Перстень

Коли учора після обіду Ореста привезли до лікарні, він думав, що помирає. Медбрат швидкої - худорлявий хлопець з довгим волоссям, зібраним у хвіст і одягнений у яскраво червоний костюм, котив медичний візок довгим вузьким коридором Дарницької лікарні. Голова Ореста, який лежав на цьому візку кожного разу боляче билась потилицею, коли колеса візка натрапляли на нерівності підлоги, викладені спеціально для сліпих. Та на ці незручності тоді Орест мало звертав увагу. У ті хвилини окрім страшного болю у серці він майже нічого не відчував. Тоді він із жахом і одночасно дивним спокоєм думав про те, що напевно помирає. Насправді так вважали і лікарка швидкої і ось цей медбрат із зібраним у хвіст волоссям, які за 15 хвилин до цього забрали Ореста з марафону.

Орест майже добіг дистанцію до кінця. Йому залишалося десь коло трьох кілометрів до фінішу, коли тіло раптом перестало слухатися.

Орест намагався підняти руку і витерти рясні потоки поту, що затікали прямо у очі, та рука чомусь перестала слухатися. Ноги стали немов чужими. Спочатку литкові м`язи зробились ватними. Дуже швидко дивне оніміння розповзлось немов отрута усім тілом. І лише ліва частина грудей залишилась чутливою. Страшний біль як червона квітка проріс десь з глибини серця.

Орест ще по інерції намагався бігти деякий час. Та ноги заплутались між собою. Орест застогнав і провалився прямо на гарячий асфальт, стираючи до крові коліна і лікті. Та цей біль він поки не відчував. Світ йому перекрутився догори дригом.

До нього підбігли якісь люди. Хтось викликав швидку. Орест увесь цей час не втрачав свідомості. Усе його єство заповнив біль. Він думав, що то його останні хвилини життя.

Але Орест помилявся.

Швидка відвезла його до лікарні. Лікарка швидкої - жінка років сорока з блідим від поганої кави і цигарок обличчям і ніби вицвілими блакитними змореними очима, поставила попередній діагноз - інфаркт міокарда. Але і вона помилялась. На щастя для Ореста.

Його відвезли у реанімацію, зробили обстеження. І саме тоді виявилось, що немає ніякого інфаркту.

- А ти бігун, тепер довго будеш жити, - сказав сивий дуже худорлявий кардіолог з блискучими маленькими немов у якогось хижого звірка оченятами.

Ще він говорив про якісь електроліти. Але з його розлогої і плутаної розповіді Орест зрозумів лише, що у нього сильне обезводнення і усе це можна вилікувати. А ще він зрозумів, що смерть здається цього разу пролетіла зовсім поруч і не змогла його дістати.

Ореста накололи ліками від яких йому майже одразу захотілось спати. Він вже погано пам’ятав, як його відвезли до палати, як поставили крапельницю.

Коли засинав, він лише відчував, що йому холодно і хочеться накритись теплою важкою ковдрою. Але його ніхто не накривав, а сил попросити у нього не залишилося. Орест відчував смуток і з цим смутком так і заснув. Заснув міцно і без сновидінь.

А коли прокинувся серед ночі, то вже не було болю у грудях. Боліли лише стерті до живого м’яса коліна і лікті.

Орест прокинувся від шурхоту. Щось тихо гупнуло десь у сутінках.

Орест широко відкрив очі і озирнувся. Він знаходився у невеликій лікарняній палаті.

Поруч з його ліжком ближче до вікна знаходилась ще одна постіль - застелена і порожня. Навпроти було два ліжка - одне також порожнє. А ось на тому, що розташувалось ближче до вікна лежала якась людина, спутана трубками. Щось яскраве, якась зеленава іскринка, гострий промінчик на мить спалахнув і враз згас. Саме у цей час гупнули вхідні двері. Орест повернув голову, але побачив лише смужку тьмяного світла з коридору по периметру дверей.

Напевно хтось заходив у палату коли він спав, - здогадався Орест. І ось він прокинувся від шуму, який спричинив той відвідувач.

Орест прислухався до відчуттів. Потім обережно оглянув себе. Пекли рани на колінах і ліктях, а ще десь на зовнішньому боці правого стегна. Трохи тягнуло у шиї. У грудях більше не боліло. Серце стукотіло рівно і спокійно. Ще неприємно тягнуло у правиці ближче до ліктя. Орест скосив погляд і побачив голку у згині коло ліктя і трубку крапельниці.

Взагалі він відчував себе набагато краще. Йому зовсім не хотілося спати. А ось від чого б він зараз не відмовився так це від кількох склянок коли. У горлі було сухо як у пустелі. Шафка коло ліжка була порожньою. Напевно для того щоб втамувати спрагу, доведеться встати, витягти голку з руки і якось дістатись до вбиральні чи кулера. У лікарні ж повинен бути кулер? Як усі ці люди - лікарі, медсестри, хворі тамують спрагу? Може десь тут поруч є автомат з напоями? Орест жадібно облизав сухі губи і знову подивився на чоловіка, що лежав навпроти. І тільки тепер Орест помітив, що той чоловік дивиться на нього. Широке смагляве, а може землисто-бліде обличчя прикрите прозорою кисневою маскою. Низький лоб, вкритий липким потом. Густе темно-русяве волосся, яке неслухняно стирчить в усі боки. Великі широкі долоні над простирадлом. А ще ось цей пронизливий погляд. Великі зелені очі уважно дивляться на Ореста і раз у півхвилини повільно затуляються, щоб через мить знову відкритись і дивитись.

Орест обережно витягнув голку крапельниці з руки і тихо застогнав. Потім піднявся на ноги. Підлога була неприємно холодною. У голові трохи затуманилось, та це відчуття швидко минуло.

Босяком, обережно ступаючи, він пішов до дверей.

У коридорі було тихо. Чергова медсестра дрімала перед монітором компʼютера. Кулер з водою знаходився коло скляної перегородки. Орест витягнув паперовий стаканчик і жадібно випив раз за разом три повних стакани теплої води. Набравши вчетверте він пити не став, а забрав повний стаканчик із собою до палати. Поставив його на тумбочку поруч з ліжком. Потім ліг. Ще раз глянув на незнайомця. Той лежав з закритими очима.

Орест почав пригадувати марафон. Як він біг вулицями міста разом з сотнею інших спортсменів. Як потроху випереджав то одного бігуна, то одразу невеликі групки. А ще згадав старигана з довгою сивою бородою, заплетеною у косичку. Тому діду було не менше шістдесяти, а Орест, якому у грудні виповнилося 34 роки яке не міг обігнати того старого. Орест то збільшував темп, то робив відчайдушні ривки, але жилаві литки і жовта майка дідугана так і залишалися попереду. Можливо ось це марне переслідування так вимотало Ореста, але після тридцятого кілометра він почав відчувати що щось пішло не так.

Але ж він бігав марафони не один раз!

Бігати Орест почав у двадцять дев’ять, коли з’явився живіт. При зрості сто сімдесят п’ять його вага тоді піднялась до ста кілограмів. Не те що це було якоюсь проблемою. Але одного разу коли зламався ліфт, Оресту довелося підійматись пішки на п’ятнадцятий поверх. І це при вазі за сотню було не дуже приємно.

А ще коли однієї прекрасної днини у дзеркалі замість високого майже аристократичного лоба Орест побачив не дуже приємну лисину, обрамлену темними кучерями - це була остання крапля. Йому ж усього двадцять дев’ять, а ось у дзеркалі він бачив лисого підстаркуватого якогось чолов’ягу з пивним животом і жіночими литками.

І тоді Орест почав діяти. Спочатку перестав купувати своє улюблене крафтове пиво. Замість цього він придбав кавомашину. І тепер його улюбленим напоєм став еспресо без цукру і молока на арабіці.

Наступний крок - відмова від усіляких напівфабрикатів, які було зручно готувати, але саме від них і з’явився той живіт. Тепер Орест обідав курячою грудкою з рисом чи гречкою, або підсмаженими без олії замороженими овочами.

Орест придбав кілька пар кросівок для бігу і якось в суботньої вечірньої години вийшов на сусідній шкільний стадіон. Так почалась його спортивна кар’єра. За рік він скинув вагу до сімдесяти кілограмів і тепер кожного ранку перед сніданком ставав на ваги. А ще він купив акумуляторний тример і поголив до біса голову. Але одночасно з цим завів щетину, яка згодом еволюціонувала у акуратну чорну борідку. Тепер у дзеркало на нього почав дивитися худорлявий чоловік доволі атлетичної статури з брутальною, на його смак, лисою головою і не менш брутальною бородою. Чоловік невизначеного віку - так можна виглядати і в двадцять, і в сорок. Тепер Орест собі подобався, хоча цілком розумів - усе це криза середнього віку.

На пробіжках Орест познайомився з такими ж бігунами як і він сам. І ось ці знайомства і привели його згодом до вчорашнього марафону.

Роздуми Ореста раптом обірвав вимогливий неприємний писк, який лунав від ліжка з тим незнайомцем. Орест відкрив очі - він і не збувся, як було заплющив їх і вже потрохи провалювався у в’язку дрімоту. Але та наполеглива пискнява раптом розігнала по темним куткам усі думки.

Орест піднявся на лікті і стривожено глянув на вхідні двері. Медична сестра має ж почути і прийти. Напевно ця штука пищить і там на посту чергування. Чи ні?

Орест подивився на незнайомця. Той тепер лежав на лівому боці, обличчям до вікна.

Медична сестра усе не йшла, а та неприємна наполеглива штука не припиняла свого писку.

- Гей, друже, - прошепотів Орест, сівши на ліжку.

- З тобою усе гаразд? Чуєш мене?

Але незнайомець не озивався і не ворушився.

Нарешті Орест встав з ліжка і повільно, навіть опасливо підійшов до чоловіка.

Незнайомець спав, підклавши долоню під щоку. Киснева маска сповзла набік і одна з прозорих трубок була тепер зігнута і передавлена. Наполегливий писк лунав саме від апарату, куди заходила та трубка.

- Гей друже, - ще раз вимовив Орест і одночасно обережно потягнув трубку. Йому одразу ж вдалося виправити перегинання і апарат одразу перестав пищати. І саме в цю мить незнайомець раптом здригнувся і прокинувся.

Орест від несподіванки так і сіпнувся.

Очі незнайомця, широко відкриті і перелякані дивилися на Ореста. На широкому низькому лобі виступили краплі поту.

- Воно постійно пищало, - заговорив Орест, - трубка перегнулась. А сестра усе не йшла. Ось я поправив і тепер не пищить.

Незнайомець кліпнув. Потім його короткі пальці які міцно стискали ковдру, трохи розслабились.

Орест посміхнувся, встав і поплентався до свого ліжка. Він випив води - йому постійно хотілося пити. Потім подивився на голку крапельниці яку витягнув з руки. Але вставити назад він не наважився. Здається з ним тепер усе добре, але якщо ця крапельниця необхідна - хай вже це зробить медична сестра.

Нарешті ліг, подивився краєм ока у бік незнайомця. Той не спав - очі його уважно спостерігали за Орестом.

У сутінках палати було тихо. Десь за вікном низько прогудів автомобіль. На мить світло фар перекреслило кімнату. Але вже скоро гудіння стихло і знову запанувала тиша. Десь у коридорі тихо і по-домашньому затишно увімкнувся холодильник.

Погляд Ореста проблукав по палаті і знову натрапив на ліжко навпроти. Незнайомець продовжував дивитись прямо на Ореста. Очі виблискували над кисневою маскою.

Орест напружено посміхнувся. І раптом помітив, як два блискучі струмочки потекли з тих очей.

Той чоловік плакав.

- З вами усе гаразд? - тихо спитав Орест.

- Може покликати сестру?

Незнайомець кліпнув. Потім повільно підніс пальці до кисневої маски і стягнув її.

- Не треба нікого кликати, - повільно з хрипом проказав він.

Оресту здалося, ніби той незнайомець був іноземцем. Якийсь ледве помітний акцент був у його словах. Але можливо усе те, через хворобу і той хрип.

А ще Орест помітив на середньому пальці у незнайомця дивний перстень, що виблискував смарагдовими іскорками, коли пальці стягували з обличчя кисневу маску.

Пальці нервово витерли сльози на вкритих сріблястою щетиною щоках і знову той перстень почав виблискувати м’яким зеленавим блиском.

- Що, дуже погано? - спитав Орест.

- Я сьогодні помру, - відповів незнайомець.

- Що? - не одразу зрозумів Орест.

Він сів.

- Що це ви таке кажете?

- Я сьогодні помру, - повторив незнайомець, - це я знаю точно.

- Може все ж краще покликати лікаря? Вам погано?

Незнайомець ледь розтягнув губи, що напевно було подобою усмішки.

- Не треба нікого кликати. Тебе як звати?

- Орест.

- А мене Тур. Так. Тур. Ти, я бачу, себе не погано почуваєш. У тебе, Орест, щось серйозне?

- Здається ні. Була підозра на інфаркт. Мене з марафону забрала швидка. Але виявилося, що усе те через обезводнення.

- От і добре. Ти краще сядь ближче, якщо можеш, бо мені важко говорити.

- А що у вас?

Орест підійшов до ліжка і опустився на незручний пластиковий стілець.

- Кажи до мене на ти. Мені ж усього лише тридцять сім.

Орест відкрив рота від здивування. На вигляд тому чоловікові було десь коло шістдесяти. Сива щетина, млява шкіра, мішки під очима. Невже усе те через хворобу?

- Окей. Будемо на ти,- відповів Орест.

Тур підняв руки і стягнув з пальця перстень. Потім протягнув той перстень Оресту.

- Ось. Візьми. Він тепер твій.

- Ні! - Орест навіть відхилився від ліжка.

- Це твій перстень! Для чого ти мені його віддаєш? Завтра прийдуть твої рідні і віддаси їм той перстень.

- У мене нікого немає.

- Зовсім нікого?

- Зовсім.

- Ну я не можу в будь якому випадку забирати цю річ. Коштовну напевно. Мені здається - тобі треба заспокоїтись і не говорити про усілякі нісенітниці. Ми з тобою ще разом вийдемо з цієї лікарні…

- Я знаю що я кажу, - сказав Тур і зморено опустив руку з перснем.

Знову Орест зловив себе на думці, що у цього чоловіка який дивний ледь помітний акцент. І не те щоб справді акцент, а якась дивацька манера тягнути слова.

- Я тобі дещо розповім. Послухай мене уважно. Ти усе зрозумієш.

Тур повільно затулив очі. Згодом знову їх відкрив. Маленька сльозинка потекла по щоці і загубилася десь у зморшках.

Тур почав розповідати тихим голосом, майже шепотом. Він часто робив паузи, відпочиваючи. Згодом продовжував. А Орест уважно слухав. І увага його зростала з кожною хвилиною. А ще росло здивування.

Я побачив його коло дороги, на узліссі. Він сидів, впершись спиною до молодої сосни. Його руде коротке волосся усе було мокрим від крові. Кров була на обличчі, на шиї, на долонях. На папороті і на землі. Ось тільки його дивне вбрання були чистим.

Згодом я помітив ще тих трьох. Розбійників, які підстерегли його. Двоє лежали горілиць зовсім поруч. А ось третій встиг відповзти до лісу кроків п’ятдесят і так лишився лежати серед дикої малини і пагонів папороті, витягнувши руки вперед.

Була вечірня пора. У цей час сонце вже не припікало і вечір був гарний і погожий. Пахло соснами і нагрітим піском.

Я вертався з фортеці і їхав додому короткою дорогою, яка проходила краєм старого лісу, що у нас називався Кістяк велета. Це ліс вкривав західний пагорб Красної долини і тягнувся аж до самої річки. Там, на березі Змійки я тоді і жив. Зранку я відвіз до столу Володаря бочки з рибою і ось нарешті вертався додому.

Побачивши Чарга - так звали того чоловіка, я зупинив стару шкару.

Я зіскочив з возу і підійшов до пораненого.

Я одразу зрозумів, що це людина не з простих. Такого дивного вбрання я ніколи не бачив. Навіть наш вельмишановний Володар вбирався зовсім по-іншому. На цьому чоловікові була сорочка і ногавиці болотяного кольору виготовлені з якоїсь чудної блискучої шкіри. На поясі, широкому і міцному, висіло різне знаряддя і зброя якої я ніколи в житті не бачив. Але що то була зброя я знав точно. Одна з тих блискучих штукенцій як раз була у Чарга в долоні.

І це з неї він дістав тих трьох невдах, які наважились підстерегти цього чоловіка. Тепер вони лежали з дірками у тілах і вже мухи ласували їх холодною темною кров’ю.

Але вони встигли дістати і Чарга.

- Вони напали зненацька, - прошепотів він і кров тонкою цівкою побігла йому по підборідді.

- Ти добре впорався, пане, - сказав я йому, опускаючись поруч на коліна і намагаючись розгледіти його рани.

- Не треба, - втомлено сказав він і попросив води.

Я пішов до возу і приніс йому гарбузову флягу з водою і він пив поки не закашлявся.

- Я відвезу тебе до фортеці, пане, і тобі допоможуть.

- Не треба. Я вмираю.

- Звідки тобі, пане, це знати? Життям і смертю відає лише Багатоликий.

- Я помру сьогодні. Це я знаю точно.

А потім він зняв з пальця перстень і протягнув його мені.

- Ось візьми, - прошепотів він.

Я мовчки дивився як вечірні сонячні промені виграють на смарагдовому камені, як виблискує благородний метал на заглибинах і візерунках і слова враз пішли від мене. Ніколи в житті я не бачив нічого подібного.

- Це не простий перстень. Він дає владу над світами. Ти був до мене милостивим. Тож прийми цей подарунок. Прийми і слухай. Слухай мене уважно.

Після цих слів Чарг знову закашлявся. У нього в грудях так булькотіло, що я вже думав, що це його смерть прийшла.

Та через кілька хвилин той страшний кашель пройшов. Я приклав до губ того чоловіка флягу і він випив. Потім ледь посміхнувся і розповів свою історію. Я мовчки слухав і серце моє завмирало від тих слів. Але мені вистачило тоді розуму вислухати уважно.

Інколи він замовкав і лише важко дихав, переводячи дух і збираючи докупи залишки сил.

Його звали Чарг. Він прибув з далеких світів за допомогою персня, якого володарем він був. Перстень давав йому змогу переходити з майбутнього до минулого, з одного світу до іншого за якусь коротку мить. Треба було провернути зовнішній обідок на персні вперед чи назад на задуману кількість обертів.

А потім лишалося лише натиснути на смарагд посередині персня.

Чим більшу кількість обертів робив господар персня - тим далі у минуле чи майбутнє він міг переміститись. Якщо ж господар вирішував повернутися назад - йому лишалося повернути зовнішній обідок на ту саму кількість обертів.

Господар персня був господарем усіх незліченних світів минулого і майбутнього.

Але існував ще один непохитний закон.

За три дні до смерті господаря - перстень переставав діяти.

І тоді господареві лишалось лише дві речі. Подарувати перстень новому господарю. І дочекатися своєї смерті.

Чарг прибув до мого світу вісім днів тому. Позавчора, коли він прямував через ліс Кістяк велета до Білої гори, на нього напали розбійники.

Он той, що лежав ближче до дороги, встиг пустити стрілу.

Чарг показав тремтячим пальцем на свою шию. Позаду, майже посередині, там, де виступали хребці, знаходилась чорна рана.

Чарг швидко впорався з усіма трьома нападниками. О, якби він помітив тих клятих розбійників раніше! Хоча б на мить раніше!

Та після короткого бою, з Чаргом щось сталося. Щось погане.

Він перестав відчувати ноги. А згодом і усе тіло нижче грудей.

Усе на що він спромігся, це витягнути стрілу і переповзти за допомогою рук до дерева. Він зумів зупинити кров чудодійною маззю, яку привіз із собою з іншого світу. Але тіло відмовлялося слухатись.

А коли він вирішив повернутися додому - перстень більше не діяв.

Це був кінець.

- Цим шляхом майже ніхто не користується. Люди бояться старого лісу, - це все що я зміг відповісти Чаргу на його дивовижну оповідь.

Я прийняв той перстень.

У Чарга були маленькі майже жіночі руки і мені здавалось, що перстень я не зможу одягнути на палець. Та на диво він підійшов на мою ведмежу лапу як влитий.

Чарг помер тоді, коли я намагався відвезти його до свого дому. Помер прямо на возі.

Я поховав його в одній з багатьох печер, яких було багато у старому лісі. І вхід заклав камінням і сухим галузям.

- Це сталося сімнадцять років тому. І ось тепер я тут.

- І цей перстень більше не слухає мене.

Тур провів товстим пальцем по щоці і витер сльозу, що лоскотала підборіддя. Потім подивився на Ореста, який сидів поруч і уважно слухав розповідь.

Тур знову протягнув перстень. І цього разу Орест взяв його. Він був важкий і холодний. І на палець Ореста сів чітко по розміру.

За розмовою вони і не помітили, як прийшов ранок. Через вікно до медичної палати вливалось м’яке вересневе світло.

Орест ніби прокинувся зі сну. Він озирнувся, згодом встав і вимкнув нічник.

Тур знову одягнув кисневу маску і лежав з закритими очима.

Здавалось він нарешті заснув.

Орест підійшов до вікна і відчинив кватирку. Свіже майже літнє повітря одразу увірвалось до палати, приносячи аромати і шум ранкового міста.

Клацнула ручка на вхідних дверях. Прийшла медична сестра - повненька дівчина у блакитному випрасуваному костюмі і з червоними опухлими від недосипання повіками.

Медична сестра здивовано подивилась на Ореста. Вона хотіла його відшпетити за те, що той самочинно витягнув голку крапельниці. Та побачивши, що другий пацієнт спить, лише виразно глянула на Ореста. Потім жестом покликала того за собою на коридор.

- Сідай у крісло, бігун, - вже за дверима сказала вона, - поїдемо до кардіології.

Вона вказала на стареньке крісло на колесах, яке стояло коло дверей.

- Я можу і сам.

- З голими п’ятами підеш?

- Мені ж ніхто капці так і не приніс.

- То може вони тобі і не знадобляться. Бачу, ти вже сам собі лікування відмінив. І у лікарні не прийнято, коли хворий вештається самочинно. На процедури його везуть у кріслі. Зрозуміло?

- Так. Слухаюсь. Попробуй вас не послухатись.

- Ото ж бо!

Дівчина лукаво посміхнулась, а Орест потиснув плечима і приречено опустився у крісло на колесах.

Медична сестра покотила його по довгому коридору до ліфта.

Коли через сорок хвилин, Ореста привезли назад до палати, друге ліжко вже було порожнє.

- Сестричка, де це хворий? - крикнув Орест, відчуваючи, як починає калатати серце у грудях.

- Забрали до реанімації, - відповіла медична сестра.

Орест ще хотів спитати, але вона щезла за поворотом лиш махнувши рукою.

Ореста виписали з лікарні того ж вечора. Лікар сказав, що нічого страшного у нього немає.

- Відпочинь кілька днів і знову можна виходити на легку пробіжку. Але не забувай про воду і ізотоніки.

Орест викликав таксі і поїхав додому. Таксист - підстаркуватий чоловік з неприродно каштановою шевелюрою здивовано глянув на спортивні труси і майку пасажира, але нічого не сказав.

Вже дома, коли Орест прийняв душ і повечеряв яєчнею і сиром зі сметаною, він відчув, як стомився. Йому дійсно треба було відпочити кілька днів. Просто повалятись у ліжку під пледом з книжкою у руках. Лежати, читати, дивитись фільми і їсти щось смачненьке.

Орест ліг на канапу, але майже одразу сів. Він підняв руку і подивився на перстень. Широке кільце всередині і кільце меншого розміру ззовні. А посередині невеликий чистий прозорий камінь смарагдового кольору. Дивні і привабливі візерунки розбігались від каменю немов зеленаво-жовті струмочки. Перстень сидів на пальці як влитий. Його важкість була приємною.

Орест обережно торкнувся зовнішнього обідку. Дихання на мить припинилося.

Згодом Орест прокрутив обідок проти часової стрілки на три оберти. Обідок рухався плавно з ледь відчутним клацанням, немов заводився механічний годинник. Клац-клац-клац.

Після трьох повних обертів Орест нарешті видихнув і натиснув на зелений камінь посередині.