому. Саме буття, що як програма, де Архітектор чи Дизайнер – свідома сила.

Ця Сила має бачення, але не детальний план, бо хоче експериментувати, спостерігати і якщо вже втручатися то лише там, де критично важливо.

Щоб не полетіла вся програма?

Можливо.

Чому все довільно? Бо в цьому й полягає суть творчости. Якщо все жорстко та визначено, то це вже машина, а не живе життя. Мета – у звучанні пісні, що пишеться співаючи й підшукуючи слова та тональності. Так виникає варіативність й різноманіття.

Душа тут – локалізована свідомість. І вона – ще раз – набувається. Кристалізується.

А як?

Через кризи. Коли каже собі «витвір» – так більше не може тривати! Хто я? І чому я тут? Навіщо?

Мабуть, саме такі запитання та ще несвідомо кружляли в моїй голові на тому солодкому городі дитинства.

Дивлячись на небо, «витвір» стає часткою Свідомого потоку. І сфери впливу «витвору» уже не цікаві. Бо він уже не форма без свідомости – звичайна форма природнього світу.

Він-вона уже щось космічне. Загадкове, безсмертне, творче.

Душа – стан буття. Те, що вічне.

Тіло – біологічна тимчасова форма носія, потенційного носія. І як каже той самий Ведизм: Атман є у всіх, але не всі його усвідомили.

А хтось ще й занапастив.

Ах, ця космічна свобода! Свобода вибору.

Ти, «витворе», поки ще мале дитя, ну ок – підліток. Тобі ще сфери впливу, як ото в підворітні... Тобі ще, кулаками помахати, як ото твоєму дикому предку палицею... бо тобі – страшно.

Коли ж нарешті доростеш до Свідомости, страх переросте у цікавість. І вибір стане однозначним: Свобода.

Завжди шлях і перехрестя. Завжди сходження по спіралі. Одвічне Свастя – твоє щастя.

А свастя – це символізм того ж життя, Сонця, руху, обертання.

Схема Галактик, вир у воді чи повітрі, будова вуха, квітки, соняшника, ракушки, папороті...у сніжинці... у коралі... у танці дервіша, і врешті на трипільському горщику – Свастя.

Самоподібність, самоповторювання, але завжди у Русі. Фрактальність. Безкінечність.

Тож Свасті – мир вам, дорогі!

І не забувайте дивитись на цілюще.

Уверх.

(Свідомість народжується тоді коли Всесвіт починає дивитись на себе. – чи то Карл Саган сказав, а чи небо нашептало...)

А я знову стою посеред того самого городу й дивлюсь на зорі. Вони й далі розмовляють зі мною нечутною й незрозумілою мовою, хоча, вже дещо навчилася розуміти з їхніх оповідок, і дещо довідалась про їхній далекий світ.

Думаю, що ця розмова триватиме поки живу. Бо деяким розмовам нема кінця.

Виходжу вночі надвір, підіймаю голову й слухаю, чи не скаже небо ще щось.

Хоч одне речення. Хоч півслова. Або просто помовчить поруч.

(написалося на основі книги Крістофа Гальфара «Всесвіт на долоні» і всього решта мною пізнаного.)