Майстер

— Залишся після пари.

Віктор Ростиславович попросив мене лишитися по закінченню пари. Має бути приватна розмова. І це прохання не було оголошеним на всю групу. Це прохання було особистим, без зайвих вух, так би мовити.

Чому? Я щось не так зробила? Я провинилася? Не справляюся із роллю? Чому лишитися? Навіщо? Не знаю. Боюся цієї аудієнції. Страшуся тих слів, що він мені вимовить. Можливо, хтось йому щось про мене наплів з одногрупників, аби підставити. Я знаю, що дехто мені порядно заздрить: моїм вмінням, моїй зовнішності, моїй успішності в опануванні професією. Хтось затіяв усунення конкурентів по-чорному? Білаш? Петренко? Козачук? Одна лицемірна — в обличчя посміхається, захоплюється мною, називає подружкою, а за спиною гидить (і стегна їй не такі, і голос зависокий.) Інша повсякчас ігнорує, ще з першого курсу (а я хіба не намагалася зрозуміти, що і як?) Третя гризеться, як скажена собака з усіма, тож від неї можна чекати будь-чого. Але що саме? Може бути будь-яка велика брехня, або ж кілька малих. Але ж я симпатична Віктору Ростиславовичу. Себто як людина подобаюся. Працьовита студентка, що головою б’ється об стінку аби зрозуміти усі тонкощі хитросплетінь персонажа. Я вірна йому і не один раз доводила йому свою вірність. Ба більше, я слідую усім правилам нашої майстерні, що були встановлені Віктором Ростиславовичем, які він виголосив на нашій з ним першій зустрічі. А ті, хто їх порушують, їм приходиться тяжко.

Ось, наприклад, Ірина Вознесенська. Хороша людина, чесна, працьовита. Її етюди були найкращі на першому курсі. Вона була улюбленицею Віктора Ростиславовича. І все, здавалося, що її чекає велике майбутнє. Але вона порушила заборону майстра. Вона почала зустрічатися, та й не з кимось другорядним. Вона почала зустрічатися із одногрупником, з Іллею. Не знаю, звідки Віктор Ростиславович про це дізнався і як. Може, хтось настукав. Може, та сама Білаш. Але те, як він вчинив з улюбленицею, лякає.

На початку пари, кілька місяців тому, Віктор Ростиславович був дуже стривожений. Він мовчки дивився на нас усіх хвилин п’ять, можливо й більше. Своїми орлячими сірими очима він закрадався у душу до кожного, мацаючи там усе потаємне, що тіснилося у нетрях особистості. Він мав такий дар, що рідко кому так таланить — майстер міг читати будь-кого, наче книжку. І так, за кількадесят хвилин усі студенти в аудиторії відчули на собі це “читання”, кожен мав можливість потрапити під його гострий зір. Лише Вознесенська лишилася осторонь. Тишу порушило слово:

— Зрада.

Майстер опустив свої очі в підлогу і кілька разів повторював те саме “зрада”, махаючи головою, демонструючи своє невдоволення. Потім вперше звів погляд на Іру і з гримасою огиди виголосив:

— Зрадила. Відступилася. Вбилася головою у романтику. Очорнилася...

— Вікторе Ростиславовичу, я не розумію про що...

Але майстер перебив похопливі виправдання Вознесенської:

— Затуманила розум бідному Іллюші.

В аудиторії повисла високовольтажна напруга. Всі мовчки спостерігали як електризується Віктор Ростиславович, у ньому кублилася величезна потуга, що кидалася іскрами й блискавками із його, до сказу проникливих, очей. Я сиділа непорушно й незворушно, боячись навіть почухатися. Поруч мене Оленка і Світлана чи то гризли нігті, чи закривали обличчя від струму. Приміщенням почав шниряти запах озону.

— Сука! – вибухнув він розрядом гніву.

Тиша. Я засіла в куточку, скрутилася між сходженням двох стін, аби той негатив не долітав до мене. Дівчата біля мене швидко зробили так само. Ірина зойкнула й узялася рукавами тренажки витирати сльози, що сочилися із її очей. Ілля ж опустив голову.

У численних виправданнях Вознесенська бігала головою то від очей майстра, який категорично не сприймав жодного слова дівчини, то до маківки Іллі. Вона билася в конвульсіях, просила вибачення, принижувалася, падала на коліна. Аж це безумство перервав Віктор Ростиславович:

— Від зрадників відвертаються усі. Ти зрадила мене. Ти підставила Іллю цим. Ти зрадила саме мистецтво. Ти підла, гидотна тварюка, що зіпсувала своїм вибриком усім день. Шльондра малолітня. Плачеш? Мене своїми сльозами не торкнеш. Іди геть звідси. Більше ти не навчаєшся тут. Іди геть!

— Вікторе Ростиславовичу, – Іра видавила із себе останні сили, але майстер її урвав:

— Пішла нахуй, блядь!

Ніби блискавка гепнула в те місце, де сидів майстер. Дівчина витерла сльози, забрала свої речі й швидко вибігла з аудиторії. Ось Ілля вперше й підвів свій погляд, проводжаючи, так би мовити, кохану за двері. Тепер же майстер знову повернув свій погляд на нас:

— Якщо хтось із вас, суки, – почав Віктор Ростиславович, як тільки за Ірою гепнулися двері, – якщо хтось із вас зробить подібне блядство, то буде так само як із цією дешевою лицемірною гаддю.

Завершивши фразу, він встав зі свого крісла і стрімко вийшов з аудиторії. Час від часу розривалися малесенькі розрядики. Ілля почервонів. Усі мовчали, ніби чекали початку дощу. Але зливи не було. Ми просиділи близько години. Віктор Ростиславович не повернувся. Того дня заняття не відбулося.

...

Ось і всі вийшли. В п’ятнадцятій аудиторії лишилася я і Віктор Ростиславович. Він рукою підізвав мене до себе і легенько поплескав по стільцю біля себе. Я сіла. Він довго дивився на мене, не відводячи погляд і усміхався.

“Що він хоче? Що я зробила не так?”

Я була напружена.

— Лідочка, – почав майстер, – а що це за затиск?

— Пробачте, – промимрила я і натягнула на обличчя дурнувату посмішку.

“Якщо він не кричить, то все добре.”

— Я хотів сказати тобі, Лідо, що ти дуже хороша студентка, красива, струнка, очі у тебе глибокі, вуста у тебе незрівнянні.

Я відчула, як рука сімдесятирічного майстра погладжувала мене по коліні.

Я втупилася у нього, і ще дужче затислася. Мені було страшно. Я абсолютно не зрозуміла, як він обхопив своїми волохатими, зморщеними руками моє обличчя. Я абсолютно не зрозуміла, як він стрімголов підніс мою голову до своєї, його волосся впало на мій лоб, його губи торкнулися моїх. Він мене не відпускав. Довго. Не знаю навіть, як довго. Я відчувала його слину у себе в роті, його язик, що як риба крутився. Я не розплющувала очей. Відчувала його дихання на своїй шиї. Відчувала, як він дивиться на мене. У моїх скронях здавило. У вухах запищало. Я відчула, як із мого носа по обличчю до губ тече щось гаряче. То була кров. Він витер її, здається, своїм рукавом. Я ще досі отетеріло сиділа, не роз’єднуючи повік. Почула, як він встав. Як накинув своє пальто. Як узяв сумку. Ще почула кроки. Двері відчинились, а він вийшов. Я ж лишилася сама. Було дуже холодно. На душі було холодно. Кров капала на підлогу. З моїх очей лилися сльози.

“Це ж мій майстер”

...

Наступного дня я не пішла в університет. Всю ніч проревіла в подушку. Як прийшла додому, не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як роздяглася до гола і кинулася у душ. Вода була крижана. Вона холодом обпікала моє тіло. Коліно моє кипіло багрянцем. Я терла його. Намагалася стерти усе, що на ньому могло лишитися. Намагалася забути ті відчуття. Але з пам’яті вони не вилазили. Я ревіла. Покусала свої губи до крові. Коли глянула в дзеркало, то злякалася самої себе. Я цілу ніч пробувала забути усе. Ґвалтувала себе намаганнями. Нічого не вдалося.

...

— Лідо, ви точно хочете забрати документи з університету?

— Точно.

— Але ж чому? – розгублено кинула декан театрального факультету. — Що сталося?

— Я прийшла до висновку, що це не моя професія.

Декан здається переварювала мої слова.

— Але ж як? У вас бюджет, оцінки з усіх фахових і загальноосвітніх дисциплін відмінні.

— Я хочу забрати документи. — Мій живіт скрутився у спазм, який я намагалася втамувати.

— Так, — жінка взяла повільний вдих, її обличчя застрягло у чомусь середньому між нерозумінням, шоком та роздратуванням, — я зараз подзвоню Віктору Ростиславовичу.

Вперше за сьогодні у мене пробігли мурахи по тілу. Лише самої згадки вистачило. Треба забути про біль, відпустити, з кожною таке трапляється.

— Ні, будь ласка, просто відрахуйте мене і все.

— Але ж як? Як я можу відрахувати вас без відома вашого майстра? Тим паче він дуже цінує вас. Думаю, що він зможе переконати вас у зворотному.

Я заціпеніла від кольки. Руки й ноги скувалися, здається, що я втратила здатність рухатися. Боліло страшенно.

— Анастасіє Вадимівно, — Тихо. Тихо промовила я. – Прошу вас, не дзвоніть.