Іскра радості

Мирко ледве брів у темряві, однією рукою притримуючи поли плаща, а іншою пригортаючи до себе квітучий вічник. От же забаглося цій рослині буяти на болотах і цвісти в найдовшу ніч року. Навіть у дощовий грудень. Минулорічна квітка засохла, поки він, мов останній невдаха, шукав інший компонент для еліксиру – іскру світляка. Нещодавно таки поталанило знайти одну, майже згаслу, у старій печері. Тепер у нього буде зілля!

Від темені довкола на душі стало ще чорніше, ніж зазвичай, а від мокви – мулько і млосно. Чаклун грузнув у багні, але не сповільнював кроку. До гір, додому. Лише б вибратися з цього мерзенного лісу!

Аж раптом попереду й угорі – світло. Мирко пішов на нього, а за хвилю уздрів, що то високо на дереві сяє будиночок чарівниці Світлани. Мов маяк. І те світло покликало його пересидіти бурю.

Видерся ковзькими щаблями, без стуку ввалився у двері з вузького поріжка. І отетерів. У хатині було повно світляків! Він давно збився з ніг, вишукуючи у печерах лігво цих маленьких сяйливих дракончиків, а знаходив лише старі шкаралупки яєць.

Посеред мерехтіння їхніх напівпрозорих крил стояла господиня дому і наливала в піалу чай.

– То от куди вони всі поділися! – вигукнув Мирко, впустивши таким трудом добутого вічника.

Сяйво хвилею відступило до вікон, наче маг приніс із собою ніч. Світлана озирнулася, глипнула на нього, потім на рослину біля його ніг, а за мить завченим рухом добула чарівну паличку і стала до оборони.

– Ніхто не посміє кривдити моїх гостей!

Але коли він знічено застиг, зм’якла.

– Це через тебе світляки переховали до мене дитинчат. Ти ловив їх.

– Але мені потрібна лише іскра…

– Заспокойтеся, малечо, – Від її слів сяйлива хвиля наступила і зімкнулася за спиною мага, не торкаючись його. – Ось, учись, як добувають іскри, – Чарівниця простягнула долоню, й на ній тут же опинився дракончик. Під лагідними пальцями Світлани замуркотів і засяяв іще яскравіше, а за хвилю злетів, лишивши на тендітних руках із десяток дрібних світлинок-лусочок. – Маєш куди їх покласти?

Мирко вже два роки носив із собою банку, в якій хотів поневолити світляка. І коли такі жадані іскорки опинилися на її дні, збагнув, що воліє згоріти від сорому.

– Може, чаю? – усміхнулася Світлана. А світляки чемно поступилися йому кріслом.

Уже перший ковток шипшинового напою зігрів Миркову душу більше, ніж будь-коли вдавалося свіжому еліксиру радості.