Істинний страх

Гігантський темно-сірий дванадцятигранник займав майже усю залу. Поверхні вкривали сотні глибоко вкарбованих кілець. На гострих кутах випиналися сфери. Це творіння з невідомого металу відкидало тінь на три постаті. Попереду на інвалідному візку сидів старезний дід у чорному халаті. Час не пощадив його плоть, але розум лишався світлим як у роки молодості. Навіть крізь спотворене численними зморшками лице, жмут сивого волосся на обтягнутому шкірою черепі і висохлі кістляві руки світилася його внутрішня сила. Обабіч стояли двоє: висока русява дівчина з суворим поглядом та кремезний молодик. Він поглядав на гігантську споруду з неприхованим острахом.

- Довгі роки страх заковував нас у міцні кайдани. Не той інстинкт, що не дає загинути. Мова про ірраціональний жах, котрий народжується в серці, ховається в темних незвіданих глибинах світів, паралізуючи розум. І сьогодні він постане перед вами...

- Магістре, я не зовсім розумію...

Голос хлопця був ледь чутним. Він зіщулився під різким поглядом старого.

- Фобос, як називає його уривок з Книги заборонених істин, існує більше тисяч років незалежно від нас. Це незрима сутність, яка проникає у свідомість, впиваючись нашою слабкістю. Мій рід досліджував древні трактати авторів, імена яких канули в Лету, у вічних пошуках цього створіння. Врешті нам вдалося віднайти його темний сховок у надрах землі.

- Навіщо нам це?

Глорія підійшла до дивної фігури і провела по карбах тонкими пальцями.

- Що було створено, може бути знищене. Зруйнувавши серце Фобоса тут, ми погубимо вічні страхи, які позбавлені сенсу. Один із вас зробить це, досі ніхто не наважився відкрити і стати віч на віч з самим Страхом. Я до останнього відкладав момент зустрічі, передаючи свої знання.

Магістр важко і шумно дихав. Його серце шалено билось, і крізь тишу можна було почути, як сухорляве слабке тіло переповнюється захопленням і гордістю. Голос старого ослабнув і він щось хрипко шепотів, гублячи уривки слів намагаючись мовити надто багато для виснаженого горла. Хлопець нарешті заговорив:

- Це конче має бути.. хтось із нас.. Зрештою.. ми і відкрити.. не зможемо.

- Ім’я це ключ. Так було сказано на початку часів. Воно відкриє те, що запечатано. Зроби це заради нас, нашої честі. Зроби!

Тілом чоловіка пробігла судома. Очі мало не випали з орбіт, ряди штучних зубів блиснули. Крик покотився залою, відбившись від стін. Одразу після пориву магістр обм‘як і завмер, знову уподібнившись мертвому.

Глорія поклала долоню на широку грань. Якусь мить нічого не відбувалося. Учень з відсутнім виразом обличчя вдивлявся у постать подруги. Метал завібрував і пластина відділилася, оголивши внутрішню чорноту дванадцятигранника. Дівчина увійшла досередини, стіна закрилася за її спиною з ледь чутним клацанням.

Всередині було темно. Аж занадто щоб розгледіти бодай щось. Кожен крок супроводжувався стуком по металу. Тиша було такою, що Глорія могла почути удари власного серця. Вона зібрала усю волю в кулак, готуючись до зустрічі. Уява малювала жахливих чудовиськ з інших вимірів, неймовірні загрози та почуття властиві безумцям. Раптом позаду щось хруснуло. Дівчина різко озирнулася. Перед нею стояв високий чоловік у коричневому костюмі. Його шкіра була восковою, пошматована численними гнилими ранами, які кишіли черв’яками. Довгі жовті нігті згиналися гаками. Праве око за тріснутим моноклем дивилося кудись угору. Та жахливе тління не приховало особу гостя.

- Це не ти! Це ілюзія?!

- Можливо. Але хіба це має значення?

Глорія підійшла ближче, переборюючи страх. Вона знала про своє завдання, усі у братстві Пошуку Знання знали - найздібніша учениця, донька останнього з роду засновників мала особисто зустрітися з породженням Інших. Це була свого роду посвята.

- Ти розчарувала мене. Надто слабка, надто недолуга для того, щоб продовжити мою справу. Ганьба роду.

Слова влучили в ціль. Дівчина розуміла, перед нею не рідний батько. Однак почуте вривалося в дитячі спогади, пробуджувало те, що хотілося забути.

- Я ніколи не любив тебе. Ти не варта цього, крах усіх моїх надій. Неспроможна перейняти наші знання. Ти не стараєшся достатньо.

В очах Глорії блиснули сльози. Вона завжди намагалася довести всім: вона не слабка ланка у родині дослідників таємних знань. Безсонні ночі, праця до виснаження, все щоб заслужити визнання родини.

Живий труп підійшов майже впритул. Його гниючі руки лягли на горло. Гострі нігті впилися в шкіру. Потворне лице торкалося її волосся. Крізь жовті зуби пролунало гидке хрипіння:

- Ти ніщо.

Вона спробувала вирватися. Та ці спроби були радше інстинктивними. Пальці мертвяка душили її, а серце стискалося від задавлюваного страху: вона не така, якою повинна бути. Підводить усіх своєю слабкістю. Краще померти ніж так жити. Темрява закрила очі дівчини, біль став приносили полегшення, можливо навіть свободу від погоні за відмінними оцінками оточуючих. Це кінець.

Згасаючий стогін і плач зсередини сховку зник. Учень нахилив голову до старця:

- Фобос убив її?

- Не може зашкодити той, у кого немає тіла. Вона сама знищила себе, подарувавши йому силу своїм страхом. Так завжди було...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.