Вистава для душі

Коли нудьгують смертні, їх втішають менестрелі, коли ж нудно стало богам - з’явився Сірий блазень.

З Книги заборонених істин

Веселі співи і музика не стихали від самого полудня. Вино лилося рікою, від шалених танців вікодавній замок здригався, неначе вогненна гора. Натовп вельмож, придворних та численних слуг у розкішних шатах вирував всередині обширної зали, подібно магічному еліксиру. Міазми некерованої ейфорії розтікалися кам’яними коридорами з єдиного джерела - принца Кастора. Свято на честь одруження прекрасного, ніби ельф і гордого, як вільний орел, юнака загрожувало розірвати стіни своїм розмахом.

Сам молодик сидів на почесному місці, підперши голову рукою і мало не позіхав. Для нього, вихованого в атмосфері розкошів і цілковитої доступності усіх можливих розваг, весілля не було чимось цікавим. Навіть вигідний союз і швидке сходження на трон після важкохворого батька виглядало тільки способом відкрити нові засоби доведення своєї душі до екстазу. Наречена тільки зберігала приклеєну усмішку і щосили приховувала неприязнь до майбутнього правителя. Вона була певна, цей гуляка погубить усе збудоване його предками.

Кастор різко підвівся і дав знак музикам. Запала могильна тиша. Танцівники завмерли. Принц вередливо скривився і мовив:

- Тут нудно, як на сільському балагані. Я хочу виставу, якої цей світ досі не бачив.

Зненацька за вікном загуркотіло. Нічне небо зчорніло, молодий місяць блиснув, на мить ставши подібним до перекошеного в судомній посмішці обличчя. Свічки на масивних дерев’яних канделябрах майже згасли, полум’я смолоскипів ледь жевріло. Кімната поринула у ніч. Хтось зойкнув, стражники брязкнули зброєю. Принц гримнув кулаком об стіл і світло повернулося.

Біля входу стояв невисокий чоловік. Довжелезна сіра мантія волочилася за ним по підлозі, ніби весільний шлейф. З широких рукавів стирчали худі кисті у кривавих рукавичках. Через плече тягнувся ремінь масивної торби. Багаторогий сірий ковпак ледь тримався на кошлатій шевелюрі, лице закривала маска, один бік якої плакав, а інший... як не дивно був перекошений від жаху. Кожен сантиметр одежі вкривали дрібні сріблисті бубонці, які видзвонювали з кожним рухом. Кастор грізно зиркнув на прибулого.

- Хто ти такий? Як посмів виявити неповагу,прийшовши незапрошеним, - мовив юнак.

- Хто я?,- прошипів гість. Далі посунув до принца, з гімнастичною спритністю піднявся на стіл, перевертаючи посуд, і майже торкнувся носа молодика своєю маскою.

- Я Менвакор, примара, що сміється. Я мертвий співець попелища, голос вічної іронії. Ти прагнув вистави, якої не бачив раніше. Ти пізнаєш це, Касторе, сину Веланора.

- Ти говориш нахабно, безумний блазню. Я карав на горло і за менш образливі речі. Та сьогодні бал, день коли і раб може говорити до царя,- відрізав Кастор.

- Що ж відрізняє раба від владаря, окрім шматка золота на черепі? Скажи, Касторе, чи явити мені свою майстерність чи піти і лишити дурня впиватися своєю глупотою?

Принц побуряковів. Лють у ньому закипіла. Однак нудьга і вино зробили своє, пом‘якшивши шалену натуру.

- Здивуй мене, - відказав він,- Та як не зможеш, підвішу догори ногами на майдані, випущу кишки і згодую собакам.

Блазень спустився донизу. Дістав зі своєї торби іржавий брудний черпак і наповнив його водою з смердючого глека. Тоді підніс посудину до уст і пихато вигукнув:

- За короля і ще якусь чортівню!

Гості зреагували миттєво. Кожен схопив свого кубка. Вони скривилися від огиди, проте не випустили посудин. Декого знудило. Принц зазирнув до своєї чаші і побачив там брудну річкову воду з купою личинок, що роїлися всередині. Наче зомбі, придворні вливали у себе бридке пійло, захлинаючись і кашляючи. Дехто притискав кубка до обличчя і задихався, тонучи у безперервному потоці, що лився на ніс і рот. Лише Кастора і його дружину оминула дивна мана. Решта вже падали на підлогу і, як собаки, хлебтали розлите, вилизуючи намул.

Принц зареготав. Цей сміх змусив Менвакора тільки погладити ледь вологу маску. Блазень видобув неоковирну дерев’яну скриньку, яка була всіяна гостряками криво загнаних цвяхів. Такі ж коробки виникли перед кожним придворним. Сірий потрусив своєю і та миттю наповнилася золотими монетами. Кастор жадібно глянув до інших коробок і зблід від переляку. Всередині палав вогонь і кипіла розпечена олія.

Блазень став незграбно пританцьовувати, долоня занурилася у золото. Він загрібав монети жменями і обсипався ними, як дитина опалим листям. Мавпуючи лицедія, інші накинулися на палаючі коробки. Крик болю розітнув залу, кипляча олія стікала по шкірі. Жахливі пухирі вкривали обпечені обличчя, з кистей злазили клапті шкіри, запах горілої плоті душив горло. Одяг на деяких загорівся, наче живі смолоскипи, вони металися залою зі стогонами. Та жадоба брязкотом монет і золотим блиском придушувала біль, змушуючи копирсатися у полум’ї.

Тепер принцові було не до сміху. Він різко підхопився і закричав:

- Годі! Я наказую тобі зупинитися!

Менвакор клацнув пальцями. Вогонь згас. Раптом у руках блазня виникли дві перехрещені кістки, зв’язані посередині мотузкою. Він підняв таємничу річ над головою, промовивши:

- Іменем володаря!

В ту ж мить над головами придворних виникли величезні кістяні хрести. Від рук, ніг та тулуба кожного виростали довжелезні виплетені з багатьох ниток шворки і вузлами зав’язувалися на кістках, наче обертаючи жертв на маріонетки. Над кожним хрестом виник череп у золотій короні. Блазень махнув своїм амулетом і нещасні стали синхронно танцювати серед брудної зали. Кожен їх рух підкорявся посмикуванню шворок.

Чаклун підморгнув принцові і кинув йому амулет. Кастор незграбно піймав дивну річ і покрутив у руках. Щойно кістка торкнулася його шкіри, у рядах гостей запанував хаос. Вони збивали один одного з ніг, перечіплялися і топтали товаришів. Шворки перепліталися, навколо лунав хрускіт зламаних кісток. Наляканий молодик відкинув амулет. Тоді жертви схопили перше, що трапилося під руку і стали люто битися. Мечі стражників пронизували беззбройних. Брудний обгорілий одяг вкрився кривавими плямами. Врятував ситуацію блазень, одним рухом переламавши кістяний хрест. Усе зникло. Гості попадали непритомними.

Кастор закам‘яніло дивився на побоїще. Його трусило, наче в лихоманці. Менвакор знову рушив назустріч йому. Бубонці видзвонювали дивну мелодію.

- Твоє життя минуле і майбутнє зіграно. Є ще одне, та лишилася остання маріонетка,- блазень глянув на майже непритомну дівчину поруч з принцом.

- Благаю, не треба. Я все зрозумів. Не кривдь її, вона ні в чому не винна,- тремтячими губами прошепотів юнак.

Сірий блазень незворушно дістав золоті терези. На одну шальку поклав білосніжне перо, іншу лишив порожньою. Знизу другої виднівся невагомий, але гострий клинок. Лезо під пером лишилося затупленим. Терези злетіли над головою принца. Якусь мить шальки погойдувалися, доки не зупинилися в рівновазі. Менвакор зняв з пояса інкрустовану коштовностями карафу і підніс її до маски.

- Довгих літ тобі, Касторе, сину Веланора. Запам’ятай мене.

Блазень відвернувся і закрокував до виходу, переступаючи мертві тіла. Шлейф волочився позаду, гойдаючись на протязі. Дзвіночки вигравали сумну музику. Двері за незнайомцем з гуркотом зачинилися. Свічі погасли, від полум’я в каміні лишився тільки дим і ледь теплий жар.

Світло повернулося. Кастор сидів за святковим столом в оточенні десятків гостей. Усі мовчали, зосередивши на ньому радісні погляди. Навіть давні знайомі угледіли в його рисах раптову переміну. Принц не ворушився. Його розум охопили сотні думок, моторошні картини залишалися перед очима. Він більше не буде колишнім.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.