Чари Маєни.

  Попіл повільно, сірими сніжинками, кружляв над згарищем і м'яким пухом стелився  під ноги. Кожен крок віддавався хрускотом — чи то напівобвугленої головешки, чи то людської кістки, а можливо, це просто розсипався на скалки його звичний світ…

  Світ ніжних долонь, запаху її золотавого волосся, веселого дитячого сміху, гомону безтурботних, тихих вечерь після праці та медових губ уночі…

Він розплющив очі —  знову заснув на кілька хвилин…

Не заснув… Забувся…

Давно вже не спав — з того самого дня… Не міг…

Тільки заплющиш очі — бачиш свою милу Ровену, своїх діточок-ластів’ят… Але за тим сном завжди приходив інший… Де лише смерть, кров та вогонь…

Не спав, бо не міг… Міг лише ненавидіти…

І саме ненависть єдина причина, чому  він досі живий…

Живе, щоб знайти та покарати за скоєне...

Він шукав. Випитував на базарних площах у купців, що йшли з далекими караванами, та в місцевих міняйл, які знали найпотаємніші закутки міст; у бандитів у таємних кублах і в поважних матрон, що йшли до церков.

— Не бачили вбивцю Шарама? Некроманта? В чорному плащі, такому ж темному, як і його мерзенна душа?

Запитував на причалах у просолених морем капітанів, що ходили на край світу, та в портових тавернах у різномастих матросів з усіх закутків, які ледь розуміли його мову.

— Не бачили підпалювача — Шарама? Відьмака? З довгим чорним волоссям, у яке сивиною в’ївся попіл згарищ?

Напитував у шинках і корчмах, у борделях та в храмах, стукав у брами  кам’яниць та у двері убогих халуп.

— Не бачили ґвалтівника — Шарама? З вицвілими, до сірого, очима — від мук його жертв?

Випитував — і нарешті знайшов…

 Вказали де живе. Он в тій печері на самотній скелі. І лише одна стежка…

Не втекти… Хіба птахом перекинеться…

Не дай, Спасителю… Мусить заплатити він за гріхи свої…

Нарешті він вийшов до його печери. Шарам не  ховався.

От і стрілися — душогуб.

Не допоможе тобі твій Темний Володар — зустрінешся з ним сьогодні.

— Шараме, мерзото! Прийшов твій смертний час! — Расет підняв меч.

Шарам повернувся. Не здригнулося його лице.

Правду кажуть — чортове  поріддя.

Ні розкаяння, ні страху, ні мук совісті…

— Право Останнього Слова, — Шарам спокійно стояв, не роблячи спроб ні втекти, ні вчинити якусь магію.

Яке тобі ще останнє слово, мерзенна тварина ?

Чи ти питав тих дітей, жінок чи старих, яких порішив?

Чи слухав їхні сльозні благання та крики? — подумав Расет.

Стій… Хоче, щоб я став таким самим, як він…Право  порушив… Не бути цьому…

— Кажи своє слово! — глухо проревів він.

Готовий до всього — до брехонь, виправдань, прокльонів, слізних молитов та колінних прохань…. Але не до того, що продзвеніло:

— Хто ти, Расете?  Згадав?

Меч Расета здригнувся й опустився…

Він згадав…

Ніби пелену зняло з очей…

— Я… Расет… маг… учень Вежена… — руки його затремтіли, і сльози покотилися з очей…

— А хто я, Расете? Хто я для тебе?

Меч випав з його рук і дзенькнув об камінь. Він сів на холодний граніт, бо ноги вже не тримали…

— Ти… Шарам… учень Вежена… і мій кровний брат… Ближчого за якого в мене нікого не було…

Сльози покотилися по обличчю. Він закрив його руками.

— Брате… для чого ти це зробив? Для чого обагрив руки свої кров’ю моїх дітей, дружини та інших невинних людей з нашого села?

Шарам підступив ближче, обійняв Расета.

— Друже мій… йди глибше. Не зупиняйся… Згадай усе…

Расет згадав.

***

Він стояв перед майстром Веженом.

— Думаєш, ти готовий? — неголосно запитав Учитель.

— Майстре, я готовий пройти це випробування і принести вуаль Маєни, — Расет був твердий.

Вежен мовчки глянув на нього, потім — на Шарама.

— Чарівниця Маєна — майстер ілюзій та марева. Королі і єпископи — слухняні песики біля її ніг. Сидячи у своєму царстві, лише помахом руки починає війни та руйнує королівства. — Вежен задумався. — На пальцях однієї руки можна порахувати магів, які не підпали під її чари. А ти хочеш викрасти в неї вуаль — щоб стати майстром достроково. Ти зважив усі ризики?

— Я це зроблю.— гордовито виступив Расет уперед. — Я найкращий з ваших учнів. А стану першим серед кращих у всьому Проявленому.

— Один із найкращих… Але навряд чи один із найрозсудливіших, — Вежен зітхнув. — Бачу, мої слова тебе не зупинять, як і застережні слова брата твого Шарама.

Помовчавши трохи, додав:

— Ну що ж… бачу, не уникнути тобі цього шляху. Стоїш ти на ньому і сходити не збираєшся. Благословляю. Хай будуть сили в тебе пройти його достойно…

***

Расет відкрив очі.

— То що, це все  — сон, ілюзія, мара?  І моя золотоволоса Ровена, і діти мої, і мій будиночок ?..

Після нетривалої мовчанки Шарам неголосно промовив :

—  Не вибачила тобі зухвальства Маєна. Наклала чари. Перемістила в Ареанську долину, де тримає всіх своїх полонених...В’язниця  Маєни немає ні стін, ні глибоких ровів, ні пішої варти, ні сторожових драконів. Та й хто захоче тікати ? Руки коханої та милі голоси дітей — солодка ілюзія, що зв’язує краще за будь-які кайдани…

— Шарам, а ти що не міг мене порятувати?  Не руйнуючи так жорстоко ? — благально спитав Расет. – Пояснити ? Нагадати…

— Сам знаєш. Марно те ... Ніхто не чує…  Тільки щось могутніше за пристрасть , може зруйнувати чари  Маєни.

— Ненависть… — зітхнув Расет.

— Ненависть, — підтвердив Шарам. — Всепоглинаюча ненависть  і сильний біль. Але не остаточно… На деякий час…. Ненависть стихає, біль проходить… Потрібно робити вибір…

Расет мовчав, а потім мовив:

— Ненависть минула, Шарам… Але біль не пройшов. І порожнеча не пройшла… Даремно ти ризикував життям, брате …

Шарам мовчав.

Раптом Расет піднявся й посміхнувся:

— Якщо це була ілюзія — отже, ніхто не помер… Прощавай, Шарам.  Дякую тобі, брате, за все… Ти дав мені шанс, але вибач – це мій вибір…

Він обійняв Шарама й покрокував униз.

Маг мовчки дивився йому вслід…

Що це на щоці? Невже пішов сніг? І тане на його обличчі…

— Це його вибір. А вибір — це те, чого навіть Творець не забирає в людини, — з тіні печери вийшов Вежен. — Маєна дуже сильна. І мало хто зі смертних може їй чинити спротив. Будь обачливий, Шарам, бійся чарів Маєни ..

Він повернувся.

— Вчителю, — прошепотів Шарам, — може, це все було дарма?

— Ні, не дарма, — Вежен обернувся. — Якщо є хоча б маленький шанс урятувати душу, ми не повинні вагатися ... Але кінцевий вибір завжди за людиною. Не забувай це, Шарам… Бо якщо забудеш і захочеш побути Творцем, вирішуючи, за людей, що їм на добре, — то крім Маєни є ще інші чорні маги. І вони чекають, коли ми оступимося…

***

Расет повернувся додому. Дорога різко завернула — і він побачив їхнє село, свій маленький заквітчаний будиночок.

 Ровена щось заклопотано робила на кухні. Побачивши його, вона радісно вилетіла, кинулася йому на шию й надовго зависла в поцілунку.

— Коханий, чого ти так затримався? Ми вже зачекалися тебе на вечерю.

Вона показала накритий на подвір’ї стіл, а з сусіднього подвір’я вже бігли, галасуючи, щасливі діти…

— Так… Були деякі справи. — Расет обійняв її й повів до столу, — Але вони почекають…